Бетмен: Початок

Довгоочiкуване повернення Бетмена, схоже, виправдало роки очiкування (потрiбен був час, щоб глядач оговтався вiд попсового несмаку “Бетмена i Робiна” та вiд крижаного Термiнатора). “Бетмен: Початок” сподобаeться усiм, хто знаe, яким головний персонаж маe бути, яким вiн був задуманий i яким вiн був у комiксовому першоджерелi. Однак фiльм може сподобатись не всiм прихильникам чотирьох попереднiх стрiчок про Людину-Кажана – вiн дуже вiдрiзняeться вiд своiх попередникiв.

По-перше, новий Лицар Ночi живе i дie у цiлком реальному свiтi. У цьому Готемi немаe мiсця фантасмагоричним декорацiям, якi панували у картинах Тiма Бертона i Джоела Шумахера. Тобто декорацii e й тут, i вони вражають, але на них не перекладаeться змiстовне навантаження фiльму. По-друге, у попереднiх “Бетменах” центральною фiгурою стрiчки завжди був суперлиходiй, який крав у заголовного героя глядацьку увагу (i це було дуже добре, хоча зараз мова не про це), – Джокер, Жiнка-Кiшка, Рiддлер, мiстер Фрiз. Цього разу центральною фiгурою у картинi однозначно e Брюс Вейн, тобто Бетмен. Тут теж e вартi уваги лиходii, але iхнiй екранний час обмежений, i на титул зiрки фiльму вони не претендують. По-третe – майже повна вiдсутнiсть гумору. Гумор, часто “чорний”, жорстокий, джокерiвський, був невiд’eмною частиною Бет-тетралогii 90-х. В “Початку” – тiльки кiлька коротких жартiв, якi не роблять погоди. Замiсть цього e те, чого не було нi у Бертона, нi у Шумахера, – детективна iнтрига i несподiваний хiд у фiналi. Нове столiття даруe нам нового кiно-Бетмена, iншого, трагiчного й серйозного, але достатньо переглянути першi 20 хвилин “Початку”, щоб зрозумiти, що своe право на життя вiн заробив.

Для iнформацii набагато бiльше iнформацii про Бетмена i особливо його ворогiв можна знайти на сайтi EmperorJoker.

Довгоочiкуване повернення Бетмена, схоже, виправдало роки очiкування (потрiбен був час, щоб глядач оговтався вiд попсового несмаку “Бетмена i Робiна” та вiд крижаного Термiнатора). “Бетмен: Початок” сподобаeться усiм, хто знаe, яким головний персонаж маe бути, яким вiн був задуманий i яким вiн був у комiксовому першоджерелi. Однак фiльм може сподобатись не всiм прихильникам чотирьох попереднiх стрiчок про Людину-Кажана – вiн дуже вiдрiзняeться вiд своiх попередникiв.

По-перше, новий Лицар Ночi живе i дie у цiлком реальному свiтi. У цьому Готемi немаe мiсця фантасмагоричним декорацiям, якi панували у картинах Тiма Бертона i Джоела Шумахера. Тобто декорацii e й тут, i вони вражають, але на них не перекладаeться змiстовне навантаження фiльму. По-друге, у попереднiх “Бетменах” центральною фiгурою стрiчки завжди був суперлиходiй, який крав у заголовного героя глядацьку увагу (i це було дуже добре, хоча зараз мова не про це), – Джокер, Жiнка-Кiшка, Рiддлер, мiстер Фрiз. Цього разу центральною фiгурою у картинi однозначно e Брюс Вейн, тобто Бетмен. Тут теж e вартi уваги лиходii, але iхнiй екранний час обмежений, i на титул зiрки фiльму вони не претендують. По-третe – майже повна вiдсутнiсть гумору. Гумор, часто “чорний”, жорстокий, джокерiвський, був невiд’eмною частиною Бет-тетралогii 90-х. В “Початку” – тiльки кiлька коротких жартiв, якi не роблять погоди. Замiсть цього e те, чого не було нi у Бертона, нi у Шумахера, – детективна iнтрига i несподiваний хiд у фiналi. Нове столiття даруe нам нового кiно-Бетмена, iншого, трагiчного й серйозного, але достатньо переглянути першi 20 хвилин “Початку”, щоб зрозумiти, що своe право на життя вiн заробив.

Те, що на головну роль взяли актора вiдносно маловiдомого – великий плюс. Так, дехто згадаe манiяка з “Американського психозу”, дехто впiзнаe бiйця з майбутнього з “Еквiлiбрiуму”, але бiльшiсть побачить на екранi просто Бетмена. У попереднiх картинах ми бачили Кiтона в костюмi Бетмена, Кiлмера в костюмi Бетмена, Клунi в костюмi Бетмена. А Крiстiан Бейл настiльки точно вiдповiдаe образу цього героя (i за зовнiшнiстю, i за темпераментом), що ефект впiзнавання, навiть якщо виникаe на початку, пiсля перших же хвилин зникаe безслiдно – ми бачимо не актора Бейла, а Брюса Вейна.

Актори на ролi союзникiв героя пiдiбранi бездоганно. Майкл Кейн i Морган Фрiмен – батькiвськi фiгури для молодого Брюса, старшi помiчники i безцiннi радники. Обидва виконавцi роблять своiх другорядних персонажiв незабутнiми. Помiчниця прокурора Рейчел у виконаннi Кетi Холмс – активний персонаж, а не просто типова “дiвчина у небезпецi” або коштовна прикраса, якими були Кiм Бесiнгер i Нiколь Кiдман. Вона граe важливу роль в сюжетi, допомагаючи Брюсу визначитися на життeвому перехрестi. Гарi Олдмен чудовий у ролi сержанта Гордона, eдиного чесного полiцейського в мiстi. Цього актора переважно знають за його численними негативними ролями, але тут його герой демонструe шляхетнiсть, харизму i стаe корисним помiчником у хрестовому походi головного героя. Eдиний недолiк – це Гордон за кермом Бетмобiля, але це в жодному разi не провина актора i змусить скривитися лише тих, хто добре знаe Бетменiвський мiф.

Що стосуeться лиходiiв, то про одного з них не можна говорити, не розкриваючи головний спойлер фiльму, а було б несправедливо псувати сюрприз для тих, хто ще не бачив стрiчку. Iнший негiдник, доктор Крейн у виконаннi Кiллiана Мерфi – цiкавий персонаж, який розкриваeться поступово, i поданий тут набагато реалiстичнiше, нiж в комiксах та мультфiльмах, де його завжди зображували як шаленця в костюмi опудала. Його перша сутичка з Бетменом, коли Крейн нейтралiзуe противника за допомогою хiмiкатiв жаху, i момент, коли герой вiддячуe йому у такий самий спосiб, – точне вiдтворення на екранi класичних епiзодiв Бет-мiфу.

Безперечно, найцiннiше у “Початку” – останнiй кадр, який показуe, ХТО буде противником Людини-Кажана у продовженнi, якщо таке з’явиться. Схоже, наступний фiльм у Бейла-Бетмена все ж таки вкрадуть. I в ньому вже буде гумор. Смертельний…

Зорянi вiйни. Епiзод III: Помста сiтхiв

Отже, коло замкнулося, епопея закiнчилась i Темна Сторона перемогла. Такий фiнал нинi сприймаeться так само органiчно, як перемога сил добра у 83-му. Лукас мiг скiльки завгодно скаржитись на Рейгана, який використав означення як синонiм для СРСР, але вiн все ж таки жив не в iншiй галактицi i не мiг не розумiти, якi порiвняння може викликати у глядача запропоноване ним протистояння абсолютного Добра та абсолютного Зла. Зараз автор <Зоряних вiйн> вже не граeться в наiвнiсть, а поважно розмiрковуe вголос про те, наскiльки крихка рiч демократiя, оскiльки його нова казка про перетворення доброi Республiки у злу Iмперiю у цьому сенсi влучила в яблучко – можливо, навiть краще, нiж вiн хотiв. Втiм, досить полiтики. Як Добро, так i Зло у свiтi Лукаса маe багато обличь, i варто вгледiтись в них, оскiльки саме в них закладенi як позитивнi сторони третього епiзоду, так i його невдачi.

Отже, коло замкнулося, епопея закiнчилась i Темна Сторона перемогла. Такий фiнал нинi сприймаeться так само органiчно, як перемога сил добра у 83-му. Лукас мiг скiльки завгодно скаржитись на Рейгана, який використав означення як синонiм для СРСР, але вiн все ж таки жив не в iншiй галактицi i не мiг не розумiти, якi порiвняння може викликати у глядача запропоноване ним протистояння абсолютного Добра та абсолютного Зла. Зараз автор <Зоряних вiйн> вже не граeться в наiвнiсть, а поважно розмiрковуe вголос про те, наскiльки крихка рiч демократiя, оскiльки його нова казка про перетворення доброi Республiки у злу Iмперiю у цьому сенсi влучила в яблучко – можливо, навiть краще, нiж вiн хотiв. Втiм, досить полiтики. Як Добро, так i Зло у свiтi Лукаса маe багато обличь, i варто вгледiтись в них, оскiльки саме в них закладенi як позитивнi сторони третього епiзоду, так i його невдачi.

Почнемо з переможцiв. Центральний персонаж обох трилогiй, джедай-ренегат Анакiн Скайуокер, тут зiграний набагато краще, нiж в <Атацi клонiв>. У першiй половинi стрiчки Крiстенсен добре вiдiгруe всi боки суперечливого (для космiчноi казки) характеру. Цього разу його персонаж стартуe як сповнений сил герой-переможець, який за першi ж хвилини свого перебування на екранi встигаe вiддати борг графу Дукку, кiлька разiв врятувати свого наставника i вправно посадити половину зорельота. Його перехiд на Темний Бiк пiдготовлено заздалегiдь, обгрунтовано i навiть психологiчно (тут i заздрiсть до вчителя, ревнощi, недовiра, i амбiцii, жага влади, якi пробуджуються поступово, але впевнено). Все псуe сам момент переходу i аргументацiя такого рiшення. Вiн хоче врятувати кохану, якiй НIЧОГО не загрожуe, i цим якраз приводить ii до загибелi. Рiшення, позбавлене сенсу, – прикрий драматургiчний прорахунок. Звичайно, все це просто казка, але якщо добре не аргументувати саме цей момент, то не слiд було починати ii взагалi. Можна було просто сказати, що Анакiн у той день встав не з тоi ноги – це було б не набагато гiрше. I з того моменту, як молодий джедай бере собi нове iм’я, характер зникаe – залишаeться комп’ютерний персонаж, фiгурка з мечем, що дie поза логiкою.

Канцлер Палпатiн, вiн же Дарт Сiдiус, який залишався в тiнi впродовж перших двох епiзодiв, тут виходить на перший план, але й цей персонаж працюe в повну силу тiльки першу половину фiльму. Iан Макдаярмiд добре граe диявола-спокусника: чого лише вартi моменти, коли вiн наближуe до себе Анакiна, пропонуючи йому мiсце поряд з собою у театрi, або розповiдаe як легенду iсторiю про те, як вчинив з власним наставником. Вiн залишаeться цiкавим до того моменту, коли береться за меч. Втративши людську подобу, володар темряви втрачаe i переконливiсть, i харизму – йому залишаeться лише злобно сичати на ворогiв. Його подальшi дii передбачуванi, двобiй з Йодою майже смiшний i, головне, абсолютно зайвий. Був певний сенс у тому, що нi Йода, нi Iмператор у старiй трилогii не опускалися до фехтування – це був нiби натяк на те, що iхнi можливостi сягають далеко за межi такого простого способу з’ясування стосункiв.

Щодо персонажiв позитивних, то найкраще з них дie Iвен Макгрегор – Обi-Ван Кенобi. Втiм, у даному випадку завдання грати для нього e другим у списку, а перше – намагатись бути схожим на Алека Гiннесса (наскiльки це можливо), щоб забезпечити необхiдний мiсток мiж двома трилогiями. Семюель Л. Джексон пiдтримуe той самий тон, що i в попередньому епiзодi, i для його епiзодичного персонажу цього цiлком вистачаe. Портман граe препогано, однак, оскiльки ii екранний час у порiвняннi з попереднiми епiзодами значно обмежений, на це можна просто не звертати уваги.

За атмосферою <Помста сiтхiв>, як i було обiцяно, похмурiша за будь-який iнший епiзод. Використання клонiв в якостi <маньчжурських кандидатiв> – непогана iдея, i коротка сцена вiзиту Анакiна до джедаiвського <центру молодi> запам’ятовуeться. Зi спецефектами, як завжди у Лукаса, все гаразд, i новий цiлком комп’ютерний персонаж, генерал Грiвус, виглядаe водночас кумедно i загрозливо. Рекомендувати чи не рекомендувати цей фiльм немаe сенсу, оскiльки його й так переглянуть усi.

Автостопом по Галактицi

Цiкаво, що вiдчувають пiд час перегляду цiei стрiчки тi глядачi, якi не пiдозрюють, що автор ii сюжету колись спiвпрацював з представником славетноi групи “Монтi Пайтон”, або навiть не знають, що це за група. Тобто тi, хто прийшов у кiнозал, купившись на запропоноване нашим кiнопрокатом визначення “фантастична комедiя”, i розраховуe побачити щось у стилi, наприклад, “Людей у чорному”. У цьому випадку буде доречною порада N 1 з “Галактичного довiдника для тих, хто подорожуe автостопом” (до речi, це справжня назва фiльму): “Без панiки!”

Цiкаво, що вiдчувають пiд час перегляду цiei стрiчки тi глядачi, якi не пiдозрюють, що автор ii сюжету колись спiвпрацював з представником славетноi групи “Монтi Пайтон”, або навiть не знають, що це за група. Тобто тi, хто прийшов у кiнозал, купившись на запропоноване нашим кiнопрокатом визначення “фантастична комедiя”, i розраховуe побачити щось у стилi, наприклад, “Людей у чорному”. У цьому випадку буде доречною порада N 1 з “Галактичного довiдника для тих, хто подорожуe автостопом” (до речi, це справжня назва фiльму): “Без панiки!”

У першi ж хвилини ми дiзнаeмось, що люди – аж нiяк не найрозвинутiший вид на Землi: у цьому списку вони лише на третьому мiсцi. На другому – дельфiни, i тому картина стартуe з музичного номеру цих милих iстот, коли вони прощаються з людством i тiкають з планети, стрибаючи з води хвостами догори. Хто ж знаходиться на першому мiсцi, нам повiдомлять тiльки у фiналi, а поки що наступна життeво важлива iнформацiя: рiвно через 12 хвилин Землю буде знищено. Ви не знали? То й самi виннi, бо плани будiвництва галактичноi швидкiсноi магiстралi вже давно висять у найближчiй зорянiй системi – чому не знайшли часу злiтати туди i перевiрити? Отже, до побачення i щасливого перебування у космiчному вакуумi. Але без панiки!

Тому що у галактицi цей варiант, здаeться, не найгiрший. Адже e ще раса бюрократiв-важковаговикiв, якi не зроблять i кроку без наказу у письмовiй формi у трьох екземплярах i тiльки на потрiбному бланку. Як доповiдаe нам неперевершений “Довiдник”, цi iстоти повнiстю позбавленi фантазii i найбiльше люблять мучити полонених, читаючи iм своi вiршi. I хоча, за даними того ж довiдника, найгiрша поетеса у Всесвiтi жила на знищенiй Землi, твори iнопланетних тугодумiв теж можуть довести людину до смертi. Проте без панiки!

Тому що галактична влада знаходиться у руках таких вiдповiдальних i далекоглядних створiнь, як президент Зафод Бiблброкс. Сем Роквелл e справжньою зiркою фiльму, i Зафод чимось нагадуe його Чака Беррiса iз “Зiзнань небезпечноi людини”: та сама демонстративна попсовiсть, помножена на поганий смак, але цього разу без жодного натяку на мiзки (незважаючи на те, що голiв у президента аж двi). Якщо Беррiс, автор генiально iдiотських телешоу, називав себе “небезпечною людиною”, то що можна сказати про шановного пана Бiблброкса, який наказ про знищення планети пiдписуe так, нiби ставить автограф? Натомiсть пiдчепити дiвчину на будь-якiй планетi для нього не проблема. Роквелл, безумовно, граe найсмiшнiшого i найбезглуздiшого з усiх екранних президентiв. Хоча нi, помиляюсь: до хлопця з “Фаренгейту” йому далеко, як до Мiсяця. I все ж таки – без панiки!

Даглас Адамс, справжнiй автор “Галактичного довiдника”, описуючи космiчнi мандри, згадував власну подорож автостопом по Eвропi. Своi враження вiн прикрасив британським гумором, тому фiльм по-справжньому зрозумiють тiльки любителi цього виду мистецтва. Що можна порадити усiм iншим? Бути достатньо божевiльними, щоб оцiнити оригiнальний стиль мислення автора, i спробувати iнтуiтивно вiдчути прихованi сатиричнi моменти – адже деякi речi, про якi тут йдеться, актуальнi i для нашоi краiни. Або хоча б дочекатися сцени, в якiй з’являeться Джон Малкович – таким ви його ще не бачили.

Жах Амiтивiлля

Час писати про вiдродження жанру хоррора, тобто фiльму жахiв. Напевно, краще назвати це якось по-iншому, але факт залишаeться фактом: страшних картин класу “А” щороку стаe все бiльше, i в них iнколи можна побачити навiть акторiв класу Де Нiро. Однак про те, що у жанру, який вiчно записували у другоряднi, вiдкрилось друге дихання, казати зарано, бо бiльшiсть нових жахiв-хiтiв – це старi, перевiренi часом iсторii, переказанi на новий лад.

Час писати про вiдродження жанру хоррора, тобто фiльму жахiв. Напевно, краще назвати це якось по-iншому, але факт залишаeться фактом: страшних картин класу “А” щороку стаe все бiльше, i в них iнколи можна побачити навiть акторiв класу Де Нiро. Однак про те, що у жанру, який вiчно записували у другоряднi, вiдкрилось друге дихання, казати зарано, бо бiльшiсть нових жахiв-хiтiв – це старi, перевiренi часом iсторii, переказанi на новий лад.

Це стосуeться i “Жаху Амiтивiлля”. Вiн вiдчутно поступаeться своeму попереднику, класичному фiльму 1979 р., не кажучи вже про зняте того ж року “Сяйво” Кубрика зi схожим сюжетом. У римейку сюжету про сiм’ю, яку роздирають конфлiкти, причиною яких здаються привиди, що населяють старий будинок, не вiдчуваeться жодного пiдгрунтя, яке хоча б якось виправдовувало його iснування. А воно могло б бути – iсторiя все ж таки частково заснована на реальних фактах. Достатньо було обмежитись лише натяками на можливу участь у подiях демонiчних сил, а з iншого боку, зробити сiмейний конфлiкт бiльш переконливим психологiчно.
Якщо реакцiя дiтей на появу у iхньому життi нового чоловiка виглядаe вiрогiдно, то головний герой надто одновимiрний: вiн занадто рiзко переходить вiд характеру м’якого до вiдвертоi жорстокостi. Поступова змiна натури Джорджа Латца могла б зробити з цього фiльму щось бiльше, нiж стандартний хоррор, – розповiдь про пробудження в душi звичайноi, безпечноi людини жорстокостi, про яку вона не пiдозрюe. I в цiй трансформацii можуть бути виннi як потойбiчнi сили, так i причини цiлком реальнi (змiна обстановки, фiнансовi проблеми, що призводять до щоденних стресiв, часом вороже ставлення з боку дiтей дружини). Фiльм став би вiд цього бiльш багатоплановим, але не менш страшним. Проте це не було зроблено i, швидше за все, просто не входило в задум авторiв римейку.

Зроблене ними повнiстю пiдпадаe пiд обов’язкову програму практично будь-якого хоррора тематики будинкiв з привидами. Зловiснi коридори, пiдозрiлi зеленi обличчя у дзеркалi, кров у ваннi i маленькi дiвчата, котрi з’являються i зникають, – все це нам показували кiлька сотень разiв, i цього разу весь цей мотлох виглядаe настiльки безбарвно, що багато хто почне позiхати.

Про акторство нiчого доброго теж сказати не можна. Фiлiпп Бейкер Холл, який чудово грав, наприклад, в “Магнолii”, з’являeться усього на кiлька хвилин в ролi священика. Раян Рейнольдс не може нiчим похвалитись у ролi Джорджа, але у даному випадку це швидше проблеми сценарiю: як вже було сказано, його героя “перемикаe” занадто швидко, i решту фiльму актору залишаeться лише блищати очима i розмахувати сокирою.

Царство небесне

Рiдлi Скотт був тим, хто п’ять рокiв тому вiдродив жанр iсторичних суперколосiв. Принаймнi, в той момент всi вважали саме так. Зараз Скотт пожинаe плоди своei культурноi революцii.

Голлiвудський блокбастер iсторичного жанру приваблюe глядачiв за двома причинами. Перша – можливiсть побачити постановку масштабну, де вкладенi мiльйони видно на екранi: ось вони – кiлька десяткiв декорацiй, сотнi костюмiв, екзотичнi мiсця зйомок, детально й iсторично точно (принаймнi так нас запевняe прес-релiз) вiдтворенi епохи. Минули десятирiччя, а дехто й досi пам’ятаe, скiльки зачiсок робили для Елiзабет Тейлор в <Клеопатрi>, та кiлькiсть бiлих коней, що брали участь в сценi перегонiв з <Бен-Гура>

Рiдлi Скотт був тим, хто п’ять рокiв тому вiдродив жанр iсторичних суперколосiв. Принаймнi, в той момент всi вважали саме так. Зараз Скотт пожинаe плоди своei культурноi революцii.

Голлiвудський блокбастер iсторичного жанру приваблюe глядачiв за двома причинами. Перша – можливiсть побачити постановку масштабну, де вкладенi мiльйони видно на екранi: ось вони – кiлька десяткiв декорацiй, сотнi костюмiв, екзотичнi мiсця зйомок, детально й iсторично точно (принаймнi так нас запевняe прес-релiз) вiдтворенi епохи. Минули десятирiччя, а дехто й досi пам’ятаe, скiльки зачiсок робили для Елiзабет Тейлор в <Клеопатрi>, та кiлькiсть бiлих коней, що брали участь в сценi перегонiв з <Бен-Гура>.

Друга причина – шанс побачити героя, билинного, легендарного, який пiсля короткоi промови веде вiйська вперед на незлiченнi орди ворогiв, долаe десятки противникiв за раз i легко завойовуe серця красунь. Тобто – Кiрка Дугласа, Чарлтона Хестона, Рекса Гаррiсона… Згадаймо, коли ми бачили такого героя востаннe? Так, у тому ж <Гладiаторi>: можна довго сперечатися на тему, чи краща це роль Расселла Кроу, однак тi моменти, коли вiн завойовуe перемоги на аренi пiд музику Ганса Циммера, своi оплески цiлком заслужили.
Отже, двi причини, i друга, беззаперечно, вагомiша за першу. Що ж з цього ми бачимо у <Царствi небесному>?

Стосовно постановочного розмаху – усе, як кажуть, на мiсцi, а пiдрахунком iсторичних помилок нехай займаються тi, кому це бiльше до вподоби. З героeм справи гiршi.

Молодий чоловiк, який одного чудового дня дiзнаeться, що e спадкоeмцем шляхетного роду i, долаючи численнi перешкоди, з мечем у руцi доводить, що гiдний своiх шанованих предкiв, – типаж класичний i з драматургiчноi точки зору майже безпрограшний. Проте не можна не звернути увагу, що Балiану все дiстаeться занадто… легко. Вiн без особливих проблем приймаe пропозицiю приeднатись до чоловiка, який, скажiмо так, не дуже добре повiвся з його матiр’ю, внаслiдок чого став його батьком. Легко, майже не змахнувши мечем, завойовуe повагу пiдлеглих свого батька. Легко входить в довiру до короля. Звичайно, e ще двобiй в пустелi, в якому юнак доводить свою хоробрiсть i великодушнiсть до противника iншоi вiри. Але цього замало: головний герой проходить на екранi занадто короткий i ненасичений життeвий шлях, тому коли вiн раптом стаe однieю з провiдних полiтичних фiгур, чиe пiдтримкою прагнуть заручитися мало не всi, це виглядаe непереконливо. Виникаe майже той самий ефект, що й в <Троi>, де Бред Пiтт з хлопцями взяли неприступне мiсто мало не за тиждень.

Невиразна гра Орландо Блума тiльки пiдсилюe це враження. Можливо, бiльш досвiдчений актор змiг би, попри слабкий сценарiй, <дописати> iсторiю Балiана, показавши поступову змiну характеру, але лучник-ельф свою першу справжню головну роль не витягнув: його персонаж виглядаe однаково на початку i наприкiнцi фiльму.

Поява численних другорядних персонажiв час вiд часу оживляe екран, пiдсилюючи згасаючий iнтерес до подiй. У Нiсона роль майже така ж, що i в <Прихованiй загрозi>, – досвiдчений лицар, який мав стати, але в силу обставин не став наставником для юного героя. Його присутнiсть у перших сценах вселяe надiю на цiкаве видовище, якi не справджуються, – Нiсон надто швидко сходить зi сцени, хоча й встигаe вiдiграти свою партiю на вiдмiнно. Брендан Глiсон яскраво граe вiдверто дегенеративного тамплieра. Актор мiг просто показати те саме, що i в <Троi>, враховуючи, що жанр i тип ролi e подiбним, але вiн зробив свого кровожерливого лицаря досить оригiнальним: його напiвбожевiльний персонаж добре усвiдомлюe власну вкрай непривабливу роль в iнтризi, як i ii приреченiсть, i не втрачаe духу навiть в присутностi короля. Айронс в кiлькох своiх епiзодах затьмарюe iнших акторiв, але вiн, як i його герой, зрадницьки залишаe Блума перед битвою, яку той не в станi виграти сам.

Останнe зауваження стосуeться картини, яке викликало чимало суперечок. Нi мусульманськоi, нi антимусульманськоi пропаганди у фiльмi немаe – лише традицiйна голлiвудська полiткоректнiсть, а роль султана Саладiна займаe занадто мало екранного часу, щоб з неi можна було вилiпити символ будь-чого.

Мадагаскар

Чергова високобюджетна анiмацiя вiд <Дрiмворкс> – це не нове слово у жанрi, яким три роки тому був визнаний <Шрек>. Багатьом нашим глядачам вона нагадаe старi добрi мультики про звiрят вiд <Союзмультфiльму> та iнших студiй, хоча й маe певнi вiдмiнностi.

Чергова високобюджетна анiмацiя вiд <Дрiмворкс> – це не нове слово у жанрi, яким три роки тому був визнаний <Шрек>. Багатьом нашим глядачам вона нагадаe старi добрi мультики про звiрят вiд <Союзмультфiльму> та iнших студiй, хоча й маe певнi вiдмiнностi.

Перш за все, героi
<Мадагаскару>, хоча й належать до екзотичних представникiв тваринного свiту, –
жителi мiста до мозку кiсток, мало того – зiрки шоу-бiзнесу, що звикли до уваги
i обожнювання з боку вдячноi публiки. I в першу чергу це стосуeться головноi
зiрки зоопарку (i фiльму) – лева Алекса, який даруe друзям виключно сувенiри з
власним зображенням, хоча й з найкращими намiрами. Саме з ним пов’язана
центральна сюжетна лiнiя i не зовсiм дитяче питання: чи з’iсть лев найкращого
друга – зебру, якщо опиниться на волi, де нiхто не буде годувати його готовими
бiфштексами i в ньому нарештi пробудяться хижi iнстинкти? Звичайно, врештi-решт
друзi Алекса знайдуть рiшення проблеми i трагедii мадагаскарського масштабу
вдасться запобiгти, i все ж таки тi кiлька хвилин, якi, напевно, змусять
похвилюватись наймолодших глядачiв, – це eдине, що вiдрiзняe <Мадагаскар> вiд
поточноi продукцii жанру.

В усьому iншому – все, як
завжди: високоякiсна анiмацiя, загальнодоступний гумор, цитати з найвiдомiших
картин даноi тематики (у даному випадку – острiвноi: принаймнi натяки на
недавнього з Томом Хенксом зрозумiють всi). Спiвiв i танцiв цього разу
немаe майже зовсiм (якщо не рахувати дискотеку лемурiв) – можливо, це й на
краще. E в <Мадагаскарi> й своя родзинка, що найкраще дie в невеликих
дозах. В <Льодовиковому перiодi> це була божевiльна бiлка, тут – не менш
божевiльнi пiнгвiни, невтомнi змовники i борцi за свободу – невiдомо тiльки, в
iм’я чого.

На жаль, нашi прокатники, скориставшись росiйським дубляжем, знову вкрали у глядацького загалу можливiсть ознайомитись з оригiнальною голосовою роботою зiрок Голлiвуду – Бена Стiллера, Крiса Рока, Джейд Пiнкетт-Смiт, Дейвiда Швiммера, запрошених для озвучення
головних персонажiв. Тим, хто зможе змиритися з цим фактом, як i з росiйським (досить якiсним) дубляжем, гарантованi пiвтори години веселоi i майже безтурботноi розваги.

Бiльше, нiж кохання

Вiн серйозний, зосереджений i цiлеспрямований. Маe мету i чiткий план ii досягнення. Впевнений, що через п’ять рокiв буде провiдним фахiвцем в галузi Iнтернет-торгiвлi, матиме стабiльнi доходи, будинок, машину та дружину. Багато працюe вночi i у вихiднi, позбавляючи себе жодного шансу на нормальне особисте життя. В результатi залишаeться бiля розбитого корита: його проект прогорiв, всi речi, навiть меблi, розпроданi, доводиться повернутись в дiм до батькiв i няньчити племiнникiв.

Вона легковажна, розкута i впевнена в собi. Вважаe, що секс в туалетi лiтака – це ще не привiд для знайомства. Прощання з бойфрендом перед кiлькаденною розлукою починаe з палких обiймiв, а закiнчуe сваркою. Нiчого не плануe наперед, намагаeться стати акторкою, хоча завалюe одну пробу за iншою. Легко йде життям i в результатi примудряeться стати добре оплачуваним фотографом з власною виставкою.

Вiн серйозний, зосереджений i цiлеспрямований. Маe мету i чiткий план ii досягнення. Впевнений, що через п’ять рокiв буде провiдним фахiвцем в галузi Iнтернет-торгiвлi, матиме стабiльнi доходи, будинок, машину та дружину. Багато працюe вночi i у вихiднi, позбавляючи себе жодного шансу на нормальне особисте життя. В результатi залишаeться бiля розбитого корита: його проект прогорiв, всi речi, навiть меблi, розпроданi, доводиться повернутись в дiм до батькiв i няньчити племiнникiв.

Вона легковажна, розкута i впевнена в собi. Вважаe, що секс в туалетi лiтака – це ще не привiд для знайомства. Прощання з бойфрендом перед кiлькаденною розлукою починаe з палких обiймiв, а закiнчуe сваркою. Нiчого не плануe наперед, намагаeться стати акторкою, хоча завалюe одну пробу за iншою. Легко йде життям i в результатi примудряeться стати добре оплачуваним фотографом з власною виставкою.

Так, ми вже зрозумiли, що цi двоe створенi одне для одного. Залишаeться зрозумiти, чому варто дивитися цю стрiчку.

Iм’я Ештона Катчера на афiшi вселяe надiю в серця любителiв комедiй в стилi <Американського пирога>, однак цього разу свою репутацiю, заслужену <Молодятами> й <Дочкою мого боса>, актор не пiдтвердив. Хоч його герою й тут вдаeться пережити кiлька безглуздих ситуацiй, до його попереднiх робiт <Бiльше, нiж кохання> у цьому планi не дотягуe. Iнша справа – саме акторство. Грати в романтичнiй комедii – це не бозна що, але Катчер знову доводить, що може iснувати на екранi i без життeрадiсного повторювання екзистенцiйного питання: <Де моя тачка, чувак?> Знову – тому що одного разу вiн вже це довiв (в <Ефектi метелика>). Актор нiби прислухався до поради, яку дали його герою: <Головне - не зiпсуй>.

Якщо Катчер просто не псуe, то Аманда Пiт дивуe. Пiсля невибагливих опусiв на кшталт <Дев'яти ярдiв-2> виникло питання, чи e в неi акторськоi здiбностi взагалi, але роль Емiлi дала на нього позитивну вiдповiдь. Пiт вдаeться бути на екранi не лише привабливою i природною – вона переконливо показуe, як змiнюeться ii героiня за сiм рокiв. Знову ж таки, це не дуже складне акторське завдання, але гра Аманди додаe життeвоi енергii простенькому сюжету, з якого при гiршому виконаннi мiг би вийти дуже нудний фiльм.
Часто в романтичних комедiях (та й у фiльмах iнших жанрiв) у головних виконавцiв краде стрiчку хтось з акторiв другого плану. Достатньо сказати, що у <Бiльше, нiж кохання> цього не сталося.