Категорія: Рецензії

Вже на початку, після того, як зла кровожерлива дитина вбиває безневинного зайця, стає зрозуміло, що нічим хорошим це не закінчиться.

На щастя, переносити дію класичного сюжету в сучасність, як це зробили б кілька років тому, цього разу не стали – після того, як осучаснили половину Шекспіра і багато чого ще, цей прийом всім набрид. Автори нової версії “Трістана та Ізольди” обмежились запрошенням на головні ролі популярних молодих акторів. Те, що у 90-х з’явилась традиція брати на ролі молодих класичних персонажів молодих акторів, – це добре: всім набридли сорокарічні Гамлети і тридцятирічні Джульєтти. Але такий підхід має і певні наслідки. Джеймс Франко – актор небезталанний (про це свідчать, звичайно, не “Спайдермени”, а, наприклад, роль хлопця-жиголо в “Сонні” Ніколаса Кейджа), але тут сценарій дає йому можливість продемонструвати емоції на рівні Анакіна Скайуокера – для когось це плюс, але не для всіх точно.

Як відомо, з роману спочатку хотіли зробити міні-серіал. Можливо, це була непогана ідея: подібна форма оповіді, некваплива і така, що дозволяє зосередити увагу на дрібницях, важливих при розв’язування загадок, швидше за все, була б більш милосердною до такого сюжету.

Фільм же, навіть двох з половиною годинний, довелось зробити дуже спресованим – навіть досвідчений Ховард нічого подіяти з цим не зміг. Стрічка дуже швидко “в’їжджає” в глядача, і у тих, хто не читали книгу, залишаються лічені хвилини, щоб познайомитись з головними героями і зрозуміти, хто ж вони є. На виявлення у них характерів часу просто не вистачило.

Для екранізації комп’ютерної гри показник якості – це коли важко здогадатись, що її створено за сюжетом комп’ютерної гри. Крістоф Ган зробив маленьке диво, довівши, що віртуальну забавку можна екранізувати так, щоб кожні п’ять хвилин не виникало бажання збігати за джойстиком. Іншими словами, вийшла не іграшка, а кіно.

Про іграшкове першоджерело нагадують лише підкреслено ненатуральні монстрики. Хоча навіть вони виглядають цілком гармонійно у підкреслено гротескній, ірреальній атмосфері страхіть. Деякі з них майже смішні, однак на допомогу якості приходить кількість: Ган всіляко намагається влаштувати своїм героїням (і глядачу) веселе життя, нагромаджуючи жахливі сцени й смертельні пастки. В результаті виникає відчуття якщо не страху, то виснаження. Деяким епізодам (наприклад, великий план обличчя жінки, яку підсмажують) навіть не відразу підбереш аналоги в мейнстрімному голлівудському кіно.

Часи змінюються. Колись в екранних роботах Вілліса задавав тон бравий Джон Макклейн з “Міцного горішка”. Зараз це швидше Хартіган з “Міста гріхів”. Можливо, не всі герої Брюса протягом наступного десятиріччя будуть стомленими досвідченими копами, для яких все втрачено, проте які ще здатні на дещо. Але принаймні таке враження складається після перегляду “16 кварталів”.

Джек Мозлі дійсно нагадує Хартігана, за винятком того, що він досить швидко здався, визнав перемогу зла, і потім все життя жив з цим тягарем. Саме таким – стомленим, пригніченим, мріючим лише про випивку, ми бачимо його на початку, і ця частина ролі вийшла найкраще.

Так-так, не один кіноман іронічно гмикав, побачивши постер цієї стрічки, що з’явився через півроку після переможної ходи по екранах “Мадагаскару” – теж мультфільм, знову лев в зоопарку, знову жираф у помічниках…Подібні збіги викликали думки про швидку смерть “Діснея”, не здатного нічого вигадати краще за відвертий плагіат – навіть коли стрічка вийшла на екрани, деякі по інерції продовжили поливати компанію докорами у своїх оглядах і дивилися її явно упереджено. Але виявилося все не так просто.

Останнім часом у студії “Дісней” дійсно були проблеми. Ті, хто слідкував за цією тематикою, чудово пам’ятають закриття студій в різних країнах, скорочення персоналу, кримінальні справи за корупцію вищих посадових осіб, зниження якості самостійно створюваних анімаційних стрічок, розрив відносин з “Pіxar” – єдиним китом, що тримав студію на плаву в океані анімації, та інші проблеми, котрі звалилися на їхні голови. Мабуть, рятували Дісней від повного провалу хіба що успіхи в галузі сімейних фільмів завдяки новій підлітковій зірочці Ліндсі Лоан, та тим кільком останнім стрічкам, які їм винен був за контрактом “Pіxar” – лише він повернув “Діснею” трон “світового аніматора”, з якого його одним могутнім ударом вибила в 2004 році “DreamWorks” зі своїм “Шреком”, скориставшись оглушливим провалом “Синдбада”. Та ж “DreamWorks” тим же “Шреком” покінчила зі звичайною мальованою двомірною анімацією – одвічною вотчиною “Діснея”, перевівши індустрію на рейки тривимірності. Двомірне малювання, продукт якого може окупитися в прокаті, тепер залишилося винятково за аніме.

Правий Морфеус. Цей Хант дійсно неконтрольований і безвідповідальний. Хтось скаржився на те, що в першій серії він для того, щоб вистежити зрадника, всього-навсього крав надсекретні документи? А як вам таке: викрасти зброю масового знищення, про масштаби дії якої взагалі ніхто нічого не знає, і віддати її лиходію, який сказав (не пообіцяв, не дав чесне благородне слово, а просто натякнув), що поверне за це живою дружину Ітана. Що зробив Ітан? Ітан йому повірив.

Взагалі в цій їхній розвідці, чи що воно там є, коїться казна-що. Оперативники самі вибирають для себе операції підвищеної складності, виконують їх, не повідомивши начальство і використовуючи всі можливі ресурси, а коли вони стають підозрюваними і потрапляють до інтерполівських списків, з ними ще й всі охоче співпрацюють. Лаяти бойовики за ідіотизм – це, звичайно, ідіотизм, але це вже трохи занадто.

Кіно про те, як Міла Йовович повбивала всіх. Взагалі всіх. Крім одного хлопчика.
Всі вони приречені. Вайолет, яка хворіє і має померти. Шостий, який помре ще швидше. І фільм, який був мертвим з самого початку, спокійно опускається на дно починаючи вже з перших кадрів. Хоча не будемо лякати – Вайолет і Шостий не помруть. А от саму стрічку від провалу не змогло врятувати нічого.

“Ультрафіолет” можна порівняти, наприклад, з минулорічною “Еон Флакс”, тільки сюжетне підґрунтя тут є ще слабкішим, головна виконавиця – значно гіршою, а грошей в бюджеті – значно менше. Або з попередньою картиною Віммера “Еквілібріум”, яка стала культовою у певних колах. Однак там режисер все ж таки не тільки примушував персонажів виконувати складні па з пістолетами в усіх чотирьох кінцівках, а й намагався побудувати антиутопію, не дуже оригінальну, але зі своїми законами. Цього разу він, схоже, вирішив, що це зайва трата сил, і достатньо буде обмежитись згадкою про вірус, кількома “підпільниками” і нахабною пикою гіпердиктатора. Навіть деякі комп’ютерні ігри пропонують споживачу більше в сюжетному плані.

Нічого не поробиш. Доведеться визнати це кіно першим українським блокбастером і сходити на нього три-чотири рази, щоб підтримати вітчизняного виробника. З цією метою ми і другу рецензію вже даємо, хоча можна було обмежитись одною. Вибору у нас все одно немає, а свій продукт нашому глядачу потрібен. Скучив він за своєю мовою, своїми краєвидами, обличчями і проблемами.

Можливо, і не було б сенсу стрибати від радощів, якби не дві обставини. Щодо першої – дивись перший абзац. Друга – відсутність політизації. Молодці, що змогли втриматись від спокуси показати в камері який-небудь прапор (знаю, що пропонували, – не могли не пропонувати). Жанровий комерційний кінематограф не є рабом політики – в певних колах час це зрозуміти.

Голлівуд любить спрощувати глядачам (і собі) завдання. Легко проспівати оду чоловічому коханню, показавши жінок або жадібними стервами, або галасливими дурепами. Легко розповідати притчу про протистояння диктатури і одинака, якщо звинуватити диктатуру в усіх можливих злочинах, починаючи з біологічних атак на мирних громадян і закінчуючи гвалтуванням неповнолітніх.

Перш за все слід сказати, що як фантастичний бойовик стрічка сприймається дуже добре. Навіть при не дуже великій кількості масштабних спецефектів режисеру (а швидше за все, його “асистентам” і справжнім постановникам – братам Вачовскі) вдалось створити захоплююче видовище – незважаючи на те, що більшість ключових сцен розгортається у темряві. Однак картина претендує на щось більше, ніж просто фантастичний бойовик – вона намагається бути філософською антиутопією, яка аналізує такі явища, як диктатура і тероризм. Спробуємо визначити, наскільки їй це вдалось.

Це один з тих фільмів, чий успіх чи неуспіх залежить від того, спрацює чи ні ключовий сюжетний хід, розкривати який дослівно було б несправедливо для майбутніх глядачів. В даному випадку він таки спрацьовує, хоча й цілком непередбачуваним його назвати не можна.

Є певні речі, які дозволяють зробити правильне припущення. Перш за все це поведінка головного героя. У звичайного хлопця, яким він здається, від ситуації, в яку він потрапив, поїхав би дах від страху, а Слевін зберігає олімпійський спокій. Звичайно, він пояснює героїні Люсі Ліу і нам свій відсторонений стан якимось медичним терміном, але цьому якось не віриться. Коли він майже спеціально провокує Рабина, знову і знову повертаючись до розмови замість того, щоб якомога швидше забратися звідси, починаєш розуміти, що хтось з когось знущається: або Слевін з Рабина, або автори з глядача (насправді і те, і інше). Зрозуміло й те, що велика рушниця, яку вішає перед нами на самому початку Брюс Вілліс, має вистрелити і як слід. Є ще кілька дрібниць, які не вкладаються в ситуацію, описану в прес-релізі і рекламному ролику, але головне все ж таки те, що використовується такий хід далеко не вперше, а останнім часом – майже часто