Еверест (Abominable / Эверест). Анімація / комедія. США, 2019. Режисер Джил Калтон. Ролі озвучують: Хлоя Беннет, Альберт Цай, Тензінг Норгай Трейнор, Сара Полсон, Едді Іззард, Джозеф Іццо, Цай Чинь, Мішель Вонг.
Дівчинка, яка намагається чимось заповнити життя після смерті батька, зустрічає снігову людину, що втекла від дослідників, які впіймали її в Гімалаях. Разом з кількома друзями вони вирушають у подорож, щоб повернути Евереста, як його прозвали діти, додому…
Це не перше і не друге анімаційне кіно про йєті, яке вийшло на екрани в останні роки, проте це видається найбільш вдалим. Хоч “Дрімворкс” і не вдалося сягнути планки, встановленої цією ж студією трилогією “Як приборкати дракона”, “Еверест” є цілком гідним витвором для сімейного перегляду, з щедрою дозою пригод, гумору, емоцій та чарівних краєвидів.
З сюжетного боку нібито не пропонується нічого надзвичайного: чергова історія про силу дружби та відданості, з лінією невідворотного дорослішання та чітким екологічним посиланням. У картини такого типу були чималі шанси стати банальною чи просто ніякою, однак виконання не підвело. Герої-діти досить прості за характерами, але зрозумілі й симпатичні, жоден з них не стомлює і не дратує. Головна героїня проходить нескладну, проте переконливу еволюцію, що допомагає їй змиритися з втратою і навчитися по-новому цінувати життя і близьких людей. З-поміж дорослих коротко, але теж непогано виписані мати та бабуся головної героїні. Лиходії стандартні і малоцікаві, та, на щастя, вони займають зовсім небагато екранного часу – рівно стільки, щоб створити мінімально необхідний в сценарії конфлікт. Є більш-менш яскравий комічний другорядний персонаж – багатій, який усе життя одержимо шукав йєті. Є навіть спроби ввести епізодичні персонажі-геги на кшталт білки чи міньйонів, однак виглядають ці спроби дуже скромно: змії з одним-єдиним пов’язаним з ними жартом і щур, у якого фірмового жарту як такого навіть немає. Правлять бал не вони, а Еверест: йому не вдалося перевершити Беззубика, проте образ вийшов теж достатньо симпатичний, і його “хімія” з персонажами-дітьми підтверджує, що “Дрімворкс” все ще вміє пречудово розповідати саме такі казки.
Однак справжні козирі стрічки – це не сюжет і не персонажі. Візуальний ряд був сильною стороною знову ж таки “Драконів”, і хоч “Еверест” і в цьому плані їх не перевершує, він пропонує власний набір казково красивих картинок. Щойно герої покидають місто, починається справжнє свято яскравих барв: усю свою енергію аніматори спрямували на те, щоб змалювати природу якомога красивіше і величніше. Додаткові шанси продемонструвати майстерність їм дала закладена в сценарії наявність у малюка-йєті магічних можливостей: сцени з їх демонстрацією особливо вражають. І, звичайно, музика Руперта Грегсона-Вільямса: зовсім не випадково вона стала мало не одним з головних героїв фільму. В “Евересті” гра на скрипці служила духовним мостиком між дівчинкою та її батьком, і зв’язок з новим другом героїня теж будує саме за допомогою улюбленого інструменту. Не буде великим спойлером сказати, що найкраще у картині починається тоді, коли скрипка (досить таки передбачувано) теж стає магічною.
Гумор простенький, однак теж не дратує, і хронометраж саме такий, який потрібен, щоб розкрити нескладні характери в загальнодоступному сюжеті, нагадавши зайвий раз про усім відомі, але досі актуальні людські цінності. Загалом “Евереста” цілком можна рекомендувати для сімейного перегляду: дітям він має сподобатись повністю, а дорослі як мінімум помилуються картинкою і послухають один з найкращих музичних супроводів року. Але сіквел навряд чи слід робити: на відміну від “Драконів”, ця тема не здається довгограючою.