Незванi гостi

Не дивно, що цей фiльм зараз б’e касовi рекорди в своeму жанрi (вiн вже перетнув 200-мiльйонну межу). Дуже приeмне видовище – легке, романтичне, багато нетупого, невульгарного гумору, всi актори на своeму мiсцi i вiдпрацьовують своiх небанальних персонажiв на всi 200.

Можливо, причина у вмiлому, розумному балансуваннi на межi моралi й аморальностi. Щось подiбне було в “Хiтчi”, iншiй вдалiй романтичнiй комедii цього року, але все ж таки там головний герой, попри свiй двозначний фах, був стовiдсотково моральною особистiстю i щиро вiрив у кохання. Героi “Незваних гостей” в кохання не вiрять. За допомогою нехитрих витiвок вони проникають на чужi весiлля, де щиро насолоджуються життям. Один з найкращих епiзодiв фiльму – швидкий монтаж рiзних весiль i ролей, якi доводиться примiрити незваним гостям, на початку картини. Цiкаво, що наш варiант назви, “Незванi гостi”, здаeться бiльш правильним, нiж оригiнальний, “Руйнiвники весiль”. Джон та Джеремi весiлля не руйнують, навпаки, допомагають iншим вiдчути свято. Звичайно, при цьому вони манiпулюють оточуючими, в основному жiнками, i безсоромно брешуть, але кайф нiкому не псують. В iхнiй поведiнцi вiдчуваeться щира життeрадiснiсть, чого, до речi, позбавлений “батько” цього вчення (чудове камео Вiлла Фаррелла), особистiсть вiдверто вiдразлива.

Звичайно ж, нашим двом розбишакам доведеться пройти крiзь любовнi муки (часто фiзичнi), щоб, за всiма правилами моральноi голлiвудськоi романтичноi комедii, прийти до щасливого фiналу в церквi i при свiдках. Однак, на щастя, навiть обов’язковий хеппi-енд в особi Рейчел Макадамс весело пiдморгуe, натякаючи, що веселощi на цьому можуть не скiнчитися.

Не дивно, що цей фiльм зараз б’e касовi рекорди в своeму жанрi (вiн вже перетнув 200-мiльйонну межу). Дуже приeмне видовище – легке, романтичне, багато нетупого, невульгарного гумору, всi актори на своeму мiсцi i вiдпрацьовують своiх небанальних персонажiв на всi 200.

Продовжити читання “Незванi гостi”

Чаклунка

Спочатку – про позитивнi моменти. Другорядна роль чаклунськоi чорноi кiшки зiграна чудово, виконавицю чекаe велике майбутнe.

Тепер перейдемо до речей, якi вдались не настiльки добре.

Ясна рiч, зняти римейк старенького сiткому про вiдьму, яка не хоче бути вiдьмою, i щоб на це й кiно ще й пiшли люди – неможливо. Тому Нора Ефрон знайшла хитромудрий вихiд, знявши фiльм про вiдьму, яка не хоче бути вiдьмою i при цьому граe в серiалi вiдьму, яка не хоче бути вiдьмою. В результатi мало вийти поeднання рис улюбленого багатьма американцями старого серiалу i сатири на те, як робиться телебачення.

Щоб як слiд оцiнювати цей фiльм треба бути знайомим з серiалом. Якщо ж взагалi забути про його iснування, то кидаються в очi певнi недолiки. Наприклад, те, що сценарiй кожнi двадцять хвилин змiнюe напрям руху i темп оповiдi. Можливо, це була частина задуму. Сатири на телебачення у стрiчки не так вже й багато, i вона досить беззуба. Загалом картинi не вистачаe, як не дивно, саме чародiйства, тiльки не в буквальному значеннi. Лише у фiналi виникаe те, на чому слiд було побудувати весь фiльм, – майже божевiльне поeднання реальностей справжньоi, мiстичноi i телевiзiйноi, коли iх розрiзнити вже практично неможливо, звичайнi люди виявляються чаклунами, а телевiзiйнi персонажi крокують в реальний свiт. Однак в цiлому “Чаклунка” добре працюe як легке розважальне кiно. Добрий настрiй гарантований, провести з цieю стрiчкою пiвтори години приeмно – але не бiльше.

Спочатку – про позитивнi моменти. Другорядна роль чаклунськоi чорноi кiшки зiграна чудово, виконавицю чекаe велике майбутнe.

Продовжити читання “Чаклунка”

Нокдаун

Що буде, якщо взяти сюжет одного з “Роккi”, наприклад, “Роккi-2,5”, трохи пiдфарбувати його, збiльшити кiлькiсть дiтей з одного до трьох, додати трохи реалiй часiв Великоi депресii i, давши головному герою iм’я реального боксера, написати великими лiтерами, що все це реальнi факти? Вийде стрiчка пiд назвою “Чоловiк на прiзвисько Попелюшка”, яку у нас охрестили безликим “Нокдауном”.

Це зовсiм не означаe, що “Нокдаун” – кiно того ж класу, що й численнi “Роккi”. Зовсiм нi, вiн набагато якiснiший, краще поставлений, знятий i розiграний. I все ж таки складаeться враження, що, вiдбираючи факти з бiографii Джеймса Бреддока, автори керувались тieю ж схемою, що й нiкому невiдомий сценарист Сталлоне тридцять рокiв тому. Створенi ними картини вiдносяться до жанру фiльму-перемоги (за аналогieю з фiльмом-катастрофою). Поразки, злиднi, голоднi й хворi дiти, виснажливi тренування, демонiчний i вкрай агресивний противник – все це компенсують радiснi хвилини фiнального трiумфу. “Нокдаун” – це не бiографiчна драма i не просто спортивна стрiчка, бо герой перемагаe не тiльки на рингу, а й на iнших фронтах. Це саме фiльм-перемога.

У перемоги маe бути виразне обличчя, i в даному випадку це Расселл Кроу – один з найкращих акторiв з тих, хто зараз граe в Голлiвудi нормальнi драматичнi ролi. Акторське виконання, безумовно, найкраще, що e в цьому фiльмi. Кроу максимально переконливий i в ролi оптимiстичного молодого початкiвця, i в ролi викинутого зi спорту невдахи, якого поступово охоплюe вiдчай, i в ролi битого долею, досвiдченого бiйця, якого вже не зупиниш. Вiн створюe дуже по-людськи привабливий образ, за його героя дiйсно вболiваeш. Добре зробленi деталi, пов’язанi з його поведiнкою на рингу: Бреддок не просто покладаeться на власну силу i витримку, вiн вивчаe противникiв, iх характернi рухи i стиль ведення бою.

Що буде, якщо взяти сюжет одного з “Роккi”, наприклад, “Роккi-2,5”, трохи пiдфарбувати його, збiльшити кiлькiсть дiтей з одного до трьох, додати трохи реалiй часiв Великоi депресii i, давши головному герою iм’я реального боксера, написати великими лiтерами, що все це реальнi факти? Вийде стрiчка пiд назвою “Чоловiк на прiзвисько Попелюшка”, яку у нас охрестили безликим “Нокдауном”.

Продовжити читання “Нокдаун”

Дзеркальнi вiйни: Вiдображення перше

Цей росiйський бойовичок виявився зовсiм не таким поганим, як можна було очiкувати.

По-перше, як свiдчив рекламний ролик, це визнання в любовi до росiйськоi вiйськовоi технiки, ii ж збройних сил взагалi i конкретно – до служби безпеки. При бiльш близькому ознайомленнi виявилось, що все це не зовсiм так. Тобто воно присутнe, але не настiльки нав’язливо, майже пунктиром. За винятком останнiх п’яти хвилин.

Що насправдi рятуe “Дзеркальнi вiйни” – це порiвняння з цьогорiчним “Стелс” Роба Коена. Враховуючи, що “Стелс” був остаточно дебiльним американським визнанням в любовi до американськоi вiйськовоi технiки, вiйськового командування i окремих полiткоректно пiдiбраних кадрiв, шансiв у “Вiйн” було не так вже й мало. Грошi теж вкладено, але принаймнi те так тупо – вже e за що дякувати. Не так багато комп’ютерних трюкiв в польотi – теж дякуeм, не так швидко голова крутиться.

Цей росiйський бойовичок виявився зовсiм не таким поганим, як можна було очiкувати.

По-перше, як свiдчив рекламний ролик, це визнання в любовi до росiйськоi вiйськовоi технiки, ii ж збройних сил взагалi i конкретно – до служби безпеки. При бiльш близькому ознайомленнi виявилось, що все це не зовсiм так. Тобто воно присутнe, але не настiльки нав’язливо, майже пунктиром. За винятком останнiх п’яти хвилин.

Продовжити читання “Дзеркальнi вiйни: Вiдображення перше”

Нiчний рейс

Як мiнiмум одне достоiнство у цього фiльму e: вiн короткий. Воно й не дивно: скiльки можна побудувати саспенс-сцен на тему “кат i жертва сидять поруч в лiтаку”? Отож, небагато.

Брехло Крейвен. Хто в прес-релiзi казав, що цього разу нiхто не буде бiгати з ножем? Бiгаe, ще й як. (А може, то так званi “труднощi перекладу”? Тодi за брехло вибач, Весе, не переймайся. Але далi не читай.) До того ж бiгають в найгiрших (чи найкращих – все залежить вiд того, як на це дивитися) традицiях “Крику”. Мабуть, по-iншому знiмати Крейвен вже не вмie. Прикро, бо така кiнцiвка була картинi зовсiм не потрiбна. Все ж можна було закiнчити ще в аеропорту одним телефонним дзвiнком. Нi, треба було тягнути сюжет до будинку головноi героiнi i там влаштовувати побиття дитини. Всi пам’ятають, як в аналогiчнiй ситуацii захищалась Сiднi “Трiнiтi” Кембелл з “Дуже страшного кiно”? Тут майже те саме. Не хвилюйтесь, нiчого важливого я не спойлернув. Чи, може, хтось дiйсно думав, що героiню “Нiчного рейсу” вб’ють?

Добиваe навiть не традицiйна для голлiвудських трилерiв двох останнiх десятилiть сила духу i здатнiсть до самозахисту маленьких американських людей (в даному випадку – покоiвки). Хоча й це трохи дратуe. Чому ж це нiколи не дратувало у фiльмах Хiчкока, наприклад? Може, актори кращi були? Ситуацii вiрогiднiшi? Або ж тому, що нiхто пафосно не заявляв у кульмiнацiйний момент: “Я присяглась, що зi мною це нiколи не трапиться знову!”

Як мiнiмум одне достоiнство у цього фiльму e: вiн короткий. Воно й не дивно: скiльки можна побудувати саспенс-сцен на тему “кат i жертва сидять поруч в лiтаку”? Отож, небагато.

Брехло Крейвен. Хто в прес-релiзi казав, що цього разу нiхто не буде бiгати з ножем? Бiгаe, ще й як. (А може, то так званi “труднощi перекладу”? Тодi за брехло вибач, Весе, не переймайся. Але далi не читай.) До того ж бiгають в найгiрших (чи найкращих – все залежить вiд того, як на це дивитися) традицiях “Крику”. Мабуть, по-iншому знiмати Крейвен вже не вмie. Прикро, бо така кiнцiвка була картинi зовсiм не потрiбна. Все ж можна було закiнчити ще в аеропорту одним телефонним дзвiнком. Нi, треба було тягнути сюжет до будинку головноi героiнi i там влаштовувати побиття дитини. Всi пам’ятають, як в аналогiчнiй ситуацii захищалась Сiднi “Трiнiтi” Кембелл з “Дуже страшного кiно”? Тут майже те саме. Не хвилюйтесь, нiчого важливого я не спойлернув. Чи, може, хтось дiйсно думав, що героiню “Нiчного рейсу” вб’ють?

Продовжити читання “Нiчний рейс”

13-й район

Смiшно про це читати, але дехто все ще вважаe, що “фiльм Люка Бессона” (так зараз називають всi стрiчки, в яких знаменитий режисер виступив продюсером, сценаристом чи автором сюжету) – це така собi символiчна ознака якостi. Якщо маeться на увазi здатнiсть заробляти грошi при мiнiмумi зусиль i залучених талантiв, це дiйсно так. Але ознакою якостi це назвати не можна.

“Таксi”, “Таксi-2”, “Таксi-3”, “Ямакасi”, “Васабi”… Скiльки ще потрiбно непотребу, щоб зрозумiти, що творчiсть Бессона-продюсера i “eвропейське кiно” – це двi зовсiм рiзнi, несумiснi речi?

Будьмо вiдвертi – навiть Бессон-режисер спiкся ще пiд час “Леона”. “П’ятий елемент” вже був повною капiтуляцieю перед Голлiвудом (в якостi символу перемоги “фабрики мрiй” фiгурував Брюс Вiллiс – йому не вистачало тiльки прапору переможця). I цю капiтуляцiю нам продавали як перемогу eвропейського кiно, свiдчення того, що й там вмiють знiмати фантастичнi бойовики. Де в “П’ятому елементi” Eвропа в широкому розумiннi слова? Там же, де i Гвiнея. Щодо “Жанни д’Арк” все дуже коротко. В головнiй ролi Мiла Йовович? Дискусiю закiнчено.

Смiшно про це читати, але дехто все ще вважаe, що “фiльм Люка Бессона” (так зараз називають всi стрiчки, в яких знаменитий режисер виступив продюсером, сценаристом чи автором сюжету) – це така собi символiчна ознака якостi. Якщо маeться на увазi здатнiсть заробляти грошi при мiнiмумi зусиль i залучених талантiв, це дiйсно так. Але ознакою якостi це назвати не можна.

Продовжити читання “13-й район”

Велiант: Пернатий спецназ

Вiйна, юний герой, який поспiшаe захищати вiтчизну, закохана у нього чарiвна медсестра, недолугi, але вiрнi колеги, вiдважний i компетентний командир, грiзний одноокий ворог у чорному, малоймовiрна, але така бажана перемога у немислимих умовах, хеппi-енд. Все це було кiлька сотень разiв. Фiльми такого типу знiмали, знiмають i будуть знiмати пiд час будь-якоi вiйни, хоча зараз це вже не так модно. Власне, це агiтки, щось на кшталт тiei бадьороi “хронiки”, яку дивляться на початку стрiчки голуби-селяни. Кiно, пiсля перегляду якого хочеться самому поспiшити на подвиги, бити ворогiв i завойовувати повагу сусiдiв.

Нi, “Велiант” – це зовсiм не агiтка, але вiн точно дотримуeться цiei жанровоi форми. Причому не так, як “Зоряний десант” Верховена – жорстока сатира на такi стрiчки. Автори “Велiанта” поглядають на це минуле кiнематографу (минуле, оскiльки йдеться про агiтки Другоi свiтовоi) з посмiшкою поблажливою i трохи ностальгiчною, можна навiть сказати, з повагою. Вони смiються над деякими штампами i типажами цих картин, але це добродушний смiх. Тому “Велiанта” навiть важко назвати пародieю. Це просто добре кiно для сiмейного перегляду.

Вiйна, юний герой, який поспiшаe захищати вiтчизну, закохана у нього чарiвна медсестра, недолугi, але вiрнi колеги, вiдважний i компетентний командир, грiзний одноокий ворог у чорному, малоймовiрна, але така бажана перемога у немислимих умовах, хеппi-енд. Все це було кiлька сотень разiв. Фiльми такого типу знiмали, знiмають i будуть знiмати пiд час будь-якоi вiйни, хоча зараз це вже не так модно. Власне, це агiтки, щось на кшталт тiei бадьороi “хронiки”, яку дивляться на початку стрiчки голуби-селяни. Кiно, пiсля перегляду якого хочеться самому поспiшити на подвиги, бити ворогiв i завойовувати повагу сусiдiв.

Продовжити читання “Велiант: Пернатий спецназ”

Шаленi гонки

Це кiно для сiмейного перегляду вiд студii Дiснея, здаeться, було зняте у 50-60-х i часом взагалi нагадуe мультфiльми цього перiоду. Чарiвний автомобiльчик, який мигаe фарами-оченятами i бризкаe на злих людей мастилом, – привiт з тих часiв, коли кiно було простим i наiвним. Але хто казав, що на старiй залiзяцi Голлiвуд не зможе заробити трохи грошенят? Особливо коли вона маe довгу й славну телевiзiйну iсторiю. Непогану iдею нам видають вже на початку: хронiка злетiв i падiнь “Хербi”, нiби вiн насправдi e зiркою шоу-бiзнесу, створюe потрiбний настрiй. Вiдразу ж будь-кому стаe зрозумiло, що “Хербi” не герой нашого часу, а спроба зiграти на ностальгii, а те, що до ностальгii за “Хербi” ми маeмо таке ж вiдношення, як Ейнштейн до Барбi, – це вже нашi проблеми. Але будуть, будуть ще люди з веселоi машинки – звичайно, якщо ii пофарбувати, вiдлатати, просаундтречити, заспецефечити i посадити кого треба за кермо. Тодi i такi дитячi жарти, як кохання мiж автомобiльчиками, на ура пiдуть – сам свiдок життeрадiсноi глядацькоi реакцii в залi.

За кермом – Лiндсей Лохан, яка за два роки примудрилась перетворитись з дiвчинки iз телесерiалiв на нову голлiвудську надiю. Але якщо, наприклад, в “Поганих дiвчатах” iй явно було що грати (там ii героiня вчиться виживати у “шкiльних джунглях”), а тим паче в “Чумовiй п’ятницi” (де у неi фактично два рiзнi персонажi), то тут завдання юноi акторки обмежуeться переляканими криками за кермом (перше знайомство з “Хербi”) i переможним виглядом за кермом тiei самоi таратайки. Втiм, прихильники Лохан все одно будуть задоволенi, бо вона, власне, eдине, що може зацiкавити у цiй стрiчцi тих, кому бiльше 12-ти.

Iншi персонажi цiлком вкладаються в схему мультфiльму, особливо карикатурний самозакоханий “лиходiй” у виконаннi Метта Дiллона. Як i демонстративно фантастичнi гонки. А сюжет… Можна було б копати його за те, що вiн, як старанний учень, нуднуватим тоном повторюe те, що було надцять раз сказано до нього, але яким вiн ще може бути у подiбнiй стрiчцi? Друзi знайомляться, друзi сваряться, друзi миряться, один одному допомагаe, гонки, фiнальна перемога сiмейних цiнностей, жарт перед завiсою, хеппi-енд. Не бийте лежачого. Дiти будуть задоволенi i неодмiнно захочуть купити таку машинку – хоча б у виглядi iграшки. На що й було розраховано. Фабрика працюe, люди платять.

Це кiно для сiмейного перегляду вiд студii Дiснея, здаeться, було зняте у 50-60-х i часом взагалi нагадуe мультфiльми цього перiоду. Чарiвний автомобiльчик, який мигаe фарами-оченятами i бризкаe на злих людей мастилом, – привiт з тих часiв, коли кiно було простим i наiвним. Але хто казав, що на старiй залiзяцi Голлiвуд не зможе заробити трохи грошенят? Особливо коли вона маe довгу й славну телевiзiйну iсторiю. Непогану iдею нам видають вже на початку: хронiка злетiв i падiнь “Хербi”, нiби вiн насправдi e зiркою шоу-бiзнесу, створюe потрiбний настрiй. Вiдразу ж будь-кому стаe зрозумiло, що “Хербi” не герой нашого часу, а спроба зiграти на ностальгii, а те, що до ностальгii за “Хербi” ми маeмо таке ж вiдношення, як Ейнштейн до Барбi, – це вже нашi проблеми. Але будуть, будуть ще люди з веселоi машинки – звичайно, якщо ii пофарбувати, вiдлатати, просаундтречити, заспецефечити i посадити кого треба за кермо. Тодi i такi дитячi жарти, як кохання мiж автомобiльчиками, на ура пiдуть – сам свiдок життeрадiсноi глядацькоi реакцii в залi.

Продовжити читання “Шаленi гонки”

Мiст короля Людовика Святого

Професiйна i досить дорога постановка, оздоблена добрими костюмами, декорацiями i чудовими акторами. Чому ж вона навiваe смертельну нудьгу? Мабуть, екранiзацiя класичного лiтературного твору з правильною iдеeю – це дiйсно той мiсток, який справжнiй талант перескочить, не помiтивши, а посереднiсть впаде i пiде на дно.

Що ж вiдрiзняe старанну iлюстрацiю вiд повноцiнного художнього твору? Це може бути одна акторська робота, навiть одна сцена, але така, що примушуe спiвчувати i замислюватись. У “Мостi” цього, на жаль, немаe. Складаeться враження, що найцiкавiше залишилось на тих сторiнках книги, якi не були перенесенi на екран.

Добре, що цього разу Де Нiро не ламаe комедiю. Добре, що ця його робота взагалi не зв’язана з комерцiйним кiнематографом. Погано, що потенцiал його персонажу у фiльмi майже не використовуeться. Владолюбство, бажання догодити вiце-королю, iронiчна зневага до мешканцiв жiночого монастиря та iх наставницi – лише кiлька штрихiв там, де мав бути повноцiнний характер. Це не провина актора, цього просто немаe в сценарii. Не тягне його архieпископ на серйозного, iдейного противника в суперечцi, яка нiбито e центром драматургiчноi концепцii картини.

Професiйна i досить дорога постановка, оздоблена добрими костюмами, декорацiями i чудовими акторами. Чому ж вона навiваe смертельну нудьгу? Мабуть, екранiзацiя класичного лiтературного твору з правильною iдеeю – це дiйсно той мiсток, який справжнiй талант перескочить, не помiтивши, а посереднiсть впаде i пiде на дно.

Що ж вiдрiзняe старанну iлюстрацiю вiд повноцiнного художнього твору? Це може бути одна акторська робота, навiть одна сцена, але така, що примушуe спiвчувати i замислюватись. У “Мостi” цього, на жаль, немаe. Складаeться враження, що найцiкавiше залишилось на тих сторiнках книги, якi не були перенесенi на екран.

Добре, що цього разу Де Нiро не ламаe комедiю. Добре, що ця його робота взагалi не зв’язана з комерцiйним кiнематографом. Погано, що потенцiал його персонажу у фiльмi майже не використовуeться. Владолюбство, бажання догодити вiце-королю, iронiчна зневага до мешканцiв жiночого монастиря та iх наставницi – лише кiлька штрихiв там, де мав бути повноцiнний характер. Це не провина актора, цього просто немаe в сценарii. Не тягне його архieпископ на серйозного, iдейного противника в суперечцi, яка нiбито e центром драматургiчноi концепцii картини.

Те саме з братом Юнiпером у виконаннi Габрiела Бiрна. Цьому персонажу теж слiд було придiлити бiльше екранного часу. Не вiдчуваeться у ньому одержимостi, яка вела його тим шляхом, який вiн обрав. Немаe антагонiстiв – немаe конфлiкту – немаe iнтриги. Там, де мало бути зiткнення свiтоглядiв, – стомлююча балаканина.

Залишаeться п’ятiрка тих, хто зробив крок у безодню, тобто четвiрка, дитину не рахуeмо. З них найцiкавiшi, безумовно, Кетi Бейтс i Харвi Кейтел. У них i персонажi багатшi на нюанси – маркiза Де Монтамайор, яка присвячуe життя написанню листiв до невдячноi дочки, i дядечко Пiо, який намагаeться влаштувати кар’eру красунi-актриси тiльки для того, щоб бути зрадженим нею. Вони здаeться, найкраще виражають iдею твору, поступово i болiсно навчаючись любити не заради себе, а заради тих, кого люблять. Але й iм не вдаeться оживити екран.

Твiр Уайлдера маe бентежити свiдомiсть, примушувати шукати вiдповiдi не тiльки разом з героeм, а й пiсля того, як процес ознайомлення з твором пiдiйшов до кiнця. Вiн ставить питання, на яке кожен маe вiдповiсти сам. Фiльм пропонуe яскравий опис стилю життя рiзних верств населення XVIII столiття, кiлька виразних характерiв, але iз завданням примусити глядача мислити вiн, на жаль, не впорався.

Ключ вiд усiх дверей

Рекламний ролик обiцяв черговий фiльм про будинок з привидами, загадкову кiмнату i скриплячi дверi. Скiльки таких з’явилось тiльки за останнi пiвроку? Вiдразу згадуeться “Жах Амiтiвiлля”, та й “Бугiмен” теж можна вiднести до цiei категорii. Насправдi ж режисер Софтлi пiдготував дещо iнше, хоча перша половина фiльму нiбито й не суперечить враженню вiд ролика. Але далi стрiчка починаe рухатись у трохи iншому напрямi: думаю, без страху зруйнувати iнтригу можна сказати, що у даному випадку слiд боятися не привидiв, а людей. Якщо iх ще так можна назвати…

Софтлi добре, на подив добре (бо вiн на цiй територii новачок) створюe напругу i водночас вплiтаe мiстику i загадки в реальнiсть, чергуючи сцени “страшнi” i побутовi. Будь-який жах подаeться так, що вiн може мати i мiстичну, i цiлком життeву причину. А у фiналi фiльму на нас чекаe крутий хiд, не те щоб зовсiм несподiваний, але вiн вiдразу робить “Ключ вiд усiх дверей” чимось набагато вагомiшим, нiж задавалося весь час. Якщо ще раз прокрутити в умi весь сюжет, вже знаючи кiнець, то, по-перше, усi найменшi дрiбницi, якi привертали до себе увагу, але надовго ii не затримували, вселяючи майже пiдсвiдомий неспокiй, стають на своi мiсця i наповнюються сенсом. А по-друге, подвоюeться моторошнiсть подiй, якi нам показували або про якi розповiдали, особливо одного давнього лiнчування, про яке розповiдаe героiня Джини Роулендс ще у першiй половинi картини. I це без всяких привидiв, що e дуже доброю ознакою.

Рекламний ролик обiцяв черговий фiльм про будинок з привидами, загадкову кiмнату i скриплячi дверi. Скiльки таких з’явилось тiльки за останнi пiвроку? Вiдразу згадуeться “Жах Амiтiвiлля”, та й “Бугiмен” теж можна вiднести до цiei категорii. Насправдi ж режисер Софтлi пiдготував дещо iнше, хоча перша половина фiльму нiбито й не суперечить враженню вiд ролика. Але далi стрiчка починаe рухатись у трохи iншому напрямi: думаю, без страху зруйнувати iнтригу можна сказати, що у даному випадку слiд боятися не привидiв, а людей. Якщо iх ще так можна назвати…

Софтлi добре, на подив добре (бо вiн на цiй територii новачок) створюe напругу i водночас вплiтаe мiстику i загадки в реальнiсть, чергуючи сцени “страшнi” i побутовi. Будь-який жах подаeться так, що вiн може мати i мiстичну, i цiлком життeву причину. А у фiналi фiльму на нас чекаe крутий хiд, не те щоб зовсiм несподiваний, але вiн вiдразу робить “Ключ вiд усiх дверей” чимось набагато вагомiшим, нiж задавалося весь час. Якщо ще раз прокрутити в умi весь сюжет, вже знаючи кiнець, то, по-перше, усi найменшi дрiбницi, якi привертали до себе увагу, але надовго ii не затримували, вселяючи майже пiдсвiдомий неспокiй, стають на своi мiсця i наповнюються сенсом. А по-друге, подвоюeться моторошнiсть подiй, якi нам показували або про якi розповiдали, особливо одного давнього лiнчування, про яке розповiдаe героiня Джини Роулендс ще у першiй половинi картини. I це без всяких привидiв, що e дуже доброю ознакою.

Героiня Кейт Хадсон цiлком вiдповiдаe тому образу актриси, який склався в уявi глядачiв пiсля низки ii ролей у романтичних комедiях. Життeрадiсна, розумна, добра серцем дiвчина, яка вважаe пiклування про хворих старих справою свого життя, бо не встигла як слiд попрощатись з покiйним батьком, i ця бiль досi не залишаe ii. Непогана мотивацiя для того, щоб з останнiх сил захищати вiд ворожих чар старого, про iснування якого вона тиждень тому й не знала. Хадсон створюe дуже привабливий по-людськи образ, i це найкраще працюe на емоцiональний удар вiд фiналу. Бо якщо героiнi почнеш спiвчувати по-справжньому, то в кiнцi завиeш. При цьому акторка за десять хвилин до фiнальних титрiв повертаe свою роль на 180 градусiв з такою легкiстю i невимушенiстю, що хочеться аплодувати. Залишаeться побажати iй не зациклюватись на романтичних комедiях i мелодрамах (хоч вона i в них виглядаe чудово), а частiше робити такi цiкавi експерименти.

Фiнал хеппi-ендом назвати важко. Хоча для декого вiн навiть дуже “хеппi”. Чи заслуговують ВОНИ такий кiнець, або ж новий початок? Хто знаe? Ми майже нiчого не знаeмо про них крiм того, що вони розповiли про себе самi. Тож нехай кожний глядач вирiшуe це для себе сам.