Категорія: Рецензії

Альпiнiстська тематика маe чималий видовищний потенцiал, але у бiльшостi випадкiв використовуeться досить стандартно, стаючи темою для бойовикiв з рiзноманiтними трюками на кшталт “Скелелаза” або “Вертикальноi межi”. Однак небезпека, що супроводжуe сходження на неприступнi вершини, складнi стосунки, якi виникають мiж людьми пiд час таких подорожей, дають можливостi i для створення гостродраматичних творiв, i саме це доводить стрiчка Макдональда.

“Торкаючись безоднi” важко назвати видатним художнiм твором. Це гiдна екранiзацiя неймовiрноi реальноi iсторii. Першi пiвгодини взагалi важко зрозумiти, навiщо було знiмати цей фiльм. Але як тiльки Саймон рiже мотузку, стаe очевидно, що це буде не типова альпiнiстська картина. Наприкiнцi ж розумieш: ця iсторiя варта того, щоб ii розповiсти якомога бiльшiй кiлькостi людей.

Те, що про подii розповiдають iхнi учасники, живi i здоровi, даe неоднозначний ефект. Знання про те, що все закiнчиться добре, частково знижуe напругу. Якби не це, на базi такого сюжету можна було б побудувати крижаний трилер, але режисер навiть не намагався це зробити. Його цiкавить подвиг конкретноi людини, перемога сили волi, трiумф виживання попри все що завгодно. Тому вiн даe можливiсть цiй людинi розповiсти все самiй. А для того, щоб переживання, якi притупились за двадцять рокiв, залишались емоцiйними, вiн проiлюстрував iх з усiм можливим реалiзмом. Ми бачимо людину, яка перемогла долю, чуeмо ii слова, вiдчуваeмо абсолютну реальнiсть кiнооповiдi, i нам передаeться ii надзвичайна життeстверджуюча сила.

Час невблаганний. Хлоп’ята-чарiвники ростуть, стають все бiльш довгов’язими i широкопикими, i вiдсутнiсть у них серйозних акторських здiбностей стаe все бiльш помiтною. Втiм, за чотири роки вони вжились у своi ролi в достатнiй мiрi, щоб втримувати на плаву шоу, не даючи йому потонути. Тим паче, що iм допомагають такi потужнi магiчнi сили, як режисерський професiоналiзм Майка Н’юелла, чародii-спецефектники та фiнансова мiць Голлiвуду.

Взагалi можна було б втриматись вiд зауваження про акторськi здiбностi, однак, на вiдмiну вiд перших трьох стрiчок, четверта у бiльшiй мiрi зосереджуeться на особистих переживаннях юних героiв – перше кохання i таке iнше. Тут вже e що грати, i, на жаль, успiхи Редклiффа та Грiнта у цьому майже такi самi, як у iхнiх героiв на першому балу. У Емми Вотсон, тобто Гермiони, в обох випадках досягнення кращi, але ii роль цього разу не дуже велика, а участi у пригодах вона майже не бере – на вiдмiну вiд попередньоi, третьоi частини, де вона фактично вiдсунула у тiнь заголовного героя.

Другу стрiчку з “американськоi” трилогii фон Трieра важко назвати продовженням “Догвiля” у традицiйному значеннi. Обидвi картини нiбито й належать до одного жанру, який можна назвати фiлософською сатиричною притчею, але наближаються до нього iз зовсiм рiзних бокiв. У них подiбне художнe рiшення (умовнiсть декорацiй), але рiзнi рiвнi емоцiйного наповнення. I головна героiня, яка зв’язуe картини, теж немовби розпадаeться на двi особистостi, в усякому разi, на рiвнi глядацького сприйняття.

В “Догвiлi” був надзвичайний емоцiйний накал. Не було сумнiвiв, на чиeму боцi симпатii публiки, бо був чiткий подiл на жертву i катiв – принаймнi, до фiналу. “Мандерлай” набагато спокiйнiший, прорахований з майже математичною точнiстю: в сюжетi немаe жодноi пiдвiшеноi рушницi, яка б не вистрiлила. Подiл на правих i винуватих цього разу менш чiткий, i авторська iронiя, яка часто трансформуeться в жорсткий сарказм, торкаeться всiх i кожного, i в першу чергу – головноi героiнi.

До бiса цих людей. Вони знову його вбили!

Все ж таки час цiкаво розставляe своi наголоси. Це вiдчуваeться, коли порiвнюeш три версii “Кiнг-Конга” – 1933 р., 1976 р. i найсвiжiшу, зняту Пiтером Джексоном.

Цей сюжет завжди був трохи провокацiйним, як i будь-яка iсторiя про абсолютне протистояння, в якому не можна однозначно вибрати, за яку сторону вболiвати. В оригiналi Конг – монстр (лялька з пластилiновою головою – образ не завжди приeмний), хоча й не зовсiм традицiйний, людство в особi мужнiх режисера Денхема й першого помiчника капiтана Дрiскола впевнено виграe у нього глядацькi симпатii, але не з великою перевагою. У картинi 1976 р. розподiл симпатiй фiфтi-фiфтi майже зберiгаeться, але цього разу вiдчутно схиляeться на користь Конга: вiн вже людиноподiбна тварина, часом небезпечна, але з добрим серцем. У версii Джексона людству не залишаeться жодного шансу (якщо не рахувати мiс Дарроу, про яку мова трохи пiзнiше).

Режисер свiдомо вiдкинув усi компромiси. На екранi немаe нiяких представникiв влади, вiйськових керiвникiв i т. i., яким шкода тварину, але якi йдуть на таку жертву, щоб не постраждали люди. Майже всi людськi персонажi, якi з’являються (епiзодично) у другiй половинi фiльму, пiдкреслено позбавленi привабливостi, з тими ж, з якими ми встигли познайомитись на початку, вiдбуваються химернi змiни.

Мабуть, тiльки так i можна зараз екранiзувати оповiдання класикiв фантастики – брати головну iдею i накручувати навколо неi пригоди й спецефекти. Так робили автори бiльшостi фiльмiв за творами Фiлiпа К. Дiка, не минула ця доля i великого Бредберi.

На науковий бiк теми краще не звертати уваги, бо виникне безлiч питань. Найголовнiше – чому майбутнe змiнюeться не вiдразу (що було б логiчно), а якимись хвилями, вiд яких персонажi розлiтаються в усi боки. Але ми розумieмо, що якби всi персонажi-люди вiдразу ж набули того вигляду, який презентуe пiсля останньоi хвилi доктор Ренд (найкумеднiший кадр), сюжету б не було. Це не eдина дiра у запропонованiй сценаристами науковiй концепцii, тому над нею краще взагалi не замислюватись – нехай цим займаються головнi героi.

А займаються вони цим досить переконливо – в мiру своiх талантiв i закладених в далекому вiд iдеалу сценарii можливостей. Хоча дiйсно яскравих особистостей серед головних персонажiв немаe, якщо не рахувати пiдлого магната у виконаннi як завжди неперевершеного Кiнгслi – цей антигерой не граe значноi ролi в подiях.

Для тих, на кого не справив враження рекламний ролик цього фiльму, сама стрiчка стане приeмним сюрпризом. Ролик, хоча й досить точно вiдображаe сюжетну iнтригу, даe зрозумiти, що на глядача чекаe чергова комедiя, причому не дуже розумна. Вiдразу хочеться засмутитись на тему “Ось i Мерiл Стрiп, як i рештi титанiв, нiчого не залишаeться, крiм комедiй не найкращоi якостi”. Однак насправдi фiльм, який нашi прокатники не дуже вдало охрестили “Мiй найкращий коханець”, – продукт дуже якiсний i навiть не зовсiм комедiйний. Якщо й можна назвати його романтичною комедieю, то в цi слова слiд вкладати зовсiм не той змiст, до якого звикли прихильники стрiчок з Джулieю Робертс, Мег Раян та Сандрою Баллок.

Картина торкаeться цiлого спектру вiдтiнкiв емоцiй, стосункiв та пов’язаних з ними проблем, але ii головною темою e вмiння вчитися i розумiти. Бо в цьому фiльмi вчаться всi троe головних героiв, навiть тi, хто давно самi вчать iнших.

Молодий чоловiк пiзнаe не тiльки справжнe кохання, а й ту не завжди приeмну iстину, що в тому мiсцi, де казки зазвичай закiнчуються на нотi “I жили вони довго i щасливо”, в життi починаeться низка проблем побутових i особистих. Вiн стикаeться з першими розчаруваннями, отримуe першу справжню роботу i вчиться вiддавати найкраще коханiй людинi. Грiнберг добре виглядаe в цiй ролi: не тiльки пiдходить типажно, а змiг надати своeму герою майже дитячоi зворушливостi i часом дитячого егоiзму. Не опинитись в тiнi таких партнерок – це вже досягнення.

Час вiдкривати сезон вiдстрiлу клонiв. Просто зашкалюe кiлькiсть слабких, пересiчних чи просто поганих фiльмiв на цю тему. “Еон Флакс” належить саме до останньоi категорii.

Це одна з тих стрiчок, переглядаючи якi, намагаeшся зрозумiти: на що ж вони розраховували? На спецефекти? Для хiтового рiздвяного бойовичка iх тут замало, i вони не дуже вражаючi. У порiвняннi з цieю нудотою “Острiв” може здатись зразком якiсного видовищного фантастичного екшна. На iм’я минулорiчноi лауреатки “Оскара”? Шкода, але роль ляльки-встаньки а-ля Лара Крофт iй пасуe набагато менше, нiж Анжелiнi Джолi. I Айлiн Ворнос з “Монстра”, i Гiльза Бессе з “Голови у хмарах” (ролi, взагалi-то дуже далекi вiд iдеалу) викликають емоцiй в сто разiв бiльше, нiж дерев’яна Еон. Якщо б в фiналi вона отримала цеглиною по лобi, навряд чи хтось засмутився б. Про акторство у даному випадку не йдеться зовсiм, що ж стосуeться iншого… Пiдстрижи волосся i пофарбуйся в чорний колiр – чи не таку пораду давав сатана Аль Пачiно героiнi Шарлiз в “Адвокатi диявола”, щоб змусити ii чоловiка Кiну Рiвза забути про неi? Чомусь згадалось, хоча це, звичайно ж , справа смаку i до художнiх якостей картини не маe жодного вiдношення.

Ще одна стрiчка, яка дослiджуe тему самотностi людини у великому мiстi, вiдчуження, спроби знайти близьку душу. Не дуже оригiнальна, не дуже глибока, не дуже драматична, але враження загалом позитивне.

Хiба що Мартiн у некомедiйнiй ролi сприймаeться якось незвично. Провини актора у цьому немаe – тiльки в тому, що вiн за свою кар’eру знявся у такiй кiлькостi комедiй. Тому й першi сцени з ним, коли вiн нiяк не всядеться на канапi в квартирi Мiрабель або зi скепсисом нюхаe запропоноване вино (з холодильника) налаштовують на веселий настрiй. Але потiм все змiнюeться – навiть не сам персонаж, ставлення до нього. Якщо в домi i в бiзнесi у нього повний порядок, то в усьому iншому переважаe якась, так би мовити, половинчастiсть – в почуттях, бажаннях, життeвих цiлях. Вiн взагалi не хоче проходити шлях до серця помiченоi у вiддiлi рукавичок унiвермагу дiвчини, але, немовби не помiчаючи цього, проходить пiвшляху, потiм рiзко звертаe убiк, повертаeться назад, робить ще кiлька крокiв i все ж таки зупиняeться на пiвшляху.

Провал цiei стрiчки в американському прокатi досить показовий – вiн у даному випадку e певною гарантieю якостi. Бо якщо сатира користуeться успiхом у тих, проти кого вона спрямована, з нею не все гаразд. Типовий приклад: Голлiвуд охоче рекламував “Улюбленцiв Америки” як сатиру на Голлiвуд, але яка ж це сатира? Це звичайна романтична комедiя з кiлькома вiдносно гострими жартами. Iнша справа – “Гори, Голлiвуд, гори”: оце вже “фабрика мрiй” проковтнути не може, тому вiдразу ж називаe найгiршим фiльмом року.

У випадку з “Домiно”, яку можна сприймати як трилер чи кримiнальну драму лише через непорозумiння, мiшенi сатири – i виробник, i споживач, центральна ж тема – сучасна теле-кiно-поп-культура, де абсолютно органiчно змiшуються насилля i релiгiя, порно i полiтика, суспiльна критика i промивання мiзкiв, трагедiя i “мильна опера”, брехня i фантазiя. За стилiстикою “Домiно” трохи нагадуe попередню роботу Скотта “Гнiв”, але там була сильна прив’язка до конкретного жанру. В новiй стрiчцi режисер, здаeться, насолоджуeться “перемиканням каналiв”, в мить змiнюючи жанр, стиль i настрiй стрiчки.