Вже не один і, здається, не два рази доводилось згадувати про вперту голлівудську традицію подвоювати продукт в один рік: два фільми про Колумба, два про вулкани, два про метеорити і т. і. От і цього разу вийшло щось подібне, хоча й в різних жанрах і навіть різновидах кіна: маленький французький щурик склав дуже потужну конкуренцію зірковій Кетрін Зеті-Джонс, хоча б тому, що потрапив на екрани першим. І, навіть якщо не зважати на різницю у жанрах і вагових категоріях, все одно постає питання: хто у кого поцупив фінал, точніше, його зовсім останні хвилини? Мабуть, у Голлівуді дійсно всі мислять однаково.
Щоб виділити когось одного з виконавців у “Смаку життя”, особливо напружуватись не треба. Є у акторів приказка: неможливо переграти дитину і кішку. Щодо кішки автор цієї рецензії отримує підтвердження щодня по три-чотири рази, а щодо дітей, у фільмі про це нагадує чергова голлівудська “золота дитина” Ебігейл Бреслін. Невідомо, чи вийде з неї нова Джоді Фостер, але нова [Дакота Фаннінг->dakota-fanning], схоже, вийде. Юний талант досить органічно вписується в усі сцени зі своєю участю, хоча відіграє їх усі фактично на одній ноті – сум за назавжди втраченою матір’ю і небажання змиритися з цим фактом. Тональність різко змінюється тільки у тих сценах, де з’являється персонаж Екхарта, і у цьому є певна логіка – сюжетна і навіть життєва. Мала розуміє те, що насправді хоче, набагато краще за успішну й запрацьовану опікунку, до того ж краще за неї робить висновки і обирає вірні ходи – можна не дивуватись тому, що в результаті саме вона опиняється в абсолютному виграші, правильно склавши два й два і створивши для себе нову повноцінну сім’ю.
На друге місце слід поставити Аарона Екхарта – він не велика зірка і не улюбленець кіноакадеміків, але свого вельми декоративного персонажа зміг зробити цікавим і досить життєвим. Можна було доручити цю роль будь-якому середньостатистичному голлівудському красеню і отримати ще один цілком карамельний образ, а Екхарт зробив з нього, звісно, не шедевр, але щось живе. У певному сенсі саме його слід вважати духовним родичем щурика Ремі – обоє вони в більшій мірі творці, поети у своїй справі, ніж просто куховари.
Щодо Кетрін Зети-Джонс – у своїй ролі вона виглядає непогано. Вперше за кілька останніх років вона сприймається не просто як коштовна прикраса у кадрі (у першу чергу згадуються “12 друзів Оушена” та “Легенда Зорро”), а як актриса. Можливо, тому, що роль не настільки умовна і відірвана від реальності. Щоправда, яскравих фарб в образі їй підкинули не дуже багато – схибнута на роботі шеф-кухар, яка навіть в кабінеті психоаналітика знаходить привід виготовити свої улюблені делікатеси, а до критики своїх витворів ставиться так само толерантно, як автор даної рецензії. Однак у більшості ключових емоційних моментів Зета цього разу дійсно не хибить.
Є певні проблеми зі сценарієм – фільм вийшов не довгим, але на півгодини довшим, ніж передбачала екранна логіка. Як тільки героям наприкінці першого екранного часу вперше вдалося досягти повного взаєморозуміння, досвідчений глядач замислюється – що вони будуть робити далі. Вони або пересваряться через роботу, або загублять дитину – з’являється цілком очікувана відповідь, і що ви думаєте? Вони роблять і те, і інше. Якщо щодо першого в сюжеті було певне логічне обґрунтування, то друге – це штамп, який використовується в усіх фільмах з дітьми тоді, коли сказати більше нема чого, а знімати щось треба. Так і хочеться порадити сценаристам і не тільки голлівудським – не треба розтягувати кожну картину на півтори (чи дві, чи три) години. Краще менше, але краще.
Підсумок: досить дивна і не дуже оригінальна пара для “Рататуя” (нащадки все ж таки дізнаються, хто у кого поцупив фінал!), здатна подарувати радість зустрічі зі знайомими акторами у не зовсім звичних для них ситуаціях (див. [анонс->no-reservations-ann] – Зета-Джонс і Екхарт до цього мали про кухню дуже приблизне уявлення). Особливо рекомендується перед обідом чи перед вечерею – безкінечні екранні розмови про їжу та її вкрай привабливі візуальні образи гарантують добрий апетит.