Золотий компас

Чи матиме нова фентезі-казка від “Нью Лайн” такий самий успіх, як “Володар перснів”? Відповідь після перегляду – навряд чи. Хоча технології створення спецефектів продовжують крокувати вперед, до того факту, що в подібних стрічках можна побачити майже усе, що нафантазували першоджерела, глядач вже звик. Чи будемо ми все одно дивитись цю картину? А як же, і навіть не без задоволення. Це один з перших передріздвяних пирогів, які цього року випік Голлівуд, і у порівнянні зі стравами вельми дієтичного минулорічного різдвяного сезону він виглядає дуже апетитно: казкові істоти, масштабні битви, велетенські дирижаблі, Ніколь Кідман у ролі Дарта Вейдера і навіть перчинка у вигляді скандальної слави, якій твір завдячує деяким християнським організаціям.

“Антицерковний” підтекст у стрічці дійсно відчувається, навіть якщо не знати про нього заздалегідь – надто вже очевидно, яку організацію мав на увазі автор. Але він явно мав на увазі варіант не сучасний, а далекого минулого – з інквізицією та подібними радощами. Що було то було, навіть якщо робити вигляд, що це не так. Тому людям сильно віруючим не слід ображатись і не варто вішати на казку з гуманістичним підтекстом тих самих цуциків, що й на [“Код да Вінчі”->code-da-vinci].

Оскільки мова зайшла про цуциків, то один з найбільш приємних аспектів фільму – це тварини-деймони (так це звучить у даному варіанті), які супроводжують усіх без винятків героїв-людей. Якщо Пулман хотів створити такий фентезійний світ, який би запам’ятовувався, то він, безумовно, досяг своєї мети, – надто вже зворушлива концепція про те, що душа живе поруч з тобою у вигляді тваринки і з тобою спілкується. У такому світі жодна людина не є по-справжньому самотньою і розмовляє з собою, не ризикуючи при цьому стати шизофреніком. Це і привід показати у кадрі якомога більше різних звірят і пташок (що є завжди добре) – від білих та пухнастих до зубастих й небезпечних, і з зображенням на екрані внутрішніх конфліктів відразу стає легше: якщо персонаж шльопає свого деймона, то у нього великі особисті проблеми.

Автор цієї рецензії ніколи не втомиться повторювати, що великий плюс для будь-якого фільму – це недовгий метраж, але у випадку з “Золотим компасом” не завадило б виділити додаткові півгодини чи хоча б хвилин двадцять. Кілька додаткових сцен на початку не завадили б, наприклад, – ми знайомимось з героями дуже швидко, і деякі з них зникають з поля зору так само блискавично: лорд Азріел, скажімо, так і залишається для публіки фактично ніким, крім факту, що це новий Бонд.

Кідман теж не завадило б кілька додаткових сцен. Сутність її героїні розкривається занадто швидко (можна було б трішки побавитись у таємницю в першій половині фільму), а після цього у неї залишається лише один козирний хід ближче до фіналу. Через обмаль екранного часу не зовсім зрозуміло, до якого різновиду зла місіс Кольтер належить: вона щиро вірить у позитив того, що робить, отримує задоволення від процесу (про це свідчить у першу чергу її деймон), приховує під лицемірством байдужість до долі інших чи просто є талановитим пристосуванцем, що хоче бути на боці переможців, причому у вигідній позиції, для того, щоб вижити (типаж доброго нациста) ? Кідман грає потроху усі ці чотири варіанти у різних сценах, тому розгадку слід шукати у першоджерелі або в наступних серіях, якщо їх буде знято. Ще можна пошкодувати про те, що в жодному кадрі ми не бачимо одночасно Кідман та Крейга: у “Вторгненні” між ними спостерігалась неабияка екранна алхімія.

Втім, окремі недоліки, пов’язані з хронометражем стрічки, у жодному разі не псують загальне враження: це недурна і дуже видовищна казка – саме до цього жанру фільм слід віднести, бо не раз і не два під час перегляду згадаються “Чарівник країни Оз” та “Снігова королева” – класичні твори на тему нездоланності маленьких дівчат в оточенні будь-якої степені ворожості. Картина стартує не без проблем, але значно покращується у другій половині. Своє головне завдання – залишити глядача з бажанням побачити продовження і/або прочитати книгу – вона цілком виконує.