Джон Рембо

На екрани повертається чергова кіноікона 80-х. За останні роки це відбувається не вперше і далеко не востаннє, і найперше питання, яке викликає така подія, – а чи варто було повертатись. Після перегляду відповідь впевнено схиляється у бік позитивний.

Напевно, у плані відчайдушності і ефекту несподіванки від самого факту повернення четвертий “Рембо” поступається шостому “Роккі” – просто тому, що той прийшов першим, а вже за ним протоптаною стежкою до нас прийшла четверта пригода ветерана в’єтнамської війни. Слай вже знає, що його прихильники про нього не забули: він вже навіть не бавиться на сюжетному рівні з темою приходу нових поколінь і нових кумирів, а всього-навсього видає саме те, чого від нього чекають. Незворушне обличчя завжди мовчазного героя з виразним поглядом, безпорадні жертви, максимально чіткий образ ворога (біг по мінним полям – яскрава деталь, що запам’ятовується), багато пострілів з крупнокаліберної зброї, вибухів і крові – з цього робиться проект, що виходить під маркою “Рембо”, в які б часи за нього не бралися. Про сюрпризи, несподівані ходи у сценарії забудьте – їх немає, вони тут не потрібні.

Якщо шукати для “Джона Рембо” місце серед фільмів саме цієї франчізи, то воно буде точно не першим: “Першу кров”, один з найкращих бойовиків минулого століття, він не затьмарить точно. Мабуть, по справедливості четвертого слід поставити між другим і третім: другий був, можливо, і трохи менш розумним (хоча різницю цю вловити не так легко), але в момент виходу на екрани сильніше діяв на емоційному рівні, та й його вплив на публіку і кінопроцес був набагато відчутнішим, а от третього сам Сталлоне зараз вважає зайвим. Ті, хто пам’ятають справжнього Рембо, а не численні підробки американського і пострадянського виробництва, із задоволенням вловлять в очах головного героя елемент драми, а в небажанні до останнього братися за зброю – ту саму особливість характеру, яку ніколи не помічали його головні ненависники, радянські критики – а якщо й помічали, то намагались забути, щоб не забруднювати сірим кольором своє чорно-біле світосприйняття. Для сучасних любителів бойовиків перша половина картини, мабуть, здасться затягненою і мало динамічною, однак усім варто дочекатись фінальної масакри – крім найбільш слабкодухих.

Підсумок: якщо шукати для цього фільму максимально доступну і, головне, коротку критичну оцінку, то це буде не “Вражений і приємно здивований”, а швидше “Прийшов, переглянув і не розчарувався”. Що теж непогано.