Категорія: Зірки

Рейчел Макадамс (Rachel McAdams / Рейчел Макадамс) народилась 7 жовтня 1976 р. у мiстi Сент-Томас (Канада). У дитинствi та юностi займалась фiгурним катанням, проте пiд час навчання у старших класах школи вирiшила, що настав час змiн. “У мене було цiлком нормальне дитинство, – розповiдаe Рейчел, – але я ненавидiла школу i мрiяла знайти щось за ii межами. Коли я спробувала грати, менi це сподобалось, i я вирiшила, що буду займатися цим всерйоз. Я вчилась в унiверситетi, отримала диплом, а потiм почала знiматись”.

Продовжити читання “Рейчел Макадамс”

Кейт Хадсон (Kate Hudson / Кейт Хадсон) народилась 19 квiтня 1979 р. у Лос-Анджелесi в родинi комедiйних акторiв Голдi Хоун та Бiлла Хадсона. Через кiлька мiсяцiв пiсля народження дочки Бiлл i Голдi розлучились. З того часу Кейт та ii старший брат Олiвер не бачили свого справжнього батька, який залишив сiм’ю у досить важкий для неi час. Чотири роки по тому у життi Хоун та ii дiтей з’явився актор Курт Рассел; протягом останнiх двадцяти рокiв Кейт називаe його “татом”.

Вже в три роки портрет Кейт з’явився на обкладинцi журналу “Vanity Fair”. Хадсон з дитинства мрiяла стати актрисою, але батьки хотiли, щоб вона обрала iншу професiю i вступила в нью-йоркський унiверситет. Однак пiсля того, як Кейт у сiм рокiв дебютувала в кiно роллю дочки героiнi Голдi у комедii “Дикi коти”, мати вирiшила, що не варто заважати дочцi втiлювати мрiю. Пiсля закiнчення школи Кейт дозволили вступити до театрального училища.

Замiсть того, щоб вiдточувати акторську майстернiсть на сценi студентського театру, Хадсон вирушила до Голлiвуду. Немовби намагаючись довести усiм, що зможе пробитись до слави, не використовуючи зв’язки своiх знаменитих батькiв, юна актриса найняла агента i почала ходити на кiнопроби. “Ще коли я навчалась у школi, я сказала, що хочу найняти агента, який вiв би за мене переговори з продюсерами, – розповiдаe Кейт. – А мама вiдповiла, що це виключено, доки я не довчусь. Коли ж я закiнчила школу, то без будь-якоi допомоги почала ходити на проби. Я намагалась досягти усього сама, не використовуючи вплив мами”. Роль у фантастичному бойовику “Втеча з Лос-Анджелесу” (за участю Курта Рассела) iй не дiсталась, натомiсть Кейт запросили у популярний серiал “Вечiрка на п’ятьох”. На жаль, ii поява обмежилась одним епiзодом. Акторка повернулась на телеекран у 1997 р. у серiалi “Вулицi EZ”, потiм знялась у стрiчках “Нудьга в пустелi” та “Рiка Рикошет”, проте цi роботи не дозволили iй розкрити свiй потенцiал. Першим успiхом Хадсон стала картина “200 цигарок” (1999): варто iй було з’явитись у кiлькох епiзодах – i критики назвали ii “найкращим, що було у цьому фiльмi”. Героiня акторки, наiвна Сiндi, у поривi кохання даруe свою невиннiсть хлопцю, який цього не вартий. Хадсон змогла не загубитись i серед зоряного акторського складу стрiчки Роберта Олтмена “Доктор Т та його жiнки” (2000), головну роль в якiй виконав Рiчард Гiр.

У стрiчцi “Майже знаменитi” (2000) Кемерона Кроу Кейт призначалась маленька роль сестри головного героя. Однак пiсля того, як Сара Поллi, яка мала грати рок-фанатку Пеннi Лейн, не змогла взяти участь у зйомках, режисер вiддав цю роль Хадсон. 21-рiчна актриса вразила усiх i отримала “Золотий глобус” за найкращу жiночу роль другого плану. Ii навiть називали головною претенденткою на “Оскар” у цiй номiнацii. Приз Кiноакадемii дiстався Марсii Гей Харден (“Поллок”), але саме Хадсон перетворилась на нову зiрку “фабрики мрiй”. До того ж “Майже знаменитi” звели Кейт з ii майбутнiм чоловiком Крiсом Робiнсоном, солiстом рок-групи “Black Crowes”. Закоханi одружились у мiстi Аспен. 7 сiчня 2004 р. Кейт народила Крiсу сина Райдера Рассела Робiнсона.

Акторка вирiшила випробувати власнi сили у рiзних жанрах i знялась у молодiжному трилерi “Плiтка” (2000) та в iсторичнiй мелодрамi “Чотири пера” (2002), проте вiдмовилась вiд ролi у блокбастерi “Людина-павук”, яка дiсталась Кiрстен Данст. Кейт вдалося досягти чималих успiхiв у комедiйному амплуа, яке колись принесло славу ii матерi: романтична комедiя “Як втратити хлопця за 10 днiв” (2003), в якiй партнером актриси був Метью Макконахi, зiбрала в американському прокатi понад 100 млн. доларiв, а Хадсон була номiнована на премiю “MTV Movie Award”. Непоганi критичнi вiдгуки отримали комедii “Алекс i Емма” (2003) та “Модна матуся” (2004), а також iронiчна драма Джеймса Айворi “Розлучення” (2003). Роботу Хадсон у мiстичному трилерi Iана Софтлi “Ключ вiд усiх дверей” (2005) теж можна зарахувати до ii творчих успiхiв.

У Голлiвудi Джоннi Депп (Johnny Depp / Джонни Депп) маe репутацiю бунтiвника, який граe виключно екстравагантнi ролi i байдуже ставиться до касових зборiв своiх фiльмiв. Режисер Джон Бедем, який знiмав актора у трилерi “Лiченi секунди”, розповiдаe: “Поки ми працювали, на знiмальний майданчик весь час приiздили вiдомi продюсери, котрi пропонували Джоннi головнi ролi у блокбастерах. Студii хочуть зробити з нього нового супермена, але Деппа це не цiкавить. Вiн крокуe пiд власний барабан”.

Джоннi Депп народився 9 червня 1963 р. у невеликому мiстечку Овенсборо у родинi iнженера та офiцiантки. Коли йому виповнилося сiм рокiв, сiм’я переiхала у Флориду, де батько знайшов постiйну роботу у будiвельнiй фiрмi. Джоннi болiсно переживав цей переiзд, а також смерть дiдуся, разом з яким провiв дитинство. Вчитися хлопець не любив, у 12 рокiв почав пити й палити, у 15 спробував наркотики, а пiсля розлучення батькiв кинув школу i втiк з дому.

Джоннi захопився музикою i почав грати на гiтарi в аматорськiй рок-групi The Kids. Невдовзi вiн одружився з Лорi Еллiсон, сестрою одного з членiв групи (шлюб проiснував лише два роки). Справи у молодих музикантiв йшли не дуже добре, тому Депп змушений був шукати iнший спосiб заробити. Нiколас Кейдж, приятель дружини Джоннi, познайомив його зi своiм агентом, i у 1984 р. 20-рiчний Депп дебютував у кiно роллю черговоi жертви монстра Фреддi Крюгера у “Жаху на вулицi В’язiв” Веса Крейвена. Першi гонорари Джоннi витратив на уроки акторськоi майстерностi, пiсля чого всерйоз вирiшив робити кар’eру у Голлiвудi.

У 1987 р. Деппу запропонували роль детектива, що працюe пiд прикриттям у школах, у телесерiалi “Джамп-стрiт, 21”. Актор вiдмовився, однак гiдноi замiни продюсери не знайшли i врештi-решт умовили Джоннi. Серiал став хiтом, Депп отримував по 10 тисяч любовних листiв на мiсяць, проте ця робота йому швидко остогидла: “Я думав, що легко зможу пiти з телебачення – влаштую скандал, i мене виженуть. Нiчого подiбного. Вони протримали мене усi три роки, як було зазначено у контрактi. Вiд iмiджу, який менi нав’язали i який продавали молодi, мене нудило”.

Намагаючись зруйнувати свiй телевiзiйний iмiдж, актор почав грати персонажiв, яких аж нiяк не можна назвати нормальними. Спочатку вiн висмiяв захоплення публiки телекумирами у “Плаксii” (1990) Джона Вотерса, де, жахливо викривляючись, пародiював Джеймса Дiна. У “Едвардi – Руки-ножицi” Тiма Бертона виконав роль юнака з ножицями замiсть рук, вiд якоi вiдмовились Том Круз, Вiльям Херт, Том Хенкс та Роберт Даунi-молодший. Деппу довелося щодня витрачати двi години на грим i знiматися у шкiряному костюмi в сорокаградусну спеку, але вiн досi називаe Едварда улюбленим героeм: “Навiть зараз я за ним сумую. Жодна роль не була менi настiльки близькою”.

Галерею дивацьких персонажiв актора поповнили мрiйник Аксель Блекмар, котрий хоче потрапити на Аляску (“Арiзонська мрiя” Емiра Кустурiци), ексцентричний Сем, який наслiдуe зiрок нiмого кiно (“Беннi та Джун” Джеремая Чечика), “найгiрший режисер усiх часiв” Едвард Д. Вуд-молодший (“Ед Вуд” Тiма Бертона), смертельно поранений Вiльям Блейк, який прямуe до рiчки Забуття (“Мрець” Джима Джармуша). Депп не намагався догодити публiцi, однак талант та незалежнiсть зробили його кумиром певноi частини глядачiв. За ролi в “Едi Вудi”, “Беннi та Джун” i [“Едвардi – Руки-ножицi”->edward-scissorhands] Джоннi номiнували на “Золотий глобус”; остання картина принесла йому також титул “Зiрка завтрашнього дня”.

У романтичнiй стрiчцi “Дон Жуан де Марко” (1995) Джеремi Левена актор став партнером Марлона Брандо. Перед першою зустрiччю з генiальним лицедieм Деппа охопив жах: “Як можна сказати легендi: “Привiт!”?”. “Хрещений батько” першим знищив бар’eри, допомагав молодому колезi вказiвками та порадами. Через деякий час Джоннi вже називав Брандо одним з найголовнiших вчителiв у своeму життi, а Марлон вважав Деппа найбiльш талановитим та чуттeвим актором нового поколiння.

У кримiнальнiй драмi [“Доннi Браско”->Доннi Браско] (1997) Майка Н’юелла Джоннi Депп створив образ реальноi людини – агента ФБР Джозефа Пiстоуна, який пiд iменем Доннi Браско увiйшов у довiру до банди злочинцiв. Завдяки комерцiйному успiху “Браско” (41 млн. доларiв у прокатi США) ставлення до актора з боку голлiвудських босiв рiзко змiнилося: “Скiльки рокiв вони повторювали одне й те саме: “Депп – це невдаха, який не вмie робити добрi фiльми “екшн”!..” А пiсля виходу картини на екрани менi почали дзвонити продюсери, з якими ми не спiлкувалися вже п’ять рокiв”.

Того ж року Депп дебютував у режисурi драмою “Смiливець”. “Як не дивно, усе почалося зi сценарiю, який менi не сподобався, – згадуe Джоннi. – Спочатку я подумав, що впораюся з ним краще, нiж автор. Потiм сам не помiтив, як почав писати. Менi здавалося, що я зможу сказати цieю стрiчкою дуже багато. Я марив нею навiть уночi”. На зйомках “Смiливця” Депп знову зустрiвся з Брандо, який знявся у невеликому епiзодi.

З-помiж наступних робiт актора вирiзняються блискучий образ журналiста-наркомана у “галюциногенному” фiльмi Террi Гiллiама [“Страх i ненависть у Лас-Вегасi”->Страх i ненависть у Лас-Вегасi] (1998) та роль констебля Iхабода Крейна у “Сплячiй лощинi” (1999) Тiма Бертона, за яку виконавця вiдзначили премieю “Блокбастер”, а також робота у “Дев’ятих вратах” (1999) Романа Поланського.

У 2000 р. Депп зiграв наркобарона Джорджа Джанга у [“Кокаiнi”->Кокаiн] Теда Деммi i iнспектора Ебберлайна у трилерi [“З пекла”->З пекла] Альберта та Аллена Х’юзiв. До 2003 року Деппа рiдко називали суперзiркою, але пiсля “Пiратiв Карибського моря” вiн вiд цього звання вже не втече, тим паче, що його два роки поспiль номiнували на “Оскар” (за “Пiратiв” i “Чарiвну краiну”). Втiм, останнi успiхи актора у жанровому кiно ([“Пiрати Карибського моря”->Пiрати Карибського моря], [“Якось у Мексицi”->Якось у Мексицi], [“Таeмне вiкно”->Таeмне вiкно]) аж нiяк не свiдчать про те, що вiн змiнив своi погляди. Достатньо лише переглянути цi стрiчки, щоб переконатись: Депп, як i ранiше, граe тiльки ролi дивацькi, ексцентричнi, божевiльнi, тобто продовжуe крокувати пiд власний барабан. Це пiдтверджуe i остання поки що робота актора – Вiллi Вонка у новiй кiноказцi Тiма Бертона [“Чарлi i шоколадна фабрика”->Чарлi i шоколадна фабрика].

Роберт Де Нiро (Robert De Niro / Роберт Де Ниро) народився 17 серпня 1943 р. у Нью-Йорку. Його батько i мати були художниками, якi не досягли великих успiхiв. Вони розлучилися, коли Бобу було два роки. Хлопця виховувала мати, разом з якою вiн жив у Грiнвiч-Вiллiдж, богемному районi Нью-Йорка. “Батька я бачив зрiдка, – розповiдаe Роберт. – Цi зустрiчi нiколи не планувались. Вiн зустрiчав мене на вулицi, i ми йшли гуляти. Iнодi ходили в кiно або у якийсь музей. Коли був пiдлiтком, стидався казати, що у мене батько з богеми, що вiн живе на горищi i працюe лише час вiд часу. Батьки моiх друзiв були зовсiм iншими. Тато нiколи не намагався навчити мене мистецтву: вiн казав, що витвiр може або подобатися, або не подобатися тому, хто на нього дивиться. Менi здаeться, що я успадкував дещо вiд його вибухового характеру”.

У драматичнiй студii Марii Пiскатор Де Нiро ще у десятирiчному вiцi вперше вийшов на сцену у ролi Боягузливого Лева у п’eсi “Чарiвник з краiни Оз”. “Про акторську кар’eру я тодi не думав, – згадуe Роберт. – Iнтерес до кiно то з’являвся у мене, то раптом зникав”. Однак з кожним роком лицедiйство все бiльше приваблювало його як можливiсть розв’язати своi внутрiшнi конфлiкти, втiлити потаeмнi мрii. Закiнчивши школу, Роберт остаточно вирiшив стати актором. Вiн навчався у школi драматичного мистецтва Стелли Адлер та в Акторськiй студii Лi Страсберга.

У 1960 р. Де Нiро почав грати на Бродвеi, а через п’ять рокiв дебютував у кiно епiзодичною роллю у картинi Марселя Карне “Три кiмнати на Манхеттенi”. Його першi цiкавi досягнення пов’язанi з iменем Браяна Де Пальми, який тодi також був початкiвцем. На початку 70-х доля звела актора з iншим талановитим молодим режисером Мартiном Скорсезе. У них виявилось багато спiльного: обидва були iталiйцями за походженням i росли в однакових умовах. Перша спiльна робота двох талантiв, кримiнальна драма “Злi вулицi” (1973), вразила кiнознавцiв. “Де Нiро у “Злих вулицях” сяe, творить власну правду, – писала Полiн Каел, яку зараз називають “бабусею американськоi кiнокритики”. – Його стиль виконання нагадуe Дастiна Хоффмана в “Опiвнiчному ковбоi”, але Де Нiро бiльш несамовитий. Цей хлопець не граe – вiн живе”.

Пiсля успiху у “Злих вулицях” Роберту зробили “пропозицiю, вiд якоi не можна вiдмовитися” – запропонували роль молодого Вiто Корлеоне у другiй частинi гангстерськоi саги “Хрещений батько”. “Я вивчав тодi не роль, ii я розумiв, – каже актор. – Я вивчав усе, що зробив з неi Брандо, його метод”. Де Нiро отримав “Оскара” за роль другого плану, хоча одним з претендентiв на премiю був його старий наставник Лi Страсберг. Це був eдиний випадок в iсторii Кiноакадемii, коли учень перемiг вчителя.

Бернардо Бертолуччi запросив Роберта у свою мiжнародну постановку “Двадцяте столiття” (1976) на роль Альфредо Берлiнг’eрi – багатого помiщика, який, попри м’який характер та лiберальнi погляди, в роки Другоi свiтовоi вiйни стаe прибiчником фашистiв. Друга спiльна робота Скорсезе та Де Нiро – [“Таксист”->Таксист] (1976) – вважаeться однieю з етапних стрiчок американського кiно 70-х. Образ Тревiса Бiкла, ветерана вiйни у В’eтнамi, який бачить весь бруд нiчного мiста i врештi-решт бере до рук зброю, був уособленням вибухового вуличного насильства. Готуючись до ролi, актор декiлька тижнiв iздив у таксi по Нью-Йорку. За свою бездоганну роботу вiн отримав другу номiнацiю на “Оскара”, однак того року Кiноакадемiя вирiшила вiдзначити (посмертно) англiйця Пiтера Фiнча.

В екранiзацii “Останнього магнату” Скотта Фiтцджеральда, знятiй Елiа Казаном у 1976 р., Роберт виконав роль голлiвудського продюсера Монро Стара, прототипом якого був знаменитий Iрвiн Талберг. Вiн прочитав усе, що писали про Талберга, година блукав студieю, уявляючи, що e власником усього цього кiносвiту. Перед зйомками у мюзиклi “Нью-Йорк, Нью-Йорк” (1977) Скорсезе актор за три мiсяцi навчився непогано грати на саксофонi, чим дуже здивував свого вчителя – одного з ветеранiв бiг-бенду. I знову довiв, що може впоратися з роллю у будь-якому жанрi, потрапивши до числа претендентiв на “Золотий глобус”.

Тема наслiдкiв в’eтнамськоi вiйни e однieю з провiдних у творчостi Де Нiро: актор дослiджував ii у раннiх картинах Де Пальми, потiм у “Таксистi”, але найяскравiше розкрив у “Мисливцi на оленiв” (1978) Майкла Чiмiно. Вiн знову довго вивчав середовище, звiдки походив його герой – росiйський емiгрант, iздив у долину Огайо, де вiдбувалася дiя стрiчки. Де Нiро знову опинився серед “оскарiвських” номiнантiв, але доля була бiльш прихильною до Джона Войта, який зiграв в iншiй стрiчцi в’eтнамськоi тематики – “Повернення додому” Хела Ешбi.

У 1981 р. актор нарештi виборов другого “Оскара” за роль реальноi людини – чемпiона з боксу у середнiй вазi Джейка Ла Мотта – у “Скаженому бику” Скорсезе. “Коли я готувався до цього фiльму, мене цiкавило у боксерах усе, – згадуe Роберт. – Я помирав вiд бажання зiграти свого героя, наче дитина, яка хоче кимось стати, коли виросте”. Персонаж Де Нiро знову був втiленням грубоi чоловiчоi сили та агресивностi. Актор кiлька мiсяцiв тренувався на рингу пiд керiвництвом самого Ла Мотта, який потiм казав, що його пiдопiчний мiг би увiйти до двадцятки найкращих свiтових майстрiв цього виду спорту. Для останнiх сцен картини головному виконавцю довелося потовстiти на 25 кг. “Це складова частина роботи”, – спокiйно вiдповiдав вiн журналiстам на запитання про свiй “подвиг”.

Однieю з найкращих робiт актора став образ eврейського гангстера Давида Ааронсона на прiзвисько “Локшина” у стрiчцi Серджо Леоне “Якось в Америцi” (1983). У другiй половинi 80-х дворазовий лауреат “Оскара” знiмався не дуже часто i переважно у маленьких ролях (“Бразилiя”, [“Серце Ангела”->Серце Ангела]). У 1990 р. Де Нiро знову опинився у центрi уваги завдяки двом чудовим ролям. У кримiнальнiй драмi Скорсезе “Крутi хлопцi” вiн створив черговий образ гангстера, але цього разу не шляхетного “хрещеного батька”, а бездушного ката. У фiльмi “Пробудження” Пеннi Маршалл Роберт показав вiдродження до життя хворого енцефалiтним паралiчем. Зйомки, що проходили у справжнiй клiнiцi, схвилювали актора: “Потрiбно сприймати життя як дар. Нехай у тебе e якiсь емоцiйнi проблеми – а тут у людини проблеми фiзичнi, вона не може поворухнути рукою… Не можу навiть описати це”. За гру у “Пробудженнях” Де Нiро знову претендував на премiю Кiноакадемii, але поступився [Джеремi Айронсу->Джеремi Айронс] (“Поворот фортуни”). Вшосте (i поки що востаннe) легендарний лицедiй номiнувався на “Оскара” за роль жорстокого психопата Макса Кейдi у трилерi “Мис страху” (1991) Скорсезе, однак Кiноакадемii бiльше сподобався iнший манiяк – Ентонi Хопкiнс у [“Мовчаннi ягнят”->Мовчання ягнят].

Починаючи з 90-х Роберт Де Нiро працюe дуже активно (тiльки у 1991 р. на екрани вийшли чотири фiльми з його участю), однак новi роботи не можна порiвняти з його найкращими досягненнями 70-80-х рокiв. Критики довго скаржились, що вiн марнуe свiй талант у комерцiйних стрiчках, а зараз просто махнули на нього рукою. Здаeться, що актор, чий внесок у кiнематограф важко переоцiнити, вирiшив, що тепер буде просто розважати публiку.

Дженнiфер Лопес (Jennifer Lopez / Дженнифер Лопес) народилась 24 липня 1970 р. у Бронксi (Нью-Йорк) у сiм’i емiгрантiв з Пуерто-Рiко – програмiста Давида Лопеса та виховательки дитячого садку Гваделупи Родрiгес i була середньою з трьох сестер. Сiм’я жила бiдно, але, заощадивши трохи грошей, батьки вiдправили Дженнiфер до католицькоi школи. Вже у дитинствi вона розкрила своi музичнi й танцювальнi таланти. З п’яти рокiв активно займалась спортом (гiмнастикою, тенiсом) i танцями, з семи – брала участь у сценiчних виставах, танцюючи у eвропейському турi “Золотi мюзикли Бродвею” i в постановках “Оклахома” та “Iсус Христос – суперзiрка”. У 16 Лопес дебютувала у кiно, знявшись у стрiчцi “Моя маленька дiвчинка”. Тодi ж вона вступила до коледжу на юридичний факультет.

Через кiлька рокiв Дженнiфер вирiшила, що навчання iй нi до чого, i записалась у балетну школу на Мангеттенi. Вiдразу ж виник конфлiкт з матiр’ю, яка не хотiла, щоб дочка зробила танцi справою свого життя: “Поки ти живеш пiд моiм дахом, ти будеш жити за моiми правилами!” Дiвчина зiбрала речi i пiшла з дому. Вона поселилась у невеликiй кiмнатцi у будинку, де проходили танцювальнi заняття, перестала вiдвiдувати коледж i заробляла 20 доларiв за танець, знiмаючись у дешевих клiпах.

Через пiвтора року безрезультатних прослуховувань Лопес була готова здатися, але несподiвано ii танцклас вiдправили у тур по Японii з мюзиклом “Синхроннiсть”. Коли ж Дженнiфер повернулась, ii запросили на повторнi проби для телешоу “У живих кольорах” з Джимом Керрi, куди вона пробувалась ще до вiд’iзду. Лопес вирушила до Голлiвуду разом зi своiм бойфрендом Дейвiдом Крузом, з яким почала зустрiчатись ще в 15 рокiв (потiм Дейвiд повернувся в Бронкс), i перемогла майже двi тисячi конкуренток у боротьбi за роль танцiвницi, пiсля якоi ii помiтили продюсери. Акторка з’явилась у серiалах “Другий шанс” (1993) та “Пiвденний шпиталь” (1994), а могутнiй Аарон Спеллiнг запросив ii знятися у “Готелi “Малiбу” (1994).

У кiно першу помiтну роль Дженнiфер виконала у 1995 р. у бойовику “Грошовий поiзд”. Все ж таки вважаeться, що Лопес як актрису вiдкрив Грегорi Нава, режисер фiльму “Моя сiм’я” (1995). У 1996 р. вона знялась у фiльмi “Джек” Френсiса Форда Копполи, а наступного року стала зiркою, зiгравши у чотирьох картинах – кримiнальнiй драмi “Кров i вино” з Джеком Нiколсоном, трилерi “Розворот” Олiвера Стоуна з Шоном Пенном, пригодницькiй стрiчцi “Анаконда” Луiса Льоса та бiографiчному фiльмi “Селена” Грегорi Нава про вiдому спiвачку Селену Перес (остання робота принесла Дженнiфер номiнацiю на “Золотий глобус” i мiльйон доларiв, зробивши ii найбiльш високооплачуваною актрисою латиноамериканського походження).

На вечерi з нагоди виходу останньоi стрiчки стало вiдомо, що Лопес збираeться вийти замiж за свого бойфренда, офiцiанта Оджанi Ноа, якого знала менше року. Весiлля вiдбулось 22 лютого 1997 р. в Маямi. Однак швидко зростаюча слава Дженнiфер зробила ii життя з простим офiцiантом неможливим, i вони розстались, проживши разом бiльше року.

Лопес вирiшила робити кар’eру й у свiтi музики. За неi боролись вiдразу декiлька звукозаписуючих компанiй, i врештi-решт вона пiдписала контракт з Sony Music’s Work Group. 1 червня 1999 р. вийшов ii альбом латиноамериканських пiсень “On The 6”, сiнгл з якого “If You Had My Love” очолив чарт Billboard i став платиновим. Наступний альбом Дженнiфер “J. Lo” виявився не менш вдалим. Далi вийшов альбом ремiксiв, а у 2002 р. – “This Is Me… Jen”.

Однак успiхiв у кiно та музицi зiрцi здалось замало, i на початку 2002 р. вона запустила свою лiнiю одягу з маркою “J. Lo” з прогнозованим обсягом продажу 100 млн. доларiв. Лопес також вiдкрила ресторан i випустила власнi парфуми – “Glow” та “Still -Jennifer Lopez”.

Розставшись з Оджанi Ноа, Дженнiфер зустрiчалась з вiдомим темношкiрим репером Паффом Деддi, танцюристом Крiсом Джаддом, актором Беном Аффлеком.

Ролi, зiгранi акторкою у 2002-2003 рр. (“З мене досить”, “Панi покоiвка”, “Джильi”, “Дiвчина з Джерсi”), не можна назвати вдалими, але за останнi пiвроку справи трохи покращилися, принаймнi з фiнансового боку: романтична комедiя “Потанцюeмо?” зiбрала у прокатi США понад 48 млн. доларiв, а цьогорiчна “Якщо свекруха – монстр” – 76 млн. доларiв. Лопес вважаe, що досягла майже всього, про що можна мрiяти. “Я думаю, що як актриса навряд чи колись вiдчую себе повнiстю задоволеною, – каже вона. – Принаймнi в даний момент у мене такого вiдчуття не виникаe”.

Крiстофер Ештон Катчер народився 7 лютого 1974 р. в Кедар-Рапiдсi (штат Айова). У нього e брат-близнюк Майкл, який народився на п’ять хвилин пiзнiше нього, i старша сестра Таша. Коли йому було 13, батьки вирiшили розлучитись, i тато Ештона, зiбравши речi, перебрався в iнше мiсто. Два роки по тому мати знову вийшла замiж i переiхала з дiтьми та новим чоловiком на невелику ферму Хомстед у штатi Айова. Перспектива стати фермером Ештона не влаштовувала, i вiдразу ж пiсля закiнчення школи вiн вирушив шукати щастя у мiстi. Спочатку вiн досить успiшно займався спортом (брав участь у змаганнях з боротьби), потiм грав другорядну роль у мюзиклi “Принцеса, що плаче, та золотий гусак” i роль тата Ворбукса в “Еннi”. Зрозумiвши, що таким способом багато не заробиш, Катчер вступив до унiверситету для вивчення перспективного напряму бiохiмiчних розробок.

На першому курсi унiверситету старшокурсники привели Ештона в спортзал для посвяченя у члени братства “Дельта”, примусили роздягнутись, прив’язали до волейбольноi сiтки i пiшли. Катчер з нетерпiнням чекав, коли закiнчиться випробовування, однак тут в зал одна за одною почали заходити дiвчата – там саме повинне було початись тренування жiночоi волейбольноi команди. З того часу Катчер обожнюe розiграшi.

Для того, щоб оплачувати навчання, Ештону доводилось пiдмiтати пiдлогу на заводi за 12 доларiв. Йому навiть доводилось сдавати кров, коли не вистачало грошей. Однак стати першокласним спецiалiстом у галузi бiохiмii йому не судилося: одного дня хлопця помiтили в барi представники модельного агентства, i вже наступного дня Катчеру подзвонили з Нью-Йорка. Перед ним вiдкрились дверi офiсiв таких вiдомих модельeрiв, як Джаннi Версаче, Кельвiн Кляйн, Томмi Хiлфiгер. Через кiлька мiсяцiв Ештон вже посмiхався з обкладинок журналiв мод. Наступним кроком до слави стало телебачення: глядачi запам’ятали Катчера завдяки ролi у серiалi “Шоу 70-х рокiв”. Пiд час одного зi своiх перших iнтерв’ю молодий актор збрехав, що народився 7 лютого 1978 р., проте журналiсти швидко з’ясували правду.

Ештон дебютував у кiно у 1999 р. у картинi “Незабаром буде”. У 2000 р. Катчер з’явився на екранах у фiльмах “Азартнi iгри” та “Спускаючись до тебе”, а наступного року був номiнований на премiю “MTV Movie Award” за роль у популярнiй молодiжнiй комедii “Де моя тачка, чувак?”. Ештон також став ведучим шоу “Пiдстава” на каналi MTV; цю свою роботу вiн коментуe так: “Ми просто показуeмо зiркам, як легко можна втратити розкiш, за якою вони iнодi просто божеволiють. Щоб не забували, що в першу чергу вони звичайнi люди, а лише потiм зiрки”.

У вестернi “Техаськi рейнджери” (2001) актор зiграв молодого ковбоя, а у 2003 р. вийшли вiдразу три комедii за його участю – “Молодята”, “Дочка мого боса” i “Гуртом дешевше”. Щоправда, за гру у цих стрiчках Катчера висунули на здобуття “Золотоi малини”, але актор навiть зрадiв: найкраща реклама – це антиреклама. У 2003 р. вiн зайняв третe мiсце у десятцi найсексуальнiших чоловiкiв, складенiй журналом People.

Наступна робота Ештона змусила критикiв писати про те, що вчорашнiй комедiант не позбавлений справжнього драматичного таланту: у фантастичному трилерi “Ефект метелика” (2004) герой Катчера вiдкриваe у собi здатнiсть, подорожуючи подумки у минуле, змiнювати власну долю. “Працювати над цим фiльмом було дiйсно цiкаво, – розповiдаe Ештон. – Я вперше грав характер – молодий чоловiк з жахливим минулим”. Пiсля цього актор повернувся до комедiйного жанру (“Бiльше, нiж кохання”, “Вгадай хто?”). Цiкаво, що саме Катчера студiя “Ворнер Бразерс” хотiла бачити в головнiй ролi у новому фiльмi про Бетмена, однак режисер Крiстофер Нолан вирiшив, що це занадто несерйозний кандидат.

Що ж стосуeться особистого життя Катчера, то його подробицi майже весь час потрапляли на першi сторiнки вiдповiдних газет. Ештон крутив романи з моделлю i актрисою Дженуарi Джонс, з Ешлi Скотт, Брiттанi Мерфi, а про його стосунки з Демi Мур в Голлiвудi не плiткував тiльки лiнивий.

Стiвен Спiлберг народився 18 грудня 1947 р. у мiстi
Цинцинаттi (штат Огайо). Подieю, яка найбiльше вразила його у
дитинствi, було розлучення батькiв. Ця тема згодом стане однieю з
центральних у творчостi режисера. “Я був дитиною, а свiт вже здавався
менi жорстоким. I я весь час чекав, коли щось змiниться у ньому, i люди
стануть добрiшими одне до одного”, – згадуe Спiлберг.

Телебачення
з дитинства пiдживлювало його уяву. Стiвену не дозволяли дивитись
програми та фiльми, де було насильство, i вiн рiс на мультиках Дiснея
та картинах 30-40-х рокiв. Вiн плакав, коли вперше дивився “Бiлоснiжку
та сiм гномiв” i стрiчку “Хлопець на iм’я Джо” зi Спенсером Тресi.

Спiлберг
нiколи не мiг похвалитися доброю фiзичною формою, бо мав погане
здоров’я. Коли в школi на уроцi фiзкультури набирали бейсбольну
команду, про нього згадували в останню чергу. Йому ставало погано на
уроках бiологii, коли доводилось проводити дослiди на комахах та жабах.

В
12 рокiв Спiлберг взяв участь у фотоконкурсi. Туди потрiбно було
принести оповiдання у фотографiях, але для Стiвена, який вже навчився
користуватись любительською кiнокамерою, зробили виняток – на конкурс
вiн принiс свiй найперший фiльм. Пiсля того, як Спiлберг переглянув
“Лоренса Аравiйського” Дейвiда Лiна, кiно стало для нього сенсом життя.

У
1968 р. Стiвен привернув до себе увагу, знявши короткометражку
“Емблiн”, i таким чином став наймолодшим режисером, який пiдписав
контракт зi студieю “Юнiверсал”. Сенсацieю стала перша ж його
повнометражна стрiчка “Дуель” (1971), скромний трилер про двобiй людини
з вантажiвкою, за кермом якоi сидить невiдомий манiяк. Критики непогано
зустрiли i “Шугарлендський експрес” – фiльм-погоню про двох втiкачiв
вiд закону. Однак справжню популярнiсть Спiлбергу принесли “Щелепи”
(1975), де втiленням безликого зла була величезна акула. Стiвен казав,
що однieю з головних причин робити цю стрiчку був його власний страх
перед водою.

Хiтом
стала i наступна робота режисера – фантастичний фiльм “Близькi контакти
третього ступеня” (1977). Головним суперником “Близьких контактiв” у
боротьбi за симпатii публiки i нагороди Кiноакадемii були “Зорянi
вiйни”, але iхнiй режисер Джордж Лукас побачив у Спiлбергу не
конкурента, а однодумця. Пiсля провалу “1941” (1979), першого
спiлбергiвського досвiду в жанрi комедii, генii американського
розважального кiно разом вигадали iсторiю про Iндiану Джонса,
археолога, який у 30-х роках стаe на шляху нацистiв, якi шукають для
Гiтлера мiстичнi релiквii. Трилогiя про Джонса (“Шукачi загубленого
ковчега”, 1981; “Iндiана Джонс i Храм Долi”, 1984; “Iндiана Джонс i
останнiй хрестовий похiд”, 1989) стала одним з найприбутковiших
проектiв в iсторii Голлiвуду. У перервi мiж зйомками “Iндiан” Спiлберг
створив “Iнопланетянина” (1982), який вiдразу ж пiсля виходу на екрани
став найкасовiшою стрiчкою в iсторii кiно.

Далi
режисер поставив собi мету завоювати репутацiю кiнематографiста, що
може працювати з серйозним матерiалом. Його першi двi спроби, “Колiр
пурпуровий” (1985) та “Iмперiя сонця” (1987), були не дуже вдалими,
проте у 1993 р. Спiлберга чекав справжнiй трiумф: “Юрський парк” побив
прокатнi рекорди його ж “Iнопланетянина”, а “Список Шиндлера” отримав 7
“Оскарiв”, в тому числi за режисуру та як найкращий фiльм року. Другий
“Оскар” Спiлбергу принесла картина “Врятувати рядового Раяна” (1998).

Останнiм
часом режисер постiйно змiнюe жанр, займаючись то серйозним, то
розважальним кiно, i не дивно – досить важко знайти вершину, яка йому
ще не пiдкорилася. Можливо, нею слiд вважати жанр науковоi фантастики:
“Штучний iнтелект” (2001) та “Особливу думку” (2002) чекав досить
прохолодний прийом. Однак на екрани щойно вийшла “Вiйна свiтiв”, i,
схоже, саме ii назвуть черговою перемогою Спiлберга, творчою i,
звичайно ж, касовою.

Едрiан Бродi народився 23 грудня 1976 р. у Нью-Йорку, в сiм’i шкiльного вчителя. Дещо екзотична зовнiшнiсть Бродi пояснюeться тим, що у його жилах тече угорська кров. Цим вiн зобов’язаний своiй матерi – вiдомiй фотожурналiстцi Сильвii Плачi. Мати використовувала незвичну зовнiшнiсть сина у своiх роботах, i, за словами Едрiана, саме вона навчила його поводитись перед камерою. Юнi роки хлопець провiв у Квiнсi. Едрiан з дитинства мрiяв стати актором: у 12 рокiв вiн виконував роль чарiвника на дитячих вечiрках i навiть отримав прiзвисько Дивовижний Едрiан. Мати допомогла йому отримати освiту у Вищiй школi акторськоi майстерностi та в Американськiй академii драматичного мистецтва. Невдовзi юний Бродi вже брав участь у позабродвейських постановках, а у 1988 р. дебютував на телебаченнi. Пiсля зйомок у кiлькох серiалах Едрiан повернувся до навчання.

Першим успiхом молодого актора стала другорядна роль у ретро-мелодрамi про часи Великоi депресii “Цар гори” (1993) Стiвена Содерберга. Робота Бродi сподобалась критикам, i вiн отримав вiдразу декiлька запрошень з Голлiвуду. Едрiан знявся у кiлькох низькобюджетних фiльмах, якi не користувались успiхом у прокатi (“Востаннe, коли я запланував самогубство”, “Шiсть шляхiв до недiлi”, “Весiлля пiдприeмця”), а прославився у 1998 р., виконавши одну з провiдних ролей – капрала Файфа – у драмi про Другу свiтову вiйну “Тонка червона лiнiя” Терренса Малiка. Багато сцен з актором вирiзали пiд час монтажу, однак вiн все ж таки привернув до себе увагу. Чимало рецензентiв порiвнювали Бродi з молодим Аль Пачiно, маючи на увазi не лише зовнiшню подiбнiсть, а й рiвень акторськоi майстерностi. Едрiан не розчарував iх i в своiх наступних стрiчках. В “Лiтi Сема” (1999) Спайка Лi вiн зiграв маргiнала Рiтчi, який став першою жертвою нью-йоркцiв, що збожеволiли вiд спеки та страху перед нiчним манiяком, в трилерi “Кисень” був досить переконливим хитромудрим вбивцею, а в “Iсторii з намистом” (2001) Чарлза Шаeра довiв, що добре вписуeться в рiзнi епохи. Не лишились непомiченими роботи актора у картинах “Висоти свободи” Баррi Левiнсона та “Хлiб i троянди” Кена Лоача.

У 2002 р. Бродi знову заглибився у тематику Другоi свiтовоi вiйни, погодившись на головну роль у “Пiанiстi” – екранiзацii однойменноi книги, виданоi ще у 1946 р. Роман Поланський особисто запросив його, оскiльки вважав, що схiдноeвропейське походження допоможе Едрiану переконливо зiграти Владислава Шпiльмана – eврея-пiанiста з Варшави, який дивом уникнув смертi. Для того, щоб перевтiлитись у свого героя, актору довелося сильно похудiти i навчитися грати на фортепiано. Внесок Бродi в успiх картини, котра здобула “Золоту пальмову гiлку” Каннського фестивалю, “Сезар” та премiю Британськоi кiноакадемii, був дуже важливим: завдяки його переконливiй грi глядачi побачили жахи концтабору очима людини з тонкою вразливою душею, загнаноi у нелюдськi умови i позбавленоi можливостi навiть торкатися улюбленого iнструмента. Це й оцiнила Американська кiноакадемiя, присудивши Бродi приз за найкращу чоловiчу роль, хоча його конкурентами були такi зiрки, як [Джек Нiколсон->], [Нiколас Кейдж->], [Майкл Кейн->], [Денieл Дей-Льюiс->]. Таким чином Едрiан поставив два рекорди: став у своi 29 наймолодшим лауреатом “Оскара” (попереднiй рекорд належав Рiчарду Дрейфусу) i першим, хто перемiг четвiрку колег-“оскароносцiв”.

Пiсля [“Пiанiста”->Пiанiст] Бродi зiграв невеликi ролi у “Детективi, що спiваe” (2003) Кейт Гордон та [“Таeмничому лiсi”->Таeмничий лiс] (2004) М. Найта Шаямалана i разом з [Кiрою Найтлi->Кiра Найтлi] знявся у [“Пiджаку”->Пiджак] (2005) Джона Мейберi. Цього року вiн також з’явиться на екранах у [новому “Кiнг-Конгу” Пiтера Джексона -> Кiнг-Конг].

Анжелiна Джолi народилась 4 червня 1975 р. у Лос-Анджелесi, у сiм’i знаменитого актора i лауреата “Оскара” Джона Войта (“Опiвнiчний ковбой”, “Повернення додому”) та маловiдомоi актриси Мiшель Бертран, наполовину француженки. Насправдi ii звуть Анжелiна Джолi Войт, але акторка ще на початку кар’eри викристала друге iм’я в якостi псевдонiму. Коли дiвчинцi виповнився рiк, батьки розлучились. “Я нiколи не сердилась на батька, – запевняe Анжелiна. – Вiн завжди здавався менi чоловiком, якому не можна одружуватись”. Джолi та ii брат Джеймс Хейвен Войт жили з матiр’ю, однак батько брав активну участь у iхньому вихованнi. Кожен з батькiв намагався стати для дiтей головним авторитетом, i таким чином Анжелiна ще в дитинствi навчилась спритно iми манiпулювати.

У школi Анжелiна була аутсайдером, бо не могла знайти спiльноi мови нi з однокласниками, нi з вчителями. Ii записали в групу дiтей, що мають ходити до психотерапевта. Враження вiд цього спiлкування у Джолi залишились не найкращi: з того часу вона вважаe шарлатанами всiх, хто намагаeться дослiджувати чужу душу. В ii шкiльнiй характеристицi було написано: “Нестримана, схильна до соцiопатii”. У 12 рокiв вона попросила матiр вiдпустити ii до батька у Лос-Анджелес. Войт був радий бачити дочку, але не мiг придiляти iй багато часу через постiйнi зйомки. Джолi погано вчилась, проте охоче разом з дорослими вiдвiдувала заняття у театральному iнститутi Лi Страсберга. Вона також дуже швидко ознайомилась з усiма спокусами Голлiвуду, в тому числi з наркотиками i експериментами з холодною зброeю.

У кiно Анжелiна дебютувала у 1982 р. у картинi “У пошуках виходу”, спiвавтором сценарiю та спiвпродюсером якоi був ii батько. “Мене посадили в машину з Енн-Маргрет, яка повинна була ii розбити, – згадуe акторка. – Я дуже образилась, бо найцiкавiше знiмали без мене”. Справжнiм дорослим дебютом для Джолi став фантастичний бойовик “Кiборг-2” (1993), де вона зiграла красуню-кiборга. Наступна помiтна робота актриси – трилер “Хакери” (1995), на зйомках якого вона познайомилась зi своiм майбутнiм чоловiком, англiйським актором Джоннi Лi Мiллером (“На голцi”). “Нам дали три тижнi на те, щоб навчитись кататись на роликах i працювати з клавiатурою комп’ютера, – розповiдаe Анжелiна. – Це був рай – кататися разом з Джоннi i отримувати за це грошi!” Джолi та Мiллер одружились весною 1996 р., а розлучились через три роки. Анжелiна вважаe, що винна у цьому вона: “Зi мною тяжко жити. Я не куховарю, не люблю, коли до мене торкаються, не хочу нi перед ким виправдовуватись. Щоб бути поруч зi мною, чоловiк повинен вмiти мною командувати”.

У другiй половинi 90-х Джолi довела, що e однieю з найталановитiших актрис молодого поколiння. За роботи у телефiльмах Анжелiна отримала два “Золотi глобуси”: за роль другого плану (дружина паралiзованого губернатора Алабами у “Джорджi Воллесi”) та за головну жiночу роль (наркоманка-манекенниця Джиа Каранджи, що померла вiд СНIДу, у стрiчцi “Джиа”). Третiй “Глобус” i “Оскар” акторцi принесла роль Лiзи, пацieнтки психiатричноi лiкарнi, у “Дiвчинi, яку перервали” (1999) Джеймса Менголда. “Анжелiна багато разiв вражала мене до глибини душi, – розповiдаe режисер. – Вона кидалась у найскладнiшi емоцiйнi сцени, як в очерет. А коли я просив ii в наступному дублi зiграти так само нервово i жорстко, вона йшла далi. Анжелiна немовби черпала емоцii з якогось невiдомого звичайним людям джерела”.

Через кiлька мiсяцiв пiсля вручення “Оскарiв” Джолi вийшла замiж за актора i режисера Бiллi Боба Торнтона; цей шлюб тривав два роки.

Здобувши академiчну премiю, Джолi стала зiркою першоi величини. З того часу вона з’являeться виключно у високобюджетнiй голлiвудськiй продукцii. Жiнка-полiцейський з “Влади страху”, угонщиця з бойовика “Вкрасти за 60 секунд”, безстрашна шукачка пригод з двох серiй “Лари Крофт”, командир загону пiлотiв з “Небесного капiтана”, знавець психологii серiйних вбивць з трилера “Забираючи життя” i навiть рибка-спокусниця з “Пiдводноi братви” – це все вона, всюди чарiвна i енергiйна. Помiтно, що Анжелiна докладаe зусиль, намагаючись не затримуватись в одному амплуа чи жанрi, однак у голлiвудському розважальному кiно у неi не так багато можливостей продемонструвати справжнi акторськi здiбностi, а вони в неi, безперечно, e – про це свiдчать i ii раннi роботи, i невелика, але дуже виразна роль в “Александрi” Олiвера Стоуна. Втiм, сама актриса ставиться до цього з бiльшим оптимiзмом: “Моi акторськi здiбностi не змiнились. Просто тепер режисеру легше запросити мене у свiй фiльм. Я весь час у пошуку, i цей процес e безкiнечним”.