Гонитва за маніяком – один з улюблених американських кінематографічних видів спорту. Сказати щось нове на цю тему надзвичайно складно. Дана стрічка і не намагається це робити, вона лише чесно старається виконувати значно простіше завдання – в сотий раз розповідати про полювання розумного детектива на безжального вбивцю і навпаки.
Стверджувати, що у фільму зовсім немає труднощів з виконанням цього завдання, не можна. Є помітні сценарні проблеми. Спроби ввести у сюжет якісь моральні дилеми лише гальмують його. Коли герой збирається йти війною на лиходія, а матуся каже йому: “А як ти тоді повернешся до дітей?”, залишається лише знизати плечима. Алекс щось думає, тобто хмурить обличчя, потім каже: “Стара, якщо не я його, то він вас”. Каже, в принципі, правильно, але тоді питання – навіщо це питання і ця сцена взагалі? Адже з самого початку зрозуміло, що, перемігши дракона, тобто маніяка, герой просто повернеться до свого життя – і буде жити далі, не спокійно, бо не та професія, але якось буде.
Інша проблема – те, як у фільмі показано детективну роботу. Звичайно, стрічка – це не книга, де можна докладно описати пошук доказів і аналіз слідів. У кіно показувати таке пов’язано з ризиком приспати глядача. І все ж таки, коли герой, одним поглядом оглянувши кімнату і навіть жодного разу не нахилившись, відразу видає повну картину того, що відбулося, і психологічний портрет винуватця, виникає відчуття, що режисер просто полінився.
Непросто сприймати Тайлера Перрі у ролі Кросса після такого чудового попередника, як Фрімен. Сцени з сім’єю вийшли слабенькими, але агресивного Алекса актор показав більш-менш переконливо. Те саме “більш-менш” стосується і виконавців ролей помічників Кросса – Бернса та [Ніколс->rachel-nichols]. Не те щоб стовідсоткові детективи, але симпатичні люди, чому б і не повірити, що вони теж вміють бігати з пістолями. Хто дійсно зробив свою роботу вправно – це Метью Фокс у ролі маніяка. Помітно, що актор багато працював над фізичною формою, рухами, поглядами тощо, і, на щастя, у нього достатньо екранного часу, щоб усе це продемонструвати. В результаті досить стереотипний психопат – щось на кшталт Макса Кейді для бідних – став яскравим і навіть в якійсь мірі цікавим.
Підсумок: трилер відносно непоганий – переважно завдяки роботі Фокса. Рекомендується його прихильникам і любителям маніакальних ігор у кота й мишу.