1+1, середа 1 вересня, 23.45

Головний герой (Бельмондо) їде разом з французькою спортивною делегацією на Олімпійські ігри 1936 р. у Берліні. У потязі він знайомиться з єврейським хлопчиком та його родиною, і після цього йому весь час доводиться рятувати їх… Картина мала успіх у прокаті, проте і у Урі, і у Бельмондо є набагато кращі комедії, та й жарти про Гітлера якось не дуже.

Еліс продовжує шукати і відводити у безпечні місця вцілілих людей. Несподівано вона отримує допомогу від давнього друга. Слід приводить героїню у Лос-Анджелес, де створений притулок для людей. Але коли Еліс та її друзі прибувають на місце, притулок виявляється пасткою, і їх оточують тисячі живих мерців…

Незважаючи на комерційний успіх попередніх частин, доля четвертої стрічки довгий час була сумнівною. Через кілька тижнів після прем’єри третьої серії Йовович народила дочку Евер Габо Андерсон і на деякий час зникла з голлівудського радару. Подейкували, що Мілла вирішила залишити кіно, проте у 2008 р. вона спростувала ці чутки і повідомила, що старанно тренується, сидячи на спеціальній дієті. За місяць до початку зйомок Йовович заявила, що сама виконуватиме усі свої трюки.

Ідея робити четверту частину з’явилась ще до прем’єри третьої. У травні 2005 р. представник кінокомпанії “Константін” повідомив про зйомки двох картин, дія однієї з яких відбуватиметься в Австралії, а іншої – в Японії і на Алясці. Потім плани змінилися, події третьої серії перенесли в Америку, і усі учасники проекту тоді казали, що продовження не буде. На початку 2008 р. стало відомо, що Пол Андерсон веде переговори про четверту частину. У грудні того ж року він розповів, що пише сценарій.

Оскільки довгий час не було відомо, чи повернеться в “Оселю зла” Йовович, в Інтернеті ходили чутки, що головною героїнею у четвертому фільмі стане інша крута дівчина – Клер Редфілд (Лартер), яка грала важливу роль у третій серії. Також подейкували, що актора Дженсена Еклза запросять на роль поліцейського-новачка Леона Кеннеді, одного з улюбленців прихильників гри. Перша офіційна інформація щодо героїв четвертої “Оселі” з’явилась у липні 2009 р. на конвенції у Сан-Дієго: стало відомо, що головними героїнями знову стануть Еліс та Клер. Крім них, повернулись юна Кеймарт (Локк), “дочка полку”, тобто конвою з людьми, які вижили, і головний лиходій Альберт Вескер, голова корпорації “Амбрелла” (Джейсона О’Мара у цій ролі змінив Шон Робертс). Андерсон сказав, що розглядає картину як відродження і “перезавантаження” усього кіносеріалу.

“Я вчилась в акторській школі та інституті, але не збиралась ставати актрисою, - згадує Вотсон. - Я завжди хотіла бути письменницею. Ще в коледжі я написала дсить багато тупуватих п’єс, а вже потім вступила до школи драми”. Однак саме акторство принесло Емілі світову славу. Зігравши Бес у драмі Ларса фон Трієра “Розсікаючи хвилі”, вона отримала європейський приз “Фелікс” як найкраща актриса 1996 р., нагороди нью-йоркських та лондонських критиків і номінації на “Оскар” та “Золотий глобус”.

Наступні номінації на “Оскар” та “Золотий глобус” Вотсон заслужила у 1999 р., виконавши роль знаменитої віолончелістки Жаклін Дюпре у драмі “Хіларі та Джекі” Ананда Такера. Критики високо оцінили її гру у фільмі Пола Томаса Андерсона “Кохання, що збиває з ніг” (2002) з Адамом Сендлером. У 2003 р. акторка перевтілилась у сліпу дівчину в трилері Бретта Ратнера “Червоний дракон”, а у 2005-му акторка взяла участь в озвучуванні повнометражної анімаційної картини Тіма Бертона “Труп нареченої”, яка претендувала на премію Кіноакадемії. Того ж року на екрани вийшов трилер “Різна брехня”, де Емілі стала партнеркою Тома Вілкінсона та Руперта Еверетта, а за роль у стрічці “Життя та смерть Пітера Селлерса” її відзначили черговою номінацією на “Золотий глобус”. Серед інших робіт актриси – “Міс Поттер” Кріса Нунана з Рене Зельвегер і Юеном Макгрегором, сімейна драма “Вау-Вау” з Гебріелом Бірном та Мірандою Річардсон, “Пропозиція” з Гаєм Пірсом, Лаямом Нісоном і Джоном Хертом та стрічка для сімейного перегляду “Мій домашній динозавр”.

У 2008 р. Емілі Вотсон з’явилась на великому екрані у режисерському дебюті славетного сценариста Чарлі Кауфмана “Сінекдоха, Нью-Йорк” – картині про театрального режисера Кейдана Котарда (Філіп Сеймур Хоффман), який присвятив життя творчості, розумовим пошукам, жінкам та алкоголю. Зараз Вотсон є ветераном лондонської театральної сцени (на її рахунку – ролі у виставах “Три сестри”, “Дядя Ваня”, “Дванадцята ніч”, “Веселі бідняки”, “Приборкання непокірливої” тощо).

Саме цим кілька останніх років займається Сталлоне. Він зняв ще одного “Роккі”, ще одного “Рембо” – і пішло це далеке від кінематографічних висот щастя у прокаті набагато краще, ніж якби він це зробив років десять тому. У чому справа – у ностальгії чи в тому, що нових Шварценеггерів і Сталлоне “фабрика мрій” так і не породила, попри гучні заяви?

От і зараз Слай зняв те саме, чого від нього можна було чекати будь-коли, - бойовик. Причому запросив цілу купу давніх знайомих на кшталт Лундгрена й Робертса, а також декого із зірок сучасних – Стетема та Джета Лі. З одного боку, питання – що роблять ці двоє на зустрічі пенсіонерів, а з іншого – чи можна їх зараз справжніми зірками назвати? “Аватарів” та “Сутінків” у них в доробку немає. Сучасна зірка знімається в одному-двох хітах, далі світиться півтора-два роки, а потім зникає – тобто на мить орландо-блумне і згасне. От і виходить, що вікенд бійців, що згадують кращі роки, для Стетема і Лі виявився зовсім не найгіршим варіантом.

Про сам фільм можна сказати дуже небагато. Чистий клас “Б” на рівні сценарію: діалоги писав 14-річний хлопчак, а обидві романтичні лінії він довірив своєму 10-річному брату. Тобто у душі Слай залишається молодим, ми усі за нього раді. На вибухи кинули на кілька доларів більше, ніж у звичайних “бешках”, а от гроші на оператора і монтаж вкрали і пропили – в нічних сценах, а їх чимало, майже неможливо зрозуміти, хто де. Є моменти, заради яких варто усе це дивитись. Це повітряна атака Сталлоне і Стетема, двобій Лі та Лундгрена і, звичайно ж, зустріч трійці, сповнена самопародійних жартів. Ще з Робертса, як завжди, непоганий лиходій, і Рурк переконливий як типаж, готовий після короткої зав’язки знову пірнути у пияцтво і таке інше. Ось власне і усе – кіна небагато, решту справи зробить, якщо зробить, ностальгія.

ICTV, понеділок 23 серпня, 16.45

Вчений, котрий вирішив привезти у Лувр загадкову мумію, не підозрював, наскільки небезпечною може бути така подорож. Дух єгипетського володаря не заспокоїться, доки не дізнається власного імені. Привид знищує будь-кого, хто заважає йому розкрити давню таємницю, а в Парижі вселяється у жінку (Марсо) і продовжує свою криваву одіссею...

Режисер Саломе екранізував відому легенду (її вже було використано у телесеріалі 60-х років) і навіть умовив виконати головну роль Марсо, яка зараз знімається переважно за межами Франції. «Мене вразила ця історія, - розповідає акторка. - Белфегор - це символ людської душі, тінь минулого, причетність до національної міфології. Крім того, це чудовий привід, щоб повернутися в європейське жанрове кіно». На жаль, повернення не можна назвати вдалим: французьким кінематографістам відчутно бракує досвіду праці над містичними картинами, тому «Белфегор» більше нагадує фарс, ніж справжній фільм жахів.

Всупереч очікуванням, новоспеченого пожежника ніхто на роботу не кликав. Знову ж таки за порадою батька Бушемі подав заяву про прийом на громадянську службу і почав чекати. За три роки він встиг попрацювати вантажником, офіціантом, продавцем у кіоску, водієм фургону з морозивом. Ці свої підробітки Стів називав “працею за випивку”, бо найчастіше пропивав зароблене у барах. Якось в одному з барів він зустрів двох бродячих артистів, які мандрували Нью-Йорком і розважали публіку подібних закладів. Бушемі вирішив скористатися шансом повчитися акторству – він познайомився з артистами і з того часу поєднував боротьбу з пожежами (до того часу він встиг отримати місце у пожежній команді) з акторською практикою.

Попрацювавши чотири роки пожежником, Стів перебрався на Мангеттен і вступив до театрального інституту імені Лі Страсберга. Під час навчання він писав і ставив п’єси у маленьких експериментальних театрах-лабораторіях у центрі Нью-Йорка. На сцені одного з таких театрів його помітив Білл Шервуд. У 1985 р. Бушемі знявся у стрічці “Томмі”, проте його справжня акторська кар’єра почалась саме з картини “Прощальні погляди”, знятій Шервудом у 1986-му. Фільм, в якому Стів зіграв музиканта, який поминає від СНІДу, був одним з перших, де Голлівуд торкнувся теми цієї жахливої хвороби. Бушемі відразу здобув репутацію актора, здатного створити на екрані образ лише за кілька хвилин. Саме цим він найчастіше займався в наступні роки, пішовши з пожежної команди.

Стів зіграв одного з грабіжників у “Скажених псах” Квентіна Тарантіно і з того часу став мало не обличчям незалежного американського кінематографу, співпрацюючи з Джимом Джармушем (“Таємничий потяг”, “Мрець”), братами Коенами (“Перехрестя Міллера”, “Бартон Фінк”, “Фарго”, “Великий Лебовськи”), Робертом Родрігесом (“Відчайдушний”). Бушемі нерідко можна побачити у великих студійних стрічках (“Повітряна в’язниця”, “Втеча з Лос-Анджелесу”, “Армагеддон” тощо), однак по-справжньому добре він почувається у картинах нестандартних, на кшталт “Світу привидів”, за який його номінували на “Золотий глобус”.

ICTV, п'ятниця 20 серпня, 13.05

Головний герой (Чейз) випадково опиняється на мiсцi проведення секретного урядового експерименту, внаслiдок чого стає невидимим. Звичайно, пiсля цього за ним починаe полювати агент спецслужб (Нiл)... Типова стрiчка Чейза, слабенька фантастична комедiя, особливо прикро отримувати таку вiд колись мiцного професiонала Карпентера.

У 12 років майбутній силач побачив книгу про карате, яка повністю змінила його життя. Він передивився всі фільми з Брюсом Лі і перечитав безліч книг про бойові мистецтва. Одного дня Дольф наважився прийти до клубу кьокусінкай – найбільш жорсткого стилю карате. Там він знайшов усе, чого йому не вистачало в житті. Контактний двобій допоміг хлопцю самоствердитися: він почав шукати пригоди на околицях Стокгольму, але після того, як Лундгрен довів собі, що не боягуз і не слабак, він заспокоївся. Після кількох вдалих виступів на змаганнях його помітив англієць Браян Фіткін, який керував центральною стокгольмською школою кьокусінкай. Дольф почав тренуватись у нього, а у 1977 р. виграв чемпіонат Швеції і утримував цей титул три роки поспіль. У 1980 р. він став чемпіоном Європи у важкій вазі, а рік потому повторив свій успіх.

Тим часом Лундгрен непогано закінчив школу і вступив до Стокгольмського королівського технологічного інституту на хімічний факультет. Потім він отримав стипендію у Сіднейському університеті і рік провчився в Австралії. Після цього Дольф збирався їхати у Бостон, де йому запропонували стипендію у престижному Масачусетському технологічному університеті. Однак на відкритому чемпіонаті Австралії здорованя-шведа помітила королева диско Грейс Джонс, яка запропонувала йому стати її охоронцем. Між ними виникли близькі стосунки, і завдяки Джонс Дольф у 1985 р. отримав епізодичну роль у фільмі “бондіани” “Вид на вбивство”.

Знайомство з Грейс Джонс допомогло Лундгрену пізнати світ шоу-бізнесу. Коли він вперше прийшов до Сталлоне, який шукав актора на роль російського боксера-монстра Івана Драго для “Роккі-4”, йому сказали, що потрібен чоловік більш м’язистий, і Дольф переключився на бодібілдинг, яким ніколи раніше не займався. Його Драго виявився дуже переконливою горою м’язів, і після цього шведському чемпіону були гарантовані ролі, для яких було потрібне втілення грубої чоловічої сили: “Володарі Всесвіту”, “Червоний скорпіон”, “Каратель”, “Янгол пітьми” тощо. Серед наступних робіт Лундгрена найбільш відомими стали “Розбірка у Маленькому Токіо” (1991) з Брендоном Лі, “Універсальний солдат” (1992) з Жан-Клодом Ван Даммом та “Джонні-Мнемонік” (1995) з Кіану Рівзом (в останній стрічці Дольф зіграв ексцентричного напівмеханічного проповідника).

Групу найманців, яку очолює Барні Рос (Сталлоне), відправляють у південноамериканську країну, щоб знищити місцевого диктатора. Після початку місії загін починає розуміти, що потрапив у павутиння брехні й зради…

Стрічка прославилася ще на стадії зйомок, бо рекламувалась як бойовик у класичному стилі 80-х з мало не всіма зірками жанру. Ван Дамму пропонували роль, яку отримав Лундгрен. Веслі Снайпс змушений був відмовитись від ролі через податкові проблеми. Ролі у картині пропонували Курту Расселу, Сандрі Баллок, Бену Кінгслі, Форесту Вітекеру та Стівену Сігалу.

Зйомки почались у лютому 2009 р. в Коста-Ріці та Луїзіані. Кілька тижнів знімали у Бразилії. У квітні зйомки два дні проходили на теплоході “Ігарка” Далекосхідного морського пароплавства з портом приписки у Владивостоку.

КІНО, понеділок 16 серпня, 15.25

Потворного злочинця Джоннi (Рурк) пiд час чергового пограбування пiдставляють пара його колег (Баркiн i Хенрiксен). Друг Джоннi гине, а сам вiн опиняється у в'язницi. Лiкар у в'язницi вважає, що причиною схильностi до злочинiв є фiзична потворнiсть, i намагається виправити помилку природи за допомогою пластичної операцii. Джоннi отримує нове обличчя, але опинившись на волi, думає лише про помсту... Звичайний трилер, цiкавий хiба що як нагадування про тi часи, коли Рурк вважався багатообiцяючим актором, - на жаль, надiї стосовно нього не справдились в наступне десятирiччя.

ТВІ, п’ятниця 13 серпня, 22.00

Офіцер-медик ВМФ США Джейк Фулер прибув на борт російського підводного човна з візитом доброї волі. Але виявилося, що атомна субмарина з надзвичайно потужною ядерною зброєю захоплена терористами, які хочуть влаштувати кінець світу… “В облозі” третьої категорії, з Дудікофим замість Сігала.

В 11 років Джеррі вперше знявся у кіно – у картині Роба Райнера “Будь зі мною”. Після зйомок він продовжив освіту, а згодом грав у кіно і під час навчання: наприклад, у 1993 р. О’Коннелл з’явився у комедії Джона Вайтсела “Дівчина з календаря”, де йому дісталась роль одного з трьох молодих хлопців, які вирушили у Голлівуд здійснити свою мрію – зустрітися з Мерилін Монро. У 1995 р. Джеррі закінчив університет Нью-Йорка зі ступенем у галузі кіно та телебачення (його сокурсниками були такі відомі зараз актори, як Сара Мішель Геллар, Тара Рейд, Маколей Калкін). Він повернувся на екран у телесеріалі “Паралельні світи”, а у 1996-му зіграв Франка у дуже успішному “Джеррі Магвайрі” Кемерона Кроу з Томом Крузом і Рене Зельвегер. Того ж року актор виконав головну роль у “Квартирі Джо” – комедії про молодого чоловіка, який, приїхавши до Нью-Йорка, змушений ділити свої апартаменти з тарганами, які вміють співати й танцювати.

Популярності О’Коннеллу додав “Крик-2” (1997) Веса Крейвена, в якому йому дісталась роль бойфренда героїні Нів Кембелл. У 1999 р. актор знявся у комедії Майкла Крістофера “Оголені тіла”, а у 2001-му став по-справжньому відомим, зігравши Майкла Делейні у романтичній комедії “Березневі коти”. За останню роль він отримав премію MTV як найпривабливіший актор. О’Коннелл не забував і про телебачення, беручи участь у серіалах “Розслідування Джордан”, “Без сліду”, “Лас-Вегас”, “Хто така Саманта?” тощо.

Актор виконав одну з головних ролей у трилері “Піранья”, який незабаром вийде на наші екрани.

Дружина Джеррі О’Коннелла – актриса й колишня модель Ребекка Ромейн (Містік з “Людей Ікс”). Вони познайомились у 2004 р. у Лас-Вегасі, коли Ребекка знімала документальний фільм про співаючі фонтани готелю і казино Bellagio. Для Джеррі це перший шлюб, для Ребекки другий. Весільна церемонія була скромною: на ній були присутні лише друзі та близькі. 28 грудня 2008 р. на світ з’явились дві дочки О’Коннелла та Ромейн, яких назвали Доллі Ребекка Роуз та Чарлі Тамара Тьюліп.

Відверто перекрутили з цим сценарієм. Мабуть, біда у тому, що одна з його ранніх версій потрапила у мережу, і тому новим авторам довелося після усім відомої відправної точки вигадувати “щось іще”, яке до початкового варіанту не мало жодного стосунку. Це “щось іще” бере цілком реалістичну ідею про глибоко законспірованих російських агентів і виводить її на простори “бондіани” 70-х, залишаючи при цьому антураж серйозного шпигунського трилера. Ніби самі сценаристи, сьорбаючи горілочку з гранчака дрібними ковточками (тьху), щоб увійти в образ, хитро посміхались: “Цікаво, проканає чи ні?” Фактично проканало, судячи з реакції західної публіки.

Є у другій половині фільму момент, коли логіка у поведінці персонажів тікає назовсім, і замість найменшого прояву співчуття до них залишається лише тонко-цинічний, майже філософський стан. “Вбити російського президента. Погано чи ні? Та ніби й не так вже погано. Що далі? Вбити американського президента. І теж ніби не кінець світу, нехай…” Мабуть, планувалося, що у цій частині картини глядач буде гарячково шукати відповіді на питання, що ж відбувається, але вийшов ефект зовсім непередбачуваний – олімпійський спокій публіки, яку до того обдурили як мінімум тричі, спокій майже на рівні дзен-буддизму. Це можна було б навіть назвати художнім досягненням, якби остання чверть стрічки не давала настільки банальні відповіді на усі питання і остаточно зводила інтригу до рівня ненаукової фантастики. Після цього вже можна й не згадувати такі дрібниці, як те, наскільки легко може вийти з приміщення контори чоловік, який щойно вбив двох агентів за допомогою ножа, схованого у взутті (ау, Роза Клебб!).

І при цьому не можна сказати, що фільм є повним марнуванням часу. Джолі демонструє на екрані, фактично, усю свою жанрову програму (від блондинки до брюнетки, від довгого волосся до короткого, від люблячої дружини до холоднокровної вбивці), у бойових сценах виглядає чудово і час від часу показує справжню крутизну своєї героїні (наприклад, у сцені останнього вбивства Солт). Шкода тільки, що розкидані ці моменти у настільки відвертій сценарній маячні.

Найбільше ж хочеться порадіти за Даніеля Ольбрихського. Колись він щодо шансу попрацювати в американському кіно гордо заявляв, що не збирається підносити каву Дастіну Хоффману. А що він робить тут? Підносить горілку Анжеліні Джолі. Який прогрес. От і роби після цього гучні заяви. Таке.

Кітті Галор, маленька лиса кішка, мріє здійснити підступний план із захоплення влади над людством. Протистоять їй польовий агент-пес Бутч, Діггс та кошачій суперагент Кетрін –- для того, щоб зупинити Галор, собаки та кішки змушені об’єднати зусилля…

Ролі тварин озвучували Нік Нолт, Джеймс Марсден, Крістіна Епплгейт та Бетт Мідлер.

Головні герої стрічки Пейтона носять краватки, светри, модні ошийники і користуються сучасною технікою. Можна лише здогадуватися, яких зусиль коштувало команді дресирувальників примусити тварин носити окуляри, поважно сидіти у кріслі начальника, літати й стрибати, а головне – спокійно поводитись у присутності одне одного. “У зйомках брали участь біля ста тварин, - згадує Пейтон. - І я був вражений, наскільки добре можуть підкорятися кішки. Якщо я надягну повідець на свого кота, він тільки витріщить на мене очі, а кішки нашого дресирувальника Буна ходять на повідці, зупиняються, виконують команди”.

Кіно, четвер 5 серпня, 22.00

Молодий каліфорнієць (Хавелл), щоб не заснути, бере до себе в машину зловісного попутника (Хауер). Звичайно, йому доведеться невдовзі про це пожалкувати, бо новий знайомий виявляється психопатом великого калібру… Популярний у добу відеосалонів трилер, який тим не менш, багато що позичив у “Дуелі” Спілберга та інших стрічок жанру. Тим не менш, це одна з найвідоміших лиходійських ролей Хауера.

Кевін приєднався до команди коміків-імпровізаторів, яку зібрав його брат. Вони виступали по всьому Лонг-Айленду. Саме тоді актор почав використовувати псевдонім Джеймс у якості прізвища; його брат називав себе Гері Валентайном. У 1989 р. Кевін почав самостійно виступати у комедійних клубах Іст-Сайду. Його дебют глядачам сподобався, однак наступної ночі повторити успіх не вдалося. Незважаючи на цю невдачу, Джеймс не думав здаватися: він отримав постійний підробіток на місцевому складі і почав розробляти власний комедійний номер для клубів Лонг-Айленду. Працюючи над матеріалом, який підкидало йому життя, Кевін подружився з коміком Реєм Романо – у них знайшлося багато спільного, і вони активно підтримували один одного у тяжкі хвилини.

Накопичивши достатньо жартів, артист виступив у проекті “Зоряний пошук” на каналі NBC, а у 1992 р. з’явився у “Сьогоднішньому шоу з Джеєм Лено”. Успіх Джеймс мав і на фестивалі “Усе за посмішку” в Монреалі у 1996 р. Його кар’єра пішла вгору, проте умови співпраці з NBC швидко перестали задовольняти Кевіна. У цей час Рей Романо почав робити власний комедійний серіал “Усі люблять Реймонда”, який швидко став дуже популярним. У його першому сезоні Джеймс вперше зіграв Кевіна, друга героя Романо, а для своєї другої появи у шоу сам написав сценарій. Переглянувши цей епізод, голова каналу CBS Лес Мунвс вирішив, що слід уважніше придивитися до Джеймса. З цього почалася його плідна співпраця з CBS, яка триває й досі.

Наступними сходинками на шляху до слави для Кевіна Джеймса стали провідна роль Дуга Хефернана у серіалі “Король Квінсу” і фільми “50 перших поцілунків” (2004) та “Правила зйому: метод Хітча” (2005), в яких комедіант розпочав свою кар’єру на великому екрані. Джеймс озвучив офіцера Ландерса у мультфільмі “Будинок-монстр” (2006) і знявся разом з Адамом Сендлером у хіті “Чак і Ларрі – запальні молодята” (2007). Його перша головна роль у кіно (“Шопо-коп”; 2009) теж мала помітний успіх у прокаті, як і цьогорічна робота “Однокласники”.

Кіно, вівторок 3 серпня, 21.30

Експерта з візуальних ефектів (Браун) просять допомогти поліції в одному інсценуванні, яке виявляється підставою – прикриттям для справжнього вбивства. Герой знову потрапляє у небезпечну ситуацію і звертається по допомогу до друга-поліцейського (Деннехі)… У 80-х була досить популярною “Ілюзія вбивства” – трилер, який немовби розкривав перед глядачами кіношну кухню створення спецефектів (звичайно, тих, що були до епохи комп’ютерних технологій). Продовження вийшло занадто схожим на першу частину, і спроб повторити успіх більше не було. Стрічку варто переглянути хіба що через участь непоганого австралійського актора Брауна і чудового характерного актора Деннехі.

Місцевий агент запросив Палмер зіграти в студентському фільмі “2:37”: режисер Муралі К. Фаллурі побачив її знімок на сайті агентства і забажав зняти її у своїй стрічці. Тоді у Терези були зовсім інші плани – відвідувати університет, щоб навчитися викладати, і піти на курси журналістики, але грати вона мріяла усе своє життя, тому заради фільму покинула університет – і не помилилась, отримавши за своє виконання номінацію на премію Австралійського кіноінституту. Її почали називати “австралійською зіркою завтрашнього дня”. Після цього Палмер знялась у “Грудневих хлопчиках”, екранізації роману Майкла Нунана, де зіграла Люсі, кохану героя Денієла Редкліффа. Готуючись до ролі, акторка вивчала гру Домінік Свон у “Лоліті” Едріана Лайна.

Великий успіх “2:37” на Каннському фестивалі, де фільму аплодували стоячи, остаточно переконав Терезу у правильності обраного шляху. Однак перша проба сил у Голлівуді виявилась невдалою: її роль у фантастичному трилері “Телепортер” віддали Рейчел Білсон, коли головних героїв вирішили зробити трохи старшими. Палмер була засмучена, проте у 2006 р. дебютувала на “фабриці мрій” у фільмі жахів “Прокляття-2”. Більшість глядачів запам’ятали актрису у комедії з Адамом Сендлером “Казки на ніч” (2008), де вона перевтілилась у багату спадкоємицю, схожу на Періс Хілтон.

В “Учні чаклуна” Тереза зіграла Беккі – студентку університету, яка протягом десяти років була об’єктом симпатії Дейва, головного героя стрічки. Вона працює ді-джеєм на радіо в коледжі, обожнює музику, а от любов до фізики її оминула. Дейв пропонує Беккі допомогти в навчанні, і вона охоче погоджується, не підозрюючи, що хлопець є учнем чаклуна, і дружити з ним небезпечно для життя. “Беккі завжди вважала Дейва кимось більшим, ніж просто друг, - каже Палмер. - Але він завжди не виправдовував її сподівань. Вони зустрічаються в університеті через 10 років, і між ними виникає іскра”.

Зараз Тереза Палмер живе у своєму рідному місті з коханим, австралійським футболістом Стюартом Дью. Вона не лише займається кар’єрою, а й збирається відкрити свій притулок для тварин. Так вона наслідує приклад батька: він утримував притулок зникаючих тварин, тому своє дитинство Тереза провела серед рідкісних кенгуру й вомбатів.

КИЕВСКАЯ РУСЬ, неділя 1 серпня, 17.40

Начальник тюрми (Брандо) знаходить для своїх дочок наречених (Шин та Черч). Цi смiливцi провели із сестричками нiч - але те, що дiвчата завагiтнiють, в їх плани зовсiм не входило. Тепер у хлопцiв простий вибiр - весiлля або тюрма... Телевiзiйна комедiя, цiкава хiба що тим, що в нiй одну зi своїх останнiх ролей зiграв легендарний Брандо.

З технічного боку фільм зроблено майже бездоганно. Режисура, операторська робота, паралельний монтаж чудові. Багато трюків й спецефектів накручено навколо снів та їх різних рівнів (переповідати сюжет у даному випадку – неможлива місія, це треба бачити, і бажано не один раз). Все гаразд і з акторськими роботами. Ді Капріо остаточно перейшов на ролі не те щоб глибокі, емоційні й психологічні, а такі, що можуть загрожувати психічному здоров’ю актора (принаймні він це сам визнавав), але у даному випадку те, що гірше для виконавця, краще для глядача. З-поміж решти ансамблю слід згадати Майкла Кейна у кількох сценах, Кілліана Мерфі, який, як і Ді Капріо, проходить у “Початку” повноцінну емоційну подорож, і Еллен Пейдж у ролі, яку легко можна було звести до стандарту, проте цього, на щастя, не сталося.

Що ж стосується недоліків, один з них пов’язаний зі структурою сюжету. Перший акт дуже цікаво розповідає про те, чим і як займаються герої, другий наповнює екран напругою, але третій видається затягнутим і перенасиченим паралельними лініями, за якими врешті-решт стомлюєшся стежити. Особливо це стосується “снігового” рівня, де всі у білому і взагалі важко розрізнити, хто є хто. Видалення хвилин двадцяти з цих паралельних процесів фільму б нічим не зашкодило.

Другий недолік пов’язаний з тим, що теми аморальності проникнення до людської голови стрічка, фактично, уникає. Вона демонструє два випадки з протилежними результатами, один з яких можна зарахувати у нещасні випадки, а другий цілком позитивний, з користю для жертви проникнення у першу чергу. То ж який можна зробити висновок? Хотілося б, щоб митець висловився на цю тему не менш чітко, ніж на тему втечі від реальності і розплати за неї, яка, здається, була для нього у даному випадку головною. І ще одне маленьке зауваження: завдання, яке отримали герої картини, і те, що вони врешті-решт зробили, - це не зовсім одне й те саме, в цьому місці логіка трохи пробуксовує, хоча на це можна не звернути уваги.

Незважаючи на це, “Початок” залишається найкращим поки що літнім блокбастером 2010 р. і однією з найкращих робіт Нолана. Він не залишить байдужими усіх, хто шукає кінорозвагу з мізками та справжніми емоціями.