Містер Бін на відпочинку

Містер Бін і його стабільна популярність у різних куточках світу належить до явищ, які автору даної рецензії зрозуміти важко. Дітям, звичайно, смішно, коли дорослий на екрані викривляється і робить дурниці, смішно це і певній категорії дорослих. Припустімо, якісь риси характеру (чи що там замість нього) персонажа висміюють певні британські стереотипи. Але викривляння – це все одно викривляння, особливого сенсу у них немає, як і гумору, тим паче коли вони не природні, як у мавпи чи Джима Керрі, а якісь вимучені, штучні. Перекладати на них основне навантаження фільму небезпечно і просто нерозумно.

З таких невеселих думок починається перегляд другого художнього фільму про Біна – фільму, як вважає головний виконавець, “європейського”, на відміну від першого, який був “надто американізованим”. В принципі, сюжетна схема “Відпочинку” більш вільна і нагадує вже не сучасні американські сімейні комедії, а комедії доби німого кіно, коли головний герой-маска просто котився від однієї пригоди до іншої, руйнуючи і піднімаючи на вуха все на своєму шляху. Хоча від сімейної теми далеко втекти все одно не вдалося. Ще Аткінсону здавалося, що у першому “Містері Біні” його герой забагато розмовляє, тому тут цю проблему розв’язали категорично, помістивши персонажа (який і англійською-то говорити як слід не навчився) у повністю іншомовне середовище і залишивши йому три французькі фрази (“так”, “ні” і “дякую”), які він і використовує для спілкування – найчастіше невпопад.

Перші сцени підсилюють підозри, що перегляд цього фільму був помилкою, особливо епізод у французькому ресторані, під час якого глядач почувається не краще, ніж герой, який давиться кальмарами і устрицями. Стрічка стає жвавішою і приємнішою лише у своїй другій половині, коли починає більше покладатись не на міміку персонажа, а на кумедність ситуацій, в які він потрапляє. Це починається з моменту, коли Бін губить квиток на автобус і замість того, щоб купити інший, починає шалене переслідування на велосипеді, забувши про усе навколо. Перебільшена реакція на дрібницю завжди була набагато смішнішою річчю, ніж гримаса. Після цього старту дорожні геги починають накручуватись один на один, потім ми опиняємось на знімальному майданчику (де завжди є простір для гумору), а далі кіношно-пародійна тема взагалі стає у картині провідною, оскільки герої потрапляють на Каннський фестиваль. Тому нічого дивного, що вінчає велику пригоду “райська” сцена у стилі типово голлівудського мюзиклу, коли мрія ідіота нарешті збувається.

Звернула б стрічка не в Канни, а в інше місто – було б зовсім інше кіно, але непоганий кіношний гумор дозволяє абстрагуватись від усього іншого, в тому числі від головного героя. Тим паче, що по-справжньому смішним у фільмі вийшов не він, а режисер у виконанні Віллема Дефоу. Знятий ним “кіношедевр”, його передмови, відповіді на питання і всі реакції – гумор простий, але зовсім іншої якості, ніж викривляння Аткінсона. Завдяки цьому про перегляд “Містера Біна на відпочинку” можна навіть не пожалкувати.