Інтер, п'ятниця 25 липня, 23.20

Знаменитий мафіозі дон Пол Вітті (Де Ніро) вдає з себе божевільного, щоб вийти з в’язниці і дізнатися, хто намагається його вбити. Психоаналітик Бен Собел (Крістал) повинен стежити за гангстером і знайти йому роботу. Однак колишні колеги Пола не вірять у те, що дон розпочав нове життя, і все ще вважають його небезпечним конкурентом...

У 1999 р. доволі дотепна кримінальна комедія «Аналізуй це» максимально використала гумористичний потенціал сюжету «мафіозі на прийомі у психоаналітика» і несподівано добре пройшла у прокаті, зібравши тільки у США понад 107 млн. доларів. Автори фільму, головні виконавці і навіть продюсери чудово розуміли, що тему вичерпано, і не поспішали робити продовження. «Я чекав, доки з’явиться нова ідея для сюжету, така ж цікава, як і попередня», - розповідає режисер Реміс. Джерелом натхнення для нього став популярний телесеріал «Клан Сопрано», герой якого вирішив залишити кримінальний світ і обрати нову професію. Проте однієї ідеї виявилось замало: друга частина пригод гангстера та його психоаналітика є вторинною і майже не смішною. Вона була б не варта уваги, якби не гра Де Ніро. Славетний актор, якого за «Аналізуй це» висували на «Золотий глобус» за найкращу комедійну роль, сумлінно відпрацював рекордний для нього 20-мільйонний гонорар: відвідував психіатричну лікарню, розмовляв з лікарями та пацієнтами, вивчав симптоми хвороби, яку мав симулювати його персонаж. Під час цього тренінгу один з психіатрів заявив, що Де Ніро здатен ввести в оману будь-якого фахівця, переконавши його у своїй повній психічній кризі.

Новий канал, четвер 24 липня, 22.20

Душі чотирьох людей, які загинули в катастрофі, стають янголами-хоронителями хлопчика. Коли він дорослішає, вони розуміють, що лише завдяки ньому можуть закінчити свої незавершені справи на землі... Один з ранніх бенефісів Дауні-мол., де йому доводиться переграти чимало персонажів, живих і мертвих.

Та й хіба може бути невдачею стрічка з таким набором чудернацьких персонажів та акторів, підібраних не за зоряністю, а за здатністю втілити незвичні й часом досить складні характери? Вона приречена або на статус хіта, хоча б відносного, або на долю фільму культового з більш вузьким колом відданих прихильників. У випадку з “Хеллбоєм” ми, без сумніву, маємо справу з першим варіантом: глядацькому успіху сприяють численні спецефекти і дорогі декорації. Щоправда, Дель Торо у своєрідному пролозі фільму дотепно спародіював захоплення сучасного Голлівуду масштабними сценами з тисячами комп’ютерних монстрів-статистів, однак у решті епізодів довів, як і в своїх попередніх картинах, що знається на видовищності.

У порівнянні з першою частиною спостерігається певний прогрес. Негативні персонажі стали менш карикатурними, у них з’явилась своя філософія, частково виправдана мета і навіть своєрідна поезія. З принца Нуади вийшов цікавий лиходій, вправний і в плануванні, і у фізичному двобої, на якого головні герої довго не можуть знайти управу. Його конфлікт з людьми нагадує про “Явище” Шаямалана, бо ідея, власне, одна й та сама, тільки Дель Торо подає її у метафоричній формі, менш нав’язливо і тому трохи більш переконливо. Інший плюс – відсутність агента Маєрса, який був слабкою ланкою першої серії, і будь-якого його замінника.

Головні виконавці, як і в першому фільмі, на висоті. М’язистий чортяка і пірокинетична дівчина нарешті утворили повноцінну (в усіх значеннях) пару, яка, тим не менш, жити не може без сварок з неминучим пошкодженням державного майна. Їх найкращий друг, рептилія-екстрасенс, теж знайшов своє кохання, і його лірична лінія є гідним доповненням сюжету. Хіба що новий персонаж, Йоган Краус, може здатися трохи дратуючим, але екранного часу у нього, на щастя, менше, ніж у центральної трійці.

Підсумок: хоча стрічці далеко до найвищого пілотажу кінокоміксів цього літа (“Темний Лицар”, українську прем’єру якого безжально затримали), це черговий міцний розважальник цього літа, який принесе чимало задоволення не лише прихильникам мальованих пригод сина Сатани.

Кіно, вівторок 22 липня, 21.40

Життя у “Великому кайфі” (так називають Новий Орлеан) було легким для детектива з відділу з розслідування вбивств Ремі Максвейна (Квейд), доки він не познайомився з замісницею прокурора Енн Осборн (Баркін). Бажаючи справити враження на вродливу жіночку, Ремі, який раніше сам брав хабарі, необережно влізає у справи великих наркоділків... Дуже непогана і легка сучасна варіація поліцейських картин 30-40-х рр., яка змішує трилер і любовну історію і свого часу допомогла заробити додаткові бали у глядачів Квейду та Баркін.

Свою першу короткометражку “Донья Лупе” Гільєрмо зняв у 21 рік. До того часу він вже був затятим кіноманом, великим прихильником Альфреда Хічкока, Джорджа Ромеро та інших кінематографістів, які спеціалізувались на жанрах трилера та фільму жахів. Перша повнометражна стрічка Дель Торо з’явилася у 1993 р.: незвична вампірська казка “Хронос”, яку Гільєрмо зняв за власним сценарієм, принесла йому сім премій Мексиканської кіноакадемії і кілька призів на міжнародних фестивалях. Після цього постановника запросили у Голлівуд, проте його друга робота, фантастичний трилер “Мутанти” (1997) з Мірою Сорвіно, залишилась практично непоміченою, тому Дель Торо повернувся у Мексику.

У своїй третій стрічці, “Хребет диявола” (2001), режисер звернувся до образів громадянської війни в Іспанії, додавши до них сюрреалістичні картини та дитячі кошмари. Через п’ять років він повернувся до цієї теми у “Лабіринті Фавна”, який здобув нагороду “Гойя” за найкращий оригінальний сценарій і три “Оскари” з шести номінацій. У перерві між цими картинами Дель Торо встиг зняти кінокомікси “Блейд-2” (2002) з Веслі Снайпсом та “Хеллбой” (2004) з Роном Перлманом і Селмою Блер.

У планах Гільєрмо – завершення трилогії про громадянську війну, яке має робочу назву “3993”. Сценарій до стрічки пише Серхіо Санчес. Однак набагато більший інтерес у любителів кіно викликає інший проект Дель Торо – екранізація роману “фентезі” Дж. Р. Р. Толкієна “Хоббіт” та її продовження. Режисеру доведеться перебратися у Нову Зеландію на чотири роки, щоб зайнятися зйомками разом з постановником трилогії “Володар перснів” Пітером Джексоном, який цього разу виступить виконавчим продюсером. Зйомки довго відкладали, тому що Джексон судився зі студією “Нью Лайн” через розмір гонорару за першу частину “Володаря”. “Я дуже щасливий стати частиною команди, яку Пітер та його чудові колеги створили у Новій Зеландії, - каже Дель Торо. - Зробити свій внесок в екранізацію “Володаря перснів” – здійснення моєї головної мрії”.

Агенти ФБР Малдер та Скаллі повертаються, щоб розслідувати чергову надсекретну справу.

Серіал “Секретні матеріали” виходив на телеканалі “Фокс” з 1993 до 2002 року. Між п’ятим та шостим сезонами, у 1998 р., було знято повнометражний фільм на ту саму тему, який зібрав у світовому прокаті 189 млн. доларів. Тоді ж почались розмови про продовження, однак його вдалося створити лише зараз.

Дев’ять сезонів телевізійних “Матеріалів” прихильники шоу з усього світу намагались зрозуміти, мають герої справу з всесвітньою змовою прибульців-колонізаторів, направленою проти людства, чи усі незвичні феномени – продукт секретної діяльності земних урядів та таємних товариств. Стежили вони й за пригодами агентів ФБР Малдера та Скаллі, які довгий час залишались колегами, а потім закохались одне в одного. Після п’ятого сезону серіал почав поступово видихатися, а зірки – вередувати. Джилліан Андерсон поводилась лояльно, оскільки знала, що своєю славою зобов’язана автору серіалу Крісу Картеру, який навіть спеціально переробив сюжет кількох серій, коли актриса завагітніла. Андерсон без вагань підписала контракт на ще два сезони, тоді як виконавець ролі Малдера Дейвід Духовни поводився зовсім інакше. Він вимагав, щоб зйомки перенесли з Ванкувера в Лос-Анджелес, щоб він міг частіше бачитися з друзями, потім заявив, що студія повинна заплатити йому відрахування від повторних показів серіалу. За художній фільм йому заплатили 6 млн. доларів, за восьмий сезон серіалу – 20 (хоча актор з’явився лише у 12 серіях, причому у деяких з них лише на кілька секунд). У дев’ятому сезоні Духовни погодився знятися тільки у двох останніх серіях, і лише тому, що серіал закривався.

Весною 2002 р., коли на телеекрани вийшли останні серії шоу, Картер заявив, що почав роботу над другою повнометражною картиною. Пам’ятаючи про скандали з Духовни, керівництво студії поставилось до ідеї без ентузіазму. “Ми розглядаємо продовження як самостійний кінопроект, - неодноразово запевняв усіх режисер, - який буде цікавий глядачам, які ніколи не чули про серіал”. У квітні 2004-го Духовни розповів, що Картер відмовився від першої зав’язки сюжету; через півтора року проект все ще знаходився на стадії переговорів. Справжня робота над сценарієм почалась тільки на початку 2007 р. У жовтні студія офіційно заявила про початок виробництва. Зйомки у Ванкувері стартували 10 грудня.

Згода Духовни взяти участь у других “Матеріалах” не була великим сюрпризом: коли серіал закінчувався, актор мав на своєму рахунку два “Золоті глобуси” та дві номінації на “Еммі” і вважав, що блискуча кар’єра у кіно йому гарантована, проте “фабрика мрій” не поспішала давати йому цікаву роботу, і поступово Дейвід дозрів до того, щоб повернутися до ролі, яка прославила його на весь світ. На зйомках Картер ретельно засекретив зміст сценарію і лише час від часу підкидав фанатам фальшиву інформацію. “Моя мета, - каже постановник, - познайомити з “Секретними матеріалами” наступне покоління. Я хочу зацікавити нашими сюжетами тих глядачів, які не могли бачити серіал, тому що 10-15 років тому вони були ще занадто маленькими і батьки не дозволяли їм дивитись страшні історії”.

Новий канал, субота 19 липня, 23.20

Небезпечний маніяк у білій масці полює на дівчат, але при цьому старанно дотримується усіх кліше фільмів про маніяків… У 1996 році Крейвен і сценарист Кевін Вільямсон створили новий різновид фільму жахів, знявши перший «Крик». У цій «комедії страхіть» (так казав про стрічку сам режисер) традиційний саспенс та криваві сцени поєднувались з авторською іронією щодо прийомів і штампів жанру. Картина мала гучний успіх та вивела у зірки групу юних акторів з молодіжних телесеріалів. Перша частина була найкращою з трьох знятих, найбільш цікавою сюжетно і багатою на несподіванки (чого лише варте вбивство “головної зірки” Беррімор у найпершій сцені).

Кліп мав такий успіх, що Мішель запросили в кіно. Однак, почавши зніматись, Йео зрозуміла, що на знімальному майданчику зовсім інші правила гри. У Гонконгу найпопулярнішим жанром були стрічки про бойові мистецтва, де жінки грали другорядні ролі. Мішель зрозуміла, що для того, щоб стати знаменитою, потрібно виконувати карколомні трюки не гірше за чоловіків. “На моєму першому фільмі режисер не міг заснути кілька тижнів, - розповідає акторка. - Він знав про мене тільки те, що я раніше танцювала і перемогла у конкурсі краси. У перший день зйомок мені здалося, що він хоче упакувати мене у коробку для ляльки Барбі і обкласти з усіх боків подушками. Я запросила його у гімнастичний зал, він побачив, як я тренуюсь, і наступного дня дозволив мені дещо зробити самій. Потім ще і ще. В останній знімальний день він зізнався, що до останньої хвилини був готовий до найгіршого і думав тільки про те, скільки доведеться платити, якщо я зламаю хребет. Але після цього фільму переді мною відкрились двері до жанру “екшн”. І для інших жінок також”.

Йео швидко стала найбільш високооплачуваною актрисою у Гонконгу. На екрані вона робила трюки, які й не снились голлівудцям. У 1988 р. Мішель вийшла заміж за бізнесмена Діксона Пуна, власника студії, з якою вона підписала свій перший контракт. На прохання чоловіка вона залишила кіно, хоча це було дуже нелегко. Газети писали, що подружнє життя протікає досить бурхливо і що Йео під час сварки зламала чоловіку два ребра, хоча актриса заперечувала це. Врешті-решт вибір між сім’єю та кіно було зроблено на користь останнього. Мішель повернулась на великий екран у бойовику “Суперполіцейський” з Джекі Чаном, а потім підкорила американський кіноринок, знявшись в одній з серій “бондіани”, “Завтра ніколи не помре” (1997) з Пірсом Броснаном, в епосі кунг-фу “Тигр скрадається, дракон ховається” (2000) та у “Щоденнику гейші” (2005).

Йео виконала одну з ролей у картині “Безстрашний” з Джетом Лі, однак, на жаль, весь матеріал з нею вирізали під час монтажу, що викликало незадоволення багатьох прихильників актриси. Проте незабаром ми зможемо побачити Йео разом з Лі у третій частині “Мумії”.

ICTV, четвер 17 липня, 4.35

Коли за кілька тижнів до виборів розбивається літак кандидата у президенти США, демократична партія, представником якої він був, вирішує програти красиво, зробивши ставку на «людину з народу» і завоювавши таким чином додаткову популярність. Її новим кандидатом стає темношкірий член міської ради Вашингтона Мейс Гілліам (Рок)...

Стрічки про простого хлопця, який досягає успіху в політиці завдяки тому, що завжди каже лише правду, знімали у Голлівуді ще у 30-х роках минулого століття, і єдине, що відрізняє від цих картин «Голову держави», - колір шкіри головного героя. Втім, слід віддати належне ентузіазму та енергії афро-американського коміка Рока («Погана компанія»): він не тільки зіграв головну роль, а й написав (разом з Алі Ле-Роєм) сценарій фільму, виступив його режисером та продюсером і навіть зустрічався з Біллом Клінтоном, щоб отримати інформацію про деякі деталі закулісних ігор. Рок не вперше шукає натхнення у класичних сюжетах «фабрики мрій»: одна з його попередніх робіт, комедія «Вниз на Землю», була римейком стрічки Александра Холла «Ось йде містер Джордан» (1941). Однак спроби актора осучаснити класику за допомогою негритянського гумору не завжди йдуть на користь його картинам.

На очікуваний настрій налаштовує не лише трейлер, а й перші 10-20 хвилин фільму. Сміт з неабиякою майстерністю бореться за поганий імідж, причому робить це з гумором і натхненням, однак на більше, ніж 15-20 хвилин екранного часу, у його героя, як і у авторів цього опусу, сміливості не вистачило – мабуть, встав на заваді зірковий імідж головного виконавця. Тільки заявивши про намір показати найнахабнішого і найбільш недружнього супергероя (чи суперкозла, як його не без підстав називають усі мешканці Лос-Анджелесу) усіх часів, вони спішать пояснити його погане виховання, злість та алкоголізм, зобразивши його самотнім і страждаючим на амнезію, мало не загубленою дитиною. Він досить легко піддається перевихованню і після кількох тижнів невтомної праці доброго вихователя-піарника вже готовий залізти у ненависний обтягуючий костюм і полетіти рятувати людство вже без шкоди для його майна. Дуже смішної комедії не вийшло: є декілька моментів, але їх майже всі позакидали у трейлери, тому несподіваних комічних ситуацій практично не виникає.

Далі йде великий сценарний сюрприз, який нарешті пояснює, що робить у фільмі зірка калібру Шарліз Терон, і забезпечує додаткові 20 хвилин вельми видовищної спецефектної вистави, яка, тим не менш, майже має ефект кіл на воді в сюжетному плані. Натомість він майже повністю викидає за межі сценарію комедію, віддаючи центральне місце сентиментальній мелодрамі, яка у кульмінаційній частині чергується з несподівано жорстокими для подібної картини розбірками з бандитами, що нарешті знайшли ахілесову п’яту свого кривдника. Фінал же, в якому торжествують сімейні цінності і героїчна самопожертва, видається зовсім непереконливим, оскільки важко повірити у можливість повного примирення після всього, що сталося з героями. Важко навіть сказати, в якому напрямі можна буде рухатись у сіквелі, який теоретично може з’явитися.

Підсумок: такий собі букет жанрів – комедія у першій половині, мелодрама у другій, і по всьому фільму розкидані екшн-сцени різного ступеня кривавості й видовищності. Дивитися можна, провалом стрічку не назвеш, хоча органічним поєднання жанрів вона не виглядає. Найбільше має сподобатися прихильникам Сміта, хоча й у нього бували смішніші й цікавіші ролі.

Анархічний правитель підземного світу принц Нуада намагається розбудити сплячу армію чудовиськ і повернути собі та своєму народу те, що, як він вважає, належить їм. Зупинити його можуть тільки Хеллбой та його колеги з Бюро дослідження та захисту від паранормальних явищ.

Бюджет стрічки склав 72 млн. доларів. Дель Торо натякає, що, якщо фільм матиме успіх, може з’явитись і третя частина “Хеллбоя”.

Скачати трейлер

Новий канал, неділя 13 липня, 2.35

Дія стрічки відбувається у 60-70-х рр. Боб Крейн (Кіннер) працював на радіо, потім грав у телесеріалі «Герої Хогана», який приніс йому славу і успіх у жінок. Познайомившись з оператором Джоном Карпентером (Дефоу) і дізнавшись від нього про новий винахід під назвою відео, Крейн почав колекціонувати касети зі своїми сексуальними перемогами...

Ця картина є екранізацією книги Роберта Грейсміта «Вбивство Боба Крейна», що розповідає про життя реальної людини - комедіанта, який народився у 1928 р. і якого жорстоко вбили у 1978-му у Скотсдейлі, розбивши йому голову підставкою для камери; головним підозрюваним у цій справі був найкращий друг Крейна - Карпентер. Зйомки фільму, бюджет якого склав 7 млн. доларів, проходили взимку 2001 р. у Лос-Анджелесі, Арізоні та Нью-Йорку. Світова прем’єра стрічки відбулася на початку вересня 2002 р. на кінофестивалі у Торонто. Відомий сценарист та режисер Шредер у своїх попередніх картинах («Порнографія», «Американський жиголо») неодноразово досліджував не надто привабливий зворотній бік життя Америки; цього разу він зробив це на прикладі людини, котра багато років приховувала свою істинну природу під маскою зразкового сім’янина. «Автофокус» також може зацікавити розповіддю про перші дні відео, ставлення людей до цього винаходу і його перетворення на невід’ємну частину побуту американців. Фільм вартий уваги і як зразок чудового акторства Кіннера та Дефоу, яких висували на премію нью-йоркських критиків (відповідно за головну і другорядну ролі).

Геттавей довелось відмовитись від Бродвею і піти тим самим шляхом, що й більшість молодих акторів: у 1999 р. вона отримала роль у підлітковому телесеріалі “Будь реальним!”. Шоу протрималось лише один сезон, але Енн помітив Гаррі Маршалл, режисер, який на початку 90-х зробив зіркою Джулію Робертс. Він запросив дівчину у свій фільм “Щоденники принцеси” (2001) на роль школярки Мії, яка стає принцесою далекої країні Женовії і перетворюється на елегантну молоду леді. На пробах у Маршалла Геттавей впала зі стільця, після чого роль відразу віддали їй, оскільки її природна незграбність ідеально відповідала тому, що їй потрібно було зіграти. Режисер називає своє нове відкриття “талановитою актрисою, яка поєднала у собі найкращі риси Джулії Робертс, Одрі Хепберн та Джуді Гарланд”.

Після “Щоденників”, які зібрали в американському прокаті понад 100 млн. доларів, на екрани вийшла пригодницька драма “Інший бік раю”, в якій Енн виконала одну з головних ролей. У 2004 р. акторка знялась у трьох стрічках – продовженні “Щоденників принцеси”, казці “Зачарована Елла” і скандальній драмі “Спустошення”. У “Горбатій горі” (2005) Анга Лі Геттавей зіграла зірку родео Лорен, яка стає дружиною героя Джейка Гілленхаала. “Я думаю, у певної категорії людей склалося певне уявлення про мене, - каже Енн. - Але я, поважаючи їх, повинна ще й поважати у собі актора, який хоче пробувати себе у різних амплуа”.

Перед прем’єрою картини “Диявол носить “Прада”, в якій її партнеркою була сама Меріл Стріп, Енн сильно переживала, оскільки у перший вікенд прокатним суперником стрічки був блокбастер “Повернення Супермена”. Актриса боялась, що публіка проігнорує фільм, захопившись пригодами літаючого героя, однак “Диявол” зібрав багато глядачів: його касові збори за п’ять тижнів перевищили 100 млн. доларів.

Незабаром Геттавей можна буде побачити у шпигунській комедії “Напруж звивини” зі Стівом Кареллом.

Серед режисерів, з якими мріє попрацювати Геттавей, - Террі Гілліам, Кемерон Кроу та Вуді Аллен. Інша мрія акторки – заспівати на Бродвеї – починає набувати реальних обрисів: її спів у “Зачарованій Еллі” зацікавив впливових музичних продюсерів. Зараз Енн отримує університетську освіту в галузі англійської мови, і якщо її кінокар’єра не складеться, збирається присвятити себе літературі.

Загроза виглядає одночасно фантастичною і набагато реальнішою, ніж, скажімо, у тій самій “Дівчині”. Спосіб, яким постановник звільняє планету від людства, простий і невідворотний, як смерть загалом: у найкращі моменти фільму носіями зла стають найбільш звичайні речі – скажімо так, щоб не розкривати спойлери. Про причину біди здогадатись не так вже й важко, на неї Шаямалан натякає цілим набором кадрів вже з самого початку, тому любителі сюрпризів у стилі “Шостого почуття”, мабуть, знову будуть розчаровані. Фільм не такий страшний, як обіцяв прес-реліз, крові у ньому небагато (у порівнянні зі, скажімо, будь-якою з “Пилок”), але є кілька сцен, що запам’ятовуються (наприклад, та, де пістолет переходить з рук у руки), відчуття приреченості передане добре, тому необхідний рівень напруги підтримується весь час.

Що ж стосується людей, то цього разу у центрі знову опинилась вже знайома за деякими попередніми роботами постановника тема охолодження почуттів у шлюбі. Щоправда, про кризу у стосунках героям доводиться швидко забути, зайнявшись порятунком своїх життів та життя маленької дівчинки, дочки їхнього друга. Чужа дитина, яка мало не на їхніх очах стає сиротою, лікує недуги шлюбу головних героїв і стає запорукою по-справжньому емоційного фіналу. Валбергу не вдалося затьмарити свою гру у “Відступниках”, однак роль у “Явищі” належить до його найбільш успішних (та найбільш незвичних) робіт, і Дешанель теж демонструє добру гру.

Режисер також торкається теми панічного страху перед терактами, яка зараз панує у США, і того, наскільки по-різному люди реагують у подібних екстремальних обставинах. Проте в обох випадках він не сказав нічого принципово нового у порівнянні з тим, що ми бачили у фільмах останніх років.

Підсумок: “Явище” не стало явищем ані в кіно, ані в жанрі трилера, але це непогана і досить напружена стрічка, з якою непогано проведуть півтори години (невеликий метраж – додатковий плюс) усі, крім тих, хто ще чекає від Шаямалана чогось надзвичайного (а таких, напевно, залишилось небагато).

Інтер, середа 9 липня, 23.25

Після загибелі свого друга, колишнього суперника, а нині друга Аполло Кріда (Везерс), якого вбив російський боксер-монстр з КДБ Іван Драго (Лундгрен), Роккі змушений прийняти виклик радянського чудовиська і поспішити за ним у жахливу країну снігів та ведмедів... Найскандальніша й найвідоміша (принаймні у країнах СНД) з усіх частин “роккіади”, яка (це був мало не єдиний подібний випадок) викликала у критиків радянських і американських однакову реакцію: усі писали про тяжку параною, на яку страждає автор картини. Втім, переможців не судять: “Роккі-4” став найкасовішою частиною кіносеріалу, а Лундгрен виконав, можливо, свою найвідомішу роль взагалі.

Інтер, вівторок 8 липня, 23.20

Роккі Бальбоа програє бій за звання чемпіона черговому зловісному негру, але у нього з’являється несподіваний помічник при підготовці до матчу-реваншу... Третя частина кіносеріалу більше нагадує жорсткий спортивний репортаж, але вона трохи краща, ніж сповнена мелодраматичних штампів і квола друга серія. Додатковий атракціон – показовий двобій маленького Слая і великого Хогана.

Джон Хенкок (Сміт) – супергерой, який приносить більше шкоди, ніж користі. Жителі міста вкрай незадоволені грубим і завжди п’яним рятівником, однак доброзичливий іміджмейкер, якого Хенкок врятував, береться зробити так, щоб люди полюбили невихованого супермена.

У Декларації незалежності США першим стоїть підпис Джона Хенкока, тому для американців Джон Хенкок є синонімом слова “підпис” . Головний герой фільму називає себе так тому, що не пам’ятає, хто він.

Сміт запевняє, що в житті анітрохи не схожий на свого грубого, аполітичного й недружнього героя, тому перші кілька тижнів зйомок він відчував дискомфорт. Майже всі трюки Вілл виконував сам: особливо йому сподобалось висіти на висоті майже 20 метрів над землею, коли його розганяли до 80 км на годину.

Бюджет картини склав 150 млн. доларів.

Будь-хто з глядачів, хто був категорично незадоволений моїм відгуком на “Кунг-фу Панду” і переймався питанням “Чого ж цим критикам потрібно від чудової розважальної тривимірної анімації” – має шанс легко отримати відповідь.

Оце і треба. Коли творчий колектив, розуміючи свої, у даному випадку майже безмежні технічні можливості, ставить для самого себе обмеження і з блиском долає їх – оце те, що треба. Нова робота "Піксару" стала викликом для можливостей даного жанру і очікувань глядачів.

Чи легко побудувати історію кохання між двома роботами, одна з яких – надсучасний взірець, а інший залишився у настільки далекому минулому, що про давно всіма кинуту планету Земля знає більше, ніж будь-хто інший? Це при тому, що діалоги обидвох переважно обмежені вимовлянням імен одне одного. І при тому, що персонажі-люди у картині зображені, м'яко кажучи, не дуже приємно (така вже давня традиція “Піксару”, починаючи з “Історії іграшок”, - робити іграшок, комах тощо набагато людянішим, ніж самих людей).

Справжні герої у цій картині – роботи, а залишки людства показані неквапливими товстунами, які навіть не розуміють без роботів-поводирів, у який бій рухатись – цього разу рівень глузування “піксарівців” над “справжніми людьми” досяг найвищої точки. Залишаючись видовищем щохвилини приємним і роважальним, стрічка змальовує для людства настільки малопривабливу перспективу розвитку, що може змагатися з найпохмуршими антиутопіями: гомо сапієнс тут відіграє роль корови, яку годує всезнаючий і всемогутній штучний інтелект. Позбавлене необхідності щось робити людство на очах деградує фізично і розумово в оточенні механічних помічників і яскравої реклами, тоді як роботи, навпаки, працюють, здобуваючи характер і індивідуальність.

Для того, щоб довести цей процес до логічного конфлікту, достатньо лише одного непередбачуваного фактора – маленького робота з Землі (ззовні чимось схожого на спілбергівського Інопланетянина), у якого, на відміну від мешканців зорельоту, залишилось те, що можна назвати душею. І він це робить – легко і абсолютно непередбачувано руйнує давно існуючу систему, викликаючи протистояння майже на рівні “Одісеї” Кубрика, ще й стає запорукою перемоги, яка задовольняє усіх.

Розповісти з екрану історію кохання двох залізяк, майже без діалогів, зберігаючи весь видовищний потенціал подібної історії (космічні сцени мають усі права увійти в аналоги жанру галактичної епопеї) і при цьому змусивши весь глядацький загал вболівати за долю роботів, – це мистецтво. “ВАЛЛ-І” - це сміливий експеримент, який здобув заслужену перемогу – в тому числі, у цьому немає жодних сумнівів, у фінансовому плані. Іншим анімаційним студіям залишається лише заздрити і шукати свіжі ходи.

У 1989 р. короткометражку Нолана «Тарантелла» демонстрували на одному з університетських кінофестивалів у США. На початку 90-х Крістофер закінчив навчання у Лондонському університеті за спеціальністю англійська література. Він створив дві трихвилинні сюрреалістичні короткометражки «Злодійство» та «Дудлбаг» за участю свого друга, актора Джеремі Теобальда. Першу з них показали на кінофестивалі в Кембриджі у 1996 р. Через два роки режисер створив свою першу повнометражну стрічку «Переслідувач», яка розповідала про письменника-невдаху, котрий фотографує перехожих на вулицях Лондона, переслідує їх у пошуках натхнення для своєї книги і таким чином потрапляє у небезпечну ситуацію. «Картина планувалась як дуже низькобюджетна, - розповідає Нолан. - Її сутність була у створенні нового стилю зйомок в умовах обмежених ресурсів». «Переслідувач» коштував 6 тисяч доларів, а приніс 43 тисячі, був відзначений призами кількох фестивалів.

Крістофер відразу ж почав працювати над своїм наступним проектом - екранізацією короткого оповідання «Пам’ятай», яке написав його брат Джонатан. Цього разу бюджет був значно більшим - 5 млн. доларів, і у фільмі знялись досить відомі актори (Гай Пірс, Керрі-Енн Мосс, Джо Пантоліано). Стрічка отримала премію за сценарій на фестивалі незалежних картин «Санденс», потім вийшла в широкий прокат і навіть протрималась кілька тижнів у десятці найкасовіших фільмів США. Нолана зарахували до числа «надій Голлівуду» і запросили зняти римейк норвезького трилера «Безсоння». Маючи у своєму розпорядженні 50-мільйонний бюджет і таких чудових акторів, як Аль Пачіно, Робін Вільямс, Хіларі Свонк, режисер створив міцний психологічний трилер, який однаково позитивно зустріли критики і глядачі (67 млн. доларів у прокаті США).

Робота над кінокоміксом «Бетмен: Початок» була нелегкою: Нолану довелось боротись з продюсерами за вибраного ним головного виконавця і сперечатись з приводу інших питань. Він знову переміг, що й підтвердив міжнародний успіх картини. Після невеликого перепочинку зі стрічкою «Престиж» Нолан цього року повернувся у Готем-сіті з фільмом «Темний Лицар».

1+1, п'ятниця 4 липня, 21.15

Літній музичний продюсер і відомий бабій Гаррі Ленджер (Ніколсон) приїздить на вікенд в будинок своєї молоденької подружки (Піт). Однак запланований ним веселий відпочинок псують поява матері подружки (Кітон) та серцевий напад Ленджера. Лікар (Рівз) забороняє Гаррі залишати дім його нових знайомих, інакше він може померти...

Чим може займатись 66-річний лауреат трьох «Оскарів» та незліченої кількості інших нагород, улюбленець глядачів і один з найдорожчих акторів США? Відповідь: кепкувати з власного іміджу, який старанно створював протягом кількох десятиріч. Якщо «Керування гнівом» було даниною «Джеку-бешкетнику», то у «Коханні за правилами та без них» Ніколсон розправляється з «Джеком-бабієм», і можна позаздрити енергії та задоволенню, з якими він це робить. Можливо, саме через те, що актор «грав самого себе», йому цього разу дісталась лише номінація на «Золотий глобус» за найкраще комедійне виконання. Натомість Кітон («Червоні», «Батько нареченої»), яка впоралась зі своєю роллю не менш блискуче, отримала «Золотий глобус», приз Національної ради кінорецензентів і номінацію на премію Кіноакадемії. Прихильникам «матричного» Рівза цей фільм навряд чи сподобається: персонаж актора більше схожий на манекен з посмішкою, ніж на живу людину.