Категорія: Рецензії

Перша стрічка про веселу сімейку Бейкерів, хоча й користувалась чималим успіхом, була досить-таки далекою від ідеалу розваги для родинного перегляду навіть за голлівудськими стандартами: не дуже оригінальний сюжет (тим паче, що це римейк), не дуже свіжі жарти, які не завжди під силу оживити навіть таким досвідченим комедіантам, як Стів Мартін. Та й енергія на три чверті дитячого акторського ансамблю працювала немовби в півсили, час від часу гальмуючи через обов’язкові для такого жанру сцени, які знову й знову нагадують глядачу й без того відому істину, що сім’я – понад усе.

Друга картина, в якій автори й актори обіцяли піти значно далі в плані розваги, але натомість загальмували ще більше. Першому фільму певну привабливість надавали витівки дітей, підготовлені вигадливою Сарою, найенергійнішою з родини Бейкерів, особливо коли їх жертвою був Ештон Катчер. Єдина дитяча витівка з продовження – це ніщо інше, як повтор фокусу з м’ясом. Невже не вистачило фантазії на щось інше? Сама ж Сара трохи подорослішала і вперше закохалась – ця лінія, мабуть, зацікавить відповідну частину юної аудиторії, але нічого смішного вона не містить. Як життєві вибори, які роблять старші діти обох сімей-суперників, як і спроби Бейкера-тата тримати при собі всю сім’ю, зібравши їх разом на відпочинок. При такій кількості сюжетних ліній і несмішних персонажів фільм впевнено прямує в трясовину «мильної опери» з окремими випадковими жартами.

У Спілберга традиція – знімати за один сезон два фільми, один з розрахунком на касові збори, другий з розрахунком на нагороди. Найкраще йому це вдалося у 1993 р. – «Парк Юрського періоду» та «Список Шиндлера» кажуть самі за себе. У 1997 р. спроба була менш вдалою – «Загублений світ» і «Амістад». Минулого року – «Війна світів» та «Мюнхен». Режисер намагається працювати одночасно на різні шари глядацької аудиторії, і в цьому немає нічого поганого. Коли ж він пробує поєднувати розвагу з думкою, щось не спрацьовує – і «Штучний інтелект», і «Особлива думка» не стали ні великими хітами, ні визначними подіями.

«Мюнхен», точніше, пов’язана з ним тема – цікавий виклик для талановитого митця, яким Спілберг, безперечно, є. На чиєму боці будуть (причому з великою перевагою) симпатії постановника, було зрозуміло з самого початку. І все ж таки йому вдалось уникнути однозначних, простих висновків і рішень.

Цей фільм – нащадок відразу двох кінематографічних традицій, тому й ставлення до нього може бути лише двозначним.

З одного боку це типова голлівудська казочка про «яппі в небезпеці». Не ходіть, шановні бухгалтери, бізнесмени й рекламщики в білих сорочках, підозрілими кварталами, не зупиняйтесь в дешевих мотелях – там на вас чекає жахливе й дике реальне життя, тобто кримінальники-шантажисти, які поб’ють вам пику, ще й гроші всі заберуть, а потім прийдуть до вас додому і почнуть вдавати вашого французького колегу. З такими тільки зв’яжись – не відв’яжешся. І було вже неодноразово щось з подібним сюжетом і жанром – скажімо, «Дика штучка» Джонатана Демме (з Джеффом Денієлсом, Мелані Гріффіт та Реєм Ліоттою) або взагалі такий жах, як «Іменинниця» з Кідман, Беном Чапліном і Касселем у майже тій самій ролі. В таких фільмах неодмінно буде нібито-фатальна-жінка, до якої в тій чи іншій мірі виникатиме симпатія незалежно від її дій (і хоч як би автори «Ціни зради» не намагались приховати її справжню роль, вона вираховується буквально з перших кадрів – не треба було запрошувати Касселя, бо аналогій з «Іменинницею» не уникнути). Будуть небезпеки і клопоти, пов’язані з законом, якого наш добропорядний яппі не може не боятися. Буде в міру брудний і злий злочинець, який, на відміну від нашого яппі, знає, куди бити і коли, – цим і пояснюється його перевага, і його буде побито, як тільки наш герой озброїться чимось важким.

Напевно, стрічка Маршалла сприятиме популяризації цього екзотичного різновиду найдавнішої професії так само, як у минулому столітті росту радянського сільського господарства посприяв нині майже забутий фільмик «Трактористи». Невелике перебільшення, звичайно, але ну дуже вже красиво показали зазначений у назві фільму фах. Красиво, немов у казці.

Здається, пишучи рецензію на «Гордість та упередження», я зарано почав рахувати минулорічних кіноджентльменів. До цього списку слід додати колишнього передостаннього самурая – японця Ватанабе, хоча його герой є трохи незвичною модифікацією традиційного образу: він немовби і чарівний принц, і хрещена-фея в одній особі. Це зовсім не означає, що у персонажа присутній який-небудь характер: цього разу завдання талановитого актора – час від часу світити в кадрі своїми розумними очами й посмішкою.

Всi вiйни рiзнi, всi вiйни однаковi. Так каже головний герой стрiчки. Втiм, наголос у даному випадку треба робити саме на першiй частинi речення.

Якщо перемога у вiйнах стародавнiх, античних й середньовiчних, визначалась силою та чисельнiстю, то в бiльш сучасних, принаймнi у ХХ столiттi – зброeю, що було спричинене появою ii небезпечних вже в планетарному масштабi рiзновидiв. Що ж визначаe перемогу в останнiх вiйнах? Технологiя, а не людина та ii зброя. Зовсiм не випадкова гiркота в словах героя Сарсгаарда, який скаржиться на те, що фронт зсуваeться швидше, нiж встигають рухатись люди. Загiн снайперiв блукаe пустелею, вже фактично не розумiючи, де своi, а де вороги, в той час як вiйна вже на порозi завершення. Те, що ранiше робила рота, зараз робиться натисканням кiлькох кнопок. Те, що пiд час В’eтнаму робилось за тиждень, пiд час вiйни в Персидськiй затоцi виконували за пiвгодини. Людина стаe придатком технiки, а у тих, хто досi покладаeться на власнi вправнiсть й окомiр (як снайпери з фiльму), шансiв проявити себе – одиницi. Зi сльозами на очах вони повертаються додому героями-переможцями, так i не розрядивши зброi в напрямi противника.

Кiносезон-2005 був вельми багатим на образи справжнiх джентльменiв. Iх з’явилось на екранах аж двоe – мiстер Дарсi з черговоi екранiзацii роману Джейн Остiн i Кiнг-Конг iз зоопарку Пiтера Джексона. Обидва шляхетнi суб’eкти – з тiei категорii, що зустрiчаeться тiльки в романах i кiно, але другий поводиться набагато природнiше.

На такi веселi роздуми наводить той факт, що краще за все автори екранiзацii класичного твору Остiн донесли до глядачiв саме гумор. Найцiкавiшими вийшли тi персонажi, якi, свiдомо чи нi, e носiями цього гумору – це i молода Найтлi, i досвiдчена Блетiн в ролi матусi, яка старанно робить посмiховисько з себе та всiei своei родини. Тому не дивно, що краще за iншi у фiльмi сприймаються саме гумористичнi сцени, наприклад, тi, якi змальовують побут Беннетiв. Щоправда, гумор значно осучаснили, щоб його було легше проковтнути сучаснiй публiцi.

Стосовно лiнii романтичноi… в тому виглядi, в якому ii подали цього разу, вiд порiвнянь з “Попелюшкою” вберегтись не вдалося – як i з кiлькома десятками мелодрам, iсторичних i не дуже. Стосунки мiж всiма героями вийшли бiльш спрощеними i, знову ж таки, осучасненими. Нiчого дивного – такий пiдхiд e бiльшим гарантом успiху, нiж спроба перенести на екран не завжди зрозумiлi устрiй, звичаi та стиль поведiнки людей iншоi епохи.

На хвилi успiху фiлософськоi “фентезi” “Володар перснiв” i екранiзацiй популярних дитячих книжок про пригоди маленького чарiвника Голлiвуд взявся за ще один вiдомий “фентезiйний” епос, у якого теж вистачаe прихильникiв. Знову ж таки залишаю цiй категорii глядачiв можливiсть висловитись на тему, наскiльки стрiчка близька до першоджерела i чи вiрно перенесенi на екран характери й подii. З точки ж зору людини, яка роман не читала, фiльм видаeться дуже якiсною розвагою для дiтей i певноi частини дорослоi публiки, але, на жаль, позбавленою глибокого змiсту, який надавав особливоi ваги “Володарю”.

Мiфологiя (принаймнi та ii частина, яку до нас донесли сценаристи) розроблена непогано, хоча нiчого принципово нового в нiй не помiтно. Це сумiш рiзних казкових персонажiв i стандартних сюжетних поворотiв, яку найбiльше хочеться назвати масштабною екранiзацieю “Снiговоi королеви”. Серйозних мiркувань про природу добра i зла та iх протистояння вона не навiюe, хоча це найперше завдання будь-якоi амбiцiйноi фантазii.

Безумовно, найвизначнiший фiльм фестивалю британського кiно, який поeднуe серйознiсть проблематики з першокласним художнiм рiшенням. Блискуча робота Iмельди Стаунтон, яка стала справжньою душею фiльму. Зазвичай по-справжньому видатнi акторськi образи важко уявити без яких-небудь темних бокiв натури, але у даному випадку маeмо виняток з цього правила: в характерi Вeри Дрейк нiчого негативного фактично немаe. Стаунтон переконливо граe людину, яка живе заради iнших – своiх близьких, пацieнтiв, дiвчат, яким вона, як щиро вважаe, допомагаe. Допомагаe не заради грошей – просто тому, що не може не допомогти. Свiт, звичайно, не без людей практичних, тому доброта i певна наiвнiсть Вeри стаe джерелом прибуткiв для iнших.

У стрiчцi взагалi майже бездоганний пiдбiр персонажiв i акторiв, починаючи з чоловiка i дiтей Дрейк i закiнчуючи добрим iнспектором i суворим суддею (епiзод, чудово зiграний Джимом Броадбентом). Однак особливо вирiзняeться вiдморожена парочка – дочка Вeри та знайдений для неi наречений, вони фактично крадуть фiльм у його першiй половинi, викликаючи дуже жваву глядацьку реакцiю. Ця лiнiя, до речi, свiдчить, що Дрейк – жiнка хоч в чомусь i наiвна, але зовсiм не дурна i в людях розбираeться.