Хмари продовжують згущатися над світом Гаррі Поттера. Навіть важко повірити, що кіносеріал починався зі стрічок від майстра сімейного кіно Коламбуса: від комфортної, без особливих ознак саспенсу й небезпеки, атмосфери добротної дитячої казки, що була у тих картинах, зараз мало що лишилося. Дорослішають сам герой та його друзі, а пропорційно до цього зростає міць темних сил, що протистоять їм, і теми, яких торкається фільм, стають більш дорослими.
Відчуття неспокою, яке підсилюється з кожною новою стрічкою (принаймні задумано, щоб воно підсилювалось, – те, наскільки кожному з режисерів вдалося донести це до глядача, питання інше), саме по собі віддзеркалює зміни в світогляді дитини, котра дорослішає і бачить, що світ навколо неї не настільки приємний і дружній, як здавалося. В перший серіях світ магів радо приймав хлопчика-сироту у свої обійми, а зло уособлювали окремі особистості (“в сім’ї не без потвори”). Але з кожним новим роком навчання у школі магії не тільки зростає кількість відвертих “потвор”, які діють за межами закону, а й підсилюється недовіра до осіб, в чиїх руках знаходиться влада в магічній спільноті. Дехто з них, всупереч високій посаді, виявляється аж ніяк не далекоглядним, віддаючи перевагу хованню голови в пісок у марній надії, що війна не постукає до нього у двері. І герой поступово розуміє, що далеко не всяке зло можна перемогти за допомогою чарівної палички, принаймні так, щоб не стати тим, кого ненавидиш.
Носієм такого побутового зла стає в “Ордені Фенікса” Долорес Амбрідж у чудовому виконанні Стаунтон – це, здається, перший випадок, коли хтось з акторів повністю краде собі “поттерівський” фільм. Не буде великим перебільшенням сказати, що ця “бабуся” набагато моторошніша за Волан-де-Морта (який з кожним разом все більше нагадує погану копію Імператора із ЗВ). Хоча б тому, що змієпикий темний лорд – особистість відверто казкова, а щоб зустріти в житті Амбрідж, в чоловічому чи жіночому варіанті, далеко ходити не треба. Пересічність, готова задавити будь-які ознаки таланту, теоретик, що не визнає практичних знань, конформіст, що завжди опиняється в потрібному місті в потрібний час, підтримує дисципліну заради дисципліни і здатний перегризти будь-кому горлянку заради “порядку”, – в образі намішано достатньо, але головне, що вийшов він, незважаючи на певну дозу гротеску, дуже життєвим. Роль побудована на контрасті між “рожевою” зовнішністю та крижаною жорстокістю вчинків, насичена яскравими деталями і зіграна так, що майже фізично відчувається задоволення, яке Амбрідж отримує від усього, що робить.
З акторів також неможливо не згадати [Гарі Олдмена->gary-oldman] – у нього дуже обмежений екранний час, але кожна сцена з ним запам’ятовується. Навіть якби серед достоїнств фільму була лише гра Олдмена, і то не можна було б сказати, що гроші на квиток витрачені даремно. У всіх інших дорослих акторів ролі невеликі, виділити серед них когось важко – хіба що Гембона, який нарешті демонструє, наскільки крутим може бути Дамблдор.
Як не дивно, у п’ятому фільмі набагато краще виглядають всі юні актори, навіть ті, які дратували у попередній частині. Можливо, тому, що цього разу у них добра доросла підтримка і на них не перекладається вся вага фільму. Або ж тому, що цього разу вони не потрапляють у відверто безглузді ситуації і не намагаються комікувати.
Також цілком можливо, що у цьому заслуга нового режисера, який прийшов з телебачення і, схоже, більше уваги приділяє акторам, ніж погоням та спецефектам. Екшну у фільмі дійсно мало (навіть замало – для стрічки, яка має боротися за глядачів з [“Трансформерами”->transformers]) – справжні магічні бойові дії починаються у фіналі і не дуже вражають. Незважаючи на це, “Орден Фенікса” сприймається краще, ніж [“Кубок вогню”->harry-potter-and-goblet-of-fire], хоча найкращим “поттер-фільмом” поки що залишається “В’язень Азкабану”.
Виділяти серед Поттерівських фільмів якийсь один, та говорити, що одна серія краща за іншу, мені здається не дуже вдалою справою. Бо я, наприклад, сприймаю фільм як частини великого серіалу, як ота дитина, з нетерпінням чекаючи продовження. І щоб хто там не намагався зробити, перш за все, це казка, а у казці найперш цікавить сюжет! А p фантазією у панни Роулінг, слава Богу, все нормально. Вміє тітонька і героїв понадумувати, в сюжетик крутнуть.
Але, якщо чесно, то хотілося б погодитись, що фільм еволюціонує від серії до серії у всіх напрямках.І це робить кожну із серій ще більш очікуваною.
Кінематограф уже не вперше спостерігає явище “втирання носа”, вибачте на слові, юному поколінню акторів-каченят, що, не вбираючись в пір’ячко, вирішили летіти далеко в світи. За приклад візьму ультрамодну серію “мила” про Гаррі Поттера. Актори старої школи, що грають другорядні ролі, не буду вдаватись в подробиці, показали значно кращу гру. Та воно й не дивно – сучасне молоде покоління живе, беручи взірець тільки зі своєї фотокартки, що висить на стіні біля ліжка(про систему Станісласького чи студію Страгсберга писати не є архіважливістю). Отже, фільм – з мінусами, бо плюсів під час перегляду не помітив.
Жанр! Фентезі. “Хвороба” сучасного суспільства, може, трохи невдале порівняння, але, вибачайте, – інші воронами вилетіли з моєї голови. Будь-якого іншого ставлення до цього питання я не бачу та у відповідь на запитання про захоплення, я все частіше чую – фентезі. Можливо, це допомагає створювати уявний світ? Та все було б не так погано, якби проблема полягала тільки в цьому – популярне чтиво і видиво, скажімо те ж “Поттеріанство”, це з деградація культури народу. Пані Роулінг “зробила” великі гроші, клонуючи свого Гаррі для кожної наступної серії, а ми ковтаємо цю гірку пігулку свого приниження. Навіщо нам гарне кіно, навіщо нам взірці літературного мистецтва, – в нас же є Гаррі Поттер, або Джеймс Бонд нового покоління.
Можливо, коментар вийшов трохи скупішим і суворішим за задум, але прошу всіх шанувальників фільмів про юного мага, не сприймати писання за образу їхнів смаків чи вподобань, адже це тільки моя думка. 🙂
Я не бачу нічого поганого в тому, аби захоплюватися Поттером на рівні такого собі гарного проведення часу, тобто подивитися і забути. Він допомагає хоч на трохи не думати про прагматику власного життя та свої проблеми. І, як вже зазаначалося, дуже прискіпливим до гри акторів бути не треба, бо основною метою фільмів такого типу є розважити глядача, який прийшов подивитися, що буде далі, а не як еволюціонував характер Гаррі та на те, як Редкліфф зміг передати життєві драми свого героя. Звичайно, не треба вдаватися в крайності, тобто це не значить, що акторам можна грати поверхнево та розслабитися, просто кривляючись перед камерою…Просто серіал про Поттера – не із тих фільмів, які треба розкладати на кісточки від нема чого робити.
Також мені здається, що говорячи про приниження власної культури, згадувати цей серіал треба серед останніх, бо зважаючи на сучасну тенденцію клепати фільми про усе на світі, аби тільки заробить грошей, існує безліч більш яскравих прикладів занепаду сучасних кіносмаків, згадаймо хоча б усі ті Пироги та Дуже страшні кіна.