Категорія: Рецензії

Сидячи у вузькій , схожій на карцер, камері, Далтон Рассел поділиться з вами подробицями того, як йому вдалося провернути ідеальне пограбування. Він спокійно зайшов у банк і забрав у ньому те, що хотів, – і ніхто йому не зміг перешкодити, хоча пробували усі – і два темношкірих детективи, і слизька стерва, підіслана власником банку, і навіть половина поліції міста. Але ні в кого не вийшло.

Цей фільм дуже чітко поділяється на дві частини – розповідь про злегка нечистого на руку негра-поліцейського (Дензел Вашингтон так і не зміг утриматись від повторення Оскароносного для нього амплуа), у якого проблеми з колегою Джоном Даріусом (прохідна роль Вільяма Дефо), з подружкою, що бажає весілля, із внутрішньою перевіркою, та ще і на якого тисне власник банку, що найняв для цього “людину, котра усуває проблеми” – Маделайн Уайт у досить доброму виконанні Джоді Фостер. І, власне, історія пограбування банку Далтоном Расселом (Клайв Овен). Причому перша частина удвічі, а то й утричі більше по обсягу екранного часу, ніж друга. Друга, відповідно, набагато цікавіше. От і вийшло, що наскільки чітко пролягла межа між частинами, так само чітко розділилися і плюси з мінусами.

Складно усе з цим фільмом. Похвалиш – будуть говорити, що я був упереджений (деякі вже сказали, хоча я про свою думку поки нікому, крім дружини, і словом не обмовився). Покритикуєш – одержиш купу радісних криків “Ага, я ж говорив, нічого в Україні не можуть зробити нормально”.

Із самого початку в цього фільму цікава історія. Любомир Кобильчук сам створив сценарій, виступив режисером і фактично цілком витяг на собі цей проект. За плечима у нього – кілька курсів режисерської школи в Німеччині, пари кліпів і велике бажання щось зробити голосне і гарне. Більш того – практично вся знімальна група складається з дебютантів у великому кіно (отут саме впору зацікавитися питанням – а куди ж пропадають солідні кошти, що їх витрачає державу на навчання режисерів, оплату їхніх дипломних робіт і таке інше). Плюс робилося усі на спонсорські кошти, що у нас дають під такі справи досить неохоче – не газ, не нафта і навіть не метал, та й закінчилися вони на півдорозі. Все це не могло не позначитися на кінцевому продукті – приблизно із середини фільм починає усе більше провалюватися, а кінець узагалі виходить зім’ятим і жахливо “ніяким “, начебто у шафці ще залишилася половина стрічки, але не вистачило грошей на її обробку. Саме про такі речі сказав сьогодні на Евроконі шановний пан Сапковський – “буває, коли в письменника немає грошей, він бере перших двадцять сторінок роману і продає його як розповідь , а потім береш, і почуваєш, що тобі надіслали перший розділ , а другий – забули”.

Цей фільм фактично є братом-близнюком позаминулорічного “Рея”. В обох випадках в наявності легендарні особистості, багато доброї музики, пристойні акторські роботи і затертий до дір сюжет про пристрасть творчої особистості до шкідливих для здоров’я способів проведення часу і перемогу над нею. В обох випадках американські критики були у захваті і не обійшлось без “Оскарів” – щоправда, здебільшого акторських.

Часом виникає враження, що це писав один і той самий сценарист. Хоча обидві стрічки швидше просто використовують одну й ту саму сцену, яку Голлівуд давно записав взірцем для музично-біографічних і біографічних фільмів взагалі. В обох випадках мета авторів зрозуміла – не стільки сказати щось нове про легендарну особистість, скільки дорватись до омріяної золотої статуетки. І в обох випадках виконання набагато цікавіше за задум. Читати це було б майже неможливо, а дивитися – навіть приємно: ретро, чудова музика в кожній другій сцені і головне – актори!

Цей фільм можна було б покращити. Значно. А саме – взяти всі епізоди зі Скретом (білка), зліпити їх в короткометражку і прокатувати на рівні з будь-яким розрекламованим блокбастером. Гірше б не було точно.

Зліпити продовження анімаційного хіта, яке б не було просто розвитком запропонованих в першій частині ідей, – майже неможливо. Навіть по-справжньому кумедний і повний власних знахідок “Шрек-2” попадає в цю категорію. “Льодовиковий період-2” – в першу чергу для тих, кому сподобались герої першого фільму. Не тільки білка, а й інші. Для тих юних, у кого ця картина застрягла в свідомості, стала невід’ємною частиною чогось світлого і вкрай розважального. Прихильникам “Острову скарбів” Черкаського не судилось дочекатись не те що продовження, а просто наступної роботи майстра української анімації (де твої “Макарони смерті”, пане Давид?) Прихильникам “Льодовикового періоду” пощастило більше, за них можна тільки радіти.

На враження від перегляду цієї стрічки зараз неминуче впливає рекламний галас навколо неї, її призів і перемог на фестивалях. Так само на ставлення до стрічки не може не впливати ставлення глядача до тематики, до якої звернувся режисер Анг Лі. Сказати, що масове захоплення “Горою” в Америці зумовлене саме цим, буде якщо й перебільшенням, то не дуже великим. Проте слід визнати, що Лі зміг уникнути пастки і створив дещо більше, ніж просто політкоректну баладу про чоловіче кохання.

Якраз ті моменти фільму, які стосуються почуттів головних героїв і ставлення до них оточуючих, які дізнаються про маленьку таємницю, здаються цілком стандартними. Все це американський кінематограф вже проходив, в тому числі цілком передбачуваний трагічний фінал – тільки раніше це траплялось здебільшого на узбіччі сюжетів або з другорядними персонажами, а Лі вивів їх на перший план. Можна згадати і персонажів Аль Пачіно з “Собачого полудня” та “Того, що розшукує”, але обидві ці стрічки належать до жанру кримінальної драми чи трилера, тоді як “Горбата гора” – чистої води мелодрама.

Бувають випадки, коли фільму, яким би популярним він не був, продовження абсолютно не потрібно. В першу чергу це стосується кримінальних “чорних” кінороманів 40-х рр., сучасним наступником яких намагався бути перший “Основний інстинкт”. Кому цікаво дивитись на фатальну жінку років через двадцять після фільму, в якому вона блиснула красою й молодістю?

Хто б захотів дізнатись, наприклад, що б сталось з героїнею Барбари Стенвік з “Подвійного страхування” Біллі Вайлдера, якби вона залишилась в живих? Так само і історія письменниці-вбивці-чи-не-вбивці Кетрін Тремелл аж ніяк не вимагала продовження. Але ж для Стоун довести, що вона вміє зводити всіх з розуму і в теперішньому віці – діло честі, і, витративши на уламування Голлівуду років 15, вона отримала те, що хотіла.

Навколо цього кіносеріалу вже склався цілий ряд своїх традицій, правил, які режисер (оскільки він же був автором задуму першого фільму) порушувати аж ніяк не збирався. Можливо, це й не найкраще.

Порушувати правила інколи корисно – як мінімум подаруєш глядачу задоволення від сюрпризу, а інколи і щось справді путнє вдасться створити. І, власне, як мінімум одна частина цього речення стосується найпершого «Пункту призначення». Він став культовим у певних колах саме тому, що зламав певний стандарт, тим самим вдихнувши нове життя в жанр молодіжного трилер-хорору, стомленого від «Криків». Нарешті за хлопцями і дівчатами розпочало полювання не опудало в масці, яким виявиться їх ображений однокласник, а дещо інше. Але, зруйнувавши один штамп, «Пункт» поспішив побудувати власний. На щастя, він поки що здебільшого утримується в межах цього одного кіносеріалу.

Чергова екранізація комп’ютерної забавки, як і було обіцяно, відрізняється від попередніх. Але не в кращий бік.

У більшості з них ставка робилась на спецефекти – про «БладРейн» цього сказати не можна. Дещо є, але нічого такого, яке могло б вразити уяву сучасного глядача. Супердвобоїв у «матричному» стилі немає, і вампірські пики шедеврами гриму назвати не можна. З-поміж трюків – стрибок туди, сальто сюди, все, як обіцяв режисер, більш-менш реалістично, однак парадокс – до чого реалізм у фільмі такої тематики? Він має сенс у психологічних трилерах або навіть в бойовиках, де його останні років десять знайти дуже важко, але у вампірському екшн-хоррорі? До «Блейда» та «Іншого світу» може виникнути десяток претензій, однак зауважень, що персонажі діють не реалістично, серед них не буде – тому що вони не повинні цього робити.

Як це часто буває, стрічка з далеким від гігантоманії бюджетом і не дуже сильною рекламною кампанією показує кращий результат, ніж багато розкручених блокбастерів того ж жанру.

Дійсно, у «Няні Макфі» (назва, під якою картина вийшла в наш прокат, що має асоціюватись з популярним російським серіалом, черговий раз свідчить про брак смаку і уяви у прокатників) не так вже й багато шансів у змаганні з «Кубком вогню» й «Хроніками Нарнії»: не так багато спецефектів і вони не настільки масштабні, акторські імена відомі здебільшого в Англії, не настільки популярна літературна основа і, відповідно, вужче коло потенційних фанів.