Певною несподіванкою була перемога Шона Пенна за роль у драмі “Харві Мілк”. Усі знали, що у нього великі шанси, однак чимало кіноманів вважали, що нагорода дістанеться Міккі Рурку – тому, що Пенн вже має одну статуетку, і тому, що Рурк отримав “Золотий глобус”. “Мілку” також дістався “Оскар” за оригінальний сценарій.

Кейт Вінслет, яка має на своєму рахунку шість номінацій на премію Кіноакадемії, виборола “Оскара” за найкращу жіночу роль за роль у фільмі “Читач”.

Пенелопа Крус отримала за гру у картині Вуді Аллена “Вікі Крістіна Барселона” приз за жіночу роль другого плану, ставши при цьому першою іспанською актрисою – лауреаткою “Оскара”. У номінації “Найкраща чоловіча роль другого плану” премію присудили покійному Хіту Леджеру за роль Джокера у “Темному Лицарі”. Блокбастер Кріса Нолана також здобув приз за звукомонтаж.

Найкращою повнометражною анімаційною стрічкою визнали “ВАЛЛІ”, найкращим іншомовним фільмом – “Відбутя” японця Йодзіро Такіта. “Загадкову справу Бенджаміна Баттона” відзначили трьома нагородами – за декорації, грим та візуальні ефекти. Премія за костюми дісталась “Герцогині”.

Тобто: паради знаменитостей, безжальні директори студій, готові відрізати стрічці усі життєво необхідні органи, непередбачувані митці-наркомани і вони ж алкоголіки-психопати, вередливі зірки з їх фантастичними гонорарами і божевільними забаганками. І не те щоб це викликало якісь сумніви – все це частина реальності кінобізнесу. Просто чим більше це бачиш, тим більше воно скидається на звичайну схему, за якою губиться щось важливіше. Кіно, в першу чергу американське, хоронили з першого ж року його існування, але якимось чином воно живе і навіть продовжує щороку постачати кілька чудових фільмів, десяток чудових жанрових фільмів і пару десятків чудових акторських робіт. На одній мішурі воно б все ж таки не протрималось.

“Одного разу у Голлівуді” – непогана комедія (не те щоб у картині було багато причин для сміху, просто проблеми у героя занадто дрібні, щоб називати це драмою), особливо якщо розраховуєш побачити варіацію на вищезгадану схему і нічого більше. Але ж її знято за спогадами досвідченого продюсера, на рахунку у якого чимало хороших фільмів. Якось не віриться, що людина, під керівництвом якої було створено “Недоторканих”, “Сутичку” та “Бійцівський клуб”, не мала власної (застарілий термін) творчої жилки. У фільмі ж важко сказати, чому головний герой займається кіно, а не продає чоботи чи тримає піцерію. Все що він робиться – це прогинається під інших і намагається розв’язувати конфлікти, однак не відчувається особистої зацікавленості у тому, що він робить, – тобто тієї зацікавленості, яка не обмежується відповіддю на питання, чи матиме він роботу завтра. Або він це давно втратив, або ніколи не мав.

І те ж саме можна сказати про всіх інших персонажів – усі вони або самопародії, або карикатури. Для того, щоб бути тим, чим він намагається бути (тобто влучною, часом гострою сатирою), цей фільм демонструє занадто багато простих виходів – наприклад, зосередитись на особистому житті героя, щоб нагадати, що він теж людина.

Багато хороших акторів, яким іноді навіть є що грати. Багато жартів на тему – передбачуваних, але часом смішних. Багато влучних дрібних спостережень (наприклад, різниця між реакціями американських і європейських глядачів). Тільки чомусь загальна інтонація здалась подібною на ставлення до своєї роботи продавщиці, яку відірвали від цікавої розмови і яка з ненавистю жбурляє тобі продукти. І постає питання: навіщо знімали кіно про людей, які давно розучились любити свою роботу (кіно), люди, які, судячи з усього, теж розучились любити свою роботу (кіно)?

Скачати трейлер

Стрічка розповідає про два тижні з життя старіючого кінопродюсера Бена (Де Ніро), який намагається умовити неконтрольованого режисера змінити фінал його нової картини, вередливу зірку – поголитися для наступної ролі і т. і.

Фільм базується на мемуарах та сценарії 66-річного продюсера Арта Лінсона (“Сутичка”, “Бійцівський клуб”). Де Ніро співпрацював з ним багато років (починаючи з “Недоторканих” і закінчуючи “Великими надіями”). Вілліс та Пенн зіграли самих себе. Зйомки проходили з 22 березня до 12 травня 2007 р. у Коннектикуті, Каліфорнії та Каннах. Бюджет стрічки – 25 млн. доларів. “Одного разу” демонстрували на фестивалі “Санденс”, у Каннах та Карлових Варах.

Кінокритики Нью-Йорка вважають найкращими “Мілка” і виконавців головної та другорядної ролей у цьому фільмі – Пенна та Джоша Броліна. Премія за жіночу роль теж дісталась Хокінс, а Майка Лі, який зняв “Безтурботну”, визнали найкращим режисером. “ВАЛЛ-І” нью-йоркці відзначили як найкращу анімаційну стрічку року.

Південно-східна асоціація критиків теж зупинила свій вибір на “Мілку”, віддавши йому призи за найкращий фільм та чоловічу роль. Денні Бойл додав до своєї вже чимало колекції ще одну премію за режисуру, а найкращою актрисою організація назвала Енн Гетевей за роль у картині “Рейчел виходить заміж”.

Вашингтонська асоціація нагороди за найкращий фільм та режисуру присудила “Мільйонеру з нетрів”. Найкращою актрисою року, на думку критиків з цього товариства, є Меріл Стріп (“Сумнів”), а найкращим актором – Міккі Рурк (“Борець”). Їх вибір майже збігся із зробленим колегами з Детройту, тільки останні віддали перевагу не Стріп, а Кейт Вінслет (“Революційний шлях”). Критики Сан-Франциско вирішили не вибирати між Пенном та Рурком і вручили премії за чоловічу роль їм обом.

Шон Пенн народився 17 серпня 1960 р. у Бербенку (штат Каліфорнія). Його батько був телережисером, мати - театральною актрисою. У дитинстві Шон та його брат Кріс товаришували з Чарлі Шином і Еміліо Естевесом, які жили у сусідньому будинку; їх улюбленими зайняттями були серфінг та зйомки любительською відеокамерою. Шона цікавила кар’єра юриста, проте потім інтерес до лицедійства переміг, і юнак записався на курси акторської майстерності Пеггі Ф’юрі.

Після кількох другорядних ролей у телесеріалах 19-річний Пенн дебютував на нью-йоркській театральній сцені. У кіно його першою роботою була роль новобранця військової школи у «Кадетах» (1981) Гарольда Беккера. Шон досить швидко став одним з найвідоміших молодих акторів Голлівуду, знімаючись у комедіях («Швидкі часи у школі Ріджмонт», «Шанхайський сюрприз»), мелодрамах («Наввипередки з Місяцем») та кримінальних драмах («Погані хлопці», «Впритул», «Кольори»). Однак шлюб і скандальне розлучення з Мадонною перетворили актора на персонажа бульварної хроніки: обурений втручанням преси у своє приватне життя Пенн не жартував, стріляючи з пістолета у гелікоптери з папарацци, що кружляли навколо його будинку. Минуло кілька років, перш ніж про Шона знову почали говорити як про талановитого актора, а не як про колишнього чоловіка Мадонни.

У другій половині 90-х кар’єра Пенна знову пішла вгору: одну за одною він зіграв чудові ролі у картинах «Мрець іде» Тіма Роббінса (приз Берлінського фестивалю і номінація на «Оскар»), «Вона чарівна» Ніка Кассаветеса (премія Каннського фестивалю), «Розворот» Олівера Стоуна, «Тонка червона лінія» Теренса Маліка, «Солодкий та гидкий» Вуді Аллена (номінація на «Оскар»), «Я - Сем» Джессі Нелсон (номінація на «Оскар»). Шон також кілька разів брався за режисуру, створивши стрічки «Індіанець, що біжить» (1991), «Постовий на перехресті» (1996), «Обіцянка» (2001).

«Ми з Голлівудом намагаємось не помічати один одного. На щастя, мене залишили у спокої і студії, і репортери», - казав Пенн у 2002 р., скаржачись на відсутність добрих ролей та сценаріїв. Проте «Таємнича ріка» Клінта Іствуда довела, що «фабрика мрій» все ще може запропонувати актору матеріал, гідний його таланту. «Оскар», отриманий Шоном Пенном за цей фільм, є нагородою не тільки за бездоганно зіграну складну роль, а й за нонконформізм актора, його безкомпромісність у мистецтві і вірність своїм переконанням.

1+1, п’ятниця 1 лютого, 23.40

Дейва (Роббінс), Джиммі (Пенн) та Шона (Бекон), які колись були приятелями, переслідують жахливі спогади. У дитинстві Дейва викрав сексуальний маніяк, і те, що йому довелось пережити, назавжди залишилось у його пам’яті. Коли вбивають Кеті, дочку Джиммі, Дейв стає головним підозрюваним, а вести розслідування доручають Шону...

За рівнем драматургії та акторської гри «Таємнича ріка» є, безумовно, найкращим американським фільмом 2003 р. 73-річний Іствуд після кількох не дуже вдалих робіт створив дійсно видатний кінотвір. Щоправда, ветеран Голлівуду, котрий зазвичай сам виконує головні ролі у своїх картинах, цього разу не з’являється у кадрі («Мені потрібні були більш досвідчені актори», - жартував Клінт). Виконавці усіх без винятку ролей грають блискуче, а те, що робить на екрані Пенн, увійде до скарбниці світового кінематографу. «Оскари» за головну і другорядну чоловічі ролі є цілком заслуженими, але навіть вони не дають уявлення про справжню художню цінність стрічки. У «Річці» знайшлося місце для багатьох тем, пов’язаних з мораллю, законом та відчуттям справедливості, і все таки найголовнішою серед них є тема самосуду й наслідків, до яких він може призвести. У 70-х бойовики про «Брудного Гаррі» з Іствудом прославляли це явище; висновки, які режисер робить зараз, є зовсім іншими.