Категорія: Рецензії

Російські і українські прокатники побавились (хоча й кожен по-своєму) з назвою (вочевидь, вирішивши, що “Дюпрі” звучатиме для наших глядачів занадто загадково) і в результаті зупинились на зовсім ніяких варіантах. На щастя, про сам фільм цього сказати не можна – півтори години доброго настрою практично гарантовані.

Хоча, можливо, комусь смішними здадуться тільки моменти з зіпсованим унітазом і шкарпеткою. Все ж таки в галузі гумору процес розпаду нині йде швидко і невпинно, низький інтелектуальний рівень і поганий смак гордим лебедем випливають із сотень зламаних унітазів на відгодованих мільйонними гонорарами міцних плечах численних сендлерів та стіллерів, і здається, що засмучених цим фактом з кожним роком стає все менше, а задоволених – все більше. І це процес не суто американський, а всесвітній, про що свідчать чимало сучасних зразків гумору французького, російського та й українського. Це як глобальне потепління, тільки смердить.

Мій перший переглянутий фільм відомого Альмодовара став одночасно і першим фільмом категорії “авторського кіно”, який я побачив на широкому екрані. Такі фільми не належать до мейнстріму, їх дуже рідко показують у кінотеатрах через нечисленність прихильників і занадто низькі прибутки. Життя мені підтвердило цю істину, бо на сеансі глядачів було аж восьмеро. Тим цікавіше переглядати такі фільми, тим більша подяка кінотеатрам, яких приваблює не лише прибуток. Що стосується Альмодовара, то я отримав чудову нагоду ознайомитись з його творчістю з більш поміркованого фільму, якщо виходити з відгуків стосовно його ранніх фільмів.

Стрічка “Повернення” дуже схожа в чомусь на російський однойменний фільм режисера Звягінцева – настільки схожа, що я підозрюю в ній такий собі рімейк на іспанський штиб. Судіть самі – та сама дивна поява загиблої матері (у Звягінцева батька) двом дочкам (у Звягінцева – двом синам) та довгий, інколи навіть занадто детальний, опис знайомства “з чистої сторінки”. Лише зміщені акценти на улюблену для Альмодовара жіночу стать, від чого стає дещо інший кінець, от і все. До речі, в самому фільмі є згадка про росіян, що зробило мої підозри ще більш обгрунтованими. Щоправда іспанський варіант мені сподобався більше – і через те, що картини звичайного російського побуту для мене не є чимось дивним на відміну від побуту іспанського, і через те, що на жінок дивитися приємніше і вони краще виглядають в таких фільмах, і через те, що грають актори набагато краще, що не надає того відтінку студентського дипломного проекту, як у Звягінцева.

Колись дуже давно, в дитинстві, мені інколи бувало дуже самотньо. Одного разу брак спілкування став таким відчутним, що я наважився написати листа – тоді, наприкінці існування Радянського Союзу, якраз почало зароджуватись листування, до якого запрошували через об‘яви в дитячих та підліткових журналах. Мені прийшов у відповідь один лист від дівчинки десь зі східних областей. На жаль, між нами була така велетенська різниця в інтересах, що я навіть не став відповідати, але, незважаючи на такий швидкий кінець листування, все-таки було дещо таке, чого не траплялося зі мною більш ніколи – в майбутньому мені надходив не один десяток особистих листів, але того відчуття, котре мене охопило від отримання першого в житті листа, більше не було.

Звісно, мене тодішнього не зрівняти з дорослим Алексом Вайлером, але дещо спільне таки було – та гамма почуттів звиклої до самотності людини від неочікуваного листа. Тим більше, що в цьому листі виразно проступає перст провидіння, котре вирішило допомогти Алексу вийти з депресії, викликаної смертю матері та бридкою поведінкою батька, фаната своєї справи настільки, що він зруйнував заради неї сім‘ю. Адже лист не просто з‘явився сам собою в поштовій скриньці давно покинутого будинку, але й датований майбутнім числом, що наступить лише за два роки, а деякі факти, описані в ньому, відбуваються просто на очах враженого Алекса. На відміну від Кейт, котра досить довго сприймає дивне листування зі своїм попередником по будинку як розіграш чи просто гру, яка робить її заповнені роботою будні трохи яскравішими, Алекс захоплюється невідомою дівчиною майже одразу і своїми відвертими листами з часом пробуджує в Кейт такі ж серйозні почуття. Щоправда, для того, щоб сказати одне одному найголовніші три слова їм потрібно перемогти час та долю, яка судилася кожному з них.

Навряд чи, принаймні у країнах “золотого мільярда”, знайдеться хоч одна людина, котра б не чула про Супермена. Цей бренд став тим же, чим і “Xerox” для копіювальних апаратів – він дав народну назву всьому класу супергероїв. Втім – мав на це всі права, адже комікси про Супермена, створені Джо Шустером і Джеррі Сігелем у далекому 1938 році дали старт цілій епосі коміксів, які придбали безліч шанувальників. Збіднілому населенню Америки тих часів дуже не вистачало символу, на якого можна було б рівнятися, могутнього і справедливого супергероя, який би рятував світ від різноманітних ворогів та проблем – і люди цього супергероя отримали. Історія Чоловіка зі сталі набула величезної армії шанувальників та дала життя цілій індустрії телесеріалів, фільмів, театральних постановок, а також побічним героям – Суперхлопчику, Супердівчинці і навіть Суперсобаці Крипто.

Звісно, найпопулярнішою екранізацією став перший фільм 1978 року – вражаючі навіть зараз спецефекти і харизма Крістофера Ріва, котрий зіграв Супермена, принесли фільму не одну нагороду і поставили його в однин ряд з фільмами, що вже стали класикою розважального кіно. Фільм мав три продовження, та вони, як це часто буває, гірші, причому останні настільки, що планам компанії зняти ще три фільми не судилося реалізуватися і проект був закритий. На жаль, для Крістофера ця роль стала домінуючою і її амплуа не полишало його ніколи, попри спроби грати різнопланові ролі в інших фільмах. Після трагічного випадку в 1995 році, через який він опинився прикутим до інвалідного візка, Крістофер з честю ніс звання “Супермена” і, воюючи з недугою, грав у фільмах та сам знімав їх аж до самої смерті 2004 року.

Ця стрічка виправдовує свою назву. Вона дійсно нагадує переключення каналів: переважно бачимо всіляку маячню, але іноді трапляється дещо варте уваги.

До останніх робіт Сендлера однозначно ставитись неможливо. Йому пишуть дуже непогані сценарії. Він може брати в партнери будь-якого з голлівудських талантів. І при цьому ніхто не натякне йому, що жарти про пердіння босу в обличчя і про песика, який використовує не за прямим значенням іграшкову качку, треба залишити десь іще, не обов’язково тягнути з собою на великий екран. Але така вже зараз політика, шановний глядач. Бач, нам з тобою не дадуть нічого смішного без пердіння, бо сучасний голлівудський продюсер-ідіот (це синонім) вважає, що ми з тобою не засміємось, якщо не почути омріяний (для нього) звук.

Майкл Манн, напевно, єдиний сучасний голлівудський режисер, який знімає традиційні жорсткі кримінальні драми без гумору і тарантінівських вивертів. Причому останнім часом йому вдається ще й згодовувати їх публіці під соусом “літнього блокбастера” (досить загадати “Співучасника”) і не тільки виправдовувати бюджет, а й забезпечувати неабиякий прибуток. Унікальність безперечна, і підкреслюється вона тим, що режисер при цьому в жодному разі не зраджує власні переконання, тобто знімає те, що йому подобається – стильні film noir.

Тому сюжет телесеріалу 80-х, з якого хтось типу МакДжи зробив би пародію-капусник, Манн перезняв на повному серйозі, ще й втілив паралельно кілька задумів, на які наклали вето продюсери у той час, коли він був ніким і знімав телевізійну “Поліцію Маямі”. Наприклад, показав таке Маямі, саме повітря якого дихає еротизмом. Любовна лінія займає у структурі сюжету важливе місце, як і еротичні сцени, яких у картині вистачає. Манн також зняв екшн-епізоди (їх небагато, але вони запам’ятовуються), в яких іноді відчувається жорстокість тарантінівських епосів, тільки цього разу все без жартів: у фіналі є кілька виразних великих планів продірявлених великим калібром тіл злочинців.

Не дивно, що на це кіно складно було знайти гроші. Під час його перегляду теж виникають певні проблеми, незважаючи на присутність у кадрі найкіногенічнішого сера усіх часів.

Найважче витримати перші півгодини. Не вдалось старанному реміснику Дональдсону наповнити ці – найважливіші – перші хвилини натхненням, яке у нього, без сумнівів, було, інакше він не тягнув би на собі проект без особливих перспектив стільки років. Бачимо завзятого, ексцентричного і, чесно, досить егоїстичного старого, який і сусідів розбудить посеред ночі, бо йому закортіло над ровером попрацювати, і сусідську дитину, якщо треба, підключить до плану втілення мрії свого життя.

Шкода, що автори нового “Супермена” не пішли шляхом “Бетмена: Початок” і не почали все з початку. Хоча це було б складніше: все ж таки фільму про те, як Брюс Вейн став Бетменом, раніше не було, а от історію походження Супермена всі знають з класичної стрічки Річарда Доннера 1978 р. Тому Сінгер та його сценаристи вирішили, що їх картина буде не новим початком, а продовженням двох перших фільмів кіносеріалу про Сталеву Людину (третю і четверту стрічки краще забути, як страшний сон).

Але щось не спрацювало. Змінився глядач, змінився кінематограф, тому спробу авторів зберегти наївну фантазійну інтонацію старих картин дуже вдалою назвати не можна. Стрічка з надсучасними спецефектами видається анахронізмом, не ретро-продуктом. Здається, енергію в основному спрямували на те, щоб відтворити атмосферу перших “Суперменів”, а не на те, щоб у глядач виник інтерес до подій, які відбуваються на екрані. Навіть музику ту саму використали, і Марлона Брандо перетягнули, у цифровому варіанті. Однак навряд чи сучасну публіку може по-справжньому зацікавити Супермен, вся сила якого в тому, що він може підняти в космос острів. Не зовсім доречним видається і комічний Лекс Лютор зі старих фільмів, небезпечний злий геній, який чомусь завжди оточує себе придуркуватими помічниками, які не стільки допомагають йому, скільки заважають.

Майже феміністичний хоррор. Єдиний чоловік гине на самому початку. Не називати ж чоловіками підземних чудиків, з якими воюють відважні і не дуже героїні. “Майже” – тому що режисера використання такої можливості, схоже, цікавило найменше. Тут швидше дарвінівська теорія про виживання найсильнішого, тобто, у даному випадку, найсильнішої.

Драматургія картини вигідно відрізняється від голлівудських стандартів. Майже нікого з дівчат-скелелазок не можна віднести до класичного типажу хорор-блондинки, яка протягом фільму голосно кричить, а наприкінці бере велику сокиру, щоб відрубати монстру голову. Навпаки – всі спортивні, вправні, м’язисті і часом агресивні, а найбільш ляклива має дуже вагомі причини для своїх страхів, і не поспішає робити висновки – вона себе ще покаже. Головне, що у кожної героїні є необхідний мінімум характеру – для драми замало, але для фільму жахів цілком вистачає. І головний конфлікт виникає не між жінками і підземними мутантами, чию досить-таки пластилінову зовнішність можна сміливо віднести до недоліків стрічки (краще їх було взагалі не показувати до самого кінця – бігало б щось загадкове у темряві, і ефект був би набагато сильнішим). Не жага життя, а образа, помста і ревнощі будуть у ньому основними рушіями, вони й визначать переможницю, яка все одно залишиться у програші.

Сімейство, що складається з семи людей та двох німецьких вівчарок, їде пустелею в інше місто. Скориставшись порадою власника занедбаної заправки, вони вирішують скоротити шлях невідомою дорогою, де пробивають собі всі колеса, а потім починають зникати один за одним. Дорога виявилась до полігону для ядерних випробувань, але для них вона веде прямо до пекла.