Досить цікаве дослідження природи брехні, зокрема меж, коли вона з відносно невинної перетворюється на відверто брудну і коли починає ускладнювати життя замість того, щоб його полегшувати. Хоча події, які описує стрічка, суто американські, деякі підняті в картині питання дозволяють робити ширші, загальнолюдські узагальнення.
Чи має право на маленьку містифікацію людина, яка знає, що талановита, і якій набридло спостерігати за тим, як її на кожному кроці чомусь випереджають посередності? Кліффорд Ірвінг вважає, що має. Його перший крок – просто крик відчаю, спроба нагадати про себе, не дати остаточно записати себе в невдахи. Вже потім він починає думати, про що ж буде писати. Обирає жертвою людину, якій начебто нічим не може зашкодити, – Говарда Х’юза, мільйонера-самітника, який відмовився від усіх контактів зі світом. Хоча вибирає не тому, що не може зашкодити, а тому, що книгу про таку особистість видавці вирвуть з руками – і не помиляється. Дуже швидко приходить розуміння того, що нахабність і самовпевненість рятують практично з будь-якої, навіть найгіршої ситуації. Головне – ніколи не здавати назад і не вибачатись.
Перший етап афери Ірвінга має солодкий присмак авантюри, великої пригоди. Спочатку Кліфф ставиться до роботи як до справжнього журналістського розслідування – він збирає матеріали, чутки й плітки про Х’юза. Далі – як актор до ролі, тобто входить в образ, починає вигадувати, що б відповів йому мільйонер на те чи інше запитання, і навіть змінює зовнішність. А потім поводиться як справжній шизофренік, який живе й думає одночасно за себе і за Х’юза, бесідуючи з невидимими співрозмовниками і навіть отримуючи від них у ніс.
Людина може спокійно жити, коли відчуває себе поганою лише на дуже невеликий відсоток, інакше це вже не людина, а дещо інше – істота на рівень вище чи на рівень нижче, щодо цього питання можна довго сперечатися. Нормальний людський мозок завжди шукає для поганих вчинків виправдання. Ірвінг, який поступово перейшов від майже невинного фантазування до брехні дружині і найкращому другу (чудова робота [Альфреда Моліни->alfred-molina]), чіпляється за вигадане ним самим пояснення, що він “обраний долею” написати біографію Х’юза, неважливо, вигадка його текст чи ні, переконує у цьому інших і самого себе. Мало того, він, як справжній американець, вважає, що повинен, якщо з’явився шанс, втрутитись у політичне життя країни на найвищому рівні, зокрема допомогти Х’юзу знищити Ніксона – амбіція зіграти роль в історії тут має не останнє значення. Його надихає приклад об’єкта дослідження – людини, яка йшла до мети, незважаючи ні на що. Ірвінг думає, що рішучість і кмітливість (насправді брехливість й безпринципність) в якійсь мірі наближують його до кумира, незважаючи на різницю абсолютно в усьому, і тому послідовно й цілеспрямовано руйнує свій власний маленький світ, підставляючи і друга, і дружину.
Висновки, зроблені з цієї історії, передбачувані й очевидні. Правда все одно вилізе назовні – і найболючіша вилізе першою. Маленька людина не дострибне до сильних світу цього і залишиться лише коліщатком у складному гігантському механізмі. Друга буде втрачено, сім’ю – зруйновано. Але чи програв від цього Ірвінг? Він втілив свою американську мрію – прославився так, що про нього у США пам’ятають досі. [Річард Гір->richard-gere] виконав одну зі своїх найкращих ролей, і наприкінці ми не бачимо на обличчі його героя смутку – хіба що зовсім трохи. Чи вартою втрат була його гра? Чи можна сприймати велику містифікацію як мистецтво, що має власну цінність? На це питання глядач має відповісти сам.
А десь показують дубляж на українську?