Пiджак

У Едрiана Бродi обличчя страждальця, i ролi йому дiстаються вiдповiднi. Його другоплановий персонаж чимало натерпiвся пiд час вiйни в <Тонкiй червонiй лiнii>. В <Пiанiстi> його Шпiльман пiзнаe жахи окупацii i ледве уникаe смертi. В <Пiджаку> героя Бродi накачують лiками i, зв’язавши, кладуть в ящик для трупiв.

Щоправда, в останнiй процедурi e й своi плюси: пiд час таких сеансiв герой подорожуe в майбутнe, де крутить роман з молодою красунею, яка чимось нагадуe дружину короля Артура. Не дивно, що вiн швидко починаe ставитись до <лiкування> як до подарунку, а не покарання. Як порадив його колега по божевiльнi: <Розслабся i отримуй задоволення>. Дивно, як перед дверми лiкарнi не вишикувалась черга бажаючих примiрити <пiджак>: iнше життя, яке герой проживаe в ящику, цього варте – особливо у порiвняннi з невтiшною реальнiстю, яка, як всi знають, кусаeться.

У Едрiана Бродi обличчя страждальця, i ролi йому дiстаються вiдповiднi. Його другоплановий персонаж чимало натерпiвся пiд час вiйни в <Тонкiй червонiй лiнii>. В <Пiанiстi> його Шпiльман пiзнаe жахи окупацii i ледве уникаe смертi. В <Пiджаку> героя Бродi накачують лiками i, зв’язавши, кладуть в ящик для трупiв.

Щоправда, в останнiй процедурi e й своi плюси: пiд час таких сеансiв герой подорожуe в майбутнe, де крутить роман з молодою красунею, яка чимось нагадуe дружину короля Артура. Не дивно, що вiн швидко починаe ставитись до <лiкування> як до подарунку, а не покарання. Як порадив його колега по божевiльнi: <Розслабся i отримуй задоволення>. Дивно, як перед дверми лiкарнi не вишикувалась черга бажаючих примiрити <пiджак>: iнше життя, яке герой проживаe в ящику, цього варте – особливо у порiвняннi з невтiшною реальнiстю, яка, як всi знають, кусаeться.

Саме на протиставленнi двох свiтiв будуe свiй фiльм Мейберi. Сказати, що реальнiсть покусала головного героя, значить нiчого не сказати. Пiд час вiйни вiн отримав кулю в голову, намагаючись врятувати хлопчика. У нього часткова амнезiя, зовсiм не залишилось рiдних, i вiн не знаe, куди йти. Йому фактично немаe чого втрачати, крiм свободи, – i вiн втрачаe ii, сiвши в машину до кримiнальника i втративши свiдомiсть пiд час перестрiлки, в якiй потiм звинуватили саме його. Тепер його дiм – божевiльня, i про те, що з ним там робить лiкар-садист, який добре засвоiв уроки свого колеги iз <Заводного апельсину> Кубрика, я згадував на початку рецензii.

Iнша справа – майбутнe, в яке подорожуe поранений в голову пацieнт. Воно цiлком реалiстичне, але eдиний безболiсний контакт героя з реальнiстю тут перетворюeться у повноцiннi стосунки. У нього з’являeться близька людина i мета в життi. Коло замикаeться: попри всi намагання, солдат не в станi змiнити свою долю i запобiгти безрадiсному кiнцю, i все ж таки дещо змiнити йому вдаeться. Чи не тому, що в цьому випадку вiн пiклувався не про себе? I, як нагороду, вiн отримуe свiй хеппi-енд – такий самий примарний, як i всi його <польоти увi снi чи наяву>.

На шляху до цього фiналу персонажi встигають озвучити ряд таких самих нехитрих iстин. Наприклад, те, що будь-кому рано чи пiзно доведеться вiдповiдати за своi вчинки i дивитись в очi своiй совiстi. Песимiзм закладено у тому, як стикуються причини i наслiдки подiй у двох свiтах. Добро виникаe нiби незвiдки: герой каже лiкарцi, як допомогти хлопчику-пацieнту, тому що вiн почув вiд неi в майбутньому, яку саме вiн дав iй пораду. Тому воно здаeться примарним. Натомiсть зло в особi лiкаря-мучителя в реальному свiтi дie активно, маe мотивацiю i засоби для досягнення своiх цiлей.

Стрiчку рекламували як арт-хаусну психологiчну драму, але це швидше мелодрама з елементами мiстики i досить простим моральним пiдгрунтям. Дует Бродi та Кiри Найтлi справляe добре враження, i хотiлося б побачити його у фiльмi iншого жанру.

Мiсто грiхiв

Мiсто грiхiв (Sin City / Город грехов). США, 2005. Кримiнальна драма / трилер / кiнокомiкс. Режисери Роберт Родрiгес, Френк Мiллер. У ролях: Мiккi Рурк, Брюс Вiллiс, Джош Хартнетт, Майкл Медсен, Джеймi Кiнг, Нiк Стал, Росарiо Доусон, Майкл Кларк Данкан, Iлайджа Вуд, Джессiка Альба, Марiя Белло, Карла Гуджiно, Клайв Овен, Девон Аокi, Бенiцiо Дель Торо, Брiттанi Мерфi.
“Кiно маe створюватись за допомогою такого собi низького пiдступництва. Нас повертають до кровi, до детективноi мелодрами. Ми повиннi опуститися нижче рiвня вишуканостi, благопристойностi, ближче до повсякденного життя. I коли ми досягнемо бiльш простоi драми, яку вирiшено найпримiтивнiшими елементами, – тiльки тодi ми зможемо таeмно, пiдступно вибудовувати поетичну драму”. Цi слова Грема Грiна здаються як нiколи доречними, коли йдеться про “Мiсто грiхiв”.

“Кiно маe створюватись за допомогою такоi собi низькоi пiдступностi. Нас повертають до кровi, до детективноi мелодрами. Ми повиннi опуститися нижче рiвня вишуканостi, благопристойностi, ближче до повсякденного життя. I коли ми досягнемо бiльш простоi драми, яку вирiшено найпримiтивнiшими елементами, – тiльки тодi ми зможемо таeмно, пiдступно вибудовувати поетичну драму”. Цi слова Грема Грiна здаються як нiколи доречними, коли йдеться про “Мiсто грiхiв”.

У фiльму два повноправних автори. Роберт Родрiгес знову довiв, що e одним з найбiльш “авторських” режисерiв, якi працюють зараз в американському жанровому кiно – це стосуeться i його звички поeднувати в своiй особi якомога бiльше кiнопрофесiй водночас, i оригiнального, авторського пiдходу до всього знiмального процесу, вiд вишуканоi стилiзацii до часто несподiваного (але завжди влучного) пiдбору акторiв. Що ж стосуeться Френка Мiллера, то для американського комiксу вiн означаe те саме, що для сучасного американського кiно Тарантiно i Родрiгес разом взятi. Тим, хто не знайомий з його творчiстю, доведеться повiрити менi на слово. Або не повiрити.

“Мiсто грiхiв” варто класифiкувати саме як поетичну драму, точнiше кримiнальну поетичну драму, – адже поетику тут можна знайти в усьому, вiд найпершого у фiльмi дiалогу, який починаe персонаж Джоша Хартнетта, до способу, яким знято волосся Джессiки Альби. Родрiгеса багато хто вважаe представником “школи Тарантiно”, проте eдине, що рiднить цю картину з “Кримiнальним чтивом”, – спосiб, яким з’eднано три iсторii. До речi, це eдиний “несвiжий” елемент фiльму, який може частково знизити ii оцiнку – лише тому, що подiбне вже було. Але у концепцii “Мiста грiхiв” немаe мiсця колишньому тарантiнiвському цинiчному блазнюванню. Тобто цинiзм i гумор все ж таки e, але на другому планi. Гумор проявляeться, скажiмо, у тому, як поданi найогиднiшi персонажi фiльму i хто iх граe (хоббiт-людожер i жовтий майбутнiй рятiвник людства, друг третього Термiнатора). Цинiзм (цiлком виправданий) – у ставленнi героiв до системи влади, загальноприйнятих понять добра i справедливостi. Однак нi гумор, нi цинiзм не заважають головним персонажам i iхнiм авторам говорити про речi цiлком серйознi. Сам Тарантiно у дилогii “Вбити Бiлла” вiв схожу гру: тримав гумор десь поблизу, в якостi запасного гравця, але водив свою героiню колами пекла майже без жартiв.

Центральнi героi усiх трьох iсторiй “Мiста грiхiв” – рiднi брати персонажiв “чорних романiв” i “чорних фiльмiв”, детективiв, колишнiх полiцейських та злочинцiв, якi не втратили уявлення про поряднiсть. Вони знають, що живуть у свiтi, де пануe зло, i з цим фактом iм доведеться прожити решту свого життя. Вони не мають жодних iлюзiй щодо влади, правоохоронних органiв, не знають жалю до ворогiв i розумiють, що у боротьбi за виживання треба бути жорстокiшим за своiх супротивникiв, бо самi пощади не дочекаються. I нiколи не намагаються подати своi вчинки як героiзм чи самопожертву зi знаком оклику – вони називають це просто: “те, що маe бути зроблено”. Але оскiльки ми маeмо справу з екранiзацieю комiксу, то тут можна трохи вiдволiктись вiд традицiйного для “чорних” романiв реалiзму. Тому заклик “захисти жiнку”, який e головним в трьох оповiданнях, набуваe у Мiллера та Родрiгеса розмаху билинного: пiд кулаками Марва розлiтаються десятки продажних копiв, куля не бере героя Клайва Овена, а шiстдесятирiчний ветеран полiцii звiльняeться з петлi на порозi смертi. E щось магiчне у тому, що усi три героi говорять про жiнок як про вищих створiнь. Чоловiк у свiтi Мiллера приречений на кулю чи побачення з електричним стiльцем; жiнка ж тут заслуговуe право на життя вже тому, що вона визначаe сенс життя для iншоi людини, – а без такого сенсу життя перетворюeться на iснування або, як у Марва, на пекло.

Мiстер i мiсiс Смiт

“Бред Пiтт, – протягом пiвроку настирливо запевняла реклама, – це мiстер, а Анжелiна Джолi – це мiсiс”. Нiби можна переплутати. Iдею про “шпигуна в сiм’i” оригiнальною не назвеш: ще нинiшнiй губернатор Калiфорнii у “Правдивiй брехнi” легко й дотепно водив за нiс дружину. Цього разу – майже те саме, тiльки кiлькiсть бойових оперативникiв в однiй родинi подвоiлась.

Вiн прикидаeться будiвельником, вона – спецiалiстом з комп’ютерних технологiй. Насправдi ж обоe виконують надсекретнi завдання, прибираючи зайвих свiдкiв чи просто якихось поганих людей. Вiн звик працювати сам, вона ж керуe цiлим загоном. Однак обоe – справжнi профi, найкращi у своiй справi. Вони одружились, не знаючи правду одне про одного. Що з цього вийде?

“Бред Пiтт, – протягом пiвроку настирливо запевняла
реклама, – це мiстер, а Анжелiна Джолi – це мiсiс”. Нiби можна
переплутати. Iдею про “шпигуна в сiм’i” оригiнальною не назвеш: ще
нинiшнiй губернатор Калiфорнii у “Правдивiй брехнi” легко й дотепно
водив за нiс дружину. Цього разу – майже те саме, тiльки кiлькiсть
бойових оперативникiв в однiй родинi подвоiлась.

Вiн прикидаeться
будiвельником, вона – спецiалiстом з комп’ютерних технологiй. Насправдi
ж обоe виконують надсекретнi завдання, прибираючи зайвих свiдкiв чи
просто якихось поганих людей. Вiн звик працювати сам, вона ж керуe
цiлим загоном. Однак обоe – справжнi профi, найкращi у своiй справi.
Вони одружились, не знаючи правду одне про одного. Що з цього вийде?

Сюжет
вкладаeться в кiлька фраз, в короткий анекдот. Чи можна перетворити
такий анекдот на повнометражний художнiй фiльм? Кемерону (точнiше,
частково Кемерону, частково Клоду Зiдi, оскiльки “Правдива брехня” e
римейком його “Тотального стеження”) це свого часу вдалося. Але у нього
була бiльш чiтка розстановка сил: вiдважний герой, стовiдсотково
американська родина, противники – арабськi терористи,
фанатики-душогуби. На якi саме контори працюють мiстер i мiсiс Смiт: це
таeмнi урядовi органiзацii чи просто високоорганiзованi кримiнальнi
центри? Будемо сподiватись, що останнe, iнакше легкiсть, з якою героi
наприкiнцi фiльму починають вiдстрiлювати своiх колишнiх колег,
здаeться важкостравною. Можливо, сценарист просто подумав, що до того
часу у всiх глядачiв через надмiр стрiлянини встигнуть вiдключитись
мiзки, i особливо не напружувався.

Автори стрiчки намагаються по
максимуму видобути гумор з побутових ситуацiй з життя подружжя, де
почуття давно охолонули. Охолодження почуттiв головнi виконавцi грають
переконливо. Не зовсiм зрозумiло, звiдки почуття виникають у
вирiшальний момент картини, i взагалi, що змусило цих людей прожити
разом попереднi п’ять-шiсть рокiв. Зародження роману майбутнiх мiстера
i мiсiс змальоване дуже короткими мазками, мимохiть – iнакше не
вистачить екранного часу на три десятки вибухiв! Звiсно, це не
психологiчна драма, але у фiльмi про перемогу кохання над службовими
обов’язками непогано було б показати саме кохання. Хоча б трiшки.

З
чим нiхто з авторiв фiльму не напружувався зовсiм, то це з характерами
персонажiв. А навiщо? Глядач у будь-якому випадку побачить не мiстера i
мiсiс Смiт, а Пiтта i Джолi. Навiщо намагатись олюднити Смiтiв, якщо
все одно спрацюe ефект впiзнавання i глядач спiвчуватиме Ахiллесу i
Ларi Крофт? (Хоча в ролi Джолi e один пречудовий момент. Треба бачити,
якими очима вона дивиться на дитину, яку на кiлька хвилин iй сунули на
руки.) Це не скарга, не недолiк, це факт. Можливо, так i маe бути у
випадку з настiльки популярними зiрками. Тiльки одне зауваження. Друг
головного героя у виконаннi Вiнса Вона характер маe. Стереотипний, але
маe. На вiдмiну вiд Смiтiв. Напевно, вiн просто не профi такого рiвня.

З
центральноi iдеi стрiчки можна було б розвинути кумедний, але
життeстверджуючий сюжет про трiумф сiмейних цiнностей навiть пiд
шквальним вогнем. Або жорстоку, божевiльну “чорну” комедiю про сiмейне
життя кiлерiв. Але для цього потрiбно було трохи бiльше фантазii, а в
Голлiвудi це зараз не модно. Це знову не скарга, а факт. I взагалi,
закiнчувати треба на оптимiстичнiй нотi. Любителi автомобiлiв, що
лiтають наче птахи, куленепробивних героiв (“Коммандо” вiдпочиваe) i
великих-великих вибухiв! Поспiшайте в кiнотеатри – це ваше кiно.

Три iкси-2: Новий рiвень

Не менш чiтка мета у нового агента <Три iкси>, Айса Кьюба, але диктуe ii не <Революшн>, а виключно кар’eрнi мiркування. Вiн весь фiльм намагаeться довести, що вiн: а) не гiрший за Дiзеля i б) крутiший за Дiзеля. Виглядаe це надто демонстративно i, як наслiдок, штучно. Без цiei чiткоi програми дiй персонаж був би трохи цiкавiшим, хоча оригiнальнiстю тут не пахне у будь-якому випадку: колишнiй кримiнальник зi зв’язками у вiдповiдних колах, який став десантником i потрапив до тюрми за те, що начистив пику генералу, який вiддав не той наказ. Хто ж, як не вiн, може врятувати президента США вiд змови, яку органiзував той самий генерал, а нинi мiнiстр оборони (а чого ви чекали, пане президент, якщо у вас мiнiстр оборони – Зелений Гоблiн?).

Перед авторами других <Трьох iксiв> студiя <Революшн> ставила чiтку мету: довести Вiну Дiзелю i йому подiбним, що у блокбастерi такого рангу можна обiйтись i без них, заощадивши таким чином мiльйонiв двадцять. Що можна поставити на конвейeр серiю, де кожного разу буде iнший головний герой: про це нам каже не тiльки прес-релiз, а й сам невмирущий агент Гiббонс, обiцяючи у фiналi, що наступного разу на нас чекаe новий i ще бiльш незвичний агент XXX. Втiм, люди з <Революшн> були достатньо далекоглядними, щоб не вбивати героя Дiзеля в кадрi: смерть Ксандера Кейджа нам не показують, про неi тiльки повiдомляють. Тому, коли Дiзель все ж таки вирiшить повернутись у цю франчiзу, дверi для нього не будуть остаточно зачиненi.

Не менш чiтка мета у нового агента <Три iкси>, Айса Кьюба, але диктуe ii не <Революшн>, а виключно кар’eрнi мiркування. Вiн весь фiльм намагаeться довести, що вiн: а) не гiрший за Дiзеля i б) крутiший за Дiзеля. Виглядаe це надто демонстративно i, як наслiдок, штучно. Без цiei чiткоi програми дiй персонаж був би трохи цiкавiшим, хоча оригiнальнiстю тут не пахне у будь-якому випадку: колишнiй кримiнальник зi зв’язками у вiдповiдних колах, який став десантником i потрапив до тюрми за те, що начистив пику генералу, який вiддав не той наказ. Хто ж, як не вiн, може врятувати президента США вiд змови, яку органiзував той самий генерал, а нинi мiнiстр оборони (а чого ви чекали, пане президент, якщо у вас мiнiстр оборони – Зелений Гоблiн?).

Семюель Л. Джексон та Вiллем Дефоу – досвiдченi профi, якi, не напружуючись зайвий раз, видобувають зi своiх персонажiв по максимуму: перший – як суворий, але справедливий начальник й однодумець, другий – як харизматичний, безжалiсний лиходiй. Агент Гiббонс граe в сюжетi бiльш активну роль, нiж в перших <Трьох iксах>, де його партiя фактично зводилась до обов’язкiв М з <бондiани>. На його <смерть> у серединi стрiчки навряд чи хтось купиться, але це незначний недолiк. Дефоу у своiй сто першiй негативнiй ролi виглядаe не гiрше i не краще, нiж у ста попереднiх, i особливо зловiсним видаeться пiд час <вiзиту> до Гiббонса.

<Три iкси-2> суттeво поступаються першiй частинi, яку рекламували мало не як альтернативу <бондiанi>. По-перше, друга картина позбавлена фактору екзотики, який використали автори першоi (хоча, можливо, хтось сприйме як екзотику урбанiстичнi пейзажi Гарлему). По-друге, оригiнальнi <Три iкси> добре обiгрували штампи <бондiани>, щоб показати, як у подiбних обставинах дie герой зовсiм iншого типу. У продовженнi цього немаe, хоча схожий ефект досягаeться у сценi, де Кьюб цитуe свого попередника (<Чого не зробиш заради своei краiни!>). Взагалi <Три iкси-2>, якщо забути про Джексона та Дефоу i вiдкинути трюки й спецефекти, на якi витратили лев’ячу частину бюджету, сприймаються як черговий бойовик класу <Б>, один з тих, в яких граe Дольф Лундгрен, або ще один <Загiн <Дельта>. Сцена, в якiй чорнi брати штурмують Бiлий Дiм на танку, сприймаeться на ура, але для справжнього блокбастера цього замало.

Бетмен: Початок

Довгоочiкуване повернення Бетмена, схоже, виправдало роки очiкування (потрiбен був час, щоб глядач оговтався вiд попсового несмаку “Бетмена i Робiна” та вiд крижаного Термiнатора). “Бетмен: Початок” сподобаeться усiм, хто знаe, яким головний персонаж маe бути, яким вiн був задуманий i яким вiн був у комiксовому першоджерелi. Однак фiльм може сподобатись не всiм прихильникам чотирьох попереднiх стрiчок про Людину-Кажана – вiн дуже вiдрiзняeться вiд своiх попередникiв.

По-перше, новий Лицар Ночi живе i дie у цiлком реальному свiтi. У цьому Готемi немаe мiсця фантасмагоричним декорацiям, якi панували у картинах Тiма Бертона i Джоела Шумахера. Тобто декорацii e й тут, i вони вражають, але на них не перекладаeться змiстовне навантаження фiльму. По-друге, у попереднiх “Бетменах” центральною фiгурою стрiчки завжди був суперлиходiй, який крав у заголовного героя глядацьку увагу (i це було дуже добре, хоча зараз мова не про це), – Джокер, Жiнка-Кiшка, Рiддлер, мiстер Фрiз. Цього разу центральною фiгурою у картинi однозначно e Брюс Вейн, тобто Бетмен. Тут теж e вартi уваги лиходii, але iхнiй екранний час обмежений, i на титул зiрки фiльму вони не претендують. По-третe – майже повна вiдсутнiсть гумору. Гумор, часто “чорний”, жорстокий, джокерiвський, був невiд’eмною частиною Бет-тетралогii 90-х. В “Початку” – тiльки кiлька коротких жартiв, якi не роблять погоди. Замiсть цього e те, чого не було нi у Бертона, нi у Шумахера, – детективна iнтрига i несподiваний хiд у фiналi. Нове столiття даруe нам нового кiно-Бетмена, iншого, трагiчного й серйозного, але достатньо переглянути першi 20 хвилин “Початку”, щоб зрозумiти, що своe право на життя вiн заробив.

Для iнформацii набагато бiльше iнформацii про Бетмена i особливо його ворогiв можна знайти на сайтi EmperorJoker.

Довгоочiкуване повернення Бетмена, схоже, виправдало роки очiкування (потрiбен був час, щоб глядач оговтався вiд попсового несмаку “Бетмена i Робiна” та вiд крижаного Термiнатора). “Бетмен: Початок” сподобаeться усiм, хто знаe, яким головний персонаж маe бути, яким вiн був задуманий i яким вiн був у комiксовому першоджерелi. Однак фiльм може сподобатись не всiм прихильникам чотирьох попереднiх стрiчок про Людину-Кажана – вiн дуже вiдрiзняeться вiд своiх попередникiв.

По-перше, новий Лицар Ночi живе i дie у цiлком реальному свiтi. У цьому Готемi немаe мiсця фантасмагоричним декорацiям, якi панували у картинах Тiма Бертона i Джоела Шумахера. Тобто декорацii e й тут, i вони вражають, але на них не перекладаeться змiстовне навантаження фiльму. По-друге, у попереднiх “Бетменах” центральною фiгурою стрiчки завжди був суперлиходiй, який крав у заголовного героя глядацьку увагу (i це було дуже добре, хоча зараз мова не про це), – Джокер, Жiнка-Кiшка, Рiддлер, мiстер Фрiз. Цього разу центральною фiгурою у картинi однозначно e Брюс Вейн, тобто Бетмен. Тут теж e вартi уваги лиходii, але iхнiй екранний час обмежений, i на титул зiрки фiльму вони не претендують. По-третe – майже повна вiдсутнiсть гумору. Гумор, часто “чорний”, жорстокий, джокерiвський, був невiд’eмною частиною Бет-тетралогii 90-х. В “Початку” – тiльки кiлька коротких жартiв, якi не роблять погоди. Замiсть цього e те, чого не було нi у Бертона, нi у Шумахера, – детективна iнтрига i несподiваний хiд у фiналi. Нове столiття даруe нам нового кiно-Бетмена, iншого, трагiчного й серйозного, але достатньо переглянути першi 20 хвилин “Початку”, щоб зрозумiти, що своe право на життя вiн заробив.

Те, що на головну роль взяли актора вiдносно маловiдомого – великий плюс. Так, дехто згадаe манiяка з “Американського психозу”, дехто впiзнаe бiйця з майбутнього з “Еквiлiбрiуму”, але бiльшiсть побачить на екранi просто Бетмена. У попереднiх картинах ми бачили Кiтона в костюмi Бетмена, Кiлмера в костюмi Бетмена, Клунi в костюмi Бетмена. А Крiстiан Бейл настiльки точно вiдповiдаe образу цього героя (i за зовнiшнiстю, i за темпераментом), що ефект впiзнавання, навiть якщо виникаe на початку, пiсля перших же хвилин зникаe безслiдно – ми бачимо не актора Бейла, а Брюса Вейна.

Актори на ролi союзникiв героя пiдiбранi бездоганно. Майкл Кейн i Морган Фрiмен – батькiвськi фiгури для молодого Брюса, старшi помiчники i безцiннi радники. Обидва виконавцi роблять своiх другорядних персонажiв незабутнiми. Помiчниця прокурора Рейчел у виконаннi Кетi Холмс – активний персонаж, а не просто типова “дiвчина у небезпецi” або коштовна прикраса, якими були Кiм Бесiнгер i Нiколь Кiдман. Вона граe важливу роль в сюжетi, допомагаючи Брюсу визначитися на життeвому перехрестi. Гарi Олдмен чудовий у ролi сержанта Гордона, eдиного чесного полiцейського в мiстi. Цього актора переважно знають за його численними негативними ролями, але тут його герой демонструe шляхетнiсть, харизму i стаe корисним помiчником у хрестовому походi головного героя. Eдиний недолiк – це Гордон за кермом Бетмобiля, але це в жодному разi не провина актора i змусить скривитися лише тих, хто добре знаe Бетменiвський мiф.

Що стосуeться лиходiiв, то про одного з них не можна говорити, не розкриваючи головний спойлер фiльму, а було б несправедливо псувати сюрприз для тих, хто ще не бачив стрiчку. Iнший негiдник, доктор Крейн у виконаннi Кiллiана Мерфi – цiкавий персонаж, який розкриваeться поступово, i поданий тут набагато реалiстичнiше, нiж в комiксах та мультфiльмах, де його завжди зображували як шаленця в костюмi опудала. Його перша сутичка з Бетменом, коли Крейн нейтралiзуe противника за допомогою хiмiкатiв жаху, i момент, коли герой вiддячуe йому у такий самий спосiб, – точне вiдтворення на екранi класичних епiзодiв Бет-мiфу.

Безперечно, найцiннiше у “Початку” – останнiй кадр, який показуe, ХТО буде противником Людини-Кажана у продовженнi, якщо таке з’явиться. Схоже, наступний фiльм у Бейла-Бетмена все ж таки вкрадуть. I в ньому вже буде гумор. Смертельний…

Зорянi вiйни. Епiзод III: Помста сiтхiв

Отже, коло замкнулося, епопея закiнчилась i Темна Сторона перемогла. Такий фiнал нинi сприймаeться так само органiчно, як перемога сил добра у 83-му. Лукас мiг скiльки завгодно скаржитись на Рейгана, який використав означення як синонiм для СРСР, але вiн все ж таки жив не в iншiй галактицi i не мiг не розумiти, якi порiвняння може викликати у глядача запропоноване ним протистояння абсолютного Добра та абсолютного Зла. Зараз автор <Зоряних вiйн> вже не граeться в наiвнiсть, а поважно розмiрковуe вголос про те, наскiльки крихка рiч демократiя, оскiльки його нова казка про перетворення доброi Республiки у злу Iмперiю у цьому сенсi влучила в яблучко – можливо, навiть краще, нiж вiн хотiв. Втiм, досить полiтики. Як Добро, так i Зло у свiтi Лукаса маe багато обличь, i варто вгледiтись в них, оскiльки саме в них закладенi як позитивнi сторони третього епiзоду, так i його невдачi.

Отже, коло замкнулося, епопея закiнчилась i Темна Сторона перемогла. Такий фiнал нинi сприймаeться так само органiчно, як перемога сил добра у 83-му. Лукас мiг скiльки завгодно скаржитись на Рейгана, який використав означення як синонiм для СРСР, але вiн все ж таки жив не в iншiй галактицi i не мiг не розумiти, якi порiвняння може викликати у глядача запропоноване ним протистояння абсолютного Добра та абсолютного Зла. Зараз автор <Зоряних вiйн> вже не граeться в наiвнiсть, а поважно розмiрковуe вголос про те, наскiльки крихка рiч демократiя, оскiльки його нова казка про перетворення доброi Республiки у злу Iмперiю у цьому сенсi влучила в яблучко – можливо, навiть краще, нiж вiн хотiв. Втiм, досить полiтики. Як Добро, так i Зло у свiтi Лукаса маe багато обличь, i варто вгледiтись в них, оскiльки саме в них закладенi як позитивнi сторони третього епiзоду, так i його невдачi.

Почнемо з переможцiв. Центральний персонаж обох трилогiй, джедай-ренегат Анакiн Скайуокер, тут зiграний набагато краще, нiж в <Атацi клонiв>. У першiй половинi стрiчки Крiстенсен добре вiдiгруe всi боки суперечливого (для космiчноi казки) характеру. Цього разу його персонаж стартуe як сповнений сил герой-переможець, який за першi ж хвилини свого перебування на екранi встигаe вiддати борг графу Дукку, кiлька разiв врятувати свого наставника i вправно посадити половину зорельота. Його перехiд на Темний Бiк пiдготовлено заздалегiдь, обгрунтовано i навiть психологiчно (тут i заздрiсть до вчителя, ревнощi, недовiра, i амбiцii, жага влади, якi пробуджуються поступово, але впевнено). Все псуe сам момент переходу i аргументацiя такого рiшення. Вiн хоче врятувати кохану, якiй НIЧОГО не загрожуe, i цим якраз приводить ii до загибелi. Рiшення, позбавлене сенсу, – прикрий драматургiчний прорахунок. Звичайно, все це просто казка, але якщо добре не аргументувати саме цей момент, то не слiд було починати ii взагалi. Можна було просто сказати, що Анакiн у той день встав не з тоi ноги – це було б не набагато гiрше. I з того моменту, як молодий джедай бере собi нове iм’я, характер зникаe – залишаeться комп’ютерний персонаж, фiгурка з мечем, що дie поза логiкою.

Канцлер Палпатiн, вiн же Дарт Сiдiус, який залишався в тiнi впродовж перших двох епiзодiв, тут виходить на перший план, але й цей персонаж працюe в повну силу тiльки першу половину фiльму. Iан Макдаярмiд добре граe диявола-спокусника: чого лише вартi моменти, коли вiн наближуe до себе Анакiна, пропонуючи йому мiсце поряд з собою у театрi, або розповiдаe як легенду iсторiю про те, як вчинив з власним наставником. Вiн залишаeться цiкавим до того моменту, коли береться за меч. Втративши людську подобу, володар темряви втрачаe i переконливiсть, i харизму – йому залишаeться лише злобно сичати на ворогiв. Його подальшi дii передбачуванi, двобiй з Йодою майже смiшний i, головне, абсолютно зайвий. Був певний сенс у тому, що нi Йода, нi Iмператор у старiй трилогii не опускалися до фехтування – це був нiби натяк на те, що iхнi можливостi сягають далеко за межi такого простого способу з’ясування стосункiв.

Щодо персонажiв позитивних, то найкраще з них дie Iвен Макгрегор – Обi-Ван Кенобi. Втiм, у даному випадку завдання грати для нього e другим у списку, а перше – намагатись бути схожим на Алека Гiннесса (наскiльки це можливо), щоб забезпечити необхiдний мiсток мiж двома трилогiями. Семюель Л. Джексон пiдтримуe той самий тон, що i в попередньому епiзодi, i для його епiзодичного персонажу цього цiлком вистачаe. Портман граe препогано, однак, оскiльки ii екранний час у порiвняннi з попереднiми епiзодами значно обмежений, на це можна просто не звертати уваги.

За атмосферою <Помста сiтхiв>, як i було обiцяно, похмурiша за будь-який iнший епiзод. Використання клонiв в якостi <маньчжурських кандидатiв> – непогана iдея, i коротка сцена вiзиту Анакiна до джедаiвського <центру молодi> запам’ятовуeться. Зi спецефектами, як завжди у Лукаса, все гаразд, i новий цiлком комп’ютерний персонаж, генерал Грiвус, виглядаe водночас кумедно i загрозливо. Рекомендувати чи не рекомендувати цей фiльм немаe сенсу, оскiльки його й так переглянуть усi.

Автостопом по Галактицi

Цiкаво, що вiдчувають пiд час перегляду цiei стрiчки тi глядачi, якi не пiдозрюють, що автор ii сюжету колись спiвпрацював з представником славетноi групи “Монтi Пайтон”, або навiть не знають, що це за група. Тобто тi, хто прийшов у кiнозал, купившись на запропоноване нашим кiнопрокатом визначення “фантастична комедiя”, i розраховуe побачити щось у стилi, наприклад, “Людей у чорному”. У цьому випадку буде доречною порада N 1 з “Галактичного довiдника для тих, хто подорожуe автостопом” (до речi, це справжня назва фiльму): “Без панiки!”

Цiкаво, що вiдчувають пiд час перегляду цiei стрiчки тi глядачi, якi не пiдозрюють, що автор ii сюжету колись спiвпрацював з представником славетноi групи “Монтi Пайтон”, або навiть не знають, що це за група. Тобто тi, хто прийшов у кiнозал, купившись на запропоноване нашим кiнопрокатом визначення “фантастична комедiя”, i розраховуe побачити щось у стилi, наприклад, “Людей у чорному”. У цьому випадку буде доречною порада N 1 з “Галактичного довiдника для тих, хто подорожуe автостопом” (до речi, це справжня назва фiльму): “Без панiки!”

У першi ж хвилини ми дiзнаeмось, що люди – аж нiяк не найрозвинутiший вид на Землi: у цьому списку вони лише на третьому мiсцi. На другому – дельфiни, i тому картина стартуe з музичного номеру цих милих iстот, коли вони прощаються з людством i тiкають з планети, стрибаючи з води хвостами догори. Хто ж знаходиться на першому мiсцi, нам повiдомлять тiльки у фiналi, а поки що наступна життeво важлива iнформацiя: рiвно через 12 хвилин Землю буде знищено. Ви не знали? То й самi виннi, бо плани будiвництва галактичноi швидкiсноi магiстралi вже давно висять у найближчiй зорянiй системi – чому не знайшли часу злiтати туди i перевiрити? Отже, до побачення i щасливого перебування у космiчному вакуумi. Але без панiки!

Тому що у галактицi цей варiант, здаeться, не найгiрший. Адже e ще раса бюрократiв-важковаговикiв, якi не зроблять i кроку без наказу у письмовiй формi у трьох екземплярах i тiльки на потрiбному бланку. Як доповiдаe нам неперевершений “Довiдник”, цi iстоти повнiстю позбавленi фантазii i найбiльше люблять мучити полонених, читаючи iм своi вiршi. I хоча, за даними того ж довiдника, найгiрша поетеса у Всесвiтi жила на знищенiй Землi, твори iнопланетних тугодумiв теж можуть довести людину до смертi. Проте без панiки!

Тому що галактична влада знаходиться у руках таких вiдповiдальних i далекоглядних створiнь, як президент Зафод Бiблброкс. Сем Роквелл e справжньою зiркою фiльму, i Зафод чимось нагадуe його Чака Беррiса iз “Зiзнань небезпечноi людини”: та сама демонстративна попсовiсть, помножена на поганий смак, але цього разу без жодного натяку на мiзки (незважаючи на те, що голiв у президента аж двi). Якщо Беррiс, автор генiально iдiотських телешоу, називав себе “небезпечною людиною”, то що можна сказати про шановного пана Бiблброкса, який наказ про знищення планети пiдписуe так, нiби ставить автограф? Натомiсть пiдчепити дiвчину на будь-якiй планетi для нього не проблема. Роквелл, безумовно, граe найсмiшнiшого i найбезглуздiшого з усiх екранних президентiв. Хоча нi, помиляюсь: до хлопця з “Фаренгейту” йому далеко, як до Мiсяця. I все ж таки – без панiки!

Даглас Адамс, справжнiй автор “Галактичного довiдника”, описуючи космiчнi мандри, згадував власну подорож автостопом по Eвропi. Своi враження вiн прикрасив британським гумором, тому фiльм по-справжньому зрозумiють тiльки любителi цього виду мистецтва. Що можна порадити усiм iншим? Бути достатньо божевiльними, щоб оцiнити оригiнальний стиль мислення автора, i спробувати iнтуiтивно вiдчути прихованi сатиричнi моменти – адже деякi речi, про якi тут йдеться, актуальнi i для нашоi краiни. Або хоча б дочекатися сцени, в якiй з’являeться Джон Малкович – таким ви його ще не бачили.

Жах Амiтивiлля

Час писати про вiдродження жанру хоррора, тобто фiльму жахiв. Напевно, краще назвати це якось по-iншому, але факт залишаeться фактом: страшних картин класу “А” щороку стаe все бiльше, i в них iнколи можна побачити навiть акторiв класу Де Нiро. Однак про те, що у жанру, який вiчно записували у другоряднi, вiдкрилось друге дихання, казати зарано, бо бiльшiсть нових жахiв-хiтiв – це старi, перевiренi часом iсторii, переказанi на новий лад.

Час писати про вiдродження жанру хоррора, тобто фiльму жахiв. Напевно, краще назвати це якось по-iншому, але факт залишаeться фактом: страшних картин класу “А” щороку стаe все бiльше, i в них iнколи можна побачити навiть акторiв класу Де Нiро. Однак про те, що у жанру, який вiчно записували у другоряднi, вiдкрилось друге дихання, казати зарано, бо бiльшiсть нових жахiв-хiтiв – це старi, перевiренi часом iсторii, переказанi на новий лад.

Це стосуeться i “Жаху Амiтивiлля”. Вiн вiдчутно поступаeться своeму попереднику, класичному фiльму 1979 р., не кажучи вже про зняте того ж року “Сяйво” Кубрика зi схожим сюжетом. У римейку сюжету про сiм’ю, яку роздирають конфлiкти, причиною яких здаються привиди, що населяють старий будинок, не вiдчуваeться жодного пiдгрунтя, яке хоча б якось виправдовувало його iснування. А воно могло б бути – iсторiя все ж таки частково заснована на реальних фактах. Достатньо було обмежитись лише натяками на можливу участь у подiях демонiчних сил, а з iншого боку, зробити сiмейний конфлiкт бiльш переконливим психологiчно.
Якщо реакцiя дiтей на появу у iхньому життi нового чоловiка виглядаe вiрогiдно, то головний герой надто одновимiрний: вiн занадто рiзко переходить вiд характеру м’якого до вiдвертоi жорстокостi. Поступова змiна натури Джорджа Латца могла б зробити з цього фiльму щось бiльше, нiж стандартний хоррор, – розповiдь про пробудження в душi звичайноi, безпечноi людини жорстокостi, про яку вона не пiдозрюe. I в цiй трансформацii можуть бути виннi як потойбiчнi сили, так i причини цiлком реальнi (змiна обстановки, фiнансовi проблеми, що призводять до щоденних стресiв, часом вороже ставлення з боку дiтей дружини). Фiльм став би вiд цього бiльш багатоплановим, але не менш страшним. Проте це не було зроблено i, швидше за все, просто не входило в задум авторiв римейку.

Зроблене ними повнiстю пiдпадаe пiд обов’язкову програму практично будь-якого хоррора тематики будинкiв з привидами. Зловiснi коридори, пiдозрiлi зеленi обличчя у дзеркалi, кров у ваннi i маленькi дiвчата, котрi з’являються i зникають, – все це нам показували кiлька сотень разiв, i цього разу весь цей мотлох виглядаe настiльки безбарвно, що багато хто почне позiхати.

Про акторство нiчого доброго теж сказати не можна. Фiлiпп Бейкер Холл, який чудово грав, наприклад, в “Магнолii”, з’являeться усього на кiлька хвилин в ролi священика. Раян Рейнольдс не може нiчим похвалитись у ролi Джорджа, але у даному випадку це швидше проблеми сценарiю: як вже було сказано, його героя “перемикаe” занадто швидко, i решту фiльму актору залишаeться лише блищати очима i розмахувати сокирою.

Царство небесне

Рiдлi Скотт був тим, хто п’ять рокiв тому вiдродив жанр iсторичних суперколосiв. Принаймнi, в той момент всi вважали саме так. Зараз Скотт пожинаe плоди своei культурноi революцii.

Голлiвудський блокбастер iсторичного жанру приваблюe глядачiв за двома причинами. Перша – можливiсть побачити постановку масштабну, де вкладенi мiльйони видно на екранi: ось вони – кiлька десяткiв декорацiй, сотнi костюмiв, екзотичнi мiсця зйомок, детально й iсторично точно (принаймнi так нас запевняe прес-релiз) вiдтворенi епохи. Минули десятирiччя, а дехто й досi пам’ятаe, скiльки зачiсок робили для Елiзабет Тейлор в <Клеопатрi>, та кiлькiсть бiлих коней, що брали участь в сценi перегонiв з <Бен-Гура>

Рiдлi Скотт був тим, хто п’ять рокiв тому вiдродив жанр iсторичних суперколосiв. Принаймнi, в той момент всi вважали саме так. Зараз Скотт пожинаe плоди своei культурноi революцii.

Голлiвудський блокбастер iсторичного жанру приваблюe глядачiв за двома причинами. Перша – можливiсть побачити постановку масштабну, де вкладенi мiльйони видно на екранi: ось вони – кiлька десяткiв декорацiй, сотнi костюмiв, екзотичнi мiсця зйомок, детально й iсторично точно (принаймнi так нас запевняe прес-релiз) вiдтворенi епохи. Минули десятирiччя, а дехто й досi пам’ятаe, скiльки зачiсок робили для Елiзабет Тейлор в <Клеопатрi>, та кiлькiсть бiлих коней, що брали участь в сценi перегонiв з <Бен-Гура>.

Друга причина – шанс побачити героя, билинного, легендарного, який пiсля короткоi промови веде вiйська вперед на незлiченнi орди ворогiв, долаe десятки противникiв за раз i легко завойовуe серця красунь. Тобто – Кiрка Дугласа, Чарлтона Хестона, Рекса Гаррiсона… Згадаймо, коли ми бачили такого героя востаннe? Так, у тому ж <Гладiаторi>: можна довго сперечатися на тему, чи краща це роль Расселла Кроу, однак тi моменти, коли вiн завойовуe перемоги на аренi пiд музику Ганса Циммера, своi оплески цiлком заслужили.
Отже, двi причини, i друга, беззаперечно, вагомiша за першу. Що ж з цього ми бачимо у <Царствi небесному>?

Стосовно постановочного розмаху – усе, як кажуть, на мiсцi, а пiдрахунком iсторичних помилок нехай займаються тi, кому це бiльше до вподоби. З героeм справи гiршi.

Молодий чоловiк, який одного чудового дня дiзнаeться, що e спадкоeмцем шляхетного роду i, долаючи численнi перешкоди, з мечем у руцi доводить, що гiдний своiх шанованих предкiв, – типаж класичний i з драматургiчноi точки зору майже безпрограшний. Проте не можна не звернути увагу, що Балiану все дiстаeться занадто… легко. Вiн без особливих проблем приймаe пропозицiю приeднатись до чоловiка, який, скажiмо так, не дуже добре повiвся з його матiр’ю, внаслiдок чого став його батьком. Легко, майже не змахнувши мечем, завойовуe повагу пiдлеглих свого батька. Легко входить в довiру до короля. Звичайно, e ще двобiй в пустелi, в якому юнак доводить свою хоробрiсть i великодушнiсть до противника iншоi вiри. Але цього замало: головний герой проходить на екранi занадто короткий i ненасичений життeвий шлях, тому коли вiн раптом стаe однieю з провiдних полiтичних фiгур, чиe пiдтримкою прагнуть заручитися мало не всi, це виглядаe непереконливо. Виникаe майже той самий ефект, що й в <Троi>, де Бред Пiтт з хлопцями взяли неприступне мiсто мало не за тиждень.

Невиразна гра Орландо Блума тiльки пiдсилюe це враження. Можливо, бiльш досвiдчений актор змiг би, попри слабкий сценарiй, <дописати> iсторiю Балiана, показавши поступову змiну характеру, але лучник-ельф свою першу справжню головну роль не витягнув: його персонаж виглядаe однаково на початку i наприкiнцi фiльму.

Поява численних другорядних персонажiв час вiд часу оживляe екран, пiдсилюючи згасаючий iнтерес до подiй. У Нiсона роль майже така ж, що i в <Прихованiй загрозi>, – досвiдчений лицар, який мав стати, але в силу обставин не став наставником для юного героя. Його присутнiсть у перших сценах вселяe надiю на цiкаве видовище, якi не справджуються, – Нiсон надто швидко сходить зi сцени, хоча й встигаe вiдiграти свою партiю на вiдмiнно. Брендан Глiсон яскраво граe вiдверто дегенеративного тамплieра. Актор мiг просто показати те саме, що i в <Троi>, враховуючи, що жанр i тип ролi e подiбним, але вiн зробив свого кровожерливого лицаря досить оригiнальним: його напiвбожевiльний персонаж добре усвiдомлюe власну вкрай непривабливу роль в iнтризi, як i ii приреченiсть, i не втрачаe духу навiть в присутностi короля. Айронс в кiлькох своiх епiзодах затьмарюe iнших акторiв, але вiн, як i його герой, зрадницьки залишаe Блума перед битвою, яку той не в станi виграти сам.

Останнe зауваження стосуeться картини, яке викликало чимало суперечок. Нi мусульманськоi, нi антимусульманськоi пропаганди у фiльмi немаe – лише традицiйна голлiвудська полiткоректнiсть, а роль султана Саладiна займаe занадто мало екранного часу, щоб з неi можна було вилiпити символ будь-чого.

Мадагаскар

Чергова високобюджетна анiмацiя вiд <Дрiмворкс> – це не нове слово у жанрi, яким три роки тому був визнаний <Шрек>. Багатьом нашим глядачам вона нагадаe старi добрi мультики про звiрят вiд <Союзмультфiльму> та iнших студiй, хоча й маe певнi вiдмiнностi.

Чергова високобюджетна анiмацiя вiд <Дрiмворкс> – це не нове слово у жанрi, яким три роки тому був визнаний <Шрек>. Багатьом нашим глядачам вона нагадаe старi добрi мультики про звiрят вiд <Союзмультфiльму> та iнших студiй, хоча й маe певнi вiдмiнностi.

Перш за все, героi
<Мадагаскару>, хоча й належать до екзотичних представникiв тваринного свiту, –
жителi мiста до мозку кiсток, мало того – зiрки шоу-бiзнесу, що звикли до уваги
i обожнювання з боку вдячноi публiки. I в першу чергу це стосуeться головноi
зiрки зоопарку (i фiльму) – лева Алекса, який даруe друзям виключно сувенiри з
власним зображенням, хоча й з найкращими намiрами. Саме з ним пов’язана
центральна сюжетна лiнiя i не зовсiм дитяче питання: чи з’iсть лев найкращого
друга – зебру, якщо опиниться на волi, де нiхто не буде годувати його готовими
бiфштексами i в ньому нарештi пробудяться хижi iнстинкти? Звичайно, врештi-решт
друзi Алекса знайдуть рiшення проблеми i трагедii мадагаскарського масштабу
вдасться запобiгти, i все ж таки тi кiлька хвилин, якi, напевно, змусять
похвилюватись наймолодших глядачiв, – це eдине, що вiдрiзняe <Мадагаскар> вiд
поточноi продукцii жанру.

В усьому iншому – все, як
завжди: високоякiсна анiмацiя, загальнодоступний гумор, цитати з найвiдомiших
картин даноi тематики (у даному випадку – острiвноi: принаймнi натяки на
недавнього з Томом Хенксом зрозумiють всi). Спiвiв i танцiв цього разу
немаe майже зовсiм (якщо не рахувати дискотеку лемурiв) – можливо, це й на
краще. E в <Мадагаскарi> й своя родзинка, що найкраще дie в невеликих
дозах. В <Льодовиковому перiодi> це була божевiльна бiлка, тут – не менш
божевiльнi пiнгвiни, невтомнi змовники i борцi за свободу – невiдомо тiльки, в
iм’я чого.

На жаль, нашi прокатники, скориставшись росiйським дубляжем, знову вкрали у глядацького загалу можливiсть ознайомитись з оригiнальною голосовою роботою зiрок Голлiвуду – Бена Стiллера, Крiса Рока, Джейд Пiнкетт-Смiт, Дейвiда Швiммера, запрошених для озвучення
головних персонажiв. Тим, хто зможе змиритися з цим фактом, як i з росiйським (досить якiсним) дубляжем, гарантованi пiвтори години веселоi i майже безтурботноi розваги.