“Фабрика мрій” час від часу знімає фільми про себе, причому, незважаючи на різні тональності, всі вони досить подібні між собою. Це може бути щось більш-менш гостре, на яке ображаються і називають найгіршим фільмом року (“Гори, Голлівуд, гори”), чи типова романтична комедія, де жарти на кінотему залишаються здебільшого на тлі (“Улюбленці Америки”), але дещо спільне залишається. Це, так би мовити, рекурсивний штамп: голлівудські уявлення про те, яким люди вважають Голлівуд.
Тобто: паради знаменитостей, безжальні директори студій, готові відрізати стрічці усі життєво необхідні органи, непередбачувані митці-наркомани і вони ж алкоголіки-психопати, вередливі зірки з їх фантастичними гонорарами і божевільними забаганками. І не те щоб це викликало якісь сумніви – все це частина реальності кінобізнесу. Просто чим більше це бачиш, тим більше воно скидається на звичайну схему, за якою губиться щось важливіше. Кіно, в першу чергу американське, хоронили з першого ж року його існування, але якимось чином воно живе і навіть продовжує щороку постачати кілька чудових фільмів, десяток чудових жанрових фільмів і пару десятків чудових акторських робіт. На одній мішурі воно б все ж таки не протрималось.
“Одного разу у Голлівуді” – непогана комедія (не те щоб у картині було багато причин для сміху, просто проблеми у героя занадто дрібні, щоб називати це драмою), особливо якщо розраховуєш побачити варіацію на вищезгадану схему і нічого більше. Але ж її знято за спогадами досвідченого продюсера, на рахунку у якого чимало хороших фільмів. Якось не віриться, що людина, під керівництвом якої було створено “Недоторканих”, “Сутичку” та “Бійцівський клуб”, не мала власної (застарілий термін) творчої жилки. У фільмі ж важко сказати, чому головний герой займається кіно, а не продає чоботи чи тримає піцерію. Все що він робиться – це прогинається під інших і намагається розв’язувати конфлікти, однак не відчувається особистої зацікавленості у тому, що він робить, – тобто тієї зацікавленості, яка не обмежується відповіддю на питання, чи матиме він роботу завтра. Або він це давно втратив, або ніколи не мав.
І те ж саме можна сказати про всіх інших персонажів – усі вони або самопародії, або карикатури. Для того, щоб бути тим, чим він намагається бути (тобто влучною, часом гострою сатирою), цей фільм демонструє занадто багато простих виходів – наприклад, зосередитись на особистому житті героя, щоб нагадати, що він теж людина.
Багато хороших акторів, яким іноді навіть є що грати. Багато жартів на тему – передбачуваних, але часом смішних. Багато влучних дрібних спостережень (наприклад, різниця між реакціями американських і європейських глядачів). Тільки чомусь загальна інтонація здалась подібною на ставлення до своєї роботи продавщиці, яку відірвали від цікавої розмови і яка з ненавистю жбурляє тобі продукти. І постає питання: навіщо знімали кіно про людей, які давно розучились любити свою роботу (кіно), люди, які, судячи з усього, теж розучились любити свою роботу (кіно)?