Категорія: Рецензії

Четверта (пiсля “Едварда Руки-ножицi”, “Еда Вуда” та “Сонноi лощини”) спiльна робота Тiма Бертона i Джоннi Деппа вчетверте довела, що цi двоe створенi один для одного.

Бертон – казкар, який не розповiдаe простих казок, Депп – актор, який не граe простих персонажiв. Жоден з них нiколи не намагався полегшити життя собi, а тим паче глядачу, вчепившись за рятiвний штамп або вилiзши нагору, наче по драбинi, по спецефектах. Спецефектiв у картинi вистачаe, але вони саме обслуговують шоу, а не роблять його.

Робить шоу унiкальна вiзуальна фантазiя Бертона i його густий чорний (наче шоколад) гумор. Музика Деннi Елфмана вже пiд час титрiв обiцяe щось зловiсне, i такий самий настрiй створюe показаний пiд неi “танець” фабричних машин. В роботизованiй точностi iх рухiв – ключ до божевiлля того, хто за ними стоiть.

Один з тих випадкiв, коли продовження краще за першу частину. Хоча, враховуючи жанр i змiст фiльмiв, зробити це було не так вже й складно. Бессон i компанiя просто пiдняли ставки у грi, збiльшивши бюджет, масштаб лиходiйських планiв, кiлькiсть та якiсть трюкiв, бiйок i погонь – i отримали вельми привабливий як невибаглива розвага “екшн”-продукт.

Iдеi для сюжету позбирали тут i там. Водiй-охоронець, який стаe другом дитини, котру йому доведеться рятувати, – це було кiлька десяткiв разiв у рiзних варiантах, найсвiжiший (i, до речi, набагато якiснiший за драматургieю й акторським виконанням) приклад – “Гнiв” Тонi Скотта. Бiлявка-манiячка теж маe безлiч аналогiв у рiзних бойовиках. З нею, до речi, автори “Перевiзника-2” трохи перестарались, бо замiсть стильноi вбивицi по екрану бiгаe напiвгола карикатура, яка виглядаe не загрозливо, а кумедно, i сприймаeться ще гiрше, нiж лялька-термiнатриця з третього “Термiнатора”. А подiбний план знищення мiста за допомогою вiрусу можна знайти у кожному третьому фiльму класу “Б”. Але в одне цiле компоненти збитi бiльш-менш вправно, тому навiть за сценарieм картина перевершила свою попередницю. Не зайвою стала й невелика доза гумору у виконаннi французького друга Френка Мартiна.

Головнi ж причини успiху – це сам Стетем-Мартiн i трюки, якими вiн не перестаe радувати. Ще трохи, i Стетема по-справжньому почнуть цiнувати в Голлiвудi як нову зiрку “екшн”. Навiть якщо з усього, що виробляe його герой, вiн робив лише половину, його фiзична вправнiсть вражаe. Фокуси майже на рiвнi Джекi Чана i продуманi так само добре, як у гонконгiвськоi зiрки (скiльки ж, виявляeться, iснуe способiв побити противника за допомогою одного шлангу!). Деякi трюки заслуговують оплескiв, особливо сцена, коли Мартiн знiмаe бомбу з машини. Харизма Стетема безперечна, i вiн достатньо добрий актор, щоб створити переконливий образ непереможного героя, що запам’ятовуeться, за допомогою лише кiлькох штрихiв. Взагалi, в сучасному полiткоректному свiтi не так вже й легко знайти бойовик з героeм – бiлим чоловiком, i у вищiй лiзi конкурентiв у Стетема зовсiм не багато (якщо не рахувати тих, хто лiтаe в повiтрi). Тому й не дивуe ентузiазм, з яким зустрiли “Перевiзника-2” як украiнськi глядачi, так i американськi.

Незважаючи на iм’я режисера, короткий переказ сюжету з прес-релiзу не вселяв особливого ентузiазму. Славетнi казкарi в ролi “мисливцiв за привидами”? Надто нагадуe чергове голлiвудське знущання з iсторii i реальних осiб, навiть при тому, що воно подаeться як фантазiя без будь-яких претензiй на вiрогiднiсть зображених подiй. Питання було в тому, чого в фiльмi буде бiльше – Голлiвуду чи Гiллiама. На щастя, режисерський талант цього разу перемiг продюсерську жагу штампу, хоча й не до кiнця.

Атмосфера грiммiвських не дуже веселих казочок (над тим варiантом творiв казкарiв, який знаe бiльшiсть, добре попрацювали цензори, тому до загалу не дiйшли деякi дуже цiкавi деталi) збереглась у повнiй мiрi. Маленьке селище, зловiсний лiс, проклята башта – майстерно створена арена подiй, куди без зусиль вписуються класичнi персонажi Грiммiв. В деяких сценах задiянi зовсiм не дитячi жахи, особливо в епiзодi з “цукровим чоловiчком”: у порiвняннi з тим оригiнальним трактуванням цього персонажу, яке ви побачите тут, “Шрек-2” здасться дитячим садком.

Але Гiллiама цiкавлять i жахи iншi, не зовсiм казковi. Жителi селища не випадково зв’язують казковi прокляття з реальними епохальними подiями – поширенням християнства чи нашестям армii Наполеона. Примусовi змiни масового свiтогляду, спроби силою змусити людей вiдмовитись вiд старих звичаiв i вiрувань нiколи не давали стовiдсоткового ефекту: древнi страхи зберiгались вглибинi людськоi свiдомостi i лише помножувались на страх перед не менш безжалiсними, нiж казковi монстри, реальними силами, полiтичними чи релiгiйними. Тому й лиходii-люди в “Братах Грiмм” пiдкреслено гротескнi у своiй холоднокровнiй жорстокостi. Вони нiби теж стають персонажами похмуроi казки, i вже не дивуe поява в одному кадрi проклятоi башти i наполеонiвського генерала-душогуба.

Не дивно, що цей фiльм зараз б’e касовi рекорди в своeму жанрi (вiн вже перетнув 200-мiльйонну межу). Дуже приeмне видовище – легке, романтичне, багато нетупого, невульгарного гумору, всi актори на своeму мiсцi i вiдпрацьовують своiх небанальних персонажiв на всi 200.

Можливо, причина у вмiлому, розумному балансуваннi на межi моралi й аморальностi. Щось подiбне було в “Хiтчi”, iншiй вдалiй романтичнiй комедii цього року, але все ж таки там головний герой, попри свiй двозначний фах, був стовiдсотково моральною особистiстю i щиро вiрив у кохання. Героi “Незваних гостей” в кохання не вiрять. За допомогою нехитрих витiвок вони проникають на чужi весiлля, де щиро насолоджуються життям. Один з найкращих епiзодiв фiльму – швидкий монтаж рiзних весiль i ролей, якi доводиться примiрити незваним гостям, на початку картини. Цiкаво, що наш варiант назви, “Незванi гостi”, здаeться бiльш правильним, нiж оригiнальний, “Руйнiвники весiль”. Джон та Джеремi весiлля не руйнують, навпаки, допомагають iншим вiдчути свято. Звичайно, при цьому вони манiпулюють оточуючими, в основному жiнками, i безсоромно брешуть, але кайф нiкому не псують. В iхнiй поведiнцi вiдчуваeться щира життeрадiснiсть, чого, до речi, позбавлений “батько” цього вчення (чудове камео Вiлла Фаррелла), особистiсть вiдверто вiдразлива.

Звичайно ж, нашим двом розбишакам доведеться пройти крiзь любовнi муки (часто фiзичнi), щоб, за всiма правилами моральноi голлiвудськоi романтичноi комедii, прийти до щасливого фiналу в церквi i при свiдках. Однак, на щастя, навiть обов’язковий хеппi-енд в особi Рейчел Макадамс весело пiдморгуe, натякаючи, що веселощi на цьому можуть не скiнчитися.

Спочатку – про позитивнi моменти. Другорядна роль чаклунськоi чорноi кiшки зiграна чудово, виконавицю чекаe велике майбутнe.

Тепер перейдемо до речей, якi вдались не настiльки добре.

Ясна рiч, зняти римейк старенького сiткому про вiдьму, яка не хоче бути вiдьмою, i щоб на це й кiно ще й пiшли люди – неможливо. Тому Нора Ефрон знайшла хитромудрий вихiд, знявши фiльм про вiдьму, яка не хоче бути вiдьмою i при цьому граe в серiалi вiдьму, яка не хоче бути вiдьмою. В результатi мало вийти поeднання рис улюбленого багатьма американцями старого серiалу i сатири на те, як робиться телебачення.

Щоб як слiд оцiнювати цей фiльм треба бути знайомим з серiалом. Якщо ж взагалi забути про його iснування, то кидаються в очi певнi недолiки. Наприклад, те, що сценарiй кожнi двадцять хвилин змiнюe напрям руху i темп оповiдi. Можливо, це була частина задуму. Сатири на телебачення у стрiчки не так вже й багато, i вона досить беззуба. Загалом картинi не вистачаe, як не дивно, саме чародiйства, тiльки не в буквальному значеннi. Лише у фiналi виникаe те, на чому слiд було побудувати весь фiльм, – майже божевiльне поeднання реальностей справжньоi, мiстичноi i телевiзiйноi, коли iх розрiзнити вже практично неможливо, звичайнi люди виявляються чаклунами, а телевiзiйнi персонажi крокують в реальний свiт. Однак в цiлому “Чаклунка” добре працюe як легке розважальне кiно. Добрий настрiй гарантований, провести з цieю стрiчкою пiвтори години приeмно – але не бiльше.

Що буде, якщо взяти сюжет одного з “Роккi”, наприклад, “Роккi-2,5”, трохи пiдфарбувати його, збiльшити кiлькiсть дiтей з одного до трьох, додати трохи реалiй часiв Великоi депресii i, давши головному герою iм’я реального боксера, написати великими лiтерами, що все це реальнi факти? Вийде стрiчка пiд назвою “Чоловiк на прiзвисько Попелюшка”, яку у нас охрестили безликим “Нокдауном”.

Це зовсiм не означаe, що “Нокдаун” – кiно того ж класу, що й численнi “Роккi”. Зовсiм нi, вiн набагато якiснiший, краще поставлений, знятий i розiграний. I все ж таки складаeться враження, що, вiдбираючи факти з бiографii Джеймса Бреддока, автори керувались тieю ж схемою, що й нiкому невiдомий сценарист Сталлоне тридцять рокiв тому. Створенi ними картини вiдносяться до жанру фiльму-перемоги (за аналогieю з фiльмом-катастрофою). Поразки, злиднi, голоднi й хворi дiти, виснажливi тренування, демонiчний i вкрай агресивний противник – все це компенсують радiснi хвилини фiнального трiумфу. “Нокдаун” – це не бiографiчна драма i не просто спортивна стрiчка, бо герой перемагаe не тiльки на рингу, а й на iнших фронтах. Це саме фiльм-перемога.

У перемоги маe бути виразне обличчя, i в даному випадку це Расселл Кроу – один з найкращих акторiв з тих, хто зараз граe в Голлiвудi нормальнi драматичнi ролi. Акторське виконання, безумовно, найкраще, що e в цьому фiльмi. Кроу максимально переконливий i в ролi оптимiстичного молодого початкiвця, i в ролi викинутого зi спорту невдахи, якого поступово охоплюe вiдчай, i в ролi битого долею, досвiдченого бiйця, якого вже не зупиниш. Вiн створюe дуже по-людськи привабливий образ, за його героя дiйсно вболiваeш. Добре зробленi деталi, пов’язанi з його поведiнкою на рингу: Бреддок не просто покладаeться на власну силу i витримку, вiн вивчаe противникiв, iх характернi рухи i стиль ведення бою.

Цей росiйський бойовичок виявився зовсiм не таким поганим, як можна було очiкувати.

По-перше, як свiдчив рекламний ролик, це визнання в любовi до росiйськоi вiйськовоi технiки, ii ж збройних сил взагалi i конкретно – до служби безпеки. При бiльш близькому ознайомленнi виявилось, що все це не зовсiм так. Тобто воно присутнe, але не настiльки нав’язливо, майже пунктиром. За винятком останнiх п’яти хвилин.

Що насправдi рятуe “Дзеркальнi вiйни” – це порiвняння з цьогорiчним “Стелс” Роба Коена. Враховуючи, що “Стелс” був остаточно дебiльним американським визнанням в любовi до американськоi вiйськовоi технiки, вiйськового командування i окремих полiткоректно пiдiбраних кадрiв, шансiв у “Вiйн” було не так вже й мало. Грошi теж вкладено, але принаймнi те так тупо – вже e за що дякувати. Не так багато комп’ютерних трюкiв в польотi – теж дякуeм, не так швидко голова крутиться.

Як мiнiмум одне достоiнство у цього фiльму e: вiн короткий. Воно й не дивно: скiльки можна побудувати саспенс-сцен на тему “кат i жертва сидять поруч в лiтаку”? Отож, небагато.

Брехло Крейвен. Хто в прес-релiзi казав, що цього разу нiхто не буде бiгати з ножем? Бiгаe, ще й як. (А може, то так званi “труднощi перекладу”? Тодi за брехло вибач, Весе, не переймайся. Але далi не читай.) До того ж бiгають в найгiрших (чи найкращих – все залежить вiд того, як на це дивитися) традицiях “Крику”. Мабуть, по-iншому знiмати Крейвен вже не вмie. Прикро, бо така кiнцiвка була картинi зовсiм не потрiбна. Все ж можна було закiнчити ще в аеропорту одним телефонним дзвiнком. Нi, треба було тягнути сюжет до будинку головноi героiнi i там влаштовувати побиття дитини. Всi пам’ятають, як в аналогiчнiй ситуацii захищалась Сiднi “Трiнiтi” Кембелл з “Дуже страшного кiно”? Тут майже те саме. Не хвилюйтесь, нiчого важливого я не спойлернув. Чи, може, хтось дiйсно думав, що героiню “Нiчного рейсу” вб’ють?

Добиваe навiть не традицiйна для голлiвудських трилерiв двох останнiх десятилiть сила духу i здатнiсть до самозахисту маленьких американських людей (в даному випадку – покоiвки). Хоча й це трохи дратуe. Чому ж це нiколи не дратувало у фiльмах Хiчкока, наприклад? Може, актори кращi були? Ситуацii вiрогiднiшi? Або ж тому, що нiхто пафосно не заявляв у кульмiнацiйний момент: “Я присяглась, що зi мною це нiколи не трапиться знову!”

Смiшно про це читати, але дехто все ще вважаe, що “фiльм Люка Бессона” (так зараз називають всi стрiчки, в яких знаменитий режисер виступив продюсером, сценаристом чи автором сюжету) – це така собi символiчна ознака якостi. Якщо маeться на увазi здатнiсть заробляти грошi при мiнiмумi зусиль i залучених талантiв, це дiйсно так. Але ознакою якостi це назвати не можна.

“Таксi”, “Таксi-2”, “Таксi-3”, “Ямакасi”, “Васабi”… Скiльки ще потрiбно непотребу, щоб зрозумiти, що творчiсть Бессона-продюсера i “eвропейське кiно” – це двi зовсiм рiзнi, несумiснi речi?

Будьмо вiдвертi – навiть Бессон-режисер спiкся ще пiд час “Леона”. “П’ятий елемент” вже був повною капiтуляцieю перед Голлiвудом (в якостi символу перемоги “фабрики мрiй” фiгурував Брюс Вiллiс – йому не вистачало тiльки прапору переможця). I цю капiтуляцiю нам продавали як перемогу eвропейського кiно, свiдчення того, що й там вмiють знiмати фантастичнi бойовики. Де в “П’ятому елементi” Eвропа в широкому розумiннi слова? Там же, де i Гвiнея. Щодо “Жанни д’Арк” все дуже коротко. В головнiй ролi Мiла Йовович? Дискусiю закiнчено.

Вiйна, юний герой, який поспiшаe захищати вiтчизну, закохана у нього чарiвна медсестра, недолугi, але вiрнi колеги, вiдважний i компетентний командир, грiзний одноокий ворог у чорному, малоймовiрна, але така бажана перемога у немислимих умовах, хеппi-енд. Все це було кiлька сотень разiв. Фiльми такого типу знiмали, знiмають i будуть знiмати пiд час будь-якоi вiйни, хоча зараз це вже не так модно. Власне, це агiтки, щось на кшталт тiei бадьороi “хронiки”, яку дивляться на початку стрiчки голуби-селяни. Кiно, пiсля перегляду якого хочеться самому поспiшити на подвиги, бити ворогiв i завойовувати повагу сусiдiв.

Нi, “Велiант” – це зовсiм не агiтка, але вiн точно дотримуeться цiei жанровоi форми. Причому не так, як “Зоряний десант” Верховена – жорстока сатира на такi стрiчки. Автори “Велiанта” поглядають на це минуле кiнематографу (минуле, оскiльки йдеться про агiтки Другоi свiтовоi) з посмiшкою поблажливою i трохи ностальгiчною, можна навiть сказати, з повагою. Вони смiються над деякими штампами i типажами цих картин, але це добродушний смiх. Тому “Велiанта” навiть важко назвати пародieю. Це просто добре кiно для сiмейного перегляду.