Будинок воскових фiгур

Теплий вiск огортаe твоe зв’язане злими людьми тiло i вже через деякий час з людини ти перетворюeшся на дещо iнше, хоча ти все ще при тямi i можеш рухати очима. I коли твiй переляканий друг з найкращими намiрами починаe очищати твоe тiло вiд воску, ти починаeш жалiти, що народився на свiт…

Якщо забрати вiск – що залишиться вiд цього фiльму? Затертий сюжет про манiякiв, який чекають за кожним рогом безпорадних американських юнакiв та дiвчат. А вiск додав банальнiй iсторii певний шарм, дозволив побудувати досить вражаючу декорацiю будiвлi музею, зняти ефектну вогневу фiнальну сцену, коли все навколо починаe танути i розпливатись пiд ногами героiв, нарештi, дати вбивцям чудернацьку мотивацiю. Щоправда, останнe не e заслугою авторiв цьогорiчного “Будинку”, оскiльки iх стрiчка не оригiнальний твiр, а римейк класики жахiв, з якою ii краще не починати порiвнювати.

Страшною цю картину назвати важко, але любителiв жахiв порадуe тонкий цинiчний гумор цiлого ряду епiзодiв. Крiм фiнальноi, слiд згадати сцену, в якiй докладно показано процес обробки воском людського тiла, i ту, в якiй цей вiск намагаються з тiла здирати, вiдтинання голови i, звичайно ж, вбивство героiнi Парiс Хiлтон, не кажучи вже про стриптиз у ii виконаннi. На жаль, все це ми отримуeмо лише у другiй половинi стрiчки, тож пiд час першоi доведеться понудьгувати.

Теплий вiск огортаe твоe зв’язане злими людьми тiло i вже через деякий час з людини ти перетворюeшся на дещо iнше, хоча ти все ще при тямi i можеш рухати очима. I коли твiй переляканий друг з найкращими намiрами починаe очищати твоe тiло вiд воску, ти починаeш жалiти, що народився на свiт…

Якщо забрати вiск – що залишиться вiд цього фiльму? Затертий сюжет про манiякiв, який чекають за кожним рогом безпорадних американських юнакiв та дiвчат. А вiск додав банальнiй iсторii певний шарм, дозволив побудувати досить вражаючу декорацiю будiвлi музею, зняти ефектну вогневу фiнальну сцену, коли все навколо починаe танути i розпливатись пiд ногами героiв, нарештi, дати вбивцям чудернацьку мотивацiю. Щоправда, останнe не e заслугою авторiв цьогорiчного “Будинку”, оскiльки iх стрiчка не оригiнальний твiр, а римейк класики жахiв, з якою ii краще не починати порiвнювати.

Страшною цю картину назвати важко, але любителiв жахiв порадуe тонкий цинiчний гумор цiлого ряду епiзодiв. Крiм фiнальноi, слiд згадати сцену, в якiй докладно показано процес обробки воском людського тiла, i ту, в якiй цей вiск намагаються з тiла здирати, вiдтинання голови i, звичайно ж, вбивство героiнi Парiс Хiлтон, не кажучи вже про стриптиз у ii виконаннi. На жаль, все це ми отримуeмо лише у другiй половинi стрiчки, тож пiд час першоi доведеться понудьгувати.

У центрi сюжети – не закохана пара, як у бiльшостi подiбних сюжетiв, а брат з сестрою, хоча i такий варiант останнiм часом зустрiчаeться досить часто – згадаймо перший “Джиперс Крiперс” або цьогорiчних “Перевертнiв” Веса Крейвена. Однак автори “Будинку воскових фiгур” спробували додати в усiм вiдому схему хоч щось оригiнальне: iхнi брат i сестра – двiйнята, чим пояснюeться особливий духовний зв’язок мiж ними, як i готовнiсть жертвувати собою заради iншого. Елiша Катберт та Чед Майкл Мюррей роблять своiх персонажiв бiльш-менш схожими на живих людей, хоча майже нiчого грати iм тут i не довелось. Якщо ж врахувати, що по той бiк барикад теж дiють близнюки (хоча iх стосунки практично не прописанi в сценарii), то цю тему можна визнати центральною у фiльмi – непогане рiзноманiття серед схожих, наче брати-близнюки, голлiвудських манiячних хоррорiв.

Острiв

Якщо точно не знати, що сценарiй цього фiльму писав не Майкл Бей, можна подумати, що його iдея прийшла в голову цьому режисеру, коли вiн з натхненням працював над сценою з “Поганих хлопцiв-2”, в якiй Вiлл Смiт та Мартiн Лоренс знущаються з трупiв у моргу. Вона нiби ключ до концепцii “Острова”, принаймнi такоi, якою ii розумie ii творець – нi, не Бей, а головний доктор у виконаннi Шона Бiна. Вiн може створювати своiх клонiв, дарувати iм фальшивi спогади, тримати в залiзних рукавицях, годувати, як баранiв у загонi, оперувати i знищувати, але нi на секунду не дозволяe собi вiдноситись до них, як до звичайних людей. Люди – це тi, хто народився так само, як вiн, тi, кому вiн допомагаe, продовжуe життя. А цi копii, хоч вони й можуть мислити i вiдчувати, – для нього мертвi з самого початку: творець вважаe, що у них немаe душi.
Саме ця лiнiя (у сюжетi не просто другорядна, а майже епiзодична) – найцiкавiше, що e в бойовичку, який навiть в американському прокатi пройшов без особливого успiху. Навiть якщо нi Бей, нi Бiн про це не думали, все одно вийшла коротка, але яскрава iлюстрацiя однiei особливостi людського мислення. Глядач спiвчуваe клонам i готовий зi старту вважати iх за людей хоча б тому, що це голлiвудськi зiрки зi знайомими обличчями. Однак той, хто створив iх, нiколи не зможе свiдомо поставити iх на один рiвень з собою. Дистанцiя мiж творцем i творiнням залишиться, навiть якщо вони будуть схожi в усьому, – перший завжди вважатиме, що стоiть вище. Монстр нiколи не мiг пробачити Франкенштейна, бо для нього вiн залишався лише Його творiнням.

Якщо точно не знати, що сценарiй цього фiльму писав не Майкл Бей, можна подумати, що його iдея прийшла в голову цьому режисеру, коли вiн з натхненням працював над сценою з “Поганих хлопцiв-2”, в якiй Вiлл Смiт та Мартiн Лоренс знущаються з трупiв у моргу. Вона нiби ключ до концепцii “Острова”, принаймнi такоi, якою ii розумie ii творець – нi, не Бей, а головний доктор у виконаннi Шона Бiна. Вiн може створювати своiх клонiв, дарувати iм фальшивi спогади, тримати в залiзних рукавицях, годувати, як баранiв у загонi, оперувати i знищувати, але нi на секунду не дозволяe собi вiдноситись до них, як до звичайних людей. Люди – це тi, хто народився так само, як вiн, тi, кому вiн допомагаe, продовжуe життя. А цi копii, хоч вони й можуть мислити i вiдчувати, – для нього мертвi з самого початку: творець вважаe, що у них немаe душi.

Саме ця лiнiя (у сюжетi не просто другорядна, а майже епiзодична) – найцiкавiше, що e в бойовичку, який навiть в американському прокатi пройшов без особливого успiху. Навiть якщо нi Бей, нi Бiн про це не думали, все одно вийшла коротка, але яскрава iлюстрацiя однiei особливостi людського мислення. Глядач спiвчуваe клонам i готовий зi старту вважати iх за людей хоча б тому, що це голлiвудськi зiрки зi знайомими обличчями. Однак той, хто створив iх, нiколи не зможе свiдомо поставити iх на один рiвень з собою. Дистанцiя мiж творцем i творiнням залишиться, навiть якщо вони будуть схожi в усьому, – перший завжди вважатиме, що стоiть вище. Монстр нiколи не мiг пробачити Франкенштейна, бо для нього вiн залишався лише Його творiнням.

Що залишиться, якщо вiдкинути аспект творця i творiння? Абсолютна мертва перша третина стрiчки, в якiй Бей намагався створити “атмосферу”, але натомiсть навiяв смертельну нудьгу. Бiлi костюми, замкнутий простiр, одноманiтна робота i заборонене кохання – таку модель “iдеального” суспiльства майбутнього оригiнальною нiяк не назвеш, наповнити ii якимось новим (не кажучи вже глибоким) змiстом важко, i Бею це не вдалось. Другу третину рятуe чудовий актор Стiв Бушемi. Вiн не вперше виконуe рятiвну мiсiю у Бея – завдяки його гострохарактерному виконанню можна було спокiйно дивитись навiть “Армагеддон”. В “Островi” його досить швидко вбивають, але якраз пiсля цього сумного епiзоду режисер переходить до того, що вiн вмie знiмати найкраще, – до видовищних перегонiв з вибухами, тисячами розбитих машин, гелiкоптерiв i будiвель. Тут дiйсно e на що подивитись. Головнi героi на цьому тлi майже губляться, а тим паче iхнi пристрастi i почуття. I хоча обох грають талановитi актори, у даному випадку iх мiг замiнити хто завгодно. Якщо Макгрегору ще дали можливiсть зiграти рiзнi натури клона та оригiнала, то у Йохансон не було жодного шансу.

Не напружуйтесь, пане Бей. Не потрiбно у ваших фiльмах нiякоi мелодрами i “психологii”, клонськоi чи людськоi, iх дивляться не заради цього. Народжений знiмати лiтаючi автомобiлi повинен знiмати лiтаючi автомобiлi, в цьому немаe нiчого поганого. I якби “Перл Харбор” складався тiльки зi сцени нападу, чи не став би вiн цiлком прийнятним художнiм фiльмом?

Краiна мерцiв

Фiльм-привiт з вiдеосалонних 80-х: ходячi мертвяки, розiрванi горлянки, фонтани кровi. Втiм, дещо змiнилось: на повному серйозi такi стрiчки вже не робить, навiть засновник жанру, Джордж Ромеро. Вiн теж може дозволити собi кiлька “чорних” жартiв, наприклад, оркестр iз зомбi на початку картини або використання живих трупiв в атракцiонах для ще живих громадян. Бюджет у нього теж нинi не такий куций, як у 80-х, а тим паче у 60-х: можна i декорацii мегаполiсу побудувати, i кiлькох зiрок (Деннiс Хоппер, Азiя Ардженто) запросити, i десяток вибухiв влаштувати.

Вигадати щось нове у цьому жанрi майже неможливо, але Ромеро намагаeться. Його зомбi починають еволюцiонувати, i у них з’являeться свiй лiдер – велетенський негр, який вмie риканням визначити обов’язки кожного мертвяка i дуже ображаeться, коли стрiляють не тiльки в нього самого, а й в його соплемiнникiв. Дивна рiч: вiн завжди на передовiй, але йому в голову не влучила жодна куля, пущена вправними мисливцями на зомбi. Напевно, це i e талант справжнього лiдера: бути нiби й в перших рядах, але так, щоб вороги не дiстали. I своe плем’я вiн до перемоги приводить.

Фiльм-привiт з вiдеосалонних 80-х: ходячi мертвяки, розiрванi горлянки, фонтани кровi. Втiм, дещо змiнилось: на повному серйозi такi стрiчки вже не робить навiть засновник жанру, Джордж Ромеро. Вiн теж може дозволити собi кiлька “чорних” жартiв, наприклад, оркестр iз зомбi на початку картини або використання живих трупiв в атракцiонах для ще живих громадян. Бюджет у нього теж нинi не такий куций, як у 80-х, а тим паче у 60-х: можна i декорацii мегаполiсу побудувати, i кiлькох зiрок (Деннiс Хоппер, Азiя Ардженто) запросити, i десяток вибухiв влаштувати.

Вигадати щось нове у цьому жанрi майже неможливо, але Ромеро намагаeться. Його зомбi починають еволюцiонувати, i у них з’являeться свiй лiдер – велетенський негр, який вмie риканням визначити обов’язки кожного мертвяка i дуже ображаeться, коли стрiляють не тiльки в нього самого, а й в його соплемiнникiв. Дивна рiч: вiн завжди на передовiй, але йому в голову не влучила жодна куля, пущена вправними мисливцями на зомбi. Напевно, це i e талант справжнього лiдера: бути нiби й в перших рядах, але так, щоб вороги не дiстали. I своe плем’я вiн до перемоги приводить.

“Краiна мерцiв” – це той випадок, коли аналiзувати образи трупiв цiкавiше, нiж живих. У порiвняннi з сiрими шаблонними “героями” ходячi мерцi (на ролi яких Ромеро взяв десяток друзiв та знайомих) вийшли напрочуд виразними – хто з тих, хто переглянув стрiчку, не пам’ятаe хлопця, якого поставили рубати паркан, чи дiвчину, яку темношкiрий лiдер навчив “влучно” стрiляти? У кожного з них свiй неповторний вираз поiденого хробаками обличчя (який не змiнюeться впродовж всього фiльму, але саме тому й запам’ятовуeться), свiй смiшно звучить, але характер.

А що з живими? Як завжди, погано. Головний герой, вродливий, смiливий i стандартний, який врятуe у фiналi вiд зомбi кого-небудь з людей… тiльки для того, щоб iншi зомбi з’iли iх через тиждень. Його дiвчина, врятована з клiтки iз зомбi (тепер ми знаeмо, куди Голлiвуд вiдправляe колишнiх дiвчат Бонда або Ксандера Кейджа, немаe рiзницi), яка трохи стрiляe i багато говорить. Напарник головного героя, який стрiляe багато i влучно, хоча й маe лише одне око. Дрiбний амбiцiйний кримiнальник, який наiвно вiрить, що зможе стати в один ряд з сильними свiту цього, а коли дiзнаeться, що це не так, вирушаe шукати проблеми на свою голову. I ще e Деннiс Хоппер. Що б ми робили без Хоппера? Без нього можна було без жодних докорiв сумлiння сказати, що весь живий акторський склад переграв другий зомбi справа з третього ряду, а так нi – колишнiй “Безтурботний iздець” вправно лiпить свiй образ маленького диктатора, який навiть трупу кричить: “Ти не маeш на це права!” Що тут робить актор такого класу?.. Згадуe минуле, мабуть. Адже його розквiт слави вiдбувся у 60-х, як i у Ромеро. Двом мастодонтам завжди e про що поговорити при зустрiчi.

Що розважаe найбiльше, то це претензii режисера на якийсь соцiальний аналiз. Бажання показати, що й на краю загибелi людство залишаeться тим самим смердючим мурашником, яким воно завжди було. Що й у цьому випадку буде чiткий капiталiстський подiл, будуть гнобленi i гнобителi. У 60-70-х цю iдею ще можна було вигiдно продати, а зараз це така сама банальнiсть, як восьмий мертвяк у другому рядi. Захоплююче видовище: двобiй капiталiзму (Хоппер) з робочим класом (Легуiзамо). I хто переможе? Наш улюблений негр-зомбi! Це як у “Блефi”: коли один ставить на червоне, а iнший – на чорне, виграe зеро.

Порочний незайманий

На потрiбний настрiй налаштовуe вже початок фiльму, стилiзований пiд нiме кiно початку минулого столiття. “Чоловiк”, “його робота”, “його ритуали”… Пiд час перегляду неодноразово виникаe питання: чи багато втратив би фiльм, якби вiн весь був зроблений у подiбному стилi? Мабуть, таки втратив би, бо далi режисер переходить до тем, де дiалоги необхiднi. Хоча божевiльнi (i демонстративно брехливi) монологи головноi героiнi про ii минуле краще сприймалися б, якби iх подали як нiме лепетання з коротким титром. I якщо головний герой когось i нагадуe, то Бастера Кiтона. Те саме незворушне обличчя, на якому майже нiколи не з’являeться посмiшка, та сама готовнiсть без емоцiй прийняти все те, що для нього пiдготував жорстокий свiт. I та сама здатнiсть гiдно вiдповiсти на будь-який виклик, тiльки ii треба вмiти роздивитись.

Кохання-приниження, диктатура-революцiя – автори “Порочного незайманого” бавляться з цими поняттями, ведучи iх паралельними шляхами. Всi знають, що найкраще революцiонуeться в компанii вiрних прибiчникiв за кухлем пива в кав’ярнi. У фiльмi це прирiвнюeться до того, що головний герой робить в оточеннi своiх улюблених фотографiй, тiльки вiн отримуe задоволення на самотi, а “революцiонери”, втiкачi з Iспанii – разом i на виду у всiх.

На потрiбний настрiй налаштовуe вже початок фiльму, стилiзований пiд нiме кiно початку минулого столiття. “Чоловiк”, “його робота”, “його ритуали”… Пiд час перегляду неодноразово виникаe питання: чи багато втратив би фiльм, якби вiн весь був зроблений у подiбному стилi? Мабуть, таки втратив би, бо далi режисер переходить до тем, де дiалоги необхiднi. Хоча божевiльнi (i демонстративно брехливi) монологи головноi героiнi про ii минуле краще сприймалися б, якби iх подали як нiме лепетання з коротким титром. I якщо головний герой когось i нагадуe, то Бастера Кiтона. Те саме незворушне обличчя, на якому майже нiколи не з’являeться посмiшка, та сама готовнiсть без емоцiй прийняти все те, що для нього пiдготував жорстокий свiт. I та сама здатнiсть гiдно вiдповiсти на будь-який виклик, тiльки ii треба вмiти роздивитись.

Кохання-приниження, диктатура-революцiя – автори “Порочного незайманого” бавляться з цими поняттями, ведучи iх паралельними шляхами. Всi знають, що найкраще революцiонуeться в компанii вiрних прибiчникiв за кухлем пива в кав’ярнi. У фiльмi це прирiвнюeться до того, що головний герой робить в оточеннi своiх улюблених фотографiй, тiльки вiн отримуe задоволення на самотi, а “революцiонери”, втiкачi з Iспанii – разом i на виду у всiх.

З диктатурою ще цiкавiше. “Ти не розумieш, наскiльки важко бути диктатором”, – стомлено кидаe фразу карикатурна фатальна жiнка, яка намагаeться якомога сильнiше принизити eдиного, хто пiклуeться про неi, i навiть примушуe його прилюдно цiлувати iй ноги. Насправдi ж, хто з цих двох у данiй ситуацii диктатор – це велике питання. Вона може скiльки завгодно знущатися, коли вони вдвох, виганяти нещасного офiцiанта з його квартири i таке iнше, але на його боцi – суспiльна думка, яку тут втiлюють його сусiди та добрий хазяiн. На його боцi – жалiсть оточуючих: ще б пак, вiн рятуe падшу жiнку. Нiкуди ця чи то росiйська графиня, чи то iспанська революцiонерка не втече – iй, напiвбожевiльнiй, теж потрiбнi грошi для ii забаганок. Виникаe ситуацiя, коли одне одного принижуe у рiвнiй степенi, бо те, як намагаeться реалiзувати своi почуття головний герой, в межi здорового людського кохання теж не вкладаeться. Вiн може скiльки завгодно повзати навколiшках перед об’eктом бажання, але хоче раз i назавжди прив’язати його до себе – про довiру чи повагу тут навiть не йдеться. Цим вiн нагадуe, наприклад, “Колекцiонера” з однойменноi стрiчки Вiльяма Вайлера.

Наступаe момент, коли цей взаeмний садизм починаe трохи набридати, але все рятуe ще одна нiма стилiзацiя – “Офiцiант вбиваe Франко”. Стилiзацiя блискуча: наiвна магiя, яку мав кiнематограф у першi два десятирiччя свого iснування, немовби повертаeться, знову запалюючи екран пристрастями, якi чомусь не здаються наiвними, ляльковими, картонними. Бо це фiнал iсторii, можливий тiльки в хворiй уявi приниженого офiцiанта: вiн вбиваe диктатора, стаe героeм, i кохана-мучителька цiлуe йому ноги. Оце те, про що вiн мрie. Що може породити приниження? Правильно, тiльки диктатуру.

Iмперiя вовкiв

Схоже, час вiдкривати новий спецiальний пiджанр: “французький трилер з Жаном Рено за сценарieм Жана-Крiстофа Гранже”. “Iмперiя вовкiв” дуже нагадуe кальку з двох “Багрових рiк”: старий флiк (обов’язково Рено), молодий флiк, похмура атмосфера, жахлива таeмниця, кривавi манiяки, розтерзанi трупи. Хоча e i деякi вiдмiнностi.

Другорядну сюжетну лiнiю в “Iмперii” пiднято на один рiвень з головною, або навiть вище. Це було непогане рiшення: розслiдування двома полiцейськими дiяльностi серiйного вбивцi навряд чи зараз когось дуже захопить, а от iсторiя жiнки, яка раптово починаe розумiти, що свiт навколо неi e зовсiм не тим, чим здаeться, дiйсно може зацiкавити, принаймнi в першi пiвгодини (хоча i в нiй, як виявляeться, немаe нiчого по-справжньому оригiнального). Крiм двох, на перший погляд незв’язаних сюжетних лiнiй режисер намагаeться поeднувати ще й двi жанровi стихii: вищезгаданий “трилер з Рено” i бойовик з традицiйними бiйками, вибухами i стрiляниною. Але й це ще не все: Гранже i Наон намагаються поeднати в одному сюжетi двi iнтриги, якi погано одна з одною контактують. В результатi отримуeмо безперервну дiю на екранi, абсолютно вiдiрвану вiд реальностi i позбавлену найменших ознак правдоподiбностi. Шкода, адже жодна з двох iнтриг не e настiльки вiдверто анекдотичною, як в “Багрових рiках-2” (вiдразу згадуються безсмертнi слова Рено: “Апокалiпсис вiдмiняeться, ми в усьому розберемось”). Просто слiд було обмежитись однieю з них.

Схоже, час вiдкривати новий спецiальний пiджанр: “французький трилер з Жаном Рено за сценарieм Жана-Крiстофа Гранже”. “Iмперiя вовкiв” дуже нагадуe кальку з двох “Багрових рiк”: старий флiк (обов’язково Рено), молодий флiк, похмура атмосфера, жахлива таeмниця, кривавi манiяки, розтерзанi трупи. Хоча e i деякi вiдмiнностi.

Другорядну сюжетну лiнiю в “Iмперii” пiднято на один рiвень з головною, або навiть вище. Це було непогане рiшення: розслiдування двома полiцейськими дiяльностi серiйного вбивцi навряд чи зараз когось дуже захопить, а от iсторiя жiнки, яка раптово починаe розумiти, що свiт навколо неi e зовсiм не тим, чим здаeться, дiйсно може зацiкавити, принаймнi в першi пiвгодини (хоча i в нiй, як виявляeться, немаe нiчого по-справжньому оригiнального). Крiм двох, на перший погляд незв’язаних сюжетних лiнiй режисер намагаeться поeднувати ще й двi жанровi стихii: вищезгаданий “трилер з Рено” i бойовик з традицiйними бiйками, вибухами i стрiляниною. Але й це ще не все: Гранже i Наон намагаються поeднати в одному сюжетi двi iнтриги, якi погано одна з одною контактують. В результатi отримуeмо безперервну дiю на екранi, абсолютно вiдiрвану вiд реальностi i позбавлену найменших ознак правдоподiбностi. Шкода, адже жодна з двох iнтриг не e настiльки вiдверто анекдотичною, як в “Багрових рiках-2” (вiдразу згадуються безсмертнi слова Рено: “Апокалiпсис вiдмiняeться, ми в усьому розберемось”). Просто слiд було обмежитись однieю з них.

Поганi справи з мотивацieю персонажiв. У молодого полiцейського Поля вона проста, як дверi, i настiльки штампована, що при всьому своeму пафосi викликаe лише смiх. Краще було вже не називати жодноi причини для роботи в полiцii, нiж таку. Знову ж таки, шкода, бо Куiврен – актор непоганий. У досвiдченого героя Рено мотивацiя, навпаки, надто заплутана. Мандруючи вiд одного “несподiваного” повороту сюжету до iншого, Шиффер щоразу показуe нове обличчя, яке суперечить попередньому, це досить швидко набридаe, i iнтерес до персонажа як до людини зникаe. I, скажiть чесно, невже хтось насправдi думав, що Рено граe поганого флiка?

У випадку з головною героiнею неможливо робити аналiз, не розкриваючи спойлери. Досить сказати, що бiографiя у неi вийшла настiльки iрреальна, а мотивацiя туманна, що знайти актрису, яка могла як слiд зiграти ii, важко. Однак в першiй половинi фiльму виконавиця виглядаe досить переконливо, а це вже непогано.

Пiдбиваeмо пiдсумки: маeмо “Багровi рiки-3” (напевно, вiдеопiрати вже встигли обiзвати цю стрiчку саме так) з деякими елементами “Поцiлунку дракона”. В усiх сил вiдбиваючись вiд Голлiвуду нацiональним продуктом, французи, здаeться, не помiчають, що наступають на тi самi граблi, що й американцi. Якщо першi “Багровi рiки” мали сенсацiйний успiх в прокатi, то “Iмперiя вовкiв” зазнала повного провалу. Але це в жодному випадку не значить, що ми бiльше не побачимо французьких трилерiв з Рено за сценарieм Гранже.

Стелс

Ключовi сюжетнi ходи другоi половини фiльму зазвичай переказувати не прийнято, щоб не псувати враження глядачам. Однак “Стелс” – такий випадок, коли втрачати просто нема чого.

Картина починаeться як типовий полiткоректний бойовик. Трiйця головних персонажiв – дiвчина, негр i… бiлий i навiть чоловiк (чому б i нi – на те вона й полiткоректнiсть). Найжвавiший з цiei команди – цьогорiчний лауреат “Оскара” Джеймi Фокс – зникаe з поля зору надто швидко, щоб хоч якось врятувати становище. Джош Лукас вмie i самовпевнено посмiхатись, i швидко бiгати зi зброeю в руках, але i перше, i друге вiн вже демонстрував – вiдповiдно у “Стильнiй штучцi” i “Халку”. Джессiка Бiл… гарна дiвчина, але те, що вона маe щось спiльне з поняттям “актриса”, iй не вдалося довести нi в третьому “Блейдi”, нi тут. Ну то й нiчого, не психологiчну ж драму дивимось – свiжi обличчя, молодi енергiйнi актори, якi знають, що у них все попереду, дивитись можна, все гаразд. Негаразди виникають, як тiльки починаe розвиватись сюжет.

Ключовi сюжетнi ходи другоi половини фiльму зазвичай переказувати не прийнято, щоб не псувати враження глядачам. Однак “Стелс” – такий випадок, коли втрачати просто нема чого.

Картина починаeться як типовий полiткоректний бойовик. Трiйця головних персонажiв – дiвчина, негр i… бiлий i навiть чоловiк (чому б i нi – на те вона й полiткоректнiсть). Найжвавiший з цiei команди – цьогорiчний лауреат “Оскара” Джеймi Фокс – зникаe з поля зору надто швидко, щоб хоч якось врятувати становище. Джош Лукас вмie i самовпевнено посмiхатись, i швидко бiгати зi зброeю в руках, але i перше, i друге вiн вже демонстрував – вiдповiдно у “Стильнiй штучцi” i “Халку”. Джессiка Бiл… гарна дiвчина, але те, що вона маe щось спiльне з поняттям “актриса”, iй не вдалося довести нi в третьому “Блейдi”, нi тут. Ну то й нiчого, не психологiчну ж драму дивимось – свiжi обличчя, молодi енергiйнi актори, якi знають, що у них все попереду, дивитись можна, все гаразд. Негаразди виникають, як тiльки починаe розвиватись сюжет.

З усiх рiзновидiв видовищностi Роб Коен вiддаe перевагу швидкостi. Принаймнi в останнi роки – досить переглянути “Форсаж” чи “Три iкси”. В “Стелс” головним атракцiоном e швидкiснi польоти, причому знято все так, що думати про щось пiд час сеансу просто забороняeться – пропустиш черговий вiраж i не зрозумieш, чому той перемiг, а iнший програв. Але i це не велика проблема – такий собi тренiнг на уважнiсть. Врештi-решт, хто каже, що сучасний прогресивний глядач повинен мати гiршу реакцiю, нiж пiлот за кермом “стелс”? Головною проблемою фiльму e образ ворога.

Щось подiбне було у “Форсажi” того ж Коена: у нього був персонаж позитивний i персонаж колоритний “негативний”, який теж виявлявся непоганим хлопцем. Тому в останню мить у сюжет довелось вводити якихось якудз: вони були потрiбнi стрiчцi, як рибцi парасолька, однак необхiдно було подати хоча б когось, кого можна було б зненавидiти i вбити у фiналi. В “Стелс” ще гiрше. Спочатку маeмо типовий франкенштейнiвський мотив про штучний iнтелект, що збунтувався. Керований ним надсучасний лiтак спiшить у “гарячi точки” приборкувати терористiв, навiть коли у цьому немаe потреби або це пов’язане з жертвами серед мирного населення. Взагалi, легкiсть, з якою американськi пiлоти-супермени у Коена запросто летять бомбити населенi пункти у будь-якiй точцi земного шару, навiть не перевiривши iнформацiю, – це щось. Навiть без штучного iнтелекту це найстрашнiша антиутопiя за останнi роки. Потiм цей розумний лiтак, якого всi називають просто Еддi, спричиняe загибель одного з друзiв-льотчикiв. I через хвилин двадцять екранного часу вiн стаe “напарником” бойового товариша загиблого. Тому що на екранi з’являeться справжнiй жахливий ворог – Пiвнiчна Корея.

Почувши це, перш за все чекаeш появи лялькового Кiм Чен Iра з гоблiнiвського шедевру-агiтки “Загiн Америка”. Замiсть нього починають бiгати якiсь солдатики зi снайперською зброeю, але сутнiсть це не змiнюe. Бо ми ясно бачимо, що Пiвнiчна Корея – це такий ворог, перед лицем якого американський патрiот готовий об’eднатись зi схибленою залiзякою, яка щойно вбила його товариша. I заради перемоги над таким ворогом ця залiзяка може навiть пожертвувати собою – це ж американська залiзяка, чому б й нi! I те, що божевiльний механiзм влаштував ядерний вибух (в Таджикiстанi!), теж подаeться, як невелике горе – ну, посумували трохи, але ж терористи знищенi, а мета виправдовуe засоби! Легкiсть, з якою в “Стелс” кладуть “чужих”, викликаe недоречну ностальгiю – нiби з часiв “Рембо-2” в американському кiно нiчого не змiнилось. Просто “залiзну завiсу” пересунули трохи в iнший бiк, поближче до Сходу.

Не йди

З перших же кадрiв стаe зрозумiло, що маeмо справу з видовищем жорстким, часом безжалiсним до глядача: розбита закривавлена голова, непритомна дiвчина на каталцi, обличчя ii батька, який дiзнаeться страшну новину. В такому стилi витримано весь фiльм. Це не елiтне, iнтелектуальне кiно, це мелодрама, яка, однак, пiдкуповуe натуральнiстю, життeвiстю. Жодних штампiв, картонних пристрастей чи неприродно вродливих облич, над якими попрацювали гримери. Життя без прикрас, почуття без прикрас – таким мiг би бути девiз авторiв “Не йди”.
Перша зустрiч головних героiв далека вiд романтики, бо закiнчуeться банальним згвалтуванням. Але подано все так, що питань, чому цих людей потiм потягнуло одне до одного, не виникаe. Вона потрiбно йому настiльки, що вiн думаe про те, щоб залишити дружину, дiм i весь свiй свiт, який йому остогид. Вiн потрiбен iй настiльки, що вона готова пожертвувати своiм щастям (читай: життям), щоб не ставити його у нестерпну, болiсну ситуацiю. Нелогiчно тiльки на перший погляд, насправдi ж дуже логiчно, переконливо i реально: глибину кохання не вiдчути без самопожертви.
Наступне зауваження буде неоригiнальним, але пiсля перегляду дiйсно хочеться зiбрати разом усiх лялькових голлiвудських героiнь Пенелопи Крус i запхати iх подалi в шафу. Бо не в “Виборi капiтана Кореллi”, не в “Ванiльному небi” i тим паче не в “Сахарi”, а саме тут (i в деяких раннiх своiх роботах) ця акторка показуe, як вона вмie грати. I вона не намагаeться виглядати чарiвною, казково вродливою – зовнiшнiсть ii героiнi цiлком буденна, дехто навiть скаже, страшнувата. Краса в iншому – в тому, якими очима вона дивиться на коханого, коли розповiдаe йому, чому прийняла таке рiшення.

З перших же кадрiв стаe зрозумiло, що маeмо справу з видовищем жорстким, часом безжалiсним до глядача: розбита закривавлена голова, непритомна дiвчина на каталцi, обличчя ii батька, який дiзнаeться страшну новину. В такому стилi витримано весь фiльм. Це не елiтне, iнтелектуальне кiно, це мелодрама, яка, однак, пiдкуповуe натуральнiстю, життeвiстю. Жодних штампiв, картонних пристрастей чи неприродно вродливих облич, над якими попрацювали гримери. Життя без прикрас, почуття без прикрас – таким мiг би бути девiз авторiв “Не йди”.

Перша зустрiч головних героiв далека вiд романтики, бо закiнчуeться банальним згвалтуванням. Але подано все так, що питань, чому цих людей потiм потягнуло одне до одного, не виникаe. Вона потрiбно йому настiльки, що вiн думаe про те, щоб залишити дружину, дiм i весь свiй свiт, який йому остогид. Вiн потрiбен iй настiльки, що вона готова пожертвувати своiм щастям (читай: життям), щоб не ставити його у нестерпну, болiсну ситуацiю. Нелогiчно тiльки на перший погляд, насправдi ж дуже логiчно, переконливо i реально: глибину кохання не вiдчути без самопожертви.

Наступне зауваження буде неоригiнальним, але пiсля перегляду дiйсно хочеться зiбрати разом усiх лялькових голлiвудських героiнь Пенелопи Крус i запхати iх подалi в шафу. Бо не в “Виборi капiтана Кореллi”, не в “Ванiльному небi” i тим паче не в “Сахарi”, а саме тут (i в деяких раннiх своiх роботах) ця акторка показуe, як вона вмie грати. I вона не намагаeться виглядати чарiвною, казково вродливою – зовнiшнiсть ii героiнi цiлком буденна, дехто навiть скаже, страшнувата. Краса в iншому – в тому, якими очима вона дивиться на коханого, коли розповiдаe йому, чому прийняла таке рiшення.

Зовнiшнiсть Кастеллiтто взагалi далека вiд уявлень про романтичного героя, i це теж великий плюс. Його герой майже завжди приховуe почуття. В ньому e енергiя, але не вистачаe рiшучостi. Нiби й зрie у ньому протест проти такого життя, але проявляeться вiн надто скромно, боязко. Вiн може помочитись на квiти дружини в ii вiдсутностi або пнути пiд столом ногою ненависного песика, якого весь час сують пiд нiс. Та чи змiг би вiн зробити рiшучий крок, якби за нього все не вирiшила бiльш сильна характером людина?

Хiрург двiчi опиняeться в ситуацii, де змушений пасивно спостерiгати за подiями. Вiн чекаe, поки iнший зробить операцiю його дочцi. Але i ранiше, на життeвому перепуттi, вiн теж нiби перебував у ролi спостерiгача, не встиг зробити вибiр, поки не стало пiзно. Тодi це коштувало йому надто дорого. Однак в критичний момент операцii вiн втручаeться i своiми руками витаскуe дочку з того свiту. Схоже, вiн таки засвоiв урок.

Все або нiчого

Римейки – рiч крихка i в бiльшостi випадкiв позбавлена сенсу, оскiльки майже завжди вони створюються виключно з фiнансових причин. Коли оригiнальний сюжет пересаджують на грунт iншоi краiни чи епохи, це ще можна зрозумiти – тодi у нього хоча б теоретично e можливiсть заграти по-новому, але в бiльшостi випадкiв це теж нi до чого путнього не призводить. Коли ж просто перезнiмають стару iсторiю з iншими акторами, шанси отримати щось варте уваги мiнiмальнi.
У випадку з “Все або нiчого” дежа вю вiдчують бiльшiсть глядачiв. Тому що перший “Найдовший ярд”, припустiмо, бачили далеко не всi, а от ще його римейк, англiйський “Кiстколом”, знайомий багатьом. Той, хто дивився його, у новiй картинi не знайде нiчого нового. Тiльки замiсть Вiннi Джонса – Адам Сендлер.

Не буду казати, який Джонс актор, але вiн футболiст професiйний, тому у “Кiстколомi” в футбольних сценах вiдчувалась певна достовiрнiсть. Сендлер… кажуть, що вiн тренувався i робив успiхи, але вони завжди так кажуть. В те, що вiн виробляв всi тi фокуси на полi без дублерiв, не вiриться зовсiм. Що стосуeться акторства, то цей герой Сендлера не дратуe так, як його раннi “шедеври”: все ж таки Пол Крю – персонаж iншого типу, нiж Бiллi Медiсон, вiн же Хеппi Гiлмор, вiн же Водоноша, вiн же всеперемагаючий iнфантильний дебiл. Але й особливого смiху вiн не викликаe, хiба що на початку, коли влаштовуe для телебачення шоу з полiцейським переслiдуванням. Фiльм краде колега Адама – метушливий базiкало Крiс Рок, запас жартiв про непростi стосунки бiлих i чорних у якого, здаeться, невичерпний.

Римейки – рiч крихка i в бiльшостi випадкiв позбавлена сенсу, оскiльки майже завжди вони створюються виключно з фiнансових причин. Коли оригiнальний сюжет пересаджують на грунт iншоi краiни чи епохи, це ще можна зрозумiти – тодi у нього хоча б теоретично e можливiсть заграти по-новому, але в бiльшостi випадкiв це теж нi до чого путнього не призводить. Коли ж просто перезнiмають стару iсторiю з iншими акторами, шанси отримати щось варте уваги мiнiмальнi.

У випадку з “Все або нiчого” дежа вю вiдчують бiльшiсть глядачiв. Тому що перший “Найдовший ярд”, припустiмо, бачили далеко не всi, а от ще його римейк, англiйський “Кiстколом”, знайомий багатьом. Той, хто дивився його, у новiй картинi не знайде нiчого нового. Тiльки замiсть Вiннi Джонса – Адам Сендлер.

Не буду казати, який Джонс актор, але вiн футболiст професiйний, тому у “Кiстколомi” в футбольних сценах вiдчувалась певна достовiрнiсть. Сендлер… кажуть, що вiн тренувався i робив успiхи, але вони завжди так кажуть. В те, що вiн виробляв всi тi фокуси на полi без дублерiв, не вiриться зовсiм. Що стосуeться акторства, то цей герой Сендлера не дратуe так, як його раннi “шедеври”: все ж таки Пол Крю – персонаж iншого типу, нiж Бiллi Медiсон, вiн же Хеппi Гiлмор, вiн же Водоноша, вiн же всеперемагаючий iнфантильний дебiл. Але й особливого смiху вiн не викликаe, хiба що на початку, коли влаштовуe для телебачення шоу з полiцейським переслiдуванням. Фiльм краде колега Адама – метушливий базiкало Крiс Рок, запас жартiв про непростi стосунки бiлих i чорних у якого, здаeться, невичерпний.

Сендлер знайшов епiзод i для свого постiйного “напарника” Роба Шнайдера. Це у них традицiя: Шнайдер у кожному своeму фiльмi даe камео Сендлеру i навпаки. Причому кожного разу Сендлер в епiзодичнiй ролi затьмарюe Шнайдера в головнiй i навпаки. Тут би iм зробити висновки i обмежити свою дiяльнiсть епiзодичними ролями, але ж не зроблять.

Жоден сучасний римейк не обходиться без участi зiрки фiльму-першоджерела. Так було в “Шафтi”, “Янголах Чарлi”, “Старськi i Хатчi” i в багатьох iнших. Участь Берта Рейнольдса у “Все або нiчого” звелась до простоi присутностi. Шкода, оскiльки у нього, на вiдмiну вiд колег з перелiчених вище стрiчок, був не епiзод, а повноцiнний персонаж. Для актора, який свого часу був однieю з головних зiрок “фабрики мрiй”, можна було написати бiльш яскраву й цiкаву роль тренера. Натомiсть Джеймс Кромвелл свою невелику роль начальника тюрми вiдпрацьовуe на 100%.

Якщо що й рятуe картину (частково), то це бадьорий саундтрек i колоритний набiр гравцiв команди в’язнiв. Завдяки цим двом складовим наприкiнцi дiйсно виникаe щось на кшталт спортивного духу, що захоплюe i примушуe вболiвати за героiв, навiть якщо по хвилинам знаeш, що вiдбуватиметься. А це вже непогано.

Перекладачка

Хоча Поллак казав, що йому нецiкаво було б знiмати агiтку на користь ООН, вiн в якiйсь мiрi зробив це. Показав органiзацiю солiдну й мудру, здатну вирiшувати неоднозначнi конфлiкти i справедливо судити мiжнародних злочинцiв – саме такий образ залишаeться в пам’ятi пiсля перегляду. Був ще шанс додати сюди кiлька добрих слiв на адресу американських спецслужб, але режисер ним не скористався, навiть навпаки. Бо, якщо мислити логiчно, на будь-яку роботу в примiщеннi ООН повиннi брати людей максимально перевiрених, без плям в бiографii, i аж нiяк не уродженцiв краiн третього свiту з вкрай нестабiльною полiтичною ситуацieю, якi в юностi бавились в революцiю з автоматом в руках. Головна героiня каже на це, що вона дещо збрехала i деякi факти своei бiографii приховала, але, люди, хто в наш прогресивний час вiрить комусь на слово? Якщо так компетентно працюють спецслужби всього свiту, то час купувати рушницю i ховати ii на нiч пiд подушку. Про всяк випадок.

Якщо змиритись з тим, як у фiльмi написано, м’яко кажучи, неординарну бiографiю Сильвii Брум, то кiно загалом вийшло непоганим. Шон Пенн граe дуже добре, хоча й не так, як в “Таeмничiй рiчцi” i навiть в “21 грамi”, але й рiвень драматургii в “Перекладачцi” не той. Свого не надто багатого на нюанси агента актор вiдпрацьовуe на 150%. Що ж стосуeться Кiдман, то, знову ж таки, героiню з такою бiографieю, як у ii перекладачки, абсолютно переконливою не змогла б зробити, напевно, навiть Мерiл Стрiп. Переходи вiд примирення з горем до бажання знищити ката i назад вийшли занадто рiзкими, хоча в цiлому акторка тримаeться на досить високому професiйному рiвнi, нижче якого в останнi роки просто не опускаeться. Однак цього разу не слiд чекати вiд неi одкровень в стилi “Догвiлля”.

Хоча Поллак казав, що йому нецiкаво було б знiмати агiтку на користь ООН, вiн в якiйсь мiрi зробив це. Показав органiзацiю солiдну й мудру, здатну вирiшувати неоднозначнi конфлiкти i справедливо судити мiжнародних злочинцiв – саме такий образ залишаeться в пам’ятi пiсля перегляду. Був ще шанс додати сюди кiлька добрих слiв на адресу американських спецслужб, але режисер ним не скористався, навiть навпаки. Бо, якщо мислити логiчно, на будь-яку роботу в примiщеннi ООН повиннi брати людей максимально перевiрених, без плям в бiографii, i аж нiяк не уродженцiв краiн третього свiту з вкрай нестабiльною полiтичною ситуацieю, якi в юностi бавились в революцiю з автоматом в руках. Головна героiня каже на це, що вона дещо збрехала i деякi факти своei бiографii приховала, але, люди, хто в наш прогресивний час вiрить комусь на слово? Якщо так компетентно працюють спецслужби всього свiту, то час купувати рушницю i ховати ii на нiч пiд подушку. Про всяк випадок.

Якщо змиритись з тим, як у фiльмi написано, м’яко кажучи, неординарну бiографiю Сильвii Брум, то кiно загалом вийшло непоганим. Шон Пенн граe дуже добре, хоча й не так, як в “Таeмничiй рiчцi” i навiть в “21 грамi”, але й рiвень драматургii в “Перекладачцi” не той. Свого не надто багатого на нюанси агента актор вiдпрацьовуe на 150%. Що ж стосуeться Кiдман, то, знову ж таки, героiню з такою бiографieю, як у ii перекладачки, абсолютно переконливою не змогла б зробити, напевно, навiть Мерiл Стрiп. Переходи вiд примирення з горем до бажання знищити ката i назад вийшли занадто рiзкими, хоча в цiлому акторка тримаeться на досить високому професiйному рiвнi, нижче якого в останнi роки просто не опускаeться. Однак цього разу не слiд чекати вiд неi одкровень в стилi “Догвiлля”.

Поллак мiг пiти одним з трьох можливих шляхiв. Перший – зробити наголос на полiтичнiй складовiй, зробити центральний конфлiкт бiльш актуальним, складним i неоднозначним, нiж протиставлення дрiбного африканського диктатора великiй могутнiй самi-знаeте-чиiй демократii. Другий – сильнiше закрутити сюжет, передбачити кiлька обманних ходiв i зробити розв’язку по-справжньому несподiваною. Третiй – вивести на перший план почуття головних героiв, перетворивши iх на повноцiнну любовну лiнiю. Але режисер зупинився на перепуттi i вирiшив, що далi iхати нiкуди не буде: i реальнi полiтичнi проблеми трактуються у “Перекладачцi” досить однобоко, i вiдгадати, хто насправдi зацiкавлений в усуненнi африканського президента, не дуже важко, i стосунки мiж героями прямують в нiкуди.

Незважаючи на безумовний професiоналiзм режисера i акторiв, залишаeться враження, що встиг скуштувати дуже смачне перше, друге i десерт, а все одно залишився голодним. Хоча не виключено, що комусь здасться, що вiн отримав повноцiнний обiд. Все залежить вiд апетиту.

Якщо свекруха – монстр

Голлiвудськi романтичнi комедii з кожним роком стають все бiльш схожими на сестер-близнючок. Всiм вiдома зiрка в головнiй ролi (тут це Лопес, але якщо трохи змiнити двi-три реплiки, на ii мiсцi легко можна уявити i Мег Раян, i Сандру Буллок, i Джулiю Робертс), яка старанно робить вигляд, нiби вона проста дiвчина з сусiднього будинку. Щастя, яке несподiвано звалюeться iй на голову, – чарiвний принц, багатий, вродливий i настiльки безхарактерний й безликий, що набридаe у першi двi хвилини своei присутностi на екранi. Оскiльки в даному випадку цю роль граe актор, чиe прiзвище хоч щось скаже одному з сотнi, на характер вирiшили не витрачати навiть одного рядка в сценарii. Найкращий друг головноi героiнi – “голубий” сусiд, який завжди допоможе iй порадою чи банальним жартом. Таке враження, нiби все це щоразу пише одна й та сама людина, причому вона все життя мрiяла не писати сценарii, а, наприклад, лiтати в космос.

Але ось темп прискорюeться, у фiльму нарештi з’являeться сюжет i напрям руху. Адже на екран пiсля п’ятнадцятирiчноi перерви повертаeться Джейн Фонда – жива легенда американського кiно. Не дивно, що граe вона теж живу легенду, тiльки американськоi журналiстики. Найцiкавiшим e найперший епiзод за ii участю, коли героiня Фонди, яку щойно звiльнили, знайшовши ii молодшу замiну, вiдчитуe пiд час iнтерв’ю 17-рiчну поп-зiрку. “Ви володieте умами цiлого поколiння. I ви не читаeте газет, не знаeте, що вiдбуваeться у свiтi?” Коли таке питання ставить на екранi Фонда, яка завжди брала активну участь у громадському життi i стала однieю з провiдних актрис свого поколiння завдяки роботам у гострокритичному кiнематографi 70-х, це звучить так, нiби Голлiвуд тодiшнiй питаe у кумирiв сучасних: “Що ти iм можеш дати?” Це лише одна мить, на яку мало хто зверне увагу, але це краще, нiж нiчого.

Голлiвудськi романтичнi комедii з кожним роком стають все бiльш схожими на сестер-близнючок. Всiм вiдома зiрка в головнiй ролi (тут це Лопес, але якщо трохи змiнити двi-три реплiки, на ii мiсцi легко можна уявити i Мег Раян, i Сандру Буллок, i Джулiю Робертс), яка старанно робить вигляд, нiби вона проста дiвчина з сусiднього будинку. Щастя, яке несподiвано звалюeться iй на голову, – чарiвний принц, багатий, вродливий i настiльки безхарактерний й безликий, що набридаe у першi двi хвилини своei присутностi на екранi. Оскiльки в даному випадку цю роль граe актор, чиe прiзвище хоч щось скаже одному з сотнi, на характер вирiшили не витрачати навiть одного рядка в сценарii. Найкращий друг головноi героiнi – “голубий” сусiд, який завжди допоможе iй порадою чи банальним жартом. Таке враження, нiби все це щоразу пише одна й та сама людина, причому вона все життя мрiяла не писати сценарii, а, наприклад, лiтати в космос.

Але ось темп прискорюeться, у фiльму нарештi з’являeться сюжет i напрям руху. Адже на екран пiсля п’ятнадцятирiчноi перерви повертаeться Джейн Фонда – жива легенда американського кiно. Не дивно, що граe вона теж живу легенду, тiльки американськоi журналiстики. Найцiкавiшим e найперший епiзод за ii участю, коли героiня Фонди, яку щойно звiльнили, знайшовши ii молодшу замiну, вiдчитуe пiд час iнтерв’ю 17-рiчну поп-зiрку. “Ви володieте умами цiлого поколiння. I ви не читаeте газет, не знаeте, що вiдбуваeться у свiтi?” Коли таке питання ставить на екранi Фонда, яка завжди брала активну участь у громадському життi i стала однieю з провiдних актрис свого поколiння завдяки роботам у гострокритичному кiнематографi 70-х, це звучить так, нiби Голлiвуд тодiшнiй питаe у кумирiв сучасних: “Що ти iм можеш дати?” Це лише одна мить, на яку мало хто зверне увагу, але це краще, нiж нiчого.

Загалом же образ вередливоi майбутньоi свекрухи у фiльмi майже розриваeться навпiл мiж живою людиною (якою ii намагаeться грати Фонда) i карикатурою (якою вона написана в сценарii). Досвiдчена акторка стараeться подати усi демонстративно абсурднi, божевiльнi витiвки Вiоли як вибрики ексцентричного, але реального характеру – часом це спрацьовуe, часом, на жаль, нi. У порiвняннi з Фондою Лопес дiйсно здаeться простою сусiдською дiвчиною – ii роль i не передбачаe жодних психологiчних нюансiв. Найкращi ж реплiки дiстались, як не дивно, Вандi Сайкс, яка граe вiрну асистентку Вiоли.

Бабськi вiйни з перемiнним успiхом йдуть досить жваво, щоб без проблем пiдтримувати глядацьку увагу протягом бiльшоi частини фiльму, але фiнальне сльозаве примирення знову викликаe вiдчуття, нiби за появу на екранi таких сцен несе вiдповiдальнiсть одна людина, яку давно треба засудити i вiдправити у довiчне заслання на мексиканське телебачення. Втiм, ситуацiю трохи рятуe поява Iлейн Стрiтч у короткiй, але добре написанiй ролi “свекрухиноi свекрухи”.