Хітмен

Чергова екранізація комп’ютерної гри черговий раз навіює невеселі думки про те, навколо яких нулів індустрія часом намагається нагнати передпрем’єрний ажіотаж. Нулів без палички, мається на увазі.

Хоча паличок-виручалочок, тобто стволів і мечів, під руками у головного героя вистачає – часом він носить їх з собою, часом ховає десь поруч, щоб вихопити в найпотрібніший момент, а іноді вони виникають немовби з повітря (з повітря беруться і деякі персонажі, які допомагають герою, скажімо, співробітник спецслужб). Це щоразу рятує герою життя, але не рятує картину.

Автор даної рецензії, як завжди, не збирається порівнювати фільм з грою (бо це йому нецікаво), а оцінювати стрічку виключно за її жанрово-кінематографічним наповненням. І тут “Хітмену” особливо похвалитись нема чим: якщо подібний за сюжетом “Борн” (будь-який з трилогії) схожий на хлопа з добре розвинутими м’язами (читай – продуманим сценарієм, добрим темпом розвитку дії і міцною акторською підтримкою), то “Хітмен” – навіть не зомбі з м’ясом, а скелет, ходячий жанровий кістяк, гола схема, на яку не змогли або не вважали за потрібне наростити щось іще. Ніби і там стандарт й комерція, і тут, але виглядають по-різному.

Вочевидь, вважається, що якщо нас попередили про те, що це екранізація стрілялки, то треба викинути перед входом у кінотеатр з голови питання про те, чи варто так нав’язливо пропагувати професію кілера (а на екрані саме кілер, нехай завдання він отримує через організацію, і, до речі, даремно нас у ролику запевняли, що це “необхідне зло”: вбити російського президента – це не зовсім те саме, що вбити Осаму Бен Ладена, різниця, в принципі, є). Що ж, так і зробимо – забудемо про моральний аспект, тим паче, що після романтизації кінематографом в останнє десятиріччя Лектера та інших серійних вбивць кілери – це етап майже пройдений. Все ж таки варто зазначити, що стільки працівників російських правоохоронних органів та спецслужб не гинуло на екрані в усіх серіях “бондіани” разом узятих. Хтось, можливо, вважатиме це головним плюсом стрічки – хоча б тому, що з іншими достоїнствами, як вже було сказано, не густо.

Піф-пафу й вибухів вистачає, однак демонстративна непереможність головного героя майже відразу відриває сюжет від землі. Він так і залишиться в повітрі, як і інтерес до подій: навіщо витрачати його на істоту, яку, здається, вбити взагалі неможливо? Герой так і залишиться манекеном з пістолетом в руці: він схожий не на людину, яка росла в іншому світі зі своїми безжальними законами, немовби паралельному нашому, а на ту, яка просто недоросла і тільки зараз з подивом відкриває для себе такі поняття, як жінка і не вбити. Його професійні манери викликають сміх (він невловимий і непомітний у натовпі з такою лисиною та штрихкодом на ній – авжеж, повірили), а його дії (після відмови виконувати наказ) погано мотивовані і малозрозумілі. Агент-переслідувач у виконанні непоганого актора Дагрея Скотта явно прийшов з іншого фільму і повинен був у ньому залишитись.

Підсумок: стрічка для тих, кому для розваги достатньо мати перед очима фігуру з пістолетом і в голові заспокійливу думку про те, що це екранізація улюбленої гри. Проте й серед таких, напевно, будуть розчаровані.