Єлизавета: Золоте століття

“Золоте століття” – продовження номінованої аж на сім “Оскарів”, але відзначеної лише одним (і то за грим) “Єлизавети” – схоже, приречене на значно менш помітне місце у кінематографічній хроніці, ніж фільм-попередник.

Все ж таки перша “Єлизавета” у кінематографі 1998 р. була помітною подією, і її досить низька оцінка з боку американських академіків була швидше збігом обставин. Зокрема той факт, що “Оскара-98” за жіночу роль отримала не Кейт Бланшетт, а Гвінет Пелтроу, здивував багатьох, у першу чергу саму переможницю. Але час розставляє все, хоч і неквапливо, але по місцях: Бланшетт таки отримала свій “Оскар”, цілком заслужено і за складну роль (зіграти як слід Кетрін Хепберн у певному сенсі складніше, ніж Єлизавету, – принаймні ми можемо переглянути старі кіна і побачити, якою Хепберн насправді була), вона досі лишається помітною особою у світі кіно, тоді як про її тодішню суперницю цього (на даному етапі) сказати не можна. І режисера Капура, схоже, весь цей час не залишала честолюбна думка хоча б частково повторити успіх найбільш “оскарівського” з сіквелів усіх часів – “Хрещеного батька-2”, який за кількістю нагород (і, на мою думку, за художнім рівнем – хоча це дуже суперечливе питання) переплюнув оригінал.

Незважаючи на безодню, що лежить між долями англійської правительки і американського гангстера, паралелі між обома франчізами проводити можна легко, без жодного напруження. В обох випадках наприкінці першої частини ми бачимо головного персонажа (Майкла Корлеоне та Єлизавету) позбавленим будь-яких ілюзій в особистому й “діловому” житті. Усі вороги, що загрожували персонажу у цей момент, знищені, як і (це важливіше) майже всі близькі до нього батьківські чи дружні фігури, за невеликими винятками (у Майкла це Том Хейген – Роберт Дювалл, у Єлизавети – вірний Волсінгем у виконанні Джеффрі Раша). У другій частині головний персонаж – цілком сформована особистість: у нього можуть бути хвилинні зриви, секундні компроміси, але собі і своєму центральному бажанню – владарювати над оточуючими – він жодного разу не зраджує. Наприкінці його нові, і більш могутні, вороги гинуть або зазнають нищівної поразки. Це стосується обох стрічок.

А тепер продовжимо порівняння до його логічного кінця, яким би безжальним воно не здавалося.

30 років тому Копполу можна було звинуватити у честолюбному бажанні завоювати таки бажаний “Оскар” за режисуру (який у першого “Хрещеного” увів з-під носа Боб Фосс за “Кабаре”), але не можна було ігнорувати його прагнення розширити горизонти своєї історії, показавши, з одного боку, коріння зла, яке знайшло в Америці придатний грунт, а з іншого, вплив цього лиха на усі сфери життя в країні. Причому це не завадило йому показати долю однієї людини, що заради влади продала душу дияволу.

У “Золотому столітті” – лише повторення, можливо, трохи масштабніше, того, що вже було в “Єлизаветі”. Нічого принципово нового – все та ж боротьба за вже здобутий трон, в якій не беруть полонених. Особиста драма – теж максимально спрощена, оскільки про доленосний вибір не йдеться, лише про дрібні, як для такої персони, тимчасові труднощі, пов’язані з особистим життям, точніше, відсутністю такового (за деякі сцени між Єлизаветою і Рейлі сценаристам, з їх сучасними-демократичними уявленнями про ті часи, треба добряче надавати по руках). Отже, розраховувати, що Академія купиться на сценарій чи режисуру, не варто.

На вдруге виконані зоряні ролі вона не купується тим паче. Навіть тоді, коли в перший раз їх призом не відзначили, і навіть тоді, коли вони виконані настільки бездоганно, як Корлеоне – Пачіно чи Єлизавета – Бланшетт. Просто – це вже було. За тією ж причиною відпадає Раш.

В обох випадках зацікавити Академію мають шанс лише новачки – якщо серед них є гідні. У “Хрещеному-2” їх вистачало: у першу чергу молодий Дон Віто – Де Ніро і новий мафіозі у виконанні славетного педагога Лі Страсберга. А кого можна згадати у “Золотому столітті”? Звичайно ж, Клайва Овена. Що-що, а титул нового Еррола Флінна він цією стрічкою заробив: після цього він може хоч все життя грати піратів й Робін Гудів, і це теж буде гідна кінокар’єра. У ролі Рейлі він гіпнотизує своєю харизмою не лише королеву, а й увесь зал. Але для серйозного образу у цьому герої забагато голлівудщини принципово розважального відтінку і, як вже було сказано, багато в чому враження псують його “відверті” (в душевному плані) сцени з Єлизаветою.

Саманта Мортон у ролі Марії Стюарт? Певний потенціал є, але роль немовби недописана до кінця, загадкова (що непогано), але для стрічки в цілому і необов’язкова – лише черговий пішак у складній політичній грі, чіткого протистояння між нею та Єлизаветою не простежується.

З інших нових гравців варто згадати хіба що Ріса Іфанса, кожен погляд якого наповнює роль єзуїта зловісністю, навряд чи передбаченою сценарієм. Але для цього актора це теж нічого принципово нового – варто лише згадати, що він легко затьмарив юного Ганнібала Лектера у його власному фільмі.

Отже, згідно з наведеними вище суто математичними розрахунками, “Оскари” “Золотому століттю” не світять, хіба що знову за грим (хоча, якщо згадати, що колись академіки відзначили “Роккі” замість “Таксиста”… якісь варіанти завжди є). Щодо касового успіху картини, то він, попри вкладені кошти, вже не відбувся, отже, визначити, на що розраховували його автори, досить важко.