Категорія: Рецензії

Нову стрiчку Кроу, попри ряд недолiкiв, все ж таки можна зарахувати до його успiхiв, хоча й часткових. Тому що, фiльм, який мав багато шансiв звернути на знайомi рейки голлiвудських штамповок, все ж таки змiг зберегти бiльш-менш оригiнальний стиль i дух.

“Елiзабеттаун” мiг стати, наприклад, черговим повчальним опусом про те, скiльки переваг маe життя в провiнцii, де тебе знаe i любить кожна собака, перед кам’яними джунглями великих мiст – на кшталт “Сiм’янина” чи навiть гiрше. Або мелодрамкою про безкiнечний телефонний роман, який поступово набираe бiльш традицiйнi риси. Чи просто iсторieю про кохання зовсiм-зовсiм рiзних молодих людей. Все це в картинi e, але, на щастя, e й ще дещо.

Кроу вдаeться вирватись за межi звичайного голлiвудського кiночтива тодi, коли вiн починаe, часом досить ризиковано, змiшувати фарби трагiчнi з комiчними. Найяскравiшi приклади – провокацiйнi любовнi iгри “в присутностi” урни з прахом батька i промова героiнi Сюзан Сарандон. Цей персонаж, до речi, впродовж фiльму нiяк не здаeться важливим чи хоча б в якiйсь мiрi цiкавим – ii короткi появи, навпаки, виглядають демонстративно ексцентричними, майже карикатурними. Однак сцена промови актрисi вдалась на вiдмiнно: ii героiня практично свiтиться людянiстю i життeвим розумом.

З усiх фiльмiв цьогорiчноi “Азii” – найбiльш естетський, малозрозумiлий i далекий вiд глядача. Хоча й не вiд всякого, принаймнi на перший погляд, – любителi “полунички” отримують те, на що розраховували. Однак у фiльмi це не головне.

Головне для режисера – побудувати в майже повнiстю мовчазнiй атмосферi сатиричну картину сiчасного свiту, яка часом здаeться майже апокалiптичною (згадуeться навiть “Шалений Макс-2”, де головною цiннiстю була вода). Охарактеризувати цей свiт як такий, де вся культура крутиться навколо порно, що насправдi e досить далеким вiд iстини. Розповiсти iсторiю про невдале i нiкому не потрiбне кохання з явним натяком на те, що iншого зараз i не може бути – що теж, на щастя, не e правдою. Продемонструвати, наскiльки далеко вiн може пiти – для цього потрiбен не талант, лише звичайна людська смiливiсть i розкутiсть. Нарештi, повеселити глядачiв кiлькома пародiйними мюзикл-епiзодами – це дiйсно зроблено добре i зi смаком.

Не дивно, що “Срiбного Ведмедя” Цай Мiн-Лянь отримав саме за сценарiй – фiльм цiкавий саме за концепцieю, але ii втiлення все ж таки далеке вiд iдеалу. Сама драма часом губиться у надмiрi епiзодiв зйомок порно, мовчазних пейзажах, незчислених гарбузах…

Нещодавно прихильники “Дума” переконували мене в тому, що рецензiю на цей фiльм маe право писати тiльки той, хто бавився в цю гру. Мовляв, тiльки ця категорiя глядачiв може об’eктивно оцiнити стиль, дух i неповторну атмосферу безкiнечних думських коридорiв. Якщо мiркувати у цьому ж напрямку, рецензiю на “Iлюзiю польоту” маe право писати тiльки бортпровiдник або бортiнженер або колега головноi героiнi або ж принаймнi людина, яка просидiла кiлька дiб у багажному вiдсiку. Звичайно ж, тiльки такi люди можуть як слiд оцiнити переданий у картинi стиль, дух i неповторну атмосферу лiтака. На превеликий жаль, рецензiю знову довелось писати менi – людинi, яка останнiй раз лiтала лiтаком рокiв п’ятнадцять тому. Але не хвилюйтесь, люди, наступного разу ми виправимось. Ми обов’язково злiтаeмо в Киiв i арендуeмо в зоопарку мавпу для написання рецензii на “Кiнг-Конга”, оскiльки лише мавпа може оцiнити стиль, дух i неповторну атмосферу джунглiв у новому шедеврi Пiтера Джексона.

Тепер повернемось до “Iлюзii польоту” (прокатники обрали невдалий варiант перекладу, який нiяк не в’яжеться з сюжетом). Якби в життi терористи мислили так вигадливо, як голлiвудськi сценаристи, жити було б набагато цiкавiше й складнiше. Якщо сприймати це як належне, отримуeмо стрiчку, цiлком варту грошей, витрачених на квиток. Причина проста – Джодi Фостер.

Якщо в самiй сюжетнiй схемi iсторii про те, як двоe самотнiх людей знаходять одне одного, нiчого оригiнального немаe, то вибiр авторами двох центральних персонажiв традицiйним назвати важко.

Знято дуже багато фiльмiв, наприклад, про перше кохання, де героi – пiдлiтки або молодi люди. Або про сучасних запрацьованих мiських професiоналiв, якi зазнали певних розчарувань в особистому життi, але тим не менш без особливих проблем знаходять свою половинку. Або про старших людей, яким бурхливе почуття даe можливiсть нiби пережити другу молодiсть. Або про людей сiмейних, але тим не менш незадоволених своiм життям, якi знаходять щастя за межами родини. Однак про людей молодих, але самотнiх, якi вiдчувають певнi труднощi у спiлкуваннi i яким не так легко налагодити особисте життя, зараз знiмають фiльмiв зовсiм не багато. В першу чергу це стосуeться Голлiвуду – погано вписуються вони в штамп, таких не доручиш грати суперзiркам. Подiбнi типажi зазвичай тримають на другому планi – “фабрика мрiй” вважаe, що над ними легше смiятись, нiж себе з ними ототожнювати. Якщо один з двох головних героiв такий – це ще припустимо, а от двоe – випадок досить рiдкiсний.

Якщо коротко – стрiчка про те, як людина може робити з життя того, хто ii кохаe, як пекло, так i рай.

Сеок-Юн та Жин-вон – подружня пара, яку можна впевнено назвати щасливою: вони, без сумнiвiв, кохають одне одного, не вiдчувають тиску з боку рiдних, не знають матерiальних труднощiв. Eдина проблема – Жин-вон дуже хоче мати дитину, однак кожна спроба подружжя закiнчуeться нiчим. Сеок-Юн з повагою ставиться до цiei мрii, намагаeться пiдтримувати дружину, але його терпiння не безкiнечне. Неможливо жити з людиною, весь час зацикленою на одному бажаннi. I якщо спочатку автори стрiчки подають це в комедiйних тонах (Жин-вон навiть у вiдрядженнi переслiдуe чоловiка, щоб спробувати ще раз), то далi до оповiдання додаeться сильний присмак гiркоти.

Подружнe життя – баланс мiж егоiзмом i самопожертвою заради коханоi людини. Цю тезу фiльм доводить блискуче.

Прикладiв сатири на тему влади грошей в iсторii кiно можна знайти чимало, але останнiм часом гiдних уваги зразкiв цього пiджанру практично й немаe – можливо, тому, що бiй з цieю владою людство програло давно i остаточно. Тим приeмнiше знайомитись з корейською стрiчкою, яка продовжуe традицii колись гострокритичного кiнематографу.

Приваблюe по-перше чiткiсть задуму i твердий намiр авторiв не вiдволiкатись вiд центральноi теми. Щоб було бiльш зрозумiло, треба навести кiлька американських прикладiв. У Крамера в “Цьому шаленому, шаленому, шаленому свiтi”, близькому за тематикою, головне все ж таки не висмiяння жадiбностi, а спроба вiдтворити стиль “нiмих комiчних” 20-х, зiбрати зоряний ансамбль комедiантiв усiх часiв й народiв i подати це як великий атракцiон. У Де Вiто в “Скинь маму з поiзда” (де подiбна не тематика, а стихiя “чорноi комедii”) головне – пародii на Хiчкока i пошуки режисером власних художнiх рiшень. Брати Коени в “Нестерпнiй жорстокостi” нiби й висмiюють бажання головних персонажiв досягти успiху за будь-яку цiну, але наступають на граблi голлiвудськоi зiрковоi влади: центральнi персонажi настiльки “бiлi i пухнастi”, що будь-який натяк на сатиру миттeво випаровуeться. У той час як позбавлений гучних iмен скромний корейський фiльм робить свою справу, не вiдволiкаючись нi на що, чiтко i ефективно.

Цю стрiчку можна визнати зразковою воeнною драмою, якщо вiдкинути трохи надуманi i малоймовiрнi повороти в долях братiв-солдатiв. З iншого боку, саме цi повороти e емоцiйним ядром стрiчки, виводять ii за межi баченого не один десяток разiв. Iх краще сприймати як реалiстичну метафору, нiж як просто реалiзм.

Як i кожен неординарний антивоeнний твiр, ця картина багаторiвнева. Це i особиста драма, трагедiя двох братiв, Джин Те i Джин Сока, несподiвано кинутих у пекло вiйни, змушених вчитись виживати i рятувати один одному не тiльки тiло, а й душу. Старший, який не довчився i робить чоботи, виявляe якостi мало не суперменськi. Бойовi епiзоди з його участю знято так, що не будуть нудьгувати навiть прихильники бойовикiв. А от як змiнюeться його мотивацiя – це зацiкавить трохи iнше коло глядачiв. Спочатку його хвилюe тiльки життя брата, якого вiн ростив, наче батько. Джин Сок на вiйнi – наче дитина, вiн нiколи не тримав в руках зброю, мало не втрачаe бажання жити пiсля першого ж бою. I Джин Те береться за найнебезпечнiшi завдання, аби швидше отримати медаль, бо, як пообiцяв командир, це дасть йому можливiсть вiдправити молодшого додому. Вiн стаe супербiйцем дуже швидко – природжений лiдер та воiн, якому потрiбна була саме вiйна для того, щоб повнiстю розкрити якостi, що дрiмали в ньому.

Егоiзм, жорстокiсть, влада. Так можна коротко позначити коло тем, до яких звернувся режисер Сай Йочi i якi дуже яскраво подав незрiвняний Кiтано.

Початок стрiчки нагадуe чаплiнського “Iмiгранта” i копполiвського “Хрещеного батька-2”: молодий чоловiк прибуваe на кораблi до нових просторiв, якi можуть дати або не дати йому можливiсть втiлити своi мрii. Добрий герой Чарлi брався за будь-яку роботу, але зi злиднiв не вибрався. Вiто Корлеоне досяг успiху, навчившись вирiшувати бiзнесовi проблеми за допомогою пiстолета. Кiм Шунпей теж отримуe все, що хоче, i йому навiть не потрiбен пiстолет.

Незважаючи на всю показану на екранi жорстокiсть талiбiв, того вечора Афганiстан був для автора цiei рецензii аж нiяк не на першому мiстi в списку варварських краiн свiту. Все завдяки бидлу, яке через десять хвилин пiсля початку сеансу приперлось в зал, вiдкрило пиво, почало зi смаком його смоктати i вголос коментувати подii на екранi. Iх було, здаeться, двоe, а може й бiльше. Хлопцi не розумiли, що вони потрапили не на “Американський пирiг”. Якимось чином хвилин через двадцять спiльними зусиллями iх вдалось змусити замовкнути чи пiти – подробицями не цiкавився, з усiх сил намагаючись не вiдставати вiд подiй на екранi. I все ж таки протягом всього сеансу не залишала думка – яку талiбанську кару слiд обрати для цих суб’eктiв? Нi, розстрiл – це занадто швидко i легко. А от побиття камiнням – якраз.

Повернемось до самого фiльму. Рiшення включити його в програму зрозумiле, i все ж таки, залишаючись яскравою подieю у свiтi кiно, вiн e подieю швидше iсторичною (перша афганська стрiчка пiсля падiння режиму талiбiв) i полiтичною (з огляду на тематику i проблематику). Увага, яку йому придiлили Штати в особi дежсекретаря Павелла, зрозумiла – у них своi причини, це була для них чудова нагода, яку не варто втрачати. Хоча на екранi бачимо не стiльки афганську проблему, скiльки загальнолюдську. Те, що сидить в людинi з дитинства i що з неi не зникне, мабуть, нiколи. Бажання всiм разом добити слабого. Бажання примусити когось працювати за себе. Бажання примусити пiдкорятись собi. Бажання вiдчути себе сильним – бажано зi зброeю в руках. Пiдлiсть, вмiння скористатись складним становищем iншого. Фанатизм, алогiчна вiдданiсть надуманiй iдеi, безглуздий навiть тодi, коли ii називають словом “релiгiя”. Те саме було з “Догвiлем”, який називали антиамериканським. Не антиамериканський вiн – те саме могло вiдбуватись у будь-якому маленькому мiстечку в будь-якiй краiнi.

По-перше, дуже радуe оперативнiсть наших читачiв, якi виклали свою думку про фiльм вiдразу ж через кiлька годин пiсля перегляду – стисло, але точно. Ще бiльш радуe той факт, що саме це кiно отримало такi високi оцiнки львiвських кiноманiв – воно на те заслуговуe. Дiйсно, атмосфера пiд час перегляду i пiсля нього сильно вiдрiзнялась вiд того, що зазвичай можна побачити i почути у наших кiнотеатрах. Тому що фiльм до звичайних аж нiяк не зарахуeш.

Жанр можна визначити як тиха трагедiя. Дуже реальна, дуже буденна i вiд того дуже болiсна.
Хоча початок стрiчки може кiлька разiв викликати посмiшку. Мати з сином в’iжджають у квартиру, пiсля чого… дiстають з валiз ще двох дiтей, а з вокзалу приводять четверту. Що ж, самотнiй матерi з чотирма дiтьми знайти житло нелегко, це зрозумiло. Вона зразу ж встановлюe правила: не кричати, на вулицю i на балкон не виходити нiкому, крiм старшого. Трьох з чотирьох дiтей нi для кого iншого не iснуe, i вони досить довго сприймають це як гру, принаймнi наймолодшi. Однак гумор дуже швидко зникаe, а разом з ним i надiя.

Мати веселоi четвiрки зникаe з горизонту швидко i надовго. Вона не зла, дiтей своiх любить – по-своeму. Але, спостерiгаючи за нею, згадуeш просту iстину. Серед справжнiх смертних грiхiв найстрашнiший – безвiдповiдальнiсть, тому що вiн найпоширенiший. На вiдмiну вiд своiх дiтей, ця жiнка так i не подорослiшала, i, схоже, ця перспектива iй не загрожуe. Живе одним днем, про майбутнe думаe хiба що для себе. Позбавляe дiтей можливостi ходити в школу, виходити на вулицю, спiлкуватись з iншими… Звичайно, вона не скаже коханцю, що у неi четверо дiтей, щоб не налякати. А потiм зникне i лише зрiдка буде слати грошi, а одного дня перестане робити й це. “Хiба я не маю права на щастя?” – питаe вона старшого з дiтей. Нi, не маeш.