Морпiхи

Всi вiйни рiзнi, всi вiйни однаковi. Так каже головний герой стрiчки. Втiм, наголос у даному випадку треба робити саме на першiй частинi речення.

Якщо перемога у вiйнах стародавнiх, античних й середньовiчних, визначалась силою та чисельнiстю, то в бiльш сучасних, принаймнi у ХХ столiттi – зброeю, що було спричинене появою ii небезпечних вже в планетарному масштабi рiзновидiв. Що ж визначаe перемогу в останнiх вiйнах? Технологiя, а не людина та ii зброя. Зовсiм не випадкова гiркота в словах героя Сарсгаарда, який скаржиться на те, що фронт зсуваeться швидше, нiж встигають рухатись люди. Загiн снайперiв блукаe пустелею, вже фактично не розумiючи, де своi, а де вороги, в той час як вiйна вже на порозi завершення. Те, що ранiше робила рота, зараз робиться натисканням кiлькох кнопок. Те, що пiд час В’eтнаму робилось за тиждень, пiд час вiйни в Персидськiй затоцi виконували за пiвгодини. Людина стаe придатком технiки, а у тих, хто досi покладаeться на власнi вправнiсть й окомiр (як снайпери з фiльму), шансiв проявити себе – одиницi. Зi сльозами на очах вони повертаються додому героями-переможцями, так i не розрядивши зброi в напрямi противника.

Всi вiйни рiзнi, всi вiйни однаковi. Так каже головний герой стрiчки. Втiм, наголос у даному випадку треба робити саме на першiй частинi речення.

Продовжити читання “Морпiхи”

Гордiсть та упередження

Кiносезон-2005 був вельми багатим на образи справжнiх джентльменiв. Iх з’явилось на екранах аж двоe – мiстер Дарсi з черговоi екранiзацii роману Джейн Остiн i Кiнг-Конг iз зоопарку Пiтера Джексона. Обидва шляхетнi суб’eкти – з тiei категорii, що зустрiчаeться тiльки в романах i кiно, але другий поводиться набагато природнiше.

На такi веселi роздуми наводить той факт, що краще за все автори екранiзацii класичного твору Остiн донесли до глядачiв саме гумор. Найцiкавiшими вийшли тi персонажi, якi, свiдомо чи нi, e носiями цього гумору – це i молода Найтлi, i досвiдчена Блетiн в ролi матусi, яка старанно робить посмiховисько з себе та всiei своei родини. Тому не дивно, що краще за iншi у фiльмi сприймаються саме гумористичнi сцени, наприклад, тi, якi змальовують побут Беннетiв. Щоправда, гумор значно осучаснили, щоб його було легше проковтнути сучаснiй публiцi.

Стосовно лiнii романтичноi… в тому виглядi, в якому ii подали цього разу, вiд порiвнянь з “Попелюшкою” вберегтись не вдалося – як i з кiлькома десятками мелодрам, iсторичних i не дуже. Стосунки мiж всiма героями вийшли бiльш спрощеними i, знову ж таки, осучасненими. Нiчого дивного – такий пiдхiд e бiльшим гарантом успiху, нiж спроба перенести на екран не завжди зрозумiлi устрiй, звичаi та стиль поведiнки людей iншоi епохи.

Кiносезон-2005 був вельми багатим на образи справжнiх джентльменiв. Iх з’явилось на екранах аж двоe – мiстер Дарсi з черговоi екранiзацii роману Джейн Остiн i [Кiнг-Конг->king-kong] iз зоопарку Пiтера Джексона. Обидва шляхетнi суб’eкти – з тiei категорii, що зустрiчаeться тiльки в романах i кiно, але другий поводиться набагато природнiше.

Продовжити читання “Гордiсть та упередження”

Хронiки Нарнii: Лев, чаклунка i чарiвна шафа

На хвилi успiху фiлософськоi “фентезi” “Володар перснiв” i екранiзацiй популярних дитячих книжок про пригоди маленького чарiвника Голлiвуд взявся за ще один вiдомий “фентезiйний” епос, у якого теж вистачаe прихильникiв. Знову ж таки залишаю цiй категорii глядачiв можливiсть висловитись на тему, наскiльки стрiчка близька до першоджерела i чи вiрно перенесенi на екран характери й подii. З точки ж зору людини, яка роман не читала, фiльм видаeться дуже якiсною розвагою для дiтей i певноi частини дорослоi публiки, але, на жаль, позбавленою глибокого змiсту, який надавав особливоi ваги “Володарю”.

Мiфологiя (принаймнi та ii частина, яку до нас донесли сценаристи) розроблена непогано, хоча нiчого принципово нового в нiй не помiтно. Це сумiш рiзних казкових персонажiв i стандартних сюжетних поворотiв, яку найбiльше хочеться назвати масштабною екранiзацieю “Снiговоi королеви”. Серйозних мiркувань про природу добра i зла та iх протистояння вона не навiюe, хоча це найперше завдання будь-якоi амбiцiйноi фантазii.

На хвилi успiху фiлософськоi “фентезi” “Володар перснiв” i екранiзацiй популярних дитячих книжок про пригоди маленького чарiвника Голлiвуд взявся за ще один вiдомий “фентезiйний” епос, у якого теж вистачаe прихильникiв. Знову ж таки залишаю цiй категорii глядачiв можливiсть висловитись на тему, наскiльки стрiчка близька до першоджерела i чи вiрно перенесенi на екран характери й подii. З точки ж зору людини, яка роман не читала, фiльм видаeться дуже якiсною розвагою для дiтей i певноi частини дорослоi публiки, але, на жаль, позбавленою глибокого змiсту, який надавав особливоi ваги “Володарю”.

Продовжити читання “Хронiки Нарнii: Лев, чаклунка i чарiвна шафа”

Вeра Дрейк

Безумовно, найвизначнiший фiльм фестивалю британського кiно, який поeднуe серйознiсть проблематики з першокласним художнiм рiшенням. Блискуча робота Iмельди Стаунтон, яка стала справжньою душею фiльму. Зазвичай по-справжньому видатнi акторськi образи важко уявити без яких-небудь темних бокiв натури, але у даному випадку маeмо виняток з цього правила: в характерi Вeри Дрейк нiчого негативного фактично немаe. Стаунтон переконливо граe людину, яка живе заради iнших – своiх близьких, пацieнтiв, дiвчат, яким вона, як щиро вважаe, допомагаe. Допомагаe не заради грошей – просто тому, що не може не допомогти. Свiт, звичайно, не без людей практичних, тому доброта i певна наiвнiсть Вeри стаe джерелом прибуткiв для iнших.

У стрiчцi взагалi майже бездоганний пiдбiр персонажiв i акторiв, починаючи з чоловiка i дiтей Дрейк i закiнчуючи добрим iнспектором i суворим суддею (епiзод, чудово зiграний Джимом Броадбентом). Однак особливо вирiзняeться вiдморожена парочка – дочка Вeри та знайдений для неi наречений, вони фактично крадуть фiльм у його першiй половинi, викликаючи дуже жваву глядацьку реакцiю. Ця лiнiя, до речi, свiдчить, що Дрейк – жiнка хоч в чомусь i наiвна, але зовсiм не дурна i в людях розбираeться.

Безумовно, найвизначнiший фiльм [фестивалю британського кiно->british-film-festival], який поeднуe серйознiсть проблематики з першокласним художнiм рiшенням. Блискуча робота Iмельди Стаунтон, яка стала справжньою душею фiльму. Зазвичай по-справжньому видатнi акторськi образи важко уявити без яких-небудь темних бокiв натури, але у даному випадку маeмо виняток з цього правила: в характерi Вeри Дрейк нiчого негативного фактично немаe. Стаунтон переконливо граe людину, яка живе заради iнших – своiх близьких, пацieнтiв, дiвчат, яким вона, як щиро вважаe, допомагаe. Допомагаe не заради грошей – просто тому, що не може не допомогти. Свiт, звичайно, не без людей практичних, тому доброта i певна наiвнiсть Вeри стаe джерелом прибуткiв для iнших.

Продовжити читання “Вeра Дрейк”

Поцiлуймося востаннe

Стрiчка вiдомого британського режисера Лоуча виграe в першу чергу за рахунок не яскравих художнiх рiшень, а обраноi тематики. Навiть якщо не брати до уваги, що будь-яка картина, що торкаeться проблеми ставлення до мусульманства у сучасному свiтi i особливо пов’язаних з ним несправедливостей, приречена зараз на найпильнiшу увагу – проблема вибору мiж особистим щастям та вiрностi своiй сiм’i та своiй культурi була i завжди буде актуальною.

Головним плюсом фiльму, швидше за все, можна назвати те, що постановник в жоднiй мiрi не полегшуe глядачу проблему вибору симпатiй, вiдмовляючись пiдiгрувати тiй чи iншiй сторонi зображеного конфлiкту. У Шекспiра все було значно очевиднiше: молодих закоханих знищувала жорстокiсть й непримиримiсть ворожнечi iхнiх рiдних, тобто стосовно симпатiй питань не виникало. Сучасний конфлiкт, який у Лоуча аж нiяк не здаeться надуманим, набагато складнiший.

Стрiчка вiдомого британського режисера Лоуча виграe в першу чергу за рахунок не яскравих художнiх рiшень, а обраноi тематики. Навiть якщо не брати до уваги, що будь-яка картина, що торкаeться проблеми ставлення до мусульманства у сучасному свiтi i особливо пов’язаних з ним несправедливостей, приречена зараз на найпильнiшу увагу – проблема вибору мiж особистим щастям та вiрностi своiй сiм’i та своiй культурi була i завжди буде актуальною.

Продовжити читання “Поцiлуймося востаннe”

Торкаючись безоднi

Альпiнiстська тематика маe чималий видовищний потенцiал, але у бiльшостi випадкiв використовуeться досить стандартно, стаючи темою для бойовикiв з рiзноманiтними трюками на кшталт “Скелелаза” або “Вертикальноi межi”. Однак небезпека, що супроводжуe сходження на неприступнi вершини, складнi стосунки, якi виникають мiж людьми пiд час таких подорожей, дають можливостi i для створення гостродраматичних творiв, i саме це доводить стрiчка Макдональда.

“Торкаючись безоднi” важко назвати видатним художнiм твором. Це гiдна екранiзацiя неймовiрноi реальноi iсторii. Першi пiвгодини взагалi важко зрозумiти, навiщо було знiмати цей фiльм. Але як тiльки Саймон рiже мотузку, стаe очевидно, що це буде не типова альпiнiстська картина. Наприкiнцi ж розумieш: ця iсторiя варта того, щоб ii розповiсти якомога бiльшiй кiлькостi людей.

Те, що про подii розповiдають iхнi учасники, живi i здоровi, даe неоднозначний ефект. Знання про те, що все закiнчиться добре, частково знижуe напругу. Якби не це, на базi такого сюжету можна було б побудувати крижаний трилер, але режисер навiть не намагався це зробити. Його цiкавить подвиг конкретноi людини, перемога сили волi, трiумф виживання попри все що завгодно. Тому вiн даe можливiсть цiй людинi розповiсти все самiй. А для того, щоб переживання, якi притупились за двадцять рокiв, залишались емоцiйними, вiн проiлюстрував iх з усiм можливим реалiзмом. Ми бачимо людину, яка перемогла долю, чуeмо ii слова, вiдчуваeмо абсолютну реальнiсть кiнооповiдi, i нам передаeться ii надзвичайна життeстверджуюча сила.

Альпiнiстська тематика маe чималий видовищний потенцiал, але у бiльшостi випадкiв використовуeться досить стандартно, стаючи темою для бойовикiв з рiзноманiтними трюками на кшталт “Скелелаза” або “Вертикальноi межi”. Однак небезпека, що супроводжуe сходження на неприступнi вершини, складнi стосунки, якi виникають мiж людьми пiд час таких подорожей, дають можливостi i для створення гостродраматичних творiв, i саме це доводить стрiчка Макдональда.

Продовжити читання “Торкаючись безоднi”

Гаррi Поттер i вогненний кубок

Час невблаганний. Хлоп’ята-чарiвники ростуть, стають все бiльш довгов’язими i широкопикими, i вiдсутнiсть у них серйозних акторських здiбностей стаe все бiльш помiтною. Втiм, за чотири роки вони вжились у своi ролi в достатнiй мiрi, щоб втримувати на плаву шоу, не даючи йому потонути. Тим паче, що iм допомагають такi потужнi магiчнi сили, як режисерський професiоналiзм Майка Н’юелла, чародii-спецефектники та фiнансова мiць Голлiвуду.

Взагалi можна було б втриматись вiд зауваження про акторськi здiбностi, однак, на вiдмiну вiд перших трьох стрiчок, четверта у бiльшiй мiрi зосереджуeться на особистих переживаннях юних героiв – перше кохання i таке iнше. Тут вже e що грати, i, на жаль, успiхи Редклiффа та Грiнта у цьому майже такi самi, як у iхнiх героiв на першому балу. У Емми Вотсон, тобто Гермiони, в обох випадках досягнення кращi, але ii роль цього разу не дуже велика, а участi у пригодах вона майже не бере – на вiдмiну вiд попередньоi, третьоi частини, де вона фактично вiдсунула у тiнь заголовного героя.

Час невблаганний. Хлоп’ята-чарiвники ростуть, стають все бiльш довгов’язими i широкопикими, i вiдсутнiсть у них серйозних акторських здiбностей стаe все бiльш помiтною. Втiм, за чотири роки вони вжились у своi ролi в достатнiй мiрi, щоб втримувати на плаву шоу, не даючи йому потонути. Тим паче, що iм допомагають такi потужнi магiчнi сили, як режисерський професiоналiзм Майка Н’юелла, чародii-спецефектники та фiнансова мiць Голлiвуду.

Продовжити читання “Гаррi Поттер i вогненний кубок”

Мандерлай

Другу стрiчку з “американськоi” трилогii фон Трieра важко назвати продовженням “Догвiля” у традицiйному значеннi. Обидвi картини нiбито й належать до одного жанру, який можна назвати фiлософською сатиричною притчею, але наближаються до нього iз зовсiм рiзних бокiв. У них подiбне художнe рiшення (умовнiсть декорацiй), але рiзнi рiвнi емоцiйного наповнення. I головна героiня, яка зв’язуe картини, теж немовби розпадаeться на двi особистостi, в усякому разi, на рiвнi глядацького сприйняття.

В “Догвiлi” був надзвичайний емоцiйний накал. Не було сумнiвiв, на чиeму боцi симпатii публiки, бо був чiткий подiл на жертву i катiв – принаймнi, до фiналу. “Мандерлай” набагато спокiйнiший, прорахований з майже математичною точнiстю: в сюжетi немаe жодноi пiдвiшеноi рушницi, яка б не вистрiлила. Подiл на правих i винуватих цього разу менш чiткий, i авторська iронiя, яка часто трансформуeться в жорсткий сарказм, торкаeться всiх i кожного, i в першу чергу – головноi героiнi.

Другу стрiчку з “американськоi” трилогii [фон Трieра->lars-von-trier] важко назвати продовженням [“Догвiля”->dogvile] у традицiйному значеннi. Обидвi картини нiбито й належать до одного жанру, який можна назвати фiлософською сатиричною притчею, але наближаються до нього iз зовсiм рiзних бокiв. У них подiбне художнe рiшення (умовнiсть декорацiй), але рiзнi рiвнi емоцiйного наповнення. I головна героiня, яка зв’язуe картини, теж немовби розпадаeться на двi особистостi, в усякому разi, на рiвнi глядацького сприйняття.

Продовжити читання “Мандерлай”

Дум – погляд гравця-кiномана

Уважно переглянув довгоочiкувану стрiчку <Дум>. Приeмнi передчуття пiсля вражаючих моментiв в грi примушували вiдчувати появу <гусячоi шкiри> на тiлi. Таке вiдчуття склалося, тому що кiно мало бути знято за мотивами не якогось прямолiнiйного бойовика, на кшталт <Мортал Комбат> або <Вуличний боeць>, а на основi гри, яка маe свою передiсторiю i сюжетну лiнiю. Отже, тепер по сутi – починаються подii на планетi Земля на базi тих самих хлопцiв, котрi будуть в подальшому шматувати плоть монстрiв у стрiчцi. До цього моменту особливих зауважень у авторiв фiльму немаe – все ж таки щось звiдкiсь повинно братися 🙂 … Отже, отримання бойового завдання – i дорога на Марс. Тут зразу видно перший прокол фiнансування – на Марс наших хлопцiв посилають за допомогою якогось <блювотного> телепорта, який, наче велетенський порохотяг, засмоктуe когось i кудись. Прибуття на Марс повинно мало бути вiдтворене повнiстю, як у грi – це викликало би дуже приeмнi i зворушливi спогади у тих, хто грав в <Дум>. I вiдчуття чогось велетенського, гарного i неосяжного у тих, хто навiть i не чув про таку гру. Передати словами почуття – <тут стоiть коробка, а тут пiдходиш до дверей, а за ними пропускний пункт, а якщо пiдняти голову, в стартовiй шахтi стоiть космiчний корабель, на якому я сюди прилетiв> практично неможливо – це потрiбно було передати глядачевi за допомогою фiльму.

Пiсля телепортацii бачимо облаштування марсiанськоi бази – вигляд дуже пристойний. Взагалi облаштування всiх кiмнат, коридорiв i частини Марсу, яку видно в одному лишень моментi стрiчки, – це все зроблено дуже правдоподiбно i вiдповiдаe духу цього закладу. Також приeмно вражаe бiльш-менш коректна кiлькiсть людей на базi, але зовсiм не вiдповiдаe дiйсностi розмiр комплекса в цiлому – в грi вiн велетенський i подiлений на декiлька секторiв, у стрiчцi ми бачимо лише якусь мiшанину з комплексiв, лабораторiй i <майданчикiв> – тобто навiть приблизна послiдовнiсть подiй не вiдтворена. Далi iде цiла низка майже не пов’язаних мiж собою подiй, якi коментувати вважаю пустою тратою часу. Спробую вказати лише тi факти, якi автори фiльму просто повиннi були висвiтити в цьому фiльмi.

Уважно переглянув довгоочiкувану стрiчку < Дум>. Приeмнi передчуття пiсля вражаючих моментiв в грi примушували вiдчувати появу < гусячоi шкiри> на тiлi. Таке вiдчуття склалося, тому що кiно мало бути знято за мотивами не якогось прямолiнiйного бойовика, на кшталт < Мортал Комбат> або < Вуличний боeць>, а на основi гри, яка маe свою передiсторiю i сюжетну лiнiю. Отже, тепер по сутi – починаються подii на планетi Земля на базi тих самих хлопцiв, котрi будуть в подальшому шматувати плоть монстрiв у стрiчцi. До цього моменту особливих зауважень у авторiв фiльму немаe – все ж таки щось звiдкiсь повинно братися 🙂 … Отже, отримання бойового завдання – i дорога на Марс. Тут зразу видно перший прокол фiнансування – на Марс наших хлопцiв посилають за допомогою якогось < блювотного> телепорта, який, наче велетенський порохотяг, засмоктуe когось i кудись. Прибуття на Марс повинно мало бути вiдтворене повнiстю, як у грi – це викликало би дуже приeмнi i зворушливi спогади у тих, хто грав в < Дум>. I вiдчуття чогось велетенського, гарного i неосяжного у тих, хто навiть i не чув про таку гру. Передати словами почуття – < тут стоiть коробка, а тут пiдходиш до дверей, а за ними пропускний пункт, а якщо пiдняти голову, в стартовiй шахтi стоiть космiчний корабель, на якому я сюди прилетiв> практично неможливо – це потрiбно було передати глядачевi за допомогою фiльму.

Продовжити читання “Дум – погляд гравця-кiномана”

Кiнг-Конг

До бiса цих людей. Вони знову його вбили!

Все ж таки час цiкаво розставляe своi наголоси. Це вiдчуваeться, коли порiвнюeш три версii “Кiнг-Конга” – 1933 р., 1976 р. i найсвiжiшу, зняту Пiтером Джексоном.

Цей сюжет завжди був трохи провокацiйним, як i будь-яка iсторiя про абсолютне протистояння, в якому не можна однозначно вибрати, за яку сторону вболiвати. В оригiналi Конг – монстр (лялька з пластилiновою головою – образ не завжди приeмний), хоча й не зовсiм традицiйний, людство в особi мужнiх режисера Денхема й першого помiчника капiтана Дрiскола впевнено виграe у нього глядацькi симпатii, але не з великою перевагою. У картинi 1976 р. розподiл симпатiй фiфтi-фiфтi майже зберiгаeться, але цього разу вiдчутно схиляeться на користь Конга: вiн вже людиноподiбна тварина, часом небезпечна, але з добрим серцем. У версii Джексона людству не залишаeться жодного шансу (якщо не рахувати мiс Дарроу, про яку мова трохи пiзнiше).

Режисер свiдомо вiдкинув усi компромiси. На екранi немаe нiяких представникiв влади, вiйськових керiвникiв i т. i., яким шкода тварину, але якi йдуть на таку жертву, щоб не постраждали люди. Майже всi людськi персонажi, якi з’являються (епiзодично) у другiй половинi фiльму, пiдкреслено позбавленi привабливостi, з тими ж, з якими ми встигли познайомитись на початку, вiдбуваються химернi змiни.

До бiса цих людей. Вони знову його вбили!

Все ж таки час цiкаво розставляe своi наголоси. Це вiдчуваeться, коли порiвнюeш три версii “Кiнг-Конга” – 1933 р., 1976 р. i найсвiжiшу, зняту Пiтером Джексоном.

Цей сюжет завжди був трохи провокацiйним, як i будь-яка iсторiя про абсолютне протистояння, в якому не можна однозначно вибрати, за яку сторону вболiвати. В оригiналi Конг – монстр (лялька з пластилiновою головою – образ не завжди приeмний), хоча й не зовсiм традицiйний, людство в особi мужнiх режисера Денхема й першого помiчника капiтана Дрiскола впевнено виграe у нього глядацькi симпатii, але не з великою перевагою. У картинi 1976 р. розподiл симпатiй фiфтi-фiфтi майже зберiгаeться, але цього разу вiдчутно схиляeться на користь Конга: вiн вже людиноподiбна тварина, часом небезпечна, але з добрим серцем. У версii Джексона людству не залишаeться жодного шансу (якщо не рахувати мiс Дарроу, про яку мова трохи пiзнiше).

Продовжити читання “Кiнг-Конг”