Одного звичайного дня в його сіру буденність, як в книжці про Пеппі, вламується різнокольоровий вихор, ймення якому Леслі Берк. Її батьки - молоді письменники-фантасти, вирішили переїхати з мегаполісу до цієї глушини, аби змінити своє життя і спокійно попрацювати. Щиро закохані одне в одного батьки виростили незвичайну дитину, яка місцевими, дещо пуританських поглядів, жителями сприймається дивачкою - бо де ж це бачено, щоб дівчинка носила коротку зачіску, підрізані штани, яскраві майки і бігала наввипередки з хлопцями? Але Леслі начхати на усі несхвальні погляди та слова - вона вихована вільною, як вітер, її фантазія та енергія б'ють фонтаном, а в її очах світиться бажання перевернути цей світ догори дригом, чи принаймні створити собі новий, не такий нудний, як справжній.

Зрозуміло, що два диваки рано чи пізно мають знайти спільну мову, і так воно й сталося - Джесс та Леслі потоваришували. Більше того - вони стали просто нерозлучними друзями, що проводять одне з одним увесь вільний час. Розповіді Леслі відкривають Джессу захоплюючу реальність, котра існує поза межами американського села, що він јх ніколи не перетинав, та неймовірно яскравий, безмежний світ своєї уяви. Під її впливом забитий, заляканий, обмежений фермерським життям Джесс перероджується в іншу людину, потихеньку входить в роль короля Терабітії - уявного королівства, вигаданого Леслі за мотивами "Хронік Нарнії" Льюїса, стає хоробрішим, обізнанішим і розкутішим, ну а Леслі нарешті отримує гідного слухача для своїх фантазій - у її батьків, ставлення яких до дитини викликають заздрощі у Джесса, чиє життя небагате на батьківську ласку, за своїми книжками інколи геть не буває на неї часу. Так би й дружили дві непересічні особистості, але доля інколи втручається в життя зі своїми корективами дуже невчасно.

Переглядаючи трейлери - чи то завантажені з інтернету, чи перед фільмами в кінотеатрах, або принаймні дивлячись на постер, ви мабуть теж потрапите в оману фентезійного оформлення. Так, автори дуже підступно заховали за гарненьку мішуру в стилі модних зараз "нарній", "поттерів" та інших дитячих фентезійних картин, справжній зміст картини, невідомий для тих країн, в яких не виходила книжка Кетрін Петерсон - зокрема це стосується і України. Про суть будуть здогадуватись або ті, хто причетний якимось чином до кіномистецтва і знайомий з прес-релізами, або випадково прочитав книжку, видану кілька років тому в Росії, або народився досить давно, щоб читати в дитинстві книжку "Та сторона, де вітер" Владислава Крапівіна і побачить у когось порівняння фільму з нею. Усі інші попадуть в тенета, розтягнуті лукавими маркетологами компанії Дісней, очікуючи на такий собі клон "Нарнії" Льюїса з маленькими феями, іграшково злими чудовиськами, велетнями і маленькими дітьми в головній ролі, простіше кажучи - на звичайну дитячу казочку. Доведеться нагадати багатьом віковічну мудрість - не піддавайся першому враженню, дуже часто воно невірне.

Звісно, будуть і феї, і велетні, та лише на рівні омани, фантазії, на зразок таємничого синього птаха - ось щойно здавалось, що він сидить тут, поруч, аж раптом раз... І все зникає, і ти вже не розумієш, чи ти справді щось бачив, чи може це були вибрики твоєї уяви. З цієї точки зору автори картини зробили все правильно - неймовірні дива накладаються на реальність легкими розчерками, ніби малюнки олівцем в альбомі Джесса. Терабітія проявляється, як колись з'являлась країна Фантазія у "Нескінченній книзі", коли головний герой читав її на горищі - крок за кроком, потихеньку. На жаль, набути повноти кольорів, реальності їй не судилося.

Про те погане, що є в житті, ми зазвичай намагаємось не думати, відсовуючи самі думки про нього в далекий куточок свідомості доти, доки воно не трапляється, завдаючи підступного, неочікуваного удару. Ще ретельніше такі проблеми оберігаються від дитячих очей - на моїй пам’яті це табу в дитячій літературі порушували, здається, лише двічі - вже згаданий мною Крапівін та Астрід Ліндгрен в "Братах Лев'яче серце", щоправда геніальна Астрід змогла висловити все в більш м'якій, майже несерйозній формі, саме для маленьких дітей, яким потрібно поволі знайомитись з неприємними сторонами реальності. Що ж стосується Кетрін, то вона з одного боку писала книжку для сина, який вже зазнав втрати близької людини, тому книжка розрахована на тих, хто вже переніс випробування долі, з іншого - Петерсон не лише донька священника, а й сама проповідниця, майже все јј життя пов'язане з християнством, саме тому вона набагато суворіша до свого читача, викладаючи йому "правду життя" без усяких там зайвих сантиментів, на щастя не дуже загострюючи увагу на християнських повчаннях. Але навіть ті, досить скупі, слова підтримки та думки, які вона висловлювала читачеві, звісно не змогли передати у фільмі, не наважившись використати начитування авторського тексту, через що замість дитячої казочки глядач отримує дуже дорослу, досить жорстоку драму, і батькам доведеться тричі подумати, перед тим, як вести свою дитину в кінотеатр – чи вже готове їхнє чадо сприйняти життєвий реалізм? Саме через цей маскарад дуже багато хто образився на кінофільм, нарікаючи, що не чекав зі своїми дітьми такої дорослої проблематики, тож вони виходили з сеансу дуже засмучені - "неначе у нас померла улюблена собачка".

Зате, на диво, нібито дитячий фільм дуже сподобався бездітним дорослим - окрім ретельного, майже документального перенесення подій першоджерела на екран, фільм просто дихає правдоподібністю. Не в останню чергу потрібно завдячувати цьому спеціалістам з кастінгу, які підбирали акторів - кожен з них виглядає абсолютно відповідним своєму герою, кожен грає без краплини фальшу. Серед чималої кількості фільмів останнього часу це перший, в якому багато чого залежало саме від акторів, а робота, скажімо, режисера майже непомітна - він просто ретельно переніс на екран книжку, більшого і не вимагалось.

А от акторам потрібно було зіграти досить складні ролі, більше того - відповідати своїм персонажам. У них так і вийшло: приречений нести на собі хрест однієї ролі "рідкого" термінатора Роберт Патрік, наприклад, дуже добре підходить на роль стомленого, забитого життям бідного фермера. А неймовірні очі Зої Дешанель та її чудове виконання ролі хіпуватої вчительки музики вимагають окремої відзнаки. Але найбільше навантаження все-таки лягало саме на акторів-дітей, і тут теж жодного промаху: Джош Хатчерсон - нещодавній пухкенький і нахабний старший братик із "Затури", виріс, схуд і в ролі заляканого учнями своєї школи дивака виглядає дуже правдоподібно, самі ті учні теж мають не просто антураж для оформлення, а справжні учасники дійства. До речі, показом підліткових стосунків стрічка геть не схожа на комедії штибу "Поганих дівчат", скоріше вона стає в один ряд з радянськими підлітковими драмами на зразок "Опудала", і це ще один крок - від тої частини аудиторії, яка ще не спробувала проблем виживання в колективі, до більш дорослих дітей, які вже знають, що таке, коли у тебе відбирають гроші чи просто цькують на кожному кроці.

Але всі акторські ролі відходять на другий план перед Леслі, зіграною молодою акторкою Аннсофі Робб. Ось нещодавно вона грала бридку фанатку жувальної гумки Вайолет в "Чарлі та шоколадній фабриці", дещо гублячись на тлі півдесятка інших головних героїв-дітей, а тепер Аннсофі вже не лише в головній ролі - а в чудово зіграній головній ролі. Усе, від неймовірного одягу до поведінки, робить з неї саме таку дівчинку-вогник, котра завжди, в будь-якому класі є центром, що навколо нього обертається шкільний світ. Саме з такими люблять поганяти м'яча шкільні хулігани і в таких закохуються непомітні, зневажені усіма романтики. Терабітія сяє в її очах і рветься назовні, щоб стати реальністю, саме такі люди змінюють світ, якщо те світло ніхто і ніщо брутально не згасить - безумовно, це велика, майже недитяча, але відмінно зіграна роль, вже заради неї одної варто переглянути фільм. Тим паче, що однією Леслі сильні сторони фільму не обмежуються.

Головне не піддаватись першому враженню - це теж правда життя.

Насправді все не так погано. Поки що вони екранізують твори, назви яких у нас мало кому можуть щось сказати. Але колись дійде черга і до улюблених казок нашого дитинства – куди ж вони дінуться. Хто відмовиться подивитись, як розправляється з грабіжниками комп’ютерний Карлсон, за плечима у якого не тільки пропелер, а й 150-мільйонний бюджет? Або поспостерігати за Вінні-Пухом, анімованим за тією ж технологією, що й Голлум з Кінг-Конгом? Отож бо.

Сказане зовсім не значить, що автор рецензії щось має проти кіно, розрахованого на аудиторію віком 12-14 років. Такі фільми теж потрібні, причому, можливо, навіть більш потрібні, ніж стрічки для дорослої публіки – рівень впливу на свідомість зовсім інший. Просто раніше режисери, які працювали у супервидовищному кіно для сімейного перегляду, не лінувались вигадувати щось цікаве і для дорослої публіки, - деякі картини Спілберга та його учнів з 80-х можуть бути яскравими прикладами. Сучасні постановники лінуються. Чи то вважають, що нинішній тінейджер у будь-якому випадку свою місію виконає, привівши батьків на сеанс стільки разів, скільки забажає. Чи то думають, що дорослий глядач, як баран на пасовище, піде поглянути на спецефекти, навіть якщо вони не першої свіжості і нової сторінки у жодному разі не відкривають.

Авторам “Мосту” забракло того, чим у повній мірі обдаровані їхні герої, - фантазії. Адже були передумови для створення видовища по-справжнього феєричного, нестандартного, в якому реальність казкову важко відрізнити від справжньої. У фільмі є, наприклад, чудова сцена, в якій фантазія Леслі, яка читає свій твір перед класом, набуває спецефектних обрисів – така собі перемога уяви над буденністю. Інший добрий момент – поява гігантської істоти, яка напрочуд нагадує страшну, але не до кінця злу школярку, яка час від часу тероризує головних героїв. І все, що залишалося, - це не давати фантазійні епізоди як нарізку необов’язкових кількахвилинних сцен з тролями і ельфами, а побудувати навколо них окрему сюжетну лінію, яка б займала не менше екранного часу, ніж та, що відбувається в реальному часі. Нехай для цього потрібно було б трохи далі відійти від оригінального тексту, але воно було б варте того.

Напрошується порівняння з так само дитячою “Безкінечною історією” Вольфганга Петерсена, яка, залишаючись обома ногами на землі (шкільні та інші епізоди з реальності), все ж таки давала набагато більше простору “над головою”. Автори ж “Моста в Терабітію” ніяк не можуть відірватись від землі і віддатися польоту фантазії, хоча в сюжеті є для цього більш ніж достатньо причин. Тому з персонажів фільму вони більше нагадують не фантазерку Леслі, а батька Джесса, старанного роботягу, для якого усі ці казки – це щось зовсім не важливе і не дуже цікаве.

Джесс все літо тренувався, щоб стати найшвидшим бігуном серед однокласників, але перемогу у змаганнях отримала нова учениця школи Леслі Берк. Незважаючи на те, що у цих двох дітей є чимало підстав для ворожнечі, вони досить швидко стають кращими друзями. Разом вони знаходять таємниче королівство Терабітію – чарівний світ, куди можна потрапити, просто перестрибнувши на старій мотузці через ріку у лісі.

Стрічку знято за популярним романом Кетрін Патерсон, нагородженим премією Ньюбері. Кетрін Патерсон написала “Міст у Терабітію” у 1976 р., після трагічної загибелі близького друга її сина Дейвіда. Вона думала, що таким чином допоможе сину пережити горе. Вона планувала створити серію фантазійних оповідань для дітей, проте зупинилась на написанні роману про світ, де живуть міфологічні істоти і йде боротьба між добром і злом. Книга стала популярною в усьому світі (обсяг продажів перевищив два мільйони екземплярів), увійшла до шкільної програми і зайняла місце у домашніх бібліотеках багатьох країн.

Велику роль у створенні фільму зіграла продюсер Лорен Левайн, яка мріяла зробити кіно для дітей від 10 до 12 років і рекомендувала використати для цього сюжет “Мосту”. Разом з сином автора Дейвідом Патерсоном вони створили спільне підприємство і запропонували ідею компанії “Волден Медіа”, яка працювала над “Хроніками Нарнії”. Патерсон написав перший варіант сценарію і працював над наступними версіями разом з Джеффом Стоквеллом та Кевіном Вейдом. Картина є режисерським дебютом майстра анімаційного кіно Габора Ксупо. Світ Терабітії з його фантастичними істотами, палацами і лісами відтворили майстри спецефектів під керівництвом Метта Айткена з новозеландської компанії Weta Digital, відзначеної Кіноакадемією за роботу над “Володарем перснів”.