Глянець

Новий фільм Андрія Кончаловського заявлений режисером як викриття зворотнього боку гламурного світського світу – гірка комедія про солодке життя – на ділі виявився типовою прозою жанру. Щоправда, оздобленою вже відомими за численними серіалами обличчями Олександра Домогарова, Ольги Арнтгольц, Андрія Носкова, але і відкриттям заслужених драматичних акторів в зовсім несподіваних образах.

Сюжет являє собою звичайну історію попелюшки, яка приіхала із Ростова-на-Дону підкорювати Москву. Історія ця замішана на непереможній вірі в себе, щасливій на випадковості, примітивних стереотипах успішності, замікшованих вивісками столичних магазинів і – куди ж без цього – численними банальними афоризмами про безмежну владу грошей.

“Люди делятся на тех, кто покупает,
кто продает и кто продается…”

Головна героїня – Галя (Юлія Висоцька, яка “готує вдома” у нас на СТБ) – дівчина з не дуже благополучної провінційної родини, вражає столичних бізнесменів (піарищиків,сутенерів і навіть розбещених мільйонерів) амбіціями і своєю людяною простотою.Опинитися в потрібний час в потрібному місці головній попелюшці допомагає інша попелюшка- земляк, який крізь терни вже проклав собі дорогу до зірок. До речі, земляк цей – модний, столичний, не традиційно орієнтований піарщик, який від всого вилучає свій відсоток – яскравий і непідробний Олексій Серєбряков, який в цій роботі суттєво змінив своє геройське акторське амплуа.

Нетиповий образ Ірини Розанової, яка з’являється у перших хвилинах фільму сильною, немолодою головною редакторкою глянцевого видання, вочевидь, навіяний недавньою екранізацією Девіда Франкеля “Диявол носить Prada”. Там безжальну, демонічну, стервозну редакторку грала незрівнянна Меріл Стріп. Попри вимогливість і бездоганний зовнішній вигляд Розанова несе в своєму образі чуйність і жіночність, якими не надто обдарована героїня Франкеля. Ця російська бізнесвумен не втратила гідності і “смаку до життя” навіть всупереч далеким від моральності нормам поведінки свого оточення і власної доньки (Ольга Арнтгольц).

Як у кожному “модному” російському фільмі, за сюжетом обовязково має з’явитися талановитий і капризний творець моди. І ось він – нервовий, вибагливий, абсолютно загримований під Лагерфельда – Єфім Шифрін. Зал починає схвально хіхікати і захоплено слідкувати за манерою гри цієї, безумовно, акторськи обдарованої людини. Дивишся на нього і пригадуєш: образити художника кожен може…

Не обійшлося тут і без сміття в наш город. Коли одній “елітній” моделі роблять зауваження щодо недоглянутих ніг, вона відповідає: “Ну,я тільки з Києва повернулась…”. Ніби в Києві немає де зробити пристойний педікюр. Втім, на такий закид на нашу ніби-то провінційність можна не зважати. Менше відомих брендів на вивісках, проте і менше бруду ментального.

Фільм в цілому являє собою типовий комерційний продукт. З легким, життєвим гумором, без психологічного напруження і важких драматичних переживань. Втім, робити висновки щодо художньої цінності цієї роботи буде історія і кожен з глядачів. Роздумуючи над тим, добре чи погано закінчився цей фільм, варто пам’ятати: “розумні люди глянець не читають. Розумні люди глянець видають.”