Кумедно, але до теми «дежа вю» ця стрічка набагато ближча, ніж однойменний фільм минулого року. Тут дежа вю стає своєрідним художнім, сюжетним і технічним прийомом, на якому будується вся картина.
Все це дуже схоже на звичайну практику перегляду фільмів вдома, коли завжди можна відмотати назад кілька кадрів, щоб ще раз переглянути епізод, який зацікавив чи сподобався. Ці моменти з «перемотуванням», хоча й варіативним, в «Пророку» займають більше половини екранного часу – і це тільки на перший погляд. Однак в кіно, принаймні у даному випадку, такий прийом здається чужорідним, на відміну від, наприклад, спроби розповісти історію «задом наперед», як в [«Мементо»->memento] [Нолана->christopher-nolan]. Можливо тому, що у Нолана була мета трохи розумніша за показ двох десятків вибухів й перегонів. «Пророк» же страждає на типовий синдром екранізацій творів Філіпа К. Діка, де в центрі завжди є цікава й часом оригінальна науково-фантастична ідея, яку краще було б стисло викласти у 20-хвилинній новелі. Щоб створити навколо неї повнометражний фільм, голлівудські сценаристи майже завжди вигадують новий сюжет, зліплений за їхніми лекалами, де дія часто накручується буквально на порожньому місці. У «Згадати все» це було ще менш помітно, а в [«Особливій думці»->minority-report] та [«Часі розплати»->paycheck] буквально кидається у вічі – як і в «Пророку».
Прийом з «перемотуванням» не спрацьовує тому, що, як тільки до нього звикаєш, він швидко вбиває інтерес до того, що відбувається на екрані. Сама сутність кіно у тому, що під час перегляду глядач – на емоційному рівні – бере участь у подіях, приймає ту чи іншу сторону, за когось вболіває, когось ненавидить. Якщо емоційний ефект нульовий, якщо тобі абсолютно байдуже, що відбувається на екрані, то ти даремно купив квиток. Нехай ти знаєш, і що це розіграно акторами, і якими саме, і навіть скільки мільйонів на це витратили – на дві години ця реальність має замінити для тебе справжню, щоб потім бути або безболісно забутою, або навпаки – залежить від фільму. А коли ця несправжня реальність грати роль справжньої навіть не намагається, а навпаки, інтерес до екранних подій швидко зводиться до нуля. Уявіть, що було б, якби всі фільми починались з того, як герой засинає, і закінчувались б прокиданням – кіно б вже просто не існувало. Який сенс будувати саспенс в «Пророку», якщо практично кожна небезпечна ситуація, в яку потрапляє головний герой, – це усього лише видіння того, що може статися через кілька хвилин, і герой легко її уникне?
Після цього вже можна навіть не звертати уваги на численні логічні нестиковки в сюжеті (пов’язані перш за все з характером видінь, який весь час змінюється), на те, що поведінка головного героя часом здається клінічно ідіотською (хоча б на початку, коли замість того, щоб залишитись на місті інциденту в казино і спробувати вигадати вірогідне пояснення, він тікає і викрадає машину, щоб привернути до себе ще більшу увагу), що акторське завдання [Кейджа->nicolas-cage] обмежується вмінням ухилятись від куль і літаючих машин і що [Мур->julianne-moor] виглядає в ролі агента ФБР не більш переконливо, ніж шість років тому, коли її усі критикували за Кларису в [«Ганнібалі»->hannibal]. Все це не має особливого значення, коли події у стрічці мають ефект кіл на воді, які зникають через кілька секунд, не залишаючи по собі жодного сліду.