Дзеркальнi вiйни: Вiдображення перше

Цей росiйський бойовичок виявився зовсiм не таким поганим, як можна було очiкувати.

По-перше, як свiдчив рекламний ролик, це визнання в любовi до росiйськоi вiйськовоi технiки, ii ж збройних сил взагалi i конкретно – до служби безпеки. При бiльш близькому ознайомленнi виявилось, що все це не зовсiм так. Тобто воно присутнe, але не настiльки нав’язливо, майже пунктиром. За винятком останнiх п’яти хвилин.

Що насправдi рятуe “Дзеркальнi вiйни” – це порiвняння з цьогорiчним “Стелс” Роба Коена. Враховуючи, що “Стелс” був остаточно дебiльним американським визнанням в любовi до американськоi вiйськовоi технiки, вiйськового командування i окремих полiткоректно пiдiбраних кадрiв, шансiв у “Вiйн” було не так вже й мало. Грошi теж вкладено, але принаймнi те так тупо – вже e за що дякувати. Не так багато комп’ютерних трюкiв в польотi – теж дякуeм, не так швидко голова крутиться.

Цей росiйський бойовичок виявився зовсiм не таким поганим, як можна було очiкувати.

По-перше, як свiдчив рекламний ролик, це визнання в любовi до росiйськоi вiйськовоi технiки, ii ж збройних сил взагалi i конкретно – до служби безпеки. При бiльш близькому ознайомленнi виявилось, що все це не зовсiм так. Тобто воно присутнe, але не настiльки нав’язливо, майже пунктиром. За винятком останнiх п’яти хвилин.

Продовжити читання “Дзеркальнi вiйни: Вiдображення перше”

Нiчний рейс

Як мiнiмум одне достоiнство у цього фiльму e: вiн короткий. Воно й не дивно: скiльки можна побудувати саспенс-сцен на тему “кат i жертва сидять поруч в лiтаку”? Отож, небагато.

Брехло Крейвен. Хто в прес-релiзi казав, що цього разу нiхто не буде бiгати з ножем? Бiгаe, ще й як. (А може, то так званi “труднощi перекладу”? Тодi за брехло вибач, Весе, не переймайся. Але далi не читай.) До того ж бiгають в найгiрших (чи найкращих – все залежить вiд того, як на це дивитися) традицiях “Крику”. Мабуть, по-iншому знiмати Крейвен вже не вмie. Прикро, бо така кiнцiвка була картинi зовсiм не потрiбна. Все ж можна було закiнчити ще в аеропорту одним телефонним дзвiнком. Нi, треба було тягнути сюжет до будинку головноi героiнi i там влаштовувати побиття дитини. Всi пам’ятають, як в аналогiчнiй ситуацii захищалась Сiднi “Трiнiтi” Кембелл з “Дуже страшного кiно”? Тут майже те саме. Не хвилюйтесь, нiчого важливого я не спойлернув. Чи, може, хтось дiйсно думав, що героiню “Нiчного рейсу” вб’ють?

Добиваe навiть не традицiйна для голлiвудських трилерiв двох останнiх десятилiть сила духу i здатнiсть до самозахисту маленьких американських людей (в даному випадку – покоiвки). Хоча й це трохи дратуe. Чому ж це нiколи не дратувало у фiльмах Хiчкока, наприклад? Може, актори кращi були? Ситуацii вiрогiднiшi? Або ж тому, що нiхто пафосно не заявляв у кульмiнацiйний момент: “Я присяглась, що зi мною це нiколи не трапиться знову!”

Як мiнiмум одне достоiнство у цього фiльму e: вiн короткий. Воно й не дивно: скiльки можна побудувати саспенс-сцен на тему “кат i жертва сидять поруч в лiтаку”? Отож, небагато.

Брехло Крейвен. Хто в прес-релiзi казав, що цього разу нiхто не буде бiгати з ножем? Бiгаe, ще й як. (А може, то так званi “труднощi перекладу”? Тодi за брехло вибач, Весе, не переймайся. Але далi не читай.) До того ж бiгають в найгiрших (чи найкращих – все залежить вiд того, як на це дивитися) традицiях “Крику”. Мабуть, по-iншому знiмати Крейвен вже не вмie. Прикро, бо така кiнцiвка була картинi зовсiм не потрiбна. Все ж можна було закiнчити ще в аеропорту одним телефонним дзвiнком. Нi, треба було тягнути сюжет до будинку головноi героiнi i там влаштовувати побиття дитини. Всi пам’ятають, як в аналогiчнiй ситуацii захищалась Сiднi “Трiнiтi” Кембелл з “Дуже страшного кiно”? Тут майже те саме. Не хвилюйтесь, нiчого важливого я не спойлернув. Чи, може, хтось дiйсно думав, що героiню “Нiчного рейсу” вб’ють?

Продовжити читання “Нiчний рейс”

13-й район

Смiшно про це читати, але дехто все ще вважаe, що “фiльм Люка Бессона” (так зараз називають всi стрiчки, в яких знаменитий режисер виступив продюсером, сценаристом чи автором сюжету) – це така собi символiчна ознака якостi. Якщо маeться на увазi здатнiсть заробляти грошi при мiнiмумi зусиль i залучених талантiв, це дiйсно так. Але ознакою якостi це назвати не можна.

“Таксi”, “Таксi-2”, “Таксi-3”, “Ямакасi”, “Васабi”… Скiльки ще потрiбно непотребу, щоб зрозумiти, що творчiсть Бессона-продюсера i “eвропейське кiно” – це двi зовсiм рiзнi, несумiснi речi?

Будьмо вiдвертi – навiть Бессон-режисер спiкся ще пiд час “Леона”. “П’ятий елемент” вже був повною капiтуляцieю перед Голлiвудом (в якостi символу перемоги “фабрики мрiй” фiгурував Брюс Вiллiс – йому не вистачало тiльки прапору переможця). I цю капiтуляцiю нам продавали як перемогу eвропейського кiно, свiдчення того, що й там вмiють знiмати фантастичнi бойовики. Де в “П’ятому елементi” Eвропа в широкому розумiннi слова? Там же, де i Гвiнея. Щодо “Жанни д’Арк” все дуже коротко. В головнiй ролi Мiла Йовович? Дискусiю закiнчено.

Смiшно про це читати, але дехто все ще вважаe, що “фiльм Люка Бессона” (так зараз називають всi стрiчки, в яких знаменитий режисер виступив продюсером, сценаристом чи автором сюжету) – це така собi символiчна ознака якостi. Якщо маeться на увазi здатнiсть заробляти грошi при мiнiмумi зусиль i залучених талантiв, це дiйсно так. Але ознакою якостi це назвати не можна.

Продовжити читання “13-й район”

Велiант: Пернатий спецназ

Вiйна, юний герой, який поспiшаe захищати вiтчизну, закохана у нього чарiвна медсестра, недолугi, але вiрнi колеги, вiдважний i компетентний командир, грiзний одноокий ворог у чорному, малоймовiрна, але така бажана перемога у немислимих умовах, хеппi-енд. Все це було кiлька сотень разiв. Фiльми такого типу знiмали, знiмають i будуть знiмати пiд час будь-якоi вiйни, хоча зараз це вже не так модно. Власне, це агiтки, щось на кшталт тiei бадьороi “хронiки”, яку дивляться на початку стрiчки голуби-селяни. Кiно, пiсля перегляду якого хочеться самому поспiшити на подвиги, бити ворогiв i завойовувати повагу сусiдiв.

Нi, “Велiант” – це зовсiм не агiтка, але вiн точно дотримуeться цiei жанровоi форми. Причому не так, як “Зоряний десант” Верховена – жорстока сатира на такi стрiчки. Автори “Велiанта” поглядають на це минуле кiнематографу (минуле, оскiльки йдеться про агiтки Другоi свiтовоi) з посмiшкою поблажливою i трохи ностальгiчною, можна навiть сказати, з повагою. Вони смiються над деякими штампами i типажами цих картин, але це добродушний смiх. Тому “Велiанта” навiть важко назвати пародieю. Це просто добре кiно для сiмейного перегляду.

Вiйна, юний герой, який поспiшаe захищати вiтчизну, закохана у нього чарiвна медсестра, недолугi, але вiрнi колеги, вiдважний i компетентний командир, грiзний одноокий ворог у чорному, малоймовiрна, але така бажана перемога у немислимих умовах, хеппi-енд. Все це було кiлька сотень разiв. Фiльми такого типу знiмали, знiмають i будуть знiмати пiд час будь-якоi вiйни, хоча зараз це вже не так модно. Власне, це агiтки, щось на кшталт тiei бадьороi “хронiки”, яку дивляться на початку стрiчки голуби-селяни. Кiно, пiсля перегляду якого хочеться самому поспiшити на подвиги, бити ворогiв i завойовувати повагу сусiдiв.

Продовжити читання “Велiант: Пернатий спецназ”

Шаленi гонки

Це кiно для сiмейного перегляду вiд студii Дiснея, здаeться, було зняте у 50-60-х i часом взагалi нагадуe мультфiльми цього перiоду. Чарiвний автомобiльчик, який мигаe фарами-оченятами i бризкаe на злих людей мастилом, – привiт з тих часiв, коли кiно було простим i наiвним. Але хто казав, що на старiй залiзяцi Голлiвуд не зможе заробити трохи грошенят? Особливо коли вона маe довгу й славну телевiзiйну iсторiю. Непогану iдею нам видають вже на початку: хронiка злетiв i падiнь “Хербi”, нiби вiн насправдi e зiркою шоу-бiзнесу, створюe потрiбний настрiй. Вiдразу ж будь-кому стаe зрозумiло, що “Хербi” не герой нашого часу, а спроба зiграти на ностальгii, а те, що до ностальгii за “Хербi” ми маeмо таке ж вiдношення, як Ейнштейн до Барбi, – це вже нашi проблеми. Але будуть, будуть ще люди з веселоi машинки – звичайно, якщо ii пофарбувати, вiдлатати, просаундтречити, заспецефечити i посадити кого треба за кермо. Тодi i такi дитячi жарти, як кохання мiж автомобiльчиками, на ура пiдуть – сам свiдок життeрадiсноi глядацькоi реакцii в залi.

За кермом – Лiндсей Лохан, яка за два роки примудрилась перетворитись з дiвчинки iз телесерiалiв на нову голлiвудську надiю. Але якщо, наприклад, в “Поганих дiвчатах” iй явно було що грати (там ii героiня вчиться виживати у “шкiльних джунглях”), а тим паче в “Чумовiй п’ятницi” (де у неi фактично два рiзнi персонажi), то тут завдання юноi акторки обмежуeться переляканими криками за кермом (перше знайомство з “Хербi”) i переможним виглядом за кермом тiei самоi таратайки. Втiм, прихильники Лохан все одно будуть задоволенi, бо вона, власне, eдине, що може зацiкавити у цiй стрiчцi тих, кому бiльше 12-ти.

Iншi персонажi цiлком вкладаються в схему мультфiльму, особливо карикатурний самозакоханий “лиходiй” у виконаннi Метта Дiллона. Як i демонстративно фантастичнi гонки. А сюжет… Можна було б копати його за те, що вiн, як старанний учень, нуднуватим тоном повторюe те, що було надцять раз сказано до нього, але яким вiн ще може бути у подiбнiй стрiчцi? Друзi знайомляться, друзi сваряться, друзi миряться, один одному допомагаe, гонки, фiнальна перемога сiмейних цiнностей, жарт перед завiсою, хеппi-енд. Не бийте лежачого. Дiти будуть задоволенi i неодмiнно захочуть купити таку машинку – хоча б у виглядi iграшки. На що й було розраховано. Фабрика працюe, люди платять.

Це кiно для сiмейного перегляду вiд студii Дiснея, здаeться, було зняте у 50-60-х i часом взагалi нагадуe мультфiльми цього перiоду. Чарiвний автомобiльчик, який мигаe фарами-оченятами i бризкаe на злих людей мастилом, – привiт з тих часiв, коли кiно було простим i наiвним. Але хто казав, що на старiй залiзяцi Голлiвуд не зможе заробити трохи грошенят? Особливо коли вона маe довгу й славну телевiзiйну iсторiю. Непогану iдею нам видають вже на початку: хронiка злетiв i падiнь “Хербi”, нiби вiн насправдi e зiркою шоу-бiзнесу, створюe потрiбний настрiй. Вiдразу ж будь-кому стаe зрозумiло, що “Хербi” не герой нашого часу, а спроба зiграти на ностальгii, а те, що до ностальгii за “Хербi” ми маeмо таке ж вiдношення, як Ейнштейн до Барбi, – це вже нашi проблеми. Але будуть, будуть ще люди з веселоi машинки – звичайно, якщо ii пофарбувати, вiдлатати, просаундтречити, заспецефечити i посадити кого треба за кермо. Тодi i такi дитячi жарти, як кохання мiж автомобiльчиками, на ура пiдуть – сам свiдок життeрадiсноi глядацькоi реакцii в залi.

Продовжити читання “Шаленi гонки”

Мiст короля Людовика Святого

Професiйна i досить дорога постановка, оздоблена добрими костюмами, декорацiями i чудовими акторами. Чому ж вона навiваe смертельну нудьгу? Мабуть, екранiзацiя класичного лiтературного твору з правильною iдеeю – це дiйсно той мiсток, який справжнiй талант перескочить, не помiтивши, а посереднiсть впаде i пiде на дно.

Що ж вiдрiзняe старанну iлюстрацiю вiд повноцiнного художнього твору? Це може бути одна акторська робота, навiть одна сцена, але така, що примушуe спiвчувати i замислюватись. У “Мостi” цього, на жаль, немаe. Складаeться враження, що найцiкавiше залишилось на тих сторiнках книги, якi не були перенесенi на екран.

Добре, що цього разу Де Нiро не ламаe комедiю. Добре, що ця його робота взагалi не зв’язана з комерцiйним кiнематографом. Погано, що потенцiал його персонажу у фiльмi майже не використовуeться. Владолюбство, бажання догодити вiце-королю, iронiчна зневага до мешканцiв жiночого монастиря та iх наставницi – лише кiлька штрихiв там, де мав бути повноцiнний характер. Це не провина актора, цього просто немаe в сценарii. Не тягне його архieпископ на серйозного, iдейного противника в суперечцi, яка нiбито e центром драматургiчноi концепцii картини.

Професiйна i досить дорога постановка, оздоблена добрими костюмами, декорацiями i чудовими акторами. Чому ж вона навiваe смертельну нудьгу? Мабуть, екранiзацiя класичного лiтературного твору з правильною iдеeю – це дiйсно той мiсток, який справжнiй талант перескочить, не помiтивши, а посереднiсть впаде i пiде на дно.

Що ж вiдрiзняe старанну iлюстрацiю вiд повноцiнного художнього твору? Це може бути одна акторська робота, навiть одна сцена, але така, що примушуe спiвчувати i замислюватись. У “Мостi” цього, на жаль, немаe. Складаeться враження, що найцiкавiше залишилось на тих сторiнках книги, якi не були перенесенi на екран.

Добре, що цього разу Де Нiро не ламаe комедiю. Добре, що ця його робота взагалi не зв’язана з комерцiйним кiнематографом. Погано, що потенцiал його персонажу у фiльмi майже не використовуeться. Владолюбство, бажання догодити вiце-королю, iронiчна зневага до мешканцiв жiночого монастиря та iх наставницi – лише кiлька штрихiв там, де мав бути повноцiнний характер. Це не провина актора, цього просто немаe в сценарii. Не тягне його архieпископ на серйозного, iдейного противника в суперечцi, яка нiбито e центром драматургiчноi концепцii картини.

Те саме з братом Юнiпером у виконаннi Габрiела Бiрна. Цьому персонажу теж слiд було придiлити бiльше екранного часу. Не вiдчуваeться у ньому одержимостi, яка вела його тим шляхом, який вiн обрав. Немаe антагонiстiв – немаe конфлiкту – немаe iнтриги. Там, де мало бути зiткнення свiтоглядiв, – стомлююча балаканина.

Залишаeться п’ятiрка тих, хто зробив крок у безодню, тобто четвiрка, дитину не рахуeмо. З них найцiкавiшi, безумовно, Кетi Бейтс i Харвi Кейтел. У них i персонажi багатшi на нюанси – маркiза Де Монтамайор, яка присвячуe життя написанню листiв до невдячноi дочки, i дядечко Пiо, який намагаeться влаштувати кар’eру красунi-актриси тiльки для того, щоб бути зрадженим нею. Вони здаeться, найкраще виражають iдею твору, поступово i болiсно навчаючись любити не заради себе, а заради тих, кого люблять. Але й iм не вдаeться оживити екран.

Твiр Уайлдера маe бентежити свiдомiсть, примушувати шукати вiдповiдi не тiльки разом з героeм, а й пiсля того, як процес ознайомлення з твором пiдiйшов до кiнця. Вiн ставить питання, на яке кожен маe вiдповiсти сам. Фiльм пропонуe яскравий опис стилю життя рiзних верств населення XVIII столiття, кiлька виразних характерiв, але iз завданням примусити глядача мислити вiн, на жаль, не впорався.

Ключ вiд усiх дверей

Рекламний ролик обiцяв черговий фiльм про будинок з привидами, загадкову кiмнату i скриплячi дверi. Скiльки таких з’явилось тiльки за останнi пiвроку? Вiдразу згадуeться “Жах Амiтiвiлля”, та й “Бугiмен” теж можна вiднести до цiei категорii. Насправдi ж режисер Софтлi пiдготував дещо iнше, хоча перша половина фiльму нiбито й не суперечить враженню вiд ролика. Але далi стрiчка починаe рухатись у трохи iншому напрямi: думаю, без страху зруйнувати iнтригу можна сказати, що у даному випадку слiд боятися не привидiв, а людей. Якщо iх ще так можна назвати…

Софтлi добре, на подив добре (бо вiн на цiй територii новачок) створюe напругу i водночас вплiтаe мiстику i загадки в реальнiсть, чергуючи сцени “страшнi” i побутовi. Будь-який жах подаeться так, що вiн може мати i мiстичну, i цiлком життeву причину. А у фiналi фiльму на нас чекаe крутий хiд, не те щоб зовсiм несподiваний, але вiн вiдразу робить “Ключ вiд усiх дверей” чимось набагато вагомiшим, нiж задавалося весь час. Якщо ще раз прокрутити в умi весь сюжет, вже знаючи кiнець, то, по-перше, усi найменшi дрiбницi, якi привертали до себе увагу, але надовго ii не затримували, вселяючи майже пiдсвiдомий неспокiй, стають на своi мiсця i наповнюються сенсом. А по-друге, подвоюeться моторошнiсть подiй, якi нам показували або про якi розповiдали, особливо одного давнього лiнчування, про яке розповiдаe героiня Джини Роулендс ще у першiй половинi картини. I це без всяких привидiв, що e дуже доброю ознакою.

Рекламний ролик обiцяв черговий фiльм про будинок з привидами, загадкову кiмнату i скриплячi дверi. Скiльки таких з’явилось тiльки за останнi пiвроку? Вiдразу згадуeться “Жах Амiтiвiлля”, та й “Бугiмен” теж можна вiднести до цiei категорii. Насправдi ж режисер Софтлi пiдготував дещо iнше, хоча перша половина фiльму нiбито й не суперечить враженню вiд ролика. Але далi стрiчка починаe рухатись у трохи iншому напрямi: думаю, без страху зруйнувати iнтригу можна сказати, що у даному випадку слiд боятися не привидiв, а людей. Якщо iх ще так можна назвати…

Софтлi добре, на подив добре (бо вiн на цiй територii новачок) створюe напругу i водночас вплiтаe мiстику i загадки в реальнiсть, чергуючи сцени “страшнi” i побутовi. Будь-який жах подаeться так, що вiн може мати i мiстичну, i цiлком життeву причину. А у фiналi фiльму на нас чекаe крутий хiд, не те щоб зовсiм несподiваний, але вiн вiдразу робить “Ключ вiд усiх дверей” чимось набагато вагомiшим, нiж задавалося весь час. Якщо ще раз прокрутити в умi весь сюжет, вже знаючи кiнець, то, по-перше, усi найменшi дрiбницi, якi привертали до себе увагу, але надовго ii не затримували, вселяючи майже пiдсвiдомий неспокiй, стають на своi мiсця i наповнюються сенсом. А по-друге, подвоюeться моторошнiсть подiй, якi нам показували або про якi розповiдали, особливо одного давнього лiнчування, про яке розповiдаe героiня Джини Роулендс ще у першiй половинi картини. I це без всяких привидiв, що e дуже доброю ознакою.

Героiня Кейт Хадсон цiлком вiдповiдаe тому образу актриси, який склався в уявi глядачiв пiсля низки ii ролей у романтичних комедiях. Життeрадiсна, розумна, добра серцем дiвчина, яка вважаe пiклування про хворих старих справою свого життя, бо не встигла як слiд попрощатись з покiйним батьком, i ця бiль досi не залишаe ii. Непогана мотивацiя для того, щоб з останнiх сил захищати вiд ворожих чар старого, про iснування якого вона тиждень тому й не знала. Хадсон створюe дуже привабливий по-людськи образ, i це найкраще працюe на емоцiональний удар вiд фiналу. Бо якщо героiнi почнеш спiвчувати по-справжньому, то в кiнцi завиeш. При цьому акторка за десять хвилин до фiнальних титрiв повертаe свою роль на 180 градусiв з такою легкiстю i невимушенiстю, що хочеться аплодувати. Залишаeться побажати iй не зациклюватись на романтичних комедiях i мелодрамах (хоч вона i в них виглядаe чудово), а частiше робити такi цiкавi експерименти.

Фiнал хеппi-ендом назвати важко. Хоча для декого вiн навiть дуже “хеппi”. Чи заслуговують ВОНИ такий кiнець, або ж новий початок? Хто знаe? Ми майже нiчого не знаeмо про них крiм того, що вони розповiли про себе самi. Тож нехай кожний глядач вирiшуe це для себе сам.

Будинок воскових фiгур

Теплий вiск огортаe твоe зв’язане злими людьми тiло i вже через деякий час з людини ти перетворюeшся на дещо iнше, хоча ти все ще при тямi i можеш рухати очима. I коли твiй переляканий друг з найкращими намiрами починаe очищати твоe тiло вiд воску, ти починаeш жалiти, що народився на свiт…

Якщо забрати вiск – що залишиться вiд цього фiльму? Затертий сюжет про манiякiв, який чекають за кожним рогом безпорадних американських юнакiв та дiвчат. А вiск додав банальнiй iсторii певний шарм, дозволив побудувати досить вражаючу декорацiю будiвлi музею, зняти ефектну вогневу фiнальну сцену, коли все навколо починаe танути i розпливатись пiд ногами героiв, нарештi, дати вбивцям чудернацьку мотивацiю. Щоправда, останнe не e заслугою авторiв цьогорiчного “Будинку”, оскiльки iх стрiчка не оригiнальний твiр, а римейк класики жахiв, з якою ii краще не починати порiвнювати.

Страшною цю картину назвати важко, але любителiв жахiв порадуe тонкий цинiчний гумор цiлого ряду епiзодiв. Крiм фiнальноi, слiд згадати сцену, в якiй докладно показано процес обробки воском людського тiла, i ту, в якiй цей вiск намагаються з тiла здирати, вiдтинання голови i, звичайно ж, вбивство героiнi Парiс Хiлтон, не кажучи вже про стриптиз у ii виконаннi. На жаль, все це ми отримуeмо лише у другiй половинi стрiчки, тож пiд час першоi доведеться понудьгувати.

Теплий вiск огортаe твоe зв’язане злими людьми тiло i вже через деякий час з людини ти перетворюeшся на дещо iнше, хоча ти все ще при тямi i можеш рухати очима. I коли твiй переляканий друг з найкращими намiрами починаe очищати твоe тiло вiд воску, ти починаeш жалiти, що народився на свiт…

Якщо забрати вiск – що залишиться вiд цього фiльму? Затертий сюжет про манiякiв, який чекають за кожним рогом безпорадних американських юнакiв та дiвчат. А вiск додав банальнiй iсторii певний шарм, дозволив побудувати досить вражаючу декорацiю будiвлi музею, зняти ефектну вогневу фiнальну сцену, коли все навколо починаe танути i розпливатись пiд ногами героiв, нарештi, дати вбивцям чудернацьку мотивацiю. Щоправда, останнe не e заслугою авторiв цьогорiчного “Будинку”, оскiльки iх стрiчка не оригiнальний твiр, а римейк класики жахiв, з якою ii краще не починати порiвнювати.

Страшною цю картину назвати важко, але любителiв жахiв порадуe тонкий цинiчний гумор цiлого ряду епiзодiв. Крiм фiнальноi, слiд згадати сцену, в якiй докладно показано процес обробки воском людського тiла, i ту, в якiй цей вiск намагаються з тiла здирати, вiдтинання голови i, звичайно ж, вбивство героiнi Парiс Хiлтон, не кажучи вже про стриптиз у ii виконаннi. На жаль, все це ми отримуeмо лише у другiй половинi стрiчки, тож пiд час першоi доведеться понудьгувати.

У центрi сюжети – не закохана пара, як у бiльшостi подiбних сюжетiв, а брат з сестрою, хоча i такий варiант останнiм часом зустрiчаeться досить часто – згадаймо перший “Джиперс Крiперс” або цьогорiчних “Перевертнiв” Веса Крейвена. Однак автори “Будинку воскових фiгур” спробували додати в усiм вiдому схему хоч щось оригiнальне: iхнi брат i сестра – двiйнята, чим пояснюeться особливий духовний зв’язок мiж ними, як i готовнiсть жертвувати собою заради iншого. Елiша Катберт та Чед Майкл Мюррей роблять своiх персонажiв бiльш-менш схожими на живих людей, хоча майже нiчого грати iм тут i не довелось. Якщо ж врахувати, що по той бiк барикад теж дiють близнюки (хоча iх стосунки практично не прописанi в сценарii), то цю тему можна визнати центральною у фiльмi – непогане рiзноманiття серед схожих, наче брати-близнюки, голлiвудських манiячних хоррорiв.

Острiв

Якщо точно не знати, що сценарiй цього фiльму писав не Майкл Бей, можна подумати, що його iдея прийшла в голову цьому режисеру, коли вiн з натхненням працював над сценою з “Поганих хлопцiв-2”, в якiй Вiлл Смiт та Мартiн Лоренс знущаються з трупiв у моргу. Вона нiби ключ до концепцii “Острова”, принаймнi такоi, якою ii розумie ii творець – нi, не Бей, а головний доктор у виконаннi Шона Бiна. Вiн може створювати своiх клонiв, дарувати iм фальшивi спогади, тримати в залiзних рукавицях, годувати, як баранiв у загонi, оперувати i знищувати, але нi на секунду не дозволяe собi вiдноситись до них, як до звичайних людей. Люди – це тi, хто народився так само, як вiн, тi, кому вiн допомагаe, продовжуe життя. А цi копii, хоч вони й можуть мислити i вiдчувати, – для нього мертвi з самого початку: творець вважаe, що у них немаe душi.
Саме ця лiнiя (у сюжетi не просто другорядна, а майже епiзодична) – найцiкавiше, що e в бойовичку, який навiть в американському прокатi пройшов без особливого успiху. Навiть якщо нi Бей, нi Бiн про це не думали, все одно вийшла коротка, але яскрава iлюстрацiя однiei особливостi людського мислення. Глядач спiвчуваe клонам i готовий зi старту вважати iх за людей хоча б тому, що це голлiвудськi зiрки зi знайомими обличчями. Однак той, хто створив iх, нiколи не зможе свiдомо поставити iх на один рiвень з собою. Дистанцiя мiж творцем i творiнням залишиться, навiть якщо вони будуть схожi в усьому, – перший завжди вважатиме, що стоiть вище. Монстр нiколи не мiг пробачити Франкенштейна, бо для нього вiн залишався лише Його творiнням.

Якщо точно не знати, що сценарiй цього фiльму писав не Майкл Бей, можна подумати, що його iдея прийшла в голову цьому режисеру, коли вiн з натхненням працював над сценою з “Поганих хлопцiв-2”, в якiй Вiлл Смiт та Мартiн Лоренс знущаються з трупiв у моргу. Вона нiби ключ до концепцii “Острова”, принаймнi такоi, якою ii розумie ii творець – нi, не Бей, а головний доктор у виконаннi Шона Бiна. Вiн може створювати своiх клонiв, дарувати iм фальшивi спогади, тримати в залiзних рукавицях, годувати, як баранiв у загонi, оперувати i знищувати, але нi на секунду не дозволяe собi вiдноситись до них, як до звичайних людей. Люди – це тi, хто народився так само, як вiн, тi, кому вiн допомагаe, продовжуe життя. А цi копii, хоч вони й можуть мислити i вiдчувати, – для нього мертвi з самого початку: творець вважаe, що у них немаe душi.

Саме ця лiнiя (у сюжетi не просто другорядна, а майже епiзодична) – найцiкавiше, що e в бойовичку, який навiть в американському прокатi пройшов без особливого успiху. Навiть якщо нi Бей, нi Бiн про це не думали, все одно вийшла коротка, але яскрава iлюстрацiя однiei особливостi людського мислення. Глядач спiвчуваe клонам i готовий зi старту вважати iх за людей хоча б тому, що це голлiвудськi зiрки зi знайомими обличчями. Однак той, хто створив iх, нiколи не зможе свiдомо поставити iх на один рiвень з собою. Дистанцiя мiж творцем i творiнням залишиться, навiть якщо вони будуть схожi в усьому, – перший завжди вважатиме, що стоiть вище. Монстр нiколи не мiг пробачити Франкенштейна, бо для нього вiн залишався лише Його творiнням.

Що залишиться, якщо вiдкинути аспект творця i творiння? Абсолютна мертва перша третина стрiчки, в якiй Бей намагався створити “атмосферу”, але натомiсть навiяв смертельну нудьгу. Бiлi костюми, замкнутий простiр, одноманiтна робота i заборонене кохання – таку модель “iдеального” суспiльства майбутнього оригiнальною нiяк не назвеш, наповнити ii якимось новим (не кажучи вже глибоким) змiстом важко, i Бею це не вдалось. Другу третину рятуe чудовий актор Стiв Бушемi. Вiн не вперше виконуe рятiвну мiсiю у Бея – завдяки його гострохарактерному виконанню можна було спокiйно дивитись навiть “Армагеддон”. В “Островi” його досить швидко вбивають, але якраз пiсля цього сумного епiзоду режисер переходить до того, що вiн вмie знiмати найкраще, – до видовищних перегонiв з вибухами, тисячами розбитих машин, гелiкоптерiв i будiвель. Тут дiйсно e на що подивитись. Головнi героi на цьому тлi майже губляться, а тим паче iхнi пристрастi i почуття. I хоча обох грають талановитi актори, у даному випадку iх мiг замiнити хто завгодно. Якщо Макгрегору ще дали можливiсть зiграти рiзнi натури клона та оригiнала, то у Йохансон не було жодного шансу.

Не напружуйтесь, пане Бей. Не потрiбно у ваших фiльмах нiякоi мелодрами i “психологii”, клонськоi чи людськоi, iх дивляться не заради цього. Народжений знiмати лiтаючi автомобiлi повинен знiмати лiтаючi автомобiлi, в цьому немаe нiчого поганого. I якби “Перл Харбор” складався тiльки зi сцени нападу, чи не став би вiн цiлком прийнятним художнiм фiльмом?

Краiна мерцiв

Фiльм-привiт з вiдеосалонних 80-х: ходячi мертвяки, розiрванi горлянки, фонтани кровi. Втiм, дещо змiнилось: на повному серйозi такi стрiчки вже не робить, навiть засновник жанру, Джордж Ромеро. Вiн теж може дозволити собi кiлька “чорних” жартiв, наприклад, оркестр iз зомбi на початку картини або використання живих трупiв в атракцiонах для ще живих громадян. Бюджет у нього теж нинi не такий куций, як у 80-х, а тим паче у 60-х: можна i декорацii мегаполiсу побудувати, i кiлькох зiрок (Деннiс Хоппер, Азiя Ардженто) запросити, i десяток вибухiв влаштувати.

Вигадати щось нове у цьому жанрi майже неможливо, але Ромеро намагаeться. Його зомбi починають еволюцiонувати, i у них з’являeться свiй лiдер – велетенський негр, який вмie риканням визначити обов’язки кожного мертвяка i дуже ображаeться, коли стрiляють не тiльки в нього самого, а й в його соплемiнникiв. Дивна рiч: вiн завжди на передовiй, але йому в голову не влучила жодна куля, пущена вправними мисливцями на зомбi. Напевно, це i e талант справжнього лiдера: бути нiби й в перших рядах, але так, щоб вороги не дiстали. I своe плем’я вiн до перемоги приводить.

Фiльм-привiт з вiдеосалонних 80-х: ходячi мертвяки, розiрванi горлянки, фонтани кровi. Втiм, дещо змiнилось: на повному серйозi такi стрiчки вже не робить навiть засновник жанру, Джордж Ромеро. Вiн теж може дозволити собi кiлька “чорних” жартiв, наприклад, оркестр iз зомбi на початку картини або використання живих трупiв в атракцiонах для ще живих громадян. Бюджет у нього теж нинi не такий куций, як у 80-х, а тим паче у 60-х: можна i декорацii мегаполiсу побудувати, i кiлькох зiрок (Деннiс Хоппер, Азiя Ардженто) запросити, i десяток вибухiв влаштувати.

Вигадати щось нове у цьому жанрi майже неможливо, але Ромеро намагаeться. Його зомбi починають еволюцiонувати, i у них з’являeться свiй лiдер – велетенський негр, який вмie риканням визначити обов’язки кожного мертвяка i дуже ображаeться, коли стрiляють не тiльки в нього самого, а й в його соплемiнникiв. Дивна рiч: вiн завжди на передовiй, але йому в голову не влучила жодна куля, пущена вправними мисливцями на зомбi. Напевно, це i e талант справжнього лiдера: бути нiби й в перших рядах, але так, щоб вороги не дiстали. I своe плем’я вiн до перемоги приводить.

“Краiна мерцiв” – це той випадок, коли аналiзувати образи трупiв цiкавiше, нiж живих. У порiвняннi з сiрими шаблонними “героями” ходячi мерцi (на ролi яких Ромеро взяв десяток друзiв та знайомих) вийшли напрочуд виразними – хто з тих, хто переглянув стрiчку, не пам’ятаe хлопця, якого поставили рубати паркан, чи дiвчину, яку темношкiрий лiдер навчив “влучно” стрiляти? У кожного з них свiй неповторний вираз поiденого хробаками обличчя (який не змiнюeться впродовж всього фiльму, але саме тому й запам’ятовуeться), свiй смiшно звучить, але характер.

А що з живими? Як завжди, погано. Головний герой, вродливий, смiливий i стандартний, який врятуe у фiналi вiд зомбi кого-небудь з людей… тiльки для того, щоб iншi зомбi з’iли iх через тиждень. Його дiвчина, врятована з клiтки iз зомбi (тепер ми знаeмо, куди Голлiвуд вiдправляe колишнiх дiвчат Бонда або Ксандера Кейджа, немаe рiзницi), яка трохи стрiляe i багато говорить. Напарник головного героя, який стрiляe багато i влучно, хоча й маe лише одне око. Дрiбний амбiцiйний кримiнальник, який наiвно вiрить, що зможе стати в один ряд з сильними свiту цього, а коли дiзнаeться, що це не так, вирушаe шукати проблеми на свою голову. I ще e Деннiс Хоппер. Що б ми робили без Хоппера? Без нього можна було без жодних докорiв сумлiння сказати, що весь живий акторський склад переграв другий зомбi справа з третього ряду, а так нi – колишнiй “Безтурботний iздець” вправно лiпить свiй образ маленького диктатора, який навiть трупу кричить: “Ти не маeш на це права!” Що тут робить актор такого класу?.. Згадуe минуле, мабуть. Адже його розквiт слави вiдбувся у 60-х, як i у Ромеро. Двом мастодонтам завжди e про що поговорити при зустрiчi.

Що розважаe найбiльше, то це претензii режисера на якийсь соцiальний аналiз. Бажання показати, що й на краю загибелi людство залишаeться тим самим смердючим мурашником, яким воно завжди було. Що й у цьому випадку буде чiткий капiталiстський подiл, будуть гнобленi i гнобителi. У 60-70-х цю iдею ще можна було вигiдно продати, а зараз це така сама банальнiсть, як восьмий мертвяк у другому рядi. Захоплююче видовище: двобiй капiталiзму (Хоппер) з робочим класом (Легуiзамо). I хто переможе? Наш улюблений негр-зомбi! Це як у “Блефi”: коли один ставить на червоне, а iнший – на чорне, виграe зеро.