Питання, яке виникне в голові у будь-кого, хто нині переглядає цей фільм, – чи є у нього шанси отримати “Оскар”?
Певний шанс є, оскільки мелодрами про зруйноване війною кохання Кіноакадемія відзначала востаннє 11 років тому, віддавши статуетку “Англійському пацієнту”. З іншого боку – саме до теми зруйнованого війною кохання картина нічого революційно нового не додає. Є влучні психологічні спостереження, майстерне акторське виконання і продумана побудова кадру, але важко вберегтися від порівнянь з вже баченим – “шлях додому” Роббі чимось нагадає мандри [Джуда Лоу->jude-law] з [“Холодної гори”->cold-mountain], окремі сцени – “Порятунок рядового Раяна”, і цей список можна продовжувати ще довго. Це зовсім не заперечує те, що обидві складові формули – війна і кохання – змальовані в достатній мірі епічно й психологічно, з огляду на епоху і характери персонажів.
Проте справжня сила фільму все ж таки не у коханні і не у війні, а в аспекті провини і винесеної у назву спокути, тому й по-справжньому головним персонажем вийшла Брайоні у блискучому виконанні трьох акторок, а не герої Макевоя і [Найтлі->kira-nightly], які теж зіграні непогано. До речі, якщо Макевой видається цілком гідним кандидатом у номінацію “Найкращий актор”, то Найтлі важко назвати серйозною претенденткою на “Оскар” за головну жіночу роль – хоча б тому, що її на екрані занадто мало. Тут була б більш доречною номінація за роль другого плану (і в ній у акторки було б трохи більше шансів), але все ж таки є підозри, що якщо зірку такої величини і вирішать номінувати, то у категорії головної жіночої ролі (кохана головного героя майже завжди вважається у Голлівуді головною героїнею, що підтверджує розподіл номінацій для актрис з того ж “Англійського пацієнта”). Однак повернемось до справжньої головної героїні “Спокути”.
Не випадково музичним лейтмотивом фільму є голосний стукіт клавіш пишучої машинки – саме так, впевнено й з дарованою юністю енергією, дівчинка-геній (а вона таки геній, принаймні людина, обдарована як письменник, про що свідчить її подальший життєвий шлях) підганяє реальне сіре життя під прочитані, почуті й нафантазовані чорно-білі уявлення про добро і зло – з відчутними наслідками для оточуючих, іноді дуже болісними. Найскладніший шматок ролі, безперечно, дістався юній Саорайз Ронан – і нехай хоч тричі повторять знаючі люди, що діти насправді не грають, а просто можуть бути добре підібрані на роль за характером, вона таки дає глядачу відчути непросту і не дуже приємну істину про те, що у поганого вчинку часто є десяток причин, в тому числі ті, про які встигли забути і ніколи не згадають, а також добрі намірі (вони завжди приводять ясна річ куди) і просто зіпсутий настрій (у даному випадку – непоставленою п’єсою).
Але чи можна вважати скоєне нею дійсно поганим вчинком? За наслідками – звісно, а за мотивацією? Чи можна прирівняти до справжнього гріха спробу дитини судити те, про що вона й уявлення не має? Чи є відсутність досвіду у даному випадку своєрідною індульгенцією – не в очах самої людини чи тих, хто став жертвою її “звинувачень”, а в очах стороннього спостерігача, як, наприклад, глядач у кінозалі? Питання такого ґатунку автори залишають для самого глядача, натомість відповідають на інше.
Це питання про те, чи гідна гріха спокута, яку пропонує наприкінці свого життєвого шляху Брайоні, знаючи, що їй залишилося жити недовго (справжній королівський фінал для образу, втілений як завжди незрівняною Ванессою Редгрейв). Так само, як у дитинстві її бурхлива фантазія прирівняла непоганого хлопця до вигаданого нею лиходія з п’єски, так і зараз вона продовжує “обганяти” життя, воскрешаючи людей, яких давно вже немає, даючи їм шанс на папері жити довго й щасливо, а насправді – просто бути пізнаними мільйонами тих, хто в іншому випадку ніколи б не зацікавився їхньою долею. Мистецтво невпинно випереджає безжальну реальність, залишаючи її далеко позаду – де, мабуть, їй і місце. Чи погодиться з цим Кіноакадемія – побачимо.