“Кiно маe створюватись за допомогою такоi собi низькоi пiдступностi. Нас повертають до кровi, до детективноi мелодрами. Ми повиннi опуститися нижче рiвня вишуканостi, благопристойностi, ближче до повсякденного життя. I коли ми досягнемо бiльш простоi драми, яку вирiшено найпримiтивнiшими елементами, – тiльки тодi ми зможемо таeмно, пiдступно вибудовувати поетичну драму”. Цi слова Грема Грiна здаються як нiколи доречними, коли йдеться про “Мiсто грiхiв”.
У фiльму два повноправних автори. Роберт Родрiгес знову довiв, що e одним з найбiльш “авторських” режисерiв, якi працюють зараз в американському жанровому кiно – це стосуeться i його звички поeднувати в своiй особi якомога бiльше кiнопрофесiй водночас, i оригiнального, авторського пiдходу до всього знiмального процесу, вiд вишуканоi стилiзацii до часто несподiваного (але завжди влучного) пiдбору акторiв. Що ж стосуeться Френка Мiллера, то для американського комiксу вiн означаe те саме, що для сучасного американського кiно Тарантiно i Родрiгес разом взятi. Тим, хто не знайомий з його творчiстю, доведеться повiрити менi на слово. Або не повiрити.
“Мiсто грiхiв” варто класифiкувати саме як поетичну драму, точнiше кримiнальну поетичну драму, – адже поетику тут можна знайти в усьому, вiд найпершого у фiльмi дiалогу, який починаe персонаж Джоша Хартнетта, до способу, яким знято волосся Джессiки Альби. Родрiгеса багато хто вважаe представником “школи Тарантiно”, проте eдине, що рiднить цю картину з “Кримiнальним чтивом”, – спосiб, яким з’eднано три iсторii. До речi, це eдиний “несвiжий” елемент фiльму, який може частково знизити ii оцiнку – лише тому, що подiбне вже було. Але у концепцii “Мiста грiхiв” немаe мiсця колишньому тарантiнiвському цинiчному блазнюванню. Тобто цинiзм i гумор все ж таки e, але на другому планi. Гумор проявляeться, скажiмо, у тому, як поданi найогиднiшi персонажi фiльму i хто iх граe (хоббiт-людожер i жовтий майбутнiй рятiвник людства, друг третього Термiнатора). Цинiзм (цiлком виправданий) – у ставленнi героiв до системи влади, загальноприйнятих понять добра i справедливостi. Однак нi гумор, нi цинiзм не заважають головним персонажам i iхнiм авторам говорити про речi цiлком серйознi. Сам Тарантiно у дилогii “Вбити Бiлла” вiв схожу гру: тримав гумор десь поблизу, в якостi запасного гравця, але водив свою героiню колами пекла майже без жартiв.
Центральнi героi усiх трьох iсторiй “Мiста грiхiв” – рiднi брати персонажiв “чорних романiв” i “чорних фiльмiв”, детективiв, колишнiх полiцейських та злочинцiв, якi не втратили уявлення про поряднiсть. Вони знають, що живуть у свiтi, де пануe зло, i з цим фактом iм доведеться прожити решту свого життя. Вони не мають жодних iлюзiй щодо влади, правоохоронних органiв, не знають жалю до ворогiв i розумiють, що у боротьбi за виживання треба бути жорстокiшим за своiх супротивникiв, бо самi пощади не дочекаються. I нiколи не намагаються подати своi вчинки як героiзм чи самопожертву зi знаком оклику – вони називають це просто: “те, що маe бути зроблено”. Але оскiльки ми маeмо справу з екранiзацieю комiксу, то тут можна трохи вiдволiктись вiд традицiйного для “чорних” романiв реалiзму. Тому заклик “захисти жiнку”, який e головним в трьох оповiданнях, набуваe у Мiллера та Родрiгеса розмаху билинного: пiд кулаками Марва розлiтаються десятки продажних копiв, куля не бере героя Клайва Овена, а шiстдесятирiчний ветеран полiцii звiльняeться з петлi на порозi смертi. E щось магiчне у тому, що усi три героi говорять про жiнок як про вищих створiнь. Чоловiк у свiтi Мiллера приречений на кулю чи побачення з електричним стiльцем; жiнка ж тут заслуговуe право на життя вже тому, що вона визначаe сенс життя для iншоi людини, – а без такого сенсу життя перетворюeться на iснування або, як у Марва, на пекло.
