Найкраща частина задуму, власне, передує самому фільму – це ролики за участю усіх чотирьох головних героїв, які висміюють сучасне рекламне кліпмейкерство, нав’язливу ідею плодити сіквели на порожньому місці, туалетний гумор та “високу драму”, висмоктану з розкрученої тематики (в останніх двох випадках об’єкти пародіювання дуже очевидні). В самій стрічці найсмішнішими теж вийшли жарти кіношні, особливо в діалогах, які Стіллер оздобив фразами на кшталт “Я виходжу з ролі тільки після коментарів на DVD” і “Ми всі тут час від часу голубі, це ж Голлівуд!” А розмова про вдалих і невдалих кінодаунів взагалі варта того, щоб увійти до комедійної скарбниці – хоча б тому, що усе сказане у ній відповідає дійсності. Крім кіношного, у деяких сценах радує гумор цинічно-неполіткоректний і взагалі “чорний” (зустріч з пандою, доля бідного режисера). В решту моментів отримуємо жарти майже ті самі, які “фабрика мрій” пропонує у більшості комедій починаючи з дебюту братів Фареллі, але тут можна принаймні зробити вигляд, що це частина задуму – висміювання цієї тенденції.

Картина помітно слабшає у тих епізодах, де режисер намагається показувати “людське обличчя” своїх героїв або концентрує увагу на персонажах більш ідеальних, які ніби прийшли з іншого фільму, таких, як “п’ятий зайвий” у чудовій четвірці та агент героя Стіллера у виконанні Макконахі. Такі сцени немовби працюють всупереч основній меті нещадної боротьби з міфами, що оточують Голлівуд, але їх, на щастя, не дуже багато.

З акторів у першу чергу варто згадати не кого-небудь, а Тома Круза. Для ролі лисого кіномагната з нульовою етикою, який так і шкварить матом, він здійснив справжній подвиг, відмовившись не тільки від волосся, а й від свого головного акторського прийому – білозубої посмішки. Напевно, Том зробив це спеціально для того, щоб спародіювати когось із керівництва “Парамаунта”, який нещодавно відмовився від співпраці з ним. І саме Круз рятує фінал, який приміряє майже всіх і тому здається не дуже доречним.

Після Тома на другому місці – Дауні-молодший. Цього року у нього дійсно вийшло велике повернення по-голлівудськи: вже другий (після “Залізної Людини”) великий хіт поспіль, де ключова роль саме у нього. Схоже, я не дуже помилявся, коли писав кілька місяців тому, що Дауні, якщо пощастить, без проблем зможе сягнути вершин Тома Хенкса. А саме Хенкса він, до речі, у “Громі” й висміює – разом з Пачіно, Де Ніро, Хоффманом та іншими. Висміює не якогось конкретного актора, а сам підхід, який колись починався з щирої віри в систему Станіславського, а зараз перетворився на неодмінну частину рекламного галасу навколо кожного “оскарівського” претендента. В одному сценарист правий точно: якщо у актора є п’ять академічних статуеток (подібного в історії кіно ще не було) і йому ще не 80, то йому більше нічого не лишається, окрім як перефарбуватись у негра.

Стіллер у своїй ролі трохи розчаровує: очікувалося, що він гратиме м’язисту зірку “екшн” з тією самою сповненою комізму серйозною інтонацією, що й модель у “Зразковому самці” та культуриста у “Викидайлах”, проте Бен вирішив олюднити героя, зробивши його знаменитістю, що переживає кризу, і перетворивши таким чином на одного зі своїх традиційних невдач, яких глядачі бачили не один десяток разів. У нього теж є свій козир – “Бідний Джек”, але навіть з нього Стіллер спробував створити привід для пафосу – на щастя, не до логічного кінця.

Підсумок: дійсно смішна стрічка, яка може розважити навіть принципових неприхильників туалетного гумору – бо не він у фільмі головний. Особливо рекомендується тим, хто стежить за голлівудським кіновиробництвом і добре орієнтується в його модах і хворобах.

У джунглях йдуть зйомки високобюджетного бойовика, головні ролі в якому виконують зірка екшн Тагг Спідмен (Стіллер), комік Джефф (Блек), лауреат усіх можливих премій Кірк Лазарус (Дауні-мол.), який спеціально для ролі негра перефарбував шкіру, та темношкірий репер Альпа Чіно. Сюрпризи починаються, коли невдоволений режисер вирішує зняти “справжній” фільм про війну...

Це перша режисерська робота Стіллера після семирічної перерви (попередньою був “Зразковий самець” 2001 р.). Бен каже, що ідея спала йому на думку у 1987 р., коли він виконував маленьку роль в “Імперії сонця” Стівена Спілберга і колеги, які раніше грали у військових фільмах, розповідали йому про учбовий табір як про найскладніше випробування у їхньому житті. “Мені було смішно дивитись на цих акторів, оскільки між поняттями “бути солдатом” та “воювати” лежить величезна прірва, - згадує Стіллер. - Мене смішила саме ця самовпевненість, і я просто не міг не зняти про це стрічку”.

Джек Блек у перший день зйомок зламав собі ребро, впавши на пістолет.

Консультантом на зйомках був досвідчений військовий радник Дейл Дай, який брав участь у створенні “Врятувати рядового Раяна”. Акторів навчали користуватись зброєю, вивозили на полігон.

Том Круз виконав епізодичну роль, в якій його майже неможливо впізнати.

Інтер, субота 23 серпня, 23.55

Тім (Стіллер) та Нік (Блек) - сусіди й найкращі друзі, але лише до того дня, коли на перший погляд зовсім непотрібний винахід робить Ніка мільйонером. Ззовні стосунки між приятелями не псуються, однак Тіму стає все важче боротися з власною заздрістю...

Стів Адамс та Ларрі Дейвід вигадали цей сюжет і продали його кінокомпанії «Касл Рок» у листопаді 1999 р. Потім проектом довго займалась студія «Ворнер Бразерс», і врешті-решт його перекупила «Дрімворкс». Бюджет картини склав 40 млн. доларів, а гонорар Стіллера - 10 мільйонів. З-поміж п’яти стрічок цього коміка, які вийшли на екрани у 2004 р. («А ось і Поллі», «Старські і Хатч», «Заздрість», «Викидайли», «Знайомство з Фокерами»), у прокаті провалилась тільки «Заздрість» (касові збори у США не перевищили 10 млн. доларів), хоча її не можна назвати найгіршою. Принаймні тут добре висміюється сучасна американська мрія - зробити якийсь винахід і жити за проценти від нього решту свого життя. До того ж у фільмі грає завжди цікавий Вокен, якому дісталась роль напівбожевільного п’янички, котрий дає поради Тіму.

“Кунг-фу Панду”, як відомо, створила не “Піксар”, а “Дрімворкс”, фанатично віддана тваринній тематиці. Елементом, який би додав у традиційний сюжет про протистояння добрих і лихих звіряток різноманіття, мало стати пародіювання усіх існуючих фільмів про кунг-фу, а також усіх кіноміфів, побудованих на стосунках мудрого вчителя і невдахи-учня. Пародія вийшла досить кумедною і продуманою: будь-хто більш-менш знайомий з жанром у його первісному гонконгівському варіанті без проблем впізнає характерні сюжетні ходи, штампи і типових персонажів (мудрий вчитель, ще більш мудрий, майже до божевілля, вчитель вчителя, поганий і майже непереможний колишній учень, простуватий батько-селянин тощо). Втім, сама спроба подібної пародії далеко не нова, їх робили і роблять досить часто, просто вперше її реалізували в анімаційному варіанті, що дало додаткові переваги у плані постановки найфантастичніших двобоїв.

На жаль, крім пародії фільму особливо похвалитись нема чим. В сюжетному плані він видається досить-таки біднуватим, перекладаючи усю вагу на ті самі кунг-фу-штампи, які сам і пародіює, і не намагаючись додати щось своє, оригінальне в інтригу, всі ходи в якій вираховуються на півгодини наперед. Та й рівень гумору є невисоким, переважно обмеженим падіннями і нападами ненажерливості головного героя. Тому “Панда” вийшов розрахованим на дві категорії глядачів: на фанів фільмів кунг-фу та на дітей, які сприймають його як звичайну казку. І це у той час, коли найвдаліші комп’ютерні мультфільми на кшталт першого “Шрека” та “Рататуя” давно довели, що цей різновид розваги може (і повинен) бути розрахований на різні вікові категорії.

Одне з головних розчарувань – центральний момент інтриги: як же незграбний та повільний По стане справжнім майстром і поб’є непереможного барса? Ось де була можливість запропонувати свіжий, несподіваний і кумедний хід. Але нічого подібного – конфлікт розв’язується настільки умовно, як не снилося навіть східним кунг-фу-сценаристам. Згадується відома приказка про бобрів і козлів, останні з яких заздалегідь приречені на поразку.

Підсумок: добра анімація, ефектні двобої і помітні пародійні елементи дозволять непогано провести час, але відчутний брак чогось іще змушує зарахувати “Панду” у список анімаційних “ блокбастерів на один день”.

Товстуну По, кухарю-початківцю і ненажері, судилося виконати древнє пророцтво: він повинен врятувати Мирну долину від снігового барса Тай Луня та його прибічників. Під керуванням досвідченого вчителя Шифу незграбному, лінивому і вічно голодному герою доводиться тренуватися у товаристві з визнаними майстрами бойових мистецтв – Мавпою, Журавлем, Тигрицею, Богомолом та Гадюкою...

1+1, субота 12 січня, 17.20

Дьюї Фінн (Блек) - рок-зірка, чия кар’єра після кількох вдалих років закінчилась повним провалом: його звільняють з групи, яку він і створив. Відповідаючи на телефонний дзвінок, адресований його сусіду по квартирі Неду (Вайт, сценарист стрічки), герой несподівано для самого себе погоджується замінити вчителя у престижній приватній школі «Горас Грін»...

Дотепна комедія Лінклейтера не претендувала на звання хіта (її бюджет становить лише 20 млн. доларів), але витрачені на зйомки гроші повернула за перші три дні прокату у США (загалом касові збори «Школи року» в Америці склали 73 млн. доларів). Головна причина успіху - добра гра Джека Блека, який був номінований на «Золотий глобус» за найкраще комедійне виконання. Рок-н-рол є для цього актора дуже близькою темою: у 1994 р. він разом з Кайлом Гассом створив напівпародійний дует Tenacious D., який став постійним гостем багатьох комедійних шоу. У 2001 р. компанія Dust Brothers випустила перший альбом цієї групи. «Я дуже пишаюся Tenacious D., - каже Блек, - адже ми з Кайлом не тільки виконуємо пісні, а й самі пишемо їх». Гасс був одним з композиторів «Школи року». Слід також відзначити досвідчену К’юсак у ролі Розалі Муллінс, директриси школи «Горас Грін».

1+1, вівторок 31 липня, 00.10

Школяр Шон Брамдер (Хенкс) живе в окрузі Оранж (штат Каліфорнія), мріє вступити у Стенфордський університет і стати письменником. Однак його плани руйнує неуважність шкільних бюрократів, які посилають у Стенфорд атестат місцевого бовдура зі схожим іменем. Шону відмовляють, і він вирушає до університету, щоб виправити помилку...

Хоча «Країну» фінансував канал MTV і її сценаристом був Майкл Вайт («Мрець у коледжі»), автор багатьох молодіжних комедій, стрічка вирізняється з-поміж численних представників цього популярного в Америці жанру. У ній майже немає жартів а-ля брати Фареллі, та й бажання вчитися не можна назвати типовим для героя голлівудської комедії. Картину зняв Джейк Кесдан - син відомого сценариста і режисера Лоренса Кесдана («Сільверадо», «Випадковий турист»), головні ролі зіграли Колін Хенкс, син суперзірки Тома Хенкса, та Шайлер Фіск, дочка «оскарівської» лауреатки Сіссі Спейсек («Донька шахтаря»). Втім, з виконавців найбільше запам’ятовується Блек у ролі брата Шона, наркомана і параноїка. Фільм також прикрашає поява в епізодичних ролях багатьох знаменитих акторів (Реміс, Чейз, Томлін, Клайн, Стіллер).