Невловимий

Дуже вродлива жiнка сiдаe поряд з самотнiм 38-рiчнiм чоловiком в потязi, поводиться так, нiби вони вже знайомi, провокуe i зачаровуe його, а потiм пропонуe провести разом вихiднi. Чому? “Бо ви чоловiк мого типу”. Такi слова завжди провiщують щось життeрадiсне й оптимiстичне. Майже як у Хiчкока в “Несамовитостi”: “Ви жiнка мого типу”. Це казав манiяк, який душив дiвчат краваткою.

Класичний комедiйний сюжет “кiлер чи шпигун мимоволi” в “Невловимому” (i хто з прокатникiв вирiшив, що така назва виразнiша за оригiнальну – “Ентонi Циммер”?) обiгруeться цiлком серйозно, в жанрi трилера з хiчкокiвськими мотивами (маленька людина стаe мiшенню одночасно злочинного угрупування i системи влади) i з чималою домiшкою мелодрами. E два несподiванi (принаймнi вони замислювались як несподiванi) сюжетнi ходи (один в другiй половинi картини, iнший ближче до фiналу), якi примушують поглянути на попереднi подii iншими очима. Якщо дiйсно переглянути стрiчку вдруге, вже очима людини знаючоi, помiтнi деякi прорахунки в логiцi. Докладнiше на цю тему говорити не слiд, бо це неодмiнно приведе до розкриття цих самих спойлерiв. Мiнус, хоча й не суттeвий, – навряд чи хтось буде переглядати це вдруге.

Дуже вродлива жiнка сiдаe поряд з самотнiм 38-рiчнiм чоловiком в потязi, поводиться так, нiби вони вже знайомi, провокуe i зачаровуe його, а потiм пропонуe провести разом вихiднi. Чому? “Бо ви чоловiк мого типу”. Такi слова завжди провiщують щось життeрадiсне й оптимiстичне. Майже як у Хiчкока в “Несамовитостi”: “Ви жiнка мого типу”. Це казав манiяк, який душив дiвчат краваткою.

Класичний комедiйний сюжет “кiлер чи шпигун мимоволi” в “Невловимому” (i хто з прокатникiв вирiшив, що така назва виразнiша за оригiнальну – “Ентонi Циммер”?) обiгруeться цiлком серйозно, в жанрi трилера з хiчкокiвськими мотивами (маленька людина стаe мiшенню одночасно злочинного угрупування i системи влади) i з чималою домiшкою мелодрами. E два несподiванi (принаймнi вони замислювались як несподiванi) сюжетнi ходи (один в другiй половинi картини, iнший ближче до фiналу), якi примушують поглянути на попереднi подii iншими очима. Якщо дiйсно переглянути стрiчку вдруге, вже очима людини знаючоi, помiтнi деякi прорахунки в логiцi. Докладнiше на цю тему говорити не слiд, бо це неодмiнно приведе до розкриття цих самих спойлерiв. Мiнус, хоча й не суттeвий, – навряд чи хтось буде переглядати це вдруге.

Фiльм зовсiм не поганий – крiм двох несподiваних ходiв, у ньому e неабияка екранна алхiмiя мiж головними героями, часом погонi, часом напруга, Ольбрихський в ролi росiйського мафiозi, який принципово розмовляe англiйською (персонаж маe достатньо екранного часу, щоб створити iлюзiю загрози, i замало екранного часу, щоб почати дратувати). Однак часом вiдчуття затягненостi все таки виникаe, особливо у першiй половинi. Не розраховуйте на супервидовище – цей фiльм буде так само сприйматись i з малого екрану. Небагато погонь i стрiлянини, увага до почуттiв персонажiв – все це нагадуe поляри попереднiх десятирiч, i це навiть створюe певний старомодний шарм.

Стосовно акторства… знову ж таки важко говорити, не розкриваючи тi клятi спойлери. Обмежусь коротким комплiментом. Свого часу, коли обговорювали екранiзацiю “Десяти маленьких негрiв” Говорухiна, виникали претензii до актора, що грав роль вбивцi, який показуe свою справжню натуру лише у фiналi, – мовляв, по його грi можна зрозумiти, хто цей персонаж насправдi. Така проблема iнодi виникаe – актор знаe все про свого персонажа пiд час роботи над роллю, а йому треба у кожнiй сценi враховувати, скiльки знаe на даний момент глядач, якими очима вiн на героя дивиться, щоб не показати правду ранiше, нiж треба. В “Невловимому” такоi проблеми немаe – жоден з акторiв не лiзе перед батьком в пекло.

Розборки у стилi кунг-фу

Головний майстер шаолiньського футболу Стiвен Чоу у перших же кадрах своei новоi картини красномовно даe зрозумiти, що цього разу нiякого футболу не буде, роздавивши м’яч перед очима переляканих дiтлахiв. Цього разу його тема набагато бiльш китайська – це, власне, кунг-фу, точнiше, стрiчки про нього, традицii цього жанру i його найлегендарнiшi представники.

Чоу не дають спати лаври комедiанта-бiйця Джекi Чана, i в певному сенсi його можна вважати наступником цiei зараз вже скорiше голлiвудськоi зiрки. Обоe вони, знiмаючи фiльми, перебувають пiд сильним впливом “нiмоi комiчноi”, фiльмiв Бастера Кiтона та Гарольда Ллойда (у деяких роботах Чана можна взагалi знайти прямi цитати з чорно-бiлих комедiй 20-х рокiв минулого столiття). Крiм цього, Чоу вiддаe данину ще й iншiй культурнiй традицii – “Лунi Тунз”, “божевiльним” анiмацiям вiд “Ворнер Бразерс” (про Багса Баннi, Койота тощо). В “Розбiрках” e короткий епiзод, вирiшений саме в такiй “мультиплiкацiйнiй” стилiстицi. Однак Чан завжди пiдкреслював, що у своiх картинах всi трюки виконуe сам, навiть в Голлiвудi, хоча там це, скорiше за все, не зовсiм так. А Чоу знiмаe демонстративно “фентезiйну” феeрiю, де героi лiтають за хмари, застосовуючи весь спектр технiчних можливостей сучасного видовищного кiно.

Головний майстер шаолiньського футболу Стiвен Чоу у перших же кадрах своei новоi картини красномовно даe зрозумiти, що цього разу нiякого футболу не буде, роздавивши м’яч перед очима переляканих дiтлахiв. Цього разу його тема набагато бiльш китайська – це, власне, кунг-фу, точнiше, стрiчки про нього, традицii цього жанру i його найлегендарнiшi представники.

Чоу не дають спати лаври комедiанта-бiйця Джекi Чана, i в певному сенсi його можна вважати наступником цiei зараз вже скорiше голлiвудськоi зiрки. Обоe вони, знiмаючи фiльми, перебувають пiд сильним впливом “нiмоi комiчноi”, фiльмiв Бастера Кiтона та Гарольда Ллойда (у деяких роботах Чана можна взагалi знайти прямi цитати з чорно-бiлих комедiй 20-х рокiв минулого столiття). Крiм цього, Чоу вiддаe данину ще й iншiй культурнiй традицii – “Лунi Тунз”, “божевiльним” анiмацiям вiд “Ворнер Бразерс” (про Багса Баннi, Койота тощо). В “Розбiрках” e короткий епiзод, вирiшений саме в такiй “мультиплiкацiйнiй” стилiстицi. Однак Чан завжди пiдкреслював, що у своiх картинах всi трюки виконуe сам, навiть в Голлiвудi, хоча там це, скорiше за все, не зовсiм так. А Чоу знiмаe демонстративно “фентезiйну” феeрiю, де героi лiтають за хмари, застосовуючи весь спектр технiчних можливостей сучасного видовищного кiно.

“Розборки в стилi кунг-фу” можна назвати пародieю, хоча це не зовсiм те, до чого звикли прихильники стрiчок, скажiмо, Мела Брукса або Джима Абрахамса та братiв Цукерiв. Жартують у фiльмi весь час, об’eкти пародii майже завжди очевиднi, але тут немаe певного анархiстського духу, яким були наповненi кращi американськi пародii 80-х. У Чоу вiдчутна мало не повага до об’eктiв пародii, яка не дозволяe йому зайти у жартах достатньо далеко, тодi як для Брукса чи Цукерiв це нiколи не було проблемою. Коли наприкiнцi стрiчки герой в одязi Брюса Лi з безсмертноi класики “Вихiд Дракона”, точно наслiдуючи усi жести й гримаси великого майстра, починаe розправлятися з сотнями ворогiв, ми не бачимо хлопця, який глузуe з Брюса Лi. Ми бачимо хлопця, який хоче стати Брюсом Лi, хоча б на кiлька хвилин. I такий пiдхiд можна зарахувати одночасно як до недолiкiв, так i до достоiнств картини – все залежить вiд того, як ставиться до об’eктiв пародii сам глядач. Адже хтось вважаe стрiчки Брюса Лi класикою в своeму жанрi, яку не можна не поважати, а для когось це така ж примiтивна “махалiвка”, як i всi iншi.

Що стосуeться численних сутичок, то вони задовольнять тих, хто, по-перше, змириться з iх пародiйнiстю, а по-друге, не нарiкатиме на iх пiдкреслену антиреалiстичнiсть. У фiналi Чоу взагалi намагаeться перевершити останнiй двобiй Нео з агентом Смiтом, i йому майже це вдаeться: принаймнi ця сцена така ж смiшна, як i фiнал найреволюцiйнiшоi з “Матриць”.

Зайвий плюс “Розбiрок” – проведена пунктиром романтична лiнiя. Вона в жодному разi не оригiнальна (у Чаплiна була слiпа продавщиця, тут – нiма) i не займаe багато екранного часу, проте без неi головний герой ризикував перетворитись на простого клоуна, який не викликаe особливих симпатiй.

Вiйна свiтiв

Це не “фiльм столiття”, як нам обiцяв Спiлберг, але це цiлком тягне на “найяскравiше видовище лiтнього сезону 2005 року”. Хоча лiтнiй сезон ще далекий до завершення, i на нас чекають “Фантастична четвiрка”, “Чарлi i шоколадна фабрика” Бертона, “Брати Грiмм” Гiллiама, “Острiв” Майкла Бея, “Стелс” Роба Коена тощо, тож переможця визначати зарано. I все ж таки здаeться, що ним стане Спiлберг.
Втiм, починаeться картина не з видовища, а зi звичайноi сiмейноi мелодрами. Розлучення батькiв як травма для дитини – це взагалi основна тема творчостi Спiлберга, хоча б тому, що вiн сам пережив це. Мати, яка вдруге, i бiльш вдало, вийшла замiж, низькооплачуваний батько з обличчям Тома Круза i двоe дiтей – старший син, який тата, м’яко кажучи, не поважаe, i 10-рiчна дочка. На нiй варто зупинитись в першу чергу, бо це Дакота Фаннiнг, героiнi якоi мислять вдвiчi логiчнiше, нiж дорослi персонажi, i яка граe вдвiчi професiйнiше, нiж ii дорослi колеги. Спiлберг знав, що робить, коли запрошував цю дитину у свiй фiльм. У неi велике майбутнe, хоча лише у тому випадку, якщо амплуа “дорослоi дитини” не прилипне до неi назавжди, а привiд для цих побоювань e, бо саме такою вона з’являлась на екранi вже кiлька разiв поспiль. Однак у “Вiйнi свiтiв” до неi жодних претензiй немаe: далi по ходу дii вона реагуe, як звичайна дитина, яка боiться i панiкуe. Бiльше того, в якийсь момент фiльму ii гра переходить на якiсно новий рiвень. Незворушний дитячий погляд на тлi кривавого (без жодних перебiльшень) свiтанку – це немовби цiна перемоги людства. I пiсля цього погляду ззовнi щасливий фiнал вже не здаeться зовсiм безхмарним.

Це не “фiльм столiття”, як нам обiцяв Спiлберг, але це цiлком тягне на “найяскравiше видовище лiтнього сезону 2005 року”. Хоча лiтнiй сезон ще далекий до завершення, i на нас чекають “Фантастична четвiрка”, “Чарлi i шоколадна фабрика” Бертона, “Брати Грiмм” Гiллiама, “Острiв” Майкла Бея, “Стелс” Роба Коена тощо, тож переможця визначати зарано. I все ж таки здаeться, що ним стане Спiлберг.

Втiм, починаeться картина не з видовища, а зi звичайноi сiмейноi мелодрами. Розлучення батькiв як травма для дитини – це взагалi основна тема творчостi Спiлберга, хоча б тому, що вiн сам пережив це. Мати, яка вдруге, i бiльш вдало, вийшла замiж, низькооплачуваний батько з обличчям Тома Круза i двоe дiтей – старший син, який тата, м’яко кажучи, не поважаe, i 10-рiчна дочка. На нiй варто зупинитись в першу чергу, бо це Дакота Фаннiнг, героiнi якоi мислять вдвiчi логiчнiше, нiж дорослi персонажi, i яка граe вдвiчi професiйнiше, нiж ii дорослi колеги. Спiлберг знав, що робить, коли запрошував цю дитину у свiй фiльм. У неi велике майбутнe, хоча лише у тому випадку, якщо амплуа “дорослоi дитини” не прилипне до неi назавжди, а привiд для цих побоювань e, бо саме такою вона з’являлась на екранi вже кiлька разiв поспiль. Однак у “Вiйнi свiтiв” до неi жодних претензiй немаe: далi по ходу дii вона реагуe, як звичайна дитина, яка боiться i панiкуe. Бiльше того, в якийсь момент фiльму ii гра переходить на якiсно новий рiвень. Незворушний дитячий погляд на тлi кривавого (без жодних перебiльшень) свiтанку – це немовби цiна перемоги людства. I пiсля цього погляду ззовнi щасливий фiнал вже не здаeться зовсiм безхмарним.

Що ж стосуeться ii екранного батька (i за сумiсництвом головноi зiрки фiльму), то тут зауваження одне: якщо це дiйсно уособлення “простого американця”, то Спiлберг i його сценаристи трохи переоцiнюють його здатнiсть зберiгати здоровий глузд i тримати себе в руках у подiбнiй ситуацii. Але якщо це не “простий американець”, а один з тих, хто, за дарвiнiвським законом, заслужив своe право на життя, то тодi жодних проблем немаe: саме такого героя граe Круз.

Щодо видовищноi сторони картини – майже бездоганно. Спiлберг “Щелеп”, молодий i енергiйний майстер саспенсу, нарештi зустрiвся з Спiлбергом “Врятувати рядового Раяна”, досвiдченим суворим реалiстом, i в результатi маeмо найвеличнiшу сцену iнопланетного нападу в iсторii кiно. “День Незалежностi” вiдпочиваe, незважаючи на епiзод знищення Бiлого Дому, який неможливо не любити. Нiмець Еммерiх показував вторгнення широкими мазками – великi вибухи, в яких гинуть мiльйони, яких ми не бачимо. А Спiлберг зблизька показуe, як промiнь з iнопланетноi “триногi” зрiзаe чоловiка, з яким секунду тому розмовляв герой, спопеляe перехожих на вулицi. Режисер хотiв, щоб його глядач вiдчув себе комахою, безсилою перед могутнiстю Всесвiту, – вiн цього досяг. Вiн хотiв довести, що може перевертати пасажирськi кораблi не гiрше, нiж Кемерон, – вiн це довiв. Що ж тодi казати про абсолютно апокалiптичнi кривавi свiтанки, якi здатнi майже вбити надiю на перемогу? Або про екстремальний епiзод, коли героiня Дакоти бачить справжню рiку трупiв? Спiлберг всерйоз ризикуe своeю репутацieю “сiмейного кiнематографiста”, але це того варте.

Eдиний момент, до якого можуть виникнути питання, – поява самих прибульцiв. Як вiдомо, монстра боiшся, доки не побачиш його обличчя (зайве пiдтвердження – останнi недурнi жахи на кшталт “Бугiмена”). Ще складнiше показати сучасному глядачу iнопланетянина, який його б не те щоб налякав, а не розсмiшив. Здаeться, Спiлберг i не намагаeться це зробити. Що ж це – режисерський прорахунок? Елемент ненав’язливоi самопародii? Чи щось iнше?

В США e два по-справжньому видатних кiноказкаря – Лукас i Спiлберг. Два десятирiччя тому Лукас закiнчив трилогiю, в якiй розповiв про перемогу добрих повстанцiв, сил демократii, над абсолютною владою – Галактичною Iмперieю. Два десятирiччя тому Спiлберг зняв iсторiю про доброго iнопланетянина, довiвши можливiсть компромiсу з чужим та потворним i перекресливши всю попередню багаторiчну кiнотрадицiю зi злими прибульцями-загарбниками. Цього року Лукас завершив трилогiю про те, що Галактичною Iмперieю стала, як виявляeться, Галактична Республiка, уособлення демократii Всесвiту. I цього року Спiлберг створив свiй епос про те, що за великими очима iнопланетянина, чужого, несхожого, ховаeться не спiвчуття, бажання пiзнати iншого, а натуральна жага кровi.

Мабуть, всi чотири факти – просто спiвпадiння. I виходити з залу треба з бадьорим настроeм, оскiльки не страшнi нам жоднi прибульцi, бо людство – така зараза, з якою не треба зв’язуватись. Останню тезу фiльм доводить якнайкраще.

Пiджак

У Едрiана Бродi обличчя страждальця, i ролi йому дiстаються вiдповiднi. Його другоплановий персонаж чимало натерпiвся пiд час вiйни в <Тонкiй червонiй лiнii>. В <Пiанiстi> його Шпiльман пiзнаe жахи окупацii i ледве уникаe смертi. В <Пiджаку> героя Бродi накачують лiками i, зв’язавши, кладуть в ящик для трупiв.

Щоправда, в останнiй процедурi e й своi плюси: пiд час таких сеансiв герой подорожуe в майбутнe, де крутить роман з молодою красунею, яка чимось нагадуe дружину короля Артура. Не дивно, що вiн швидко починаe ставитись до <лiкування> як до подарунку, а не покарання. Як порадив його колега по божевiльнi: <Розслабся i отримуй задоволення>. Дивно, як перед дверми лiкарнi не вишикувалась черга бажаючих примiрити <пiджак>: iнше життя, яке герой проживаe в ящику, цього варте – особливо у порiвняннi з невтiшною реальнiстю, яка, як всi знають, кусаeться.

У Едрiана Бродi обличчя страждальця, i ролi йому дiстаються вiдповiднi. Його другоплановий персонаж чимало натерпiвся пiд час вiйни в <Тонкiй червонiй лiнii>. В <Пiанiстi> його Шпiльман пiзнаe жахи окупацii i ледве уникаe смертi. В <Пiджаку> героя Бродi накачують лiками i, зв’язавши, кладуть в ящик для трупiв.

Щоправда, в останнiй процедурi e й своi плюси: пiд час таких сеансiв герой подорожуe в майбутнe, де крутить роман з молодою красунею, яка чимось нагадуe дружину короля Артура. Не дивно, що вiн швидко починаe ставитись до <лiкування> як до подарунку, а не покарання. Як порадив його колега по божевiльнi: <Розслабся i отримуй задоволення>. Дивно, як перед дверми лiкарнi не вишикувалась черга бажаючих примiрити <пiджак>: iнше життя, яке герой проживаe в ящику, цього варте – особливо у порiвняннi з невтiшною реальнiстю, яка, як всi знають, кусаeться.

Саме на протиставленнi двох свiтiв будуe свiй фiльм Мейберi. Сказати, що реальнiсть покусала головного героя, значить нiчого не сказати. Пiд час вiйни вiн отримав кулю в голову, намагаючись врятувати хлопчика. У нього часткова амнезiя, зовсiм не залишилось рiдних, i вiн не знаe, куди йти. Йому фактично немаe чого втрачати, крiм свободи, – i вiн втрачаe ii, сiвши в машину до кримiнальника i втративши свiдомiсть пiд час перестрiлки, в якiй потiм звинуватили саме його. Тепер його дiм – божевiльня, i про те, що з ним там робить лiкар-садист, який добре засвоiв уроки свого колеги iз <Заводного апельсину> Кубрика, я згадував на початку рецензii.

Iнша справа – майбутнe, в яке подорожуe поранений в голову пацieнт. Воно цiлком реалiстичне, але eдиний безболiсний контакт героя з реальнiстю тут перетворюeться у повноцiннi стосунки. У нього з’являeться близька людина i мета в життi. Коло замикаeться: попри всi намагання, солдат не в станi змiнити свою долю i запобiгти безрадiсному кiнцю, i все ж таки дещо змiнити йому вдаeться. Чи не тому, що в цьому випадку вiн пiклувався не про себе? I, як нагороду, вiн отримуe свiй хеппi-енд – такий самий примарний, як i всi його <польоти увi снi чи наяву>.

На шляху до цього фiналу персонажi встигають озвучити ряд таких самих нехитрих iстин. Наприклад, те, що будь-кому рано чи пiзно доведеться вiдповiдати за своi вчинки i дивитись в очi своiй совiстi. Песимiзм закладено у тому, як стикуються причини i наслiдки подiй у двох свiтах. Добро виникаe нiби незвiдки: герой каже лiкарцi, як допомогти хлопчику-пацieнту, тому що вiн почув вiд неi в майбутньому, яку саме вiн дав iй пораду. Тому воно здаeться примарним. Натомiсть зло в особi лiкаря-мучителя в реальному свiтi дie активно, маe мотивацiю i засоби для досягнення своiх цiлей.

Стрiчку рекламували як арт-хаусну психологiчну драму, але це швидше мелодрама з елементами мiстики i досить простим моральним пiдгрунтям. Дует Бродi та Кiри Найтлi справляe добре враження, i хотiлося б побачити його у фiльмi iншого жанру.

Мiсто грiхiв

Мiсто грiхiв (Sin City / Город грехов). США, 2005. Кримiнальна драма / трилер / кiнокомiкс. Режисери Роберт Родрiгес, Френк Мiллер. У ролях: Мiккi Рурк, Брюс Вiллiс, Джош Хартнетт, Майкл Медсен, Джеймi Кiнг, Нiк Стал, Росарiо Доусон, Майкл Кларк Данкан, Iлайджа Вуд, Джессiка Альба, Марiя Белло, Карла Гуджiно, Клайв Овен, Девон Аокi, Бенiцiо Дель Торо, Брiттанi Мерфi.
“Кiно маe створюватись за допомогою такого собi низького пiдступництва. Нас повертають до кровi, до детективноi мелодрами. Ми повиннi опуститися нижче рiвня вишуканостi, благопристойностi, ближче до повсякденного життя. I коли ми досягнемо бiльш простоi драми, яку вирiшено найпримiтивнiшими елементами, – тiльки тодi ми зможемо таeмно, пiдступно вибудовувати поетичну драму”. Цi слова Грема Грiна здаються як нiколи доречними, коли йдеться про “Мiсто грiхiв”.

“Кiно маe створюватись за допомогою такоi собi низькоi пiдступностi. Нас повертають до кровi, до детективноi мелодрами. Ми повиннi опуститися нижче рiвня вишуканостi, благопристойностi, ближче до повсякденного життя. I коли ми досягнемо бiльш простоi драми, яку вирiшено найпримiтивнiшими елементами, – тiльки тодi ми зможемо таeмно, пiдступно вибудовувати поетичну драму”. Цi слова Грема Грiна здаються як нiколи доречними, коли йдеться про “Мiсто грiхiв”.

У фiльму два повноправних автори. Роберт Родрiгес знову довiв, що e одним з найбiльш “авторських” режисерiв, якi працюють зараз в американському жанровому кiно – це стосуeться i його звички поeднувати в своiй особi якомога бiльше кiнопрофесiй водночас, i оригiнального, авторського пiдходу до всього знiмального процесу, вiд вишуканоi стилiзацii до часто несподiваного (але завжди влучного) пiдбору акторiв. Що ж стосуeться Френка Мiллера, то для американського комiксу вiн означаe те саме, що для сучасного американського кiно Тарантiно i Родрiгес разом взятi. Тим, хто не знайомий з його творчiстю, доведеться повiрити менi на слово. Або не повiрити.

“Мiсто грiхiв” варто класифiкувати саме як поетичну драму, точнiше кримiнальну поетичну драму, – адже поетику тут можна знайти в усьому, вiд найпершого у фiльмi дiалогу, який починаe персонаж Джоша Хартнетта, до способу, яким знято волосся Джессiки Альби. Родрiгеса багато хто вважаe представником “школи Тарантiно”, проте eдине, що рiднить цю картину з “Кримiнальним чтивом”, – спосiб, яким з’eднано три iсторii. До речi, це eдиний “несвiжий” елемент фiльму, який може частково знизити ii оцiнку – лише тому, що подiбне вже було. Але у концепцii “Мiста грiхiв” немаe мiсця колишньому тарантiнiвському цинiчному блазнюванню. Тобто цинiзм i гумор все ж таки e, але на другому планi. Гумор проявляeться, скажiмо, у тому, як поданi найогиднiшi персонажi фiльму i хто iх граe (хоббiт-людожер i жовтий майбутнiй рятiвник людства, друг третього Термiнатора). Цинiзм (цiлком виправданий) – у ставленнi героiв до системи влади, загальноприйнятих понять добра i справедливостi. Однак нi гумор, нi цинiзм не заважають головним персонажам i iхнiм авторам говорити про речi цiлком серйознi. Сам Тарантiно у дилогii “Вбити Бiлла” вiв схожу гру: тримав гумор десь поблизу, в якостi запасного гравця, але водив свою героiню колами пекла майже без жартiв.

Центральнi героi усiх трьох iсторiй “Мiста грiхiв” – рiднi брати персонажiв “чорних романiв” i “чорних фiльмiв”, детективiв, колишнiх полiцейських та злочинцiв, якi не втратили уявлення про поряднiсть. Вони знають, що живуть у свiтi, де пануe зло, i з цим фактом iм доведеться прожити решту свого життя. Вони не мають жодних iлюзiй щодо влади, правоохоронних органiв, не знають жалю до ворогiв i розумiють, що у боротьбi за виживання треба бути жорстокiшим за своiх супротивникiв, бо самi пощади не дочекаються. I нiколи не намагаються подати своi вчинки як героiзм чи самопожертву зi знаком оклику – вони називають це просто: “те, що маe бути зроблено”. Але оскiльки ми маeмо справу з екранiзацieю комiксу, то тут можна трохи вiдволiктись вiд традицiйного для “чорних” романiв реалiзму. Тому заклик “захисти жiнку”, який e головним в трьох оповiданнях, набуваe у Мiллера та Родрiгеса розмаху билинного: пiд кулаками Марва розлiтаються десятки продажних копiв, куля не бере героя Клайва Овена, а шiстдесятирiчний ветеран полiцii звiльняeться з петлi на порозi смертi. E щось магiчне у тому, що усi три героi говорять про жiнок як про вищих створiнь. Чоловiк у свiтi Мiллера приречений на кулю чи побачення з електричним стiльцем; жiнка ж тут заслуговуe право на життя вже тому, що вона визначаe сенс життя для iншоi людини, – а без такого сенсу життя перетворюeться на iснування або, як у Марва, на пекло.

Мiстер i мiсiс Смiт

“Бред Пiтт, – протягом пiвроку настирливо запевняла реклама, – це мiстер, а Анжелiна Джолi – це мiсiс”. Нiби можна переплутати. Iдею про “шпигуна в сiм’i” оригiнальною не назвеш: ще нинiшнiй губернатор Калiфорнii у “Правдивiй брехнi” легко й дотепно водив за нiс дружину. Цього разу – майже те саме, тiльки кiлькiсть бойових оперативникiв в однiй родинi подвоiлась.

Вiн прикидаeться будiвельником, вона – спецiалiстом з комп’ютерних технологiй. Насправдi ж обоe виконують надсекретнi завдання, прибираючи зайвих свiдкiв чи просто якихось поганих людей. Вiн звик працювати сам, вона ж керуe цiлим загоном. Однак обоe – справжнi профi, найкращi у своiй справi. Вони одружились, не знаючи правду одне про одного. Що з цього вийде?

“Бред Пiтт, – протягом пiвроку настирливо запевняла
реклама, – це мiстер, а Анжелiна Джолi – це мiсiс”. Нiби можна
переплутати. Iдею про “шпигуна в сiм’i” оригiнальною не назвеш: ще
нинiшнiй губернатор Калiфорнii у “Правдивiй брехнi” легко й дотепно
водив за нiс дружину. Цього разу – майже те саме, тiльки кiлькiсть
бойових оперативникiв в однiй родинi подвоiлась.

Вiн прикидаeться
будiвельником, вона – спецiалiстом з комп’ютерних технологiй. Насправдi
ж обоe виконують надсекретнi завдання, прибираючи зайвих свiдкiв чи
просто якихось поганих людей. Вiн звик працювати сам, вона ж керуe
цiлим загоном. Однак обоe – справжнi профi, найкращi у своiй справi.
Вони одружились, не знаючи правду одне про одного. Що з цього вийде?

Сюжет
вкладаeться в кiлька фраз, в короткий анекдот. Чи можна перетворити
такий анекдот на повнометражний художнiй фiльм? Кемерону (точнiше,
частково Кемерону, частково Клоду Зiдi, оскiльки “Правдива брехня” e
римейком його “Тотального стеження”) це свого часу вдалося. Але у нього
була бiльш чiтка розстановка сил: вiдважний герой, стовiдсотково
американська родина, противники – арабськi терористи,
фанатики-душогуби. На якi саме контори працюють мiстер i мiсiс Смiт: це
таeмнi урядовi органiзацii чи просто високоорганiзованi кримiнальнi
центри? Будемо сподiватись, що останнe, iнакше легкiсть, з якою героi
наприкiнцi фiльму починають вiдстрiлювати своiх колишнiх колег,
здаeться важкостравною. Можливо, сценарист просто подумав, що до того
часу у всiх глядачiв через надмiр стрiлянини встигнуть вiдключитись
мiзки, i особливо не напружувався.

Автори стрiчки намагаються по
максимуму видобути гумор з побутових ситуацiй з життя подружжя, де
почуття давно охолонули. Охолодження почуттiв головнi виконавцi грають
переконливо. Не зовсiм зрозумiло, звiдки почуття виникають у
вирiшальний момент картини, i взагалi, що змусило цих людей прожити
разом попереднi п’ять-шiсть рокiв. Зародження роману майбутнiх мiстера
i мiсiс змальоване дуже короткими мазками, мимохiть – iнакше не
вистачить екранного часу на три десятки вибухiв! Звiсно, це не
психологiчна драма, але у фiльмi про перемогу кохання над службовими
обов’язками непогано було б показати саме кохання. Хоча б трiшки.

З
чим нiхто з авторiв фiльму не напружувався зовсiм, то це з характерами
персонажiв. А навiщо? Глядач у будь-якому випадку побачить не мiстера i
мiсiс Смiт, а Пiтта i Джолi. Навiщо намагатись олюднити Смiтiв, якщо
все одно спрацюe ефект впiзнавання i глядач спiвчуватиме Ахiллесу i
Ларi Крофт? (Хоча в ролi Джолi e один пречудовий момент. Треба бачити,
якими очима вона дивиться на дитину, яку на кiлька хвилин iй сунули на
руки.) Це не скарга, не недолiк, це факт. Можливо, так i маe бути у
випадку з настiльки популярними зiрками. Тiльки одне зауваження. Друг
головного героя у виконаннi Вiнса Вона характер маe. Стереотипний, але
маe. На вiдмiну вiд Смiтiв. Напевно, вiн просто не профi такого рiвня.

З
центральноi iдеi стрiчки можна було б розвинути кумедний, але
життeстверджуючий сюжет про трiумф сiмейних цiнностей навiть пiд
шквальним вогнем. Або жорстоку, божевiльну “чорну” комедiю про сiмейне
життя кiлерiв. Але для цього потрiбно було трохи бiльше фантазii, а в
Голлiвудi це зараз не модно. Це знову не скарга, а факт. I взагалi,
закiнчувати треба на оптимiстичнiй нотi. Любителi автомобiлiв, що
лiтають наче птахи, куленепробивних героiв (“Коммандо” вiдпочиваe) i
великих-великих вибухiв! Поспiшайте в кiнотеатри – це ваше кiно.

Три iкси-2: Новий рiвень

Не менш чiтка мета у нового агента <Три iкси>, Айса Кьюба, але диктуe ii не <Революшн>, а виключно кар’eрнi мiркування. Вiн весь фiльм намагаeться довести, що вiн: а) не гiрший за Дiзеля i б) крутiший за Дiзеля. Виглядаe це надто демонстративно i, як наслiдок, штучно. Без цiei чiткоi програми дiй персонаж був би трохи цiкавiшим, хоча оригiнальнiстю тут не пахне у будь-якому випадку: колишнiй кримiнальник зi зв’язками у вiдповiдних колах, який став десантником i потрапив до тюрми за те, що начистив пику генералу, який вiддав не той наказ. Хто ж, як не вiн, може врятувати президента США вiд змови, яку органiзував той самий генерал, а нинi мiнiстр оборони (а чого ви чекали, пане президент, якщо у вас мiнiстр оборони – Зелений Гоблiн?).

Перед авторами других <Трьох iксiв> студiя <Революшн> ставила чiтку мету: довести Вiну Дiзелю i йому подiбним, що у блокбастерi такого рангу можна обiйтись i без них, заощадивши таким чином мiльйонiв двадцять. Що можна поставити на конвейeр серiю, де кожного разу буде iнший головний герой: про це нам каже не тiльки прес-релiз, а й сам невмирущий агент Гiббонс, обiцяючи у фiналi, що наступного разу на нас чекаe новий i ще бiльш незвичний агент XXX. Втiм, люди з <Революшн> були достатньо далекоглядними, щоб не вбивати героя Дiзеля в кадрi: смерть Ксандера Кейджа нам не показують, про неi тiльки повiдомляють. Тому, коли Дiзель все ж таки вирiшить повернутись у цю франчiзу, дверi для нього не будуть остаточно зачиненi.

Не менш чiтка мета у нового агента <Три iкси>, Айса Кьюба, але диктуe ii не <Революшн>, а виключно кар’eрнi мiркування. Вiн весь фiльм намагаeться довести, що вiн: а) не гiрший за Дiзеля i б) крутiший за Дiзеля. Виглядаe це надто демонстративно i, як наслiдок, штучно. Без цiei чiткоi програми дiй персонаж був би трохи цiкавiшим, хоча оригiнальнiстю тут не пахне у будь-якому випадку: колишнiй кримiнальник зi зв’язками у вiдповiдних колах, який став десантником i потрапив до тюрми за те, що начистив пику генералу, який вiддав не той наказ. Хто ж, як не вiн, може врятувати президента США вiд змови, яку органiзував той самий генерал, а нинi мiнiстр оборони (а чого ви чекали, пане президент, якщо у вас мiнiстр оборони – Зелений Гоблiн?).

Семюель Л. Джексон та Вiллем Дефоу – досвiдченi профi, якi, не напружуючись зайвий раз, видобувають зi своiх персонажiв по максимуму: перший – як суворий, але справедливий начальник й однодумець, другий – як харизматичний, безжалiсний лиходiй. Агент Гiббонс граe в сюжетi бiльш активну роль, нiж в перших <Трьох iксах>, де його партiя фактично зводилась до обов’язкiв М з <бондiани>. На його <смерть> у серединi стрiчки навряд чи хтось купиться, але це незначний недолiк. Дефоу у своiй сто першiй негативнiй ролi виглядаe не гiрше i не краще, нiж у ста попереднiх, i особливо зловiсним видаeться пiд час <вiзиту> до Гiббонса.

<Три iкси-2> суттeво поступаються першiй частинi, яку рекламували мало не як альтернативу <бондiанi>. По-перше, друга картина позбавлена фактору екзотики, який використали автори першоi (хоча, можливо, хтось сприйме як екзотику урбанiстичнi пейзажi Гарлему). По-друге, оригiнальнi <Три iкси> добре обiгрували штампи <бондiани>, щоб показати, як у подiбних обставинах дie герой зовсiм iншого типу. У продовженнi цього немаe, хоча схожий ефект досягаeться у сценi, де Кьюб цитуe свого попередника (<Чого не зробиш заради своei краiни!>). Взагалi <Три iкси-2>, якщо забути про Джексона та Дефоу i вiдкинути трюки й спецефекти, на якi витратили лев’ячу частину бюджету, сприймаються як черговий бойовик класу <Б>, один з тих, в яких граe Дольф Лундгрен, або ще один <Загiн <Дельта>. Сцена, в якiй чорнi брати штурмують Бiлий Дiм на танку, сприймаeться на ура, але для справжнього блокбастера цього замало.

Бетмен: Початок

Довгоочiкуване повернення Бетмена, схоже, виправдало роки очiкування (потрiбен був час, щоб глядач оговтався вiд попсового несмаку “Бетмена i Робiна” та вiд крижаного Термiнатора). “Бетмен: Початок” сподобаeться усiм, хто знаe, яким головний персонаж маe бути, яким вiн був задуманий i яким вiн був у комiксовому першоджерелi. Однак фiльм може сподобатись не всiм прихильникам чотирьох попереднiх стрiчок про Людину-Кажана – вiн дуже вiдрiзняeться вiд своiх попередникiв.

По-перше, новий Лицар Ночi живе i дie у цiлком реальному свiтi. У цьому Готемi немаe мiсця фантасмагоричним декорацiям, якi панували у картинах Тiма Бертона i Джоела Шумахера. Тобто декорацii e й тут, i вони вражають, але на них не перекладаeться змiстовне навантаження фiльму. По-друге, у попереднiх “Бетменах” центральною фiгурою стрiчки завжди був суперлиходiй, який крав у заголовного героя глядацьку увагу (i це було дуже добре, хоча зараз мова не про це), – Джокер, Жiнка-Кiшка, Рiддлер, мiстер Фрiз. Цього разу центральною фiгурою у картинi однозначно e Брюс Вейн, тобто Бетмен. Тут теж e вартi уваги лиходii, але iхнiй екранний час обмежений, i на титул зiрки фiльму вони не претендують. По-третe – майже повна вiдсутнiсть гумору. Гумор, часто “чорний”, жорстокий, джокерiвський, був невiд’eмною частиною Бет-тетралогii 90-х. В “Початку” – тiльки кiлька коротких жартiв, якi не роблять погоди. Замiсть цього e те, чого не було нi у Бертона, нi у Шумахера, – детективна iнтрига i несподiваний хiд у фiналi. Нове столiття даруe нам нового кiно-Бетмена, iншого, трагiчного й серйозного, але достатньо переглянути першi 20 хвилин “Початку”, щоб зрозумiти, що своe право на життя вiн заробив.

Для iнформацii набагато бiльше iнформацii про Бетмена i особливо його ворогiв можна знайти на сайтi EmperorJoker.

Довгоочiкуване повернення Бетмена, схоже, виправдало роки очiкування (потрiбен був час, щоб глядач оговтався вiд попсового несмаку “Бетмена i Робiна” та вiд крижаного Термiнатора). “Бетмен: Початок” сподобаeться усiм, хто знаe, яким головний персонаж маe бути, яким вiн був задуманий i яким вiн був у комiксовому першоджерелi. Однак фiльм може сподобатись не всiм прихильникам чотирьох попереднiх стрiчок про Людину-Кажана – вiн дуже вiдрiзняeться вiд своiх попередникiв.

По-перше, новий Лицар Ночi живе i дie у цiлком реальному свiтi. У цьому Готемi немаe мiсця фантасмагоричним декорацiям, якi панували у картинах Тiма Бертона i Джоела Шумахера. Тобто декорацii e й тут, i вони вражають, але на них не перекладаeться змiстовне навантаження фiльму. По-друге, у попереднiх “Бетменах” центральною фiгурою стрiчки завжди був суперлиходiй, який крав у заголовного героя глядацьку увагу (i це було дуже добре, хоча зараз мова не про це), – Джокер, Жiнка-Кiшка, Рiддлер, мiстер Фрiз. Цього разу центральною фiгурою у картинi однозначно e Брюс Вейн, тобто Бетмен. Тут теж e вартi уваги лиходii, але iхнiй екранний час обмежений, i на титул зiрки фiльму вони не претендують. По-третe – майже повна вiдсутнiсть гумору. Гумор, часто “чорний”, жорстокий, джокерiвський, був невiд’eмною частиною Бет-тетралогii 90-х. В “Початку” – тiльки кiлька коротких жартiв, якi не роблять погоди. Замiсть цього e те, чого не було нi у Бертона, нi у Шумахера, – детективна iнтрига i несподiваний хiд у фiналi. Нове столiття даруe нам нового кiно-Бетмена, iншого, трагiчного й серйозного, але достатньо переглянути першi 20 хвилин “Початку”, щоб зрозумiти, що своe право на життя вiн заробив.

Те, що на головну роль взяли актора вiдносно маловiдомого – великий плюс. Так, дехто згадаe манiяка з “Американського психозу”, дехто впiзнаe бiйця з майбутнього з “Еквiлiбрiуму”, але бiльшiсть побачить на екранi просто Бетмена. У попереднiх картинах ми бачили Кiтона в костюмi Бетмена, Кiлмера в костюмi Бетмена, Клунi в костюмi Бетмена. А Крiстiан Бейл настiльки точно вiдповiдаe образу цього героя (i за зовнiшнiстю, i за темпераментом), що ефект впiзнавання, навiть якщо виникаe на початку, пiсля перших же хвилин зникаe безслiдно – ми бачимо не актора Бейла, а Брюса Вейна.

Актори на ролi союзникiв героя пiдiбранi бездоганно. Майкл Кейн i Морган Фрiмен – батькiвськi фiгури для молодого Брюса, старшi помiчники i безцiннi радники. Обидва виконавцi роблять своiх другорядних персонажiв незабутнiми. Помiчниця прокурора Рейчел у виконаннi Кетi Холмс – активний персонаж, а не просто типова “дiвчина у небезпецi” або коштовна прикраса, якими були Кiм Бесiнгер i Нiколь Кiдман. Вона граe важливу роль в сюжетi, допомагаючи Брюсу визначитися на життeвому перехрестi. Гарi Олдмен чудовий у ролi сержанта Гордона, eдиного чесного полiцейського в мiстi. Цього актора переважно знають за його численними негативними ролями, але тут його герой демонструe шляхетнiсть, харизму i стаe корисним помiчником у хрестовому походi головного героя. Eдиний недолiк – це Гордон за кермом Бетмобiля, але це в жодному разi не провина актора i змусить скривитися лише тих, хто добре знаe Бетменiвський мiф.

Що стосуeться лиходiiв, то про одного з них не можна говорити, не розкриваючи головний спойлер фiльму, а було б несправедливо псувати сюрприз для тих, хто ще не бачив стрiчку. Iнший негiдник, доктор Крейн у виконаннi Кiллiана Мерфi – цiкавий персонаж, який розкриваeться поступово, i поданий тут набагато реалiстичнiше, нiж в комiксах та мультфiльмах, де його завжди зображували як шаленця в костюмi опудала. Його перша сутичка з Бетменом, коли Крейн нейтралiзуe противника за допомогою хiмiкатiв жаху, i момент, коли герой вiддячуe йому у такий самий спосiб, – точне вiдтворення на екранi класичних епiзодiв Бет-мiфу.

Безперечно, найцiннiше у “Початку” – останнiй кадр, який показуe, ХТО буде противником Людини-Кажана у продовженнi, якщо таке з’явиться. Схоже, наступний фiльм у Бейла-Бетмена все ж таки вкрадуть. I в ньому вже буде гумор. Смертельний…

Зорянi вiйни. Епiзод III: Помста сiтхiв

Отже, коло замкнулося, епопея закiнчилась i Темна Сторона перемогла. Такий фiнал нинi сприймаeться так само органiчно, як перемога сил добра у 83-му. Лукас мiг скiльки завгодно скаржитись на Рейгана, який використав означення як синонiм для СРСР, але вiн все ж таки жив не в iншiй галактицi i не мiг не розумiти, якi порiвняння може викликати у глядача запропоноване ним протистояння абсолютного Добра та абсолютного Зла. Зараз автор <Зоряних вiйн> вже не граeться в наiвнiсть, а поважно розмiрковуe вголос про те, наскiльки крихка рiч демократiя, оскiльки його нова казка про перетворення доброi Республiки у злу Iмперiю у цьому сенсi влучила в яблучко – можливо, навiть краще, нiж вiн хотiв. Втiм, досить полiтики. Як Добро, так i Зло у свiтi Лукаса маe багато обличь, i варто вгледiтись в них, оскiльки саме в них закладенi як позитивнi сторони третього епiзоду, так i його невдачi.

Отже, коло замкнулося, епопея закiнчилась i Темна Сторона перемогла. Такий фiнал нинi сприймаeться так само органiчно, як перемога сил добра у 83-му. Лукас мiг скiльки завгодно скаржитись на Рейгана, який використав означення як синонiм для СРСР, але вiн все ж таки жив не в iншiй галактицi i не мiг не розумiти, якi порiвняння може викликати у глядача запропоноване ним протистояння абсолютного Добра та абсолютного Зла. Зараз автор <Зоряних вiйн> вже не граeться в наiвнiсть, а поважно розмiрковуe вголос про те, наскiльки крихка рiч демократiя, оскiльки його нова казка про перетворення доброi Республiки у злу Iмперiю у цьому сенсi влучила в яблучко – можливо, навiть краще, нiж вiн хотiв. Втiм, досить полiтики. Як Добро, так i Зло у свiтi Лукаса маe багато обличь, i варто вгледiтись в них, оскiльки саме в них закладенi як позитивнi сторони третього епiзоду, так i його невдачi.

Почнемо з переможцiв. Центральний персонаж обох трилогiй, джедай-ренегат Анакiн Скайуокер, тут зiграний набагато краще, нiж в <Атацi клонiв>. У першiй половинi стрiчки Крiстенсен добре вiдiгруe всi боки суперечливого (для космiчноi казки) характеру. Цього разу його персонаж стартуe як сповнений сил герой-переможець, який за першi ж хвилини свого перебування на екранi встигаe вiддати борг графу Дукку, кiлька разiв врятувати свого наставника i вправно посадити половину зорельота. Його перехiд на Темний Бiк пiдготовлено заздалегiдь, обгрунтовано i навiть психологiчно (тут i заздрiсть до вчителя, ревнощi, недовiра, i амбiцii, жага влади, якi пробуджуються поступово, але впевнено). Все псуe сам момент переходу i аргументацiя такого рiшення. Вiн хоче врятувати кохану, якiй НIЧОГО не загрожуe, i цим якраз приводить ii до загибелi. Рiшення, позбавлене сенсу, – прикрий драматургiчний прорахунок. Звичайно, все це просто казка, але якщо добре не аргументувати саме цей момент, то не слiд було починати ii взагалi. Можна було просто сказати, що Анакiн у той день встав не з тоi ноги – це було б не набагато гiрше. I з того моменту, як молодий джедай бере собi нове iм’я, характер зникаe – залишаeться комп’ютерний персонаж, фiгурка з мечем, що дie поза логiкою.

Канцлер Палпатiн, вiн же Дарт Сiдiус, який залишався в тiнi впродовж перших двох епiзодiв, тут виходить на перший план, але й цей персонаж працюe в повну силу тiльки першу половину фiльму. Iан Макдаярмiд добре граe диявола-спокусника: чого лише вартi моменти, коли вiн наближуe до себе Анакiна, пропонуючи йому мiсце поряд з собою у театрi, або розповiдаe як легенду iсторiю про те, як вчинив з власним наставником. Вiн залишаeться цiкавим до того моменту, коли береться за меч. Втративши людську подобу, володар темряви втрачаe i переконливiсть, i харизму – йому залишаeться лише злобно сичати на ворогiв. Його подальшi дii передбачуванi, двобiй з Йодою майже смiшний i, головне, абсолютно зайвий. Був певний сенс у тому, що нi Йода, нi Iмператор у старiй трилогii не опускалися до фехтування – це був нiби натяк на те, що iхнi можливостi сягають далеко за межi такого простого способу з’ясування стосункiв.

Щодо персонажiв позитивних, то найкраще з них дie Iвен Макгрегор – Обi-Ван Кенобi. Втiм, у даному випадку завдання грати для нього e другим у списку, а перше – намагатись бути схожим на Алека Гiннесса (наскiльки це можливо), щоб забезпечити необхiдний мiсток мiж двома трилогiями. Семюель Л. Джексон пiдтримуe той самий тон, що i в попередньому епiзодi, i для його епiзодичного персонажу цього цiлком вистачаe. Портман граe препогано, однак, оскiльки ii екранний час у порiвняннi з попереднiми епiзодами значно обмежений, на це можна просто не звертати уваги.

За атмосферою <Помста сiтхiв>, як i було обiцяно, похмурiша за будь-який iнший епiзод. Використання клонiв в якостi <маньчжурських кандидатiв> – непогана iдея, i коротка сцена вiзиту Анакiна до джедаiвського <центру молодi> запам’ятовуeться. Зi спецефектами, як завжди у Лукаса, все гаразд, i новий цiлком комп’ютерний персонаж, генерал Грiвус, виглядаe водночас кумедно i загрозливо. Рекомендувати чи не рекомендувати цей фiльм немаe сенсу, оскiльки його й так переглянуть усi.

Автостопом по Галактицi

Цiкаво, що вiдчувають пiд час перегляду цiei стрiчки тi глядачi, якi не пiдозрюють, що автор ii сюжету колись спiвпрацював з представником славетноi групи “Монтi Пайтон”, або навiть не знають, що це за група. Тобто тi, хто прийшов у кiнозал, купившись на запропоноване нашим кiнопрокатом визначення “фантастична комедiя”, i розраховуe побачити щось у стилi, наприклад, “Людей у чорному”. У цьому випадку буде доречною порада N 1 з “Галактичного довiдника для тих, хто подорожуe автостопом” (до речi, це справжня назва фiльму): “Без панiки!”

Цiкаво, що вiдчувають пiд час перегляду цiei стрiчки тi глядачi, якi не пiдозрюють, що автор ii сюжету колись спiвпрацював з представником славетноi групи “Монтi Пайтон”, або навiть не знають, що це за група. Тобто тi, хто прийшов у кiнозал, купившись на запропоноване нашим кiнопрокатом визначення “фантастична комедiя”, i розраховуe побачити щось у стилi, наприклад, “Людей у чорному”. У цьому випадку буде доречною порада N 1 з “Галактичного довiдника для тих, хто подорожуe автостопом” (до речi, це справжня назва фiльму): “Без панiки!”

У першi ж хвилини ми дiзнаeмось, що люди – аж нiяк не найрозвинутiший вид на Землi: у цьому списку вони лише на третьому мiсцi. На другому – дельфiни, i тому картина стартуe з музичного номеру цих милих iстот, коли вони прощаються з людством i тiкають з планети, стрибаючи з води хвостами догори. Хто ж знаходиться на першому мiсцi, нам повiдомлять тiльки у фiналi, а поки що наступна життeво важлива iнформацiя: рiвно через 12 хвилин Землю буде знищено. Ви не знали? То й самi виннi, бо плани будiвництва галактичноi швидкiсноi магiстралi вже давно висять у найближчiй зорянiй системi – чому не знайшли часу злiтати туди i перевiрити? Отже, до побачення i щасливого перебування у космiчному вакуумi. Але без панiки!

Тому що у галактицi цей варiант, здаeться, не найгiрший. Адже e ще раса бюрократiв-важковаговикiв, якi не зроблять i кроку без наказу у письмовiй формi у трьох екземплярах i тiльки на потрiбному бланку. Як доповiдаe нам неперевершений “Довiдник”, цi iстоти повнiстю позбавленi фантазii i найбiльше люблять мучити полонених, читаючи iм своi вiршi. I хоча, за даними того ж довiдника, найгiрша поетеса у Всесвiтi жила на знищенiй Землi, твори iнопланетних тугодумiв теж можуть довести людину до смертi. Проте без панiки!

Тому що галактична влада знаходиться у руках таких вiдповiдальних i далекоглядних створiнь, як президент Зафод Бiблброкс. Сем Роквелл e справжньою зiркою фiльму, i Зафод чимось нагадуe його Чака Беррiса iз “Зiзнань небезпечноi людини”: та сама демонстративна попсовiсть, помножена на поганий смак, але цього разу без жодного натяку на мiзки (незважаючи на те, що голiв у президента аж двi). Якщо Беррiс, автор генiально iдiотських телешоу, називав себе “небезпечною людиною”, то що можна сказати про шановного пана Бiблброкса, який наказ про знищення планети пiдписуe так, нiби ставить автограф? Натомiсть пiдчепити дiвчину на будь-якiй планетi для нього не проблема. Роквелл, безумовно, граe найсмiшнiшого i найбезглуздiшого з усiх екранних президентiв. Хоча нi, помиляюсь: до хлопця з “Фаренгейту” йому далеко, як до Мiсяця. I все ж таки – без панiки!

Даглас Адамс, справжнiй автор “Галактичного довiдника”, описуючи космiчнi мандри, згадував власну подорож автостопом по Eвропi. Своi враження вiн прикрасив британським гумором, тому фiльм по-справжньому зрозумiють тiльки любителi цього виду мистецтва. Що можна порадити усiм iншим? Бути достатньо божевiльними, щоб оцiнити оригiнальний стиль мислення автора, i спробувати iнтуiтивно вiдчути прихованi сатиричнi моменти – адже деякi речi, про якi тут йдеться, актуальнi i для нашоi краiни. Або хоча б дочекатися сцени, в якiй з’являeться Джон Малкович – таким ви його ще не бачили.