Категорія: Рецензії

Поліцейський патруль, викликаний через дивні звуки в занедбаному готелі Блекуел, знаходить там дівчину з вирваними очима і двометрового накачаного маніяка з милим прізвищем Добраніч (Гуднайт), котрий сокирою вбиває одного з них та ранить іншого. Той у відповідь встигає засадити в гіганта, у котрого було важке дитинство з матір’ю – християнською фанатичкою, що навчила його виривати людям живцем очі, чотири кулі й у такий спосіб рятує собі життя.

Чотири роки потому, вцілілий поліцейський потрапляє знову в той же готель разом із підлітками з колонії для неповнолітніх злочинців із завданням прибрати занедбану будівлю. Дивна господарка готелю закриває їх там на ніч, котра виявиться для них останньою.

І знову ми з радістю зустрічаємо чудову трійцю друзів – Елізабет Суон, Віла Тернера та капітана Джека Сперроу. Щоправда радість дуже швидко змінюється на почуття дещо протилежні, бо від самого початку фільму головні герої потрапляють у страшну халепу – за головами Тернера та Суон в день весілля приходить представник Ост-Індійської компанії Бекет, а Джекові ще гірше, у нього сплив термін у 13 років керівництва “Чорною перлиною”, за який він колись продав душу моторошному Дейві Джонсу на сто років рабства, і тепер настав час віддавати борг. Єдина його надія – знайти ключ та скриню Джонса, де той за легендою, геть як казковий Кощій, заховав своє серце. За тою ж скринею полює й Бекет, тому вона є єдиним порятунком і для закоханої пари. Але на дорозі у них стануть жахлива команда Джонса, велетенський кракен та власні негативні риси характеру. Чи зможуть вони подолати це все й дізнається глядач під час сеансу найгучнішої прем’єри року.

Як людина, що має справу із собаками породи колі вже понад десять років, я, звичайно, не міг пропустити подібний фільм, тим паче, що давно бренд “Лессі” не з’являвся на екранах – остання повнометражна стрічка була випущена в 1994 році. Цілком можливо, що у свій час з нього вичавили все, що змогли, і тепер уже просто закинули через непотрібність, але все-таки Лессі поки анітрохи не поступається по популярності Мікі Маусу і є, мабуть, самою знаменитою твариною.

А почалося усе в далекому 1938 році, коли Ерік Найт написав новелу про собаку породи колі, котру збідніла сім’я продає багатієві, але вона втікає і добирається через всю країну додому. Новела виявилася досить популярною і маховик заробляння грошей почався розкручуватися – у 1947 році стартувала серія радіопередач, з 1954 по 1957 – серіал “Колі Джефа”, що у 1958 був перейменований у “Тіммі та Лессі”, а в 1963 – у просто “Лессі”. В цілому серіал витримав надзвичайно багато, як для ТВ-шоу із однією собакою у головній ролі – всього було сімнадцять (!!!) епізодів, загальним часом існування з 1954 по 1971 рік, потім через спад популярності права передали іншій компанії, що спромоглася ще на близько півсотні серій, після чого проект було закрито.

Казати, що продовження рідко виходить кращим за оригінал (як би не намагались нас запевнити у протилежному автори картини та рекламна кампанія), – це банальність. Але що ж поробиш, коли Голлівуд настільки демонстративно тикає нас у неї носом. Бездоганно зіграна у перших “Піратах” гама у сіквелі починає фальшивити – незважаючи на спробу перенести її майже без змін.

Складно з таким персонажем, як Джек Сперроу. Поєднати авантюризм, цинізм, свободолюбство, гумор, загравання по черзі з добром і злом, ще й так, щоб усім сподобалось, – завдання нелегке. Крок вправо – вийде щось тупо-комічне, крок вліво – буде непереконливе втілення сумнівних чеснот, треба балансувати. У першому фільмі це вдалось. Можливо, тому, що навколо персонажу ще не сформувався такий міцний культ, і ніхто особливо не мудрував, як саме його подати публіці. А в другому перестарались в обох напрямках. Навіть якщо погодитись, що перегравання є обов’язковим у даній ролі (хоча у першій стрічці воно не було настільки демонстративним), залишається багато претензій. Майже до самого фіналу Депп грає такого собі паяца, який смішить, не вибираючи засобів. У перших “Піратах” капітан Джек був водночас спадкоємцем голлівудських піратських традицій і пародією на них, у другому він тільки пародія. Різниця тонка, але є. Проблема не в тому, що Джек по черзі маніпулює двома закоханими, – це якраз в його стилі. Проблема у тому, що після всього цього у фіналі нам видають “істину” про те, що який же Джек насправді чудовий хлопець, настільки прямолінійно, що це не лізе в горло. А головна проблема – те, що капітан Сперроу за цей час катастрофічно подурнішав. Вся кульмінація першої стрічки була старанно розпланованою і втіленою ним, як по нотах, маніпуляцією. Тут він бреше тільки для того, щоб через хвилину бути пійманим на брехні.

Гері Гробовськи – веселий хлопець, що вміє гарно залицятися до дівчат і любить веселий холостяцький відпочинок. А ще – він працює в компанії “Три брати” із двома своїми братами, де влаштовує екскурсії по Чікаго, причому має славу найкращого гіда і в чергу на його екскурсії записуються за місяць заздалегідь. А Брук Мейерс – чудова дівчина, вона працює в галереї “Мерілін Дін” і ходить із хлопцем у картатому кашкеті та шортах на бейсбол. Такої красуні він, ясна річ, не гідний, тому Гері, одного разу зустрівшись з ними на матчі, застосовує усе своє ораторське мистецтво і таки відбиває Брук у любителя картатих кашкетів. Через рік вони вже являють собою звичайну пару, що живе в цивільному шлюбі в квартирі, придбаній в кредит. І, як це звичайно і відбувається, при спільному мешканні під одним дахом проявляються негативні риси, а невміння виправляти їх у собі може призвести до повного краху сім’ї, що лише почала зароджуватись.

Відразу скажу – фільм мені дуже сподобався. Ну скажіть – багато ви знаєте фільмів про розлучення, що не були б комедіями і при цьому були дуже повчальні? Я таких не знаю – навіть “Сімейка Роуз”, що за сюжетом дуже схожа, де розходилася пара Дуглас-Тернер (один з головних жартів картини – саме ці актори зображували пристрасне кохання у “Романі з каменем” і потім у “Перлині Нілу”), була комедією від початку й до самого кінця, незважаючи на летальний кінець для обох. Із цим же фільмом все не так – дивитися, як кохаюче один одного подружжя робить великі й маленькі дурниці на шляху до повного розриву стосунків дуже сумно. У картині дуже детально зображено, як непоступливість потроху розчиняє почуття, як кислота. На перший погляд, прості життєві дріб’язки типу прохання допомогти в митті посуду після сімейного свята, схрещуючись із давно відомими рисами чоловіків і жінок – егоцентричність перших та звичка говорити лише натяками других, можуть чинити страшні речі, особливо коли додається небажання поступитися псевдогордовитістю і бажання вирішити проблему через лемент та виливання один на одного образ і злості, що довгий час накопичувалась.

Все ж таки щось є в цих “токійських дріфтах”, плавному дрейфуванні на ризикованому повороті. З візуальної точки зору і навіть концептуальної. Відразу тягне на роздуми про “витонченість східної душі”, навіть якщо біля голови сценариста така думка і близько не пролітала.

“Поясни мені за 40 секунд, в чому сутність цих дрифтів”, – просить молодий шибайголова, який щойно приїхав з Америки, одного з місцевих. Але вивчення цього мистецтва займе у героя набагато більше, ніж 40 секунд. Тут би і додати щось на кшталт думки чи двох про відмінність двох культур, хоча б на молодіжно-урбаністичному рівні, – ні, не шкодять вони екшн-жанру і ніколи не шкодили, досить згадати (відповідно тематиці) “Якудзу” Поллака та “Чорний дощ” Скотта. Та й в “Червоній спеці” Хілл намагався показати два різні за національним характером типи служителя закону (наскільки у нього це вийшло – інше питання). Але ж автори “Потрійного форсажу” навіть не намагаються, здаючись на милість штампу.

Поняття “везіння” у кожного своє, але Ешлі Олбрайт може вважати себе везучою за будь-якими мірками – вона завжди виграє в лотереї, їй часто трапляються загублені гроші, дощ припиняється, щойно вона ступає на вулицю, а потрібні слова для переконання клієнта із півмільярдними статками самі приходять на думку. Вона вже починає робити і, безсумнівно, зробила б запаморочливу кар’єру, не зведи її доля з Джейком Хардіном – повною протилежністю Ешлі. На нього скрізь щось падає, штани рвуться у найважливіший момент, машини обливають брудом, а працівники усіх навколишніх рятувальних служб і поліцейських дільниць вже давно із ним знайомі.

Але випадковий поцілунок обертає колесо фортуни в інший бік і міняє їх “карми” місцями – у Джейка починається зліт кар’єри музичного агента з розкруткою своєї групи, а у Ешлі рветься сукня, ламається каблук, вона втрачає роботу і потрапляє до в’язниці за звинуваченням у сутенерстві. Тепер їй потрібно знайти невідомого хлопця, що вкрав у неї фортуну.

Говорячи про цю стрічку, важко вберегтись від паралелей між її сюжетом та її ж прокатною долею. Якщо “Пригоди “Посейдона” 1972 р. публіка сприймала на ура, то під час перегляду сучасного римейку глядач неодноразово погляне на годинник і спитає себе: “І що я тут роблю?” – це, до речі, стосується більшості цьогорічних літніх блокбастерів, які вже встигли вийти на екрани.

Спецефекти на місці, декорації на місці, більш-менш відомі актори теж в наявності. Що вбиває цей фільм насмерть – це ніякий сюжет та безглузді діалоги. Петерсен – режисер відносно непоганий, але він, схоже, забув, що з моменту прем’єри “Титаніка” пройшло майже десять років, і на супервидовище “стовідсотково реалістичного корабля, що тоне” глядача вже не купиш. Та й навіть в “Титаніку” це не виглядало настільки тупо. В “Посейдоні” є майже вражаюча сцена хвилі, що накриває лайнер, багато вогню і дуже багато води, але запалити і розворушити мертвий сценарій вони не в стані. На щастя, бум, пов’язаний з комп’ютерними фокусами в кіно, схоже, майже минув – про це свідчать провали багатьох розрекламованих минулорічних суперпроектів, і, швидше за все, тенденція продовжиться цього року. “Великі” попкорнові стрічки розчаровують все більшу кількість глядачів, які поспішають рятуватись, переглядаючи щось більш-менш схоже на думку, наприклад, “Зіткнення”.

Фолькер Шльондорф повернувся до теми, якій завдячує своїм найкращим фільмом. У 1979 р. його “Жерстяний барабан” поділив “Золоту пальмову гілку” з копполівським “Апокаліпсисом сьогодні”. Тоді режисер дивився на фашизм очима дитини. Зараз він це робить очима людини дорослої, на чию долю випали страждання в концтаборі, приниження й побої, а на останок – вкрай нелегкий життєвий вибір.

Чимало критиків звинувачують “пізнього” Шльондорфа в сухості режисерського стилю. Не завжди ці звинувачення мають достатньо підстав. Взяти, скажімо, телепостановку “Смерть комівояжера”, у зв’язку з якою писали про “стомлений американський академізм”. Насправді у фільмі є іскра, яку запалюють чудові актори – Хоффман і Малкович. Щось подібне можна сказати і про “Дев’ятий день”. Блискуча гра Ульріха Маттеса доповнює стриману режисерську манеру, але ж по-справжньому добрі акторські роботи – це результат праці не тільки актора, а й режисера, що стоїть за ним.

Назва фільму (принаймні той варіант, який запропонували наші прокатники) нагадує про популярну американську комедію, яка, на відміну від даної стрічки, не могла похвалитись почуттям міри і смаку, хоча й мала набагато кращі показники в прокаті. В обох випадках йдеться про зіткнення між двома зовсім різними сімействами: у випадку з Цукерами це звичайна німецька родина, до того ж на межі розпаду через непутьового батечка, та ортодоксальна єврейська сім’я його брата. Але там, де американський фарс вдається до традиційного жарту з туалетом, його німецький (далекий) родич говорить про речі набагато смішніші і значно менш приємні.

Стіна недовіри, яка нині розділяє прямих родичів, здається міцнішою за зруйновану берлінську, по різні боки якої вони жили довгі роки. Єдине, що об’єднує дві “поважні” сім’ї, – бажання отримати спадок щойно померлої матері двох братів, точний розмір якого вони навіть не знають. Покійна поставила умову – її діти мають помиритися, і користуючись цією сюжетною ідеєю, сценарист з режисером видобувають з ситуації по максимуму всі найкращі людські якості, від жадібності до лицемірства.