Марлі і я

Картина, яка вчить любити наших братів менших, а може, і не вчить – навряд чи ті, хто принципово не люблять собак, висидять дві години, спостерігаючи за “подвигами” вкрай неслухняного пса. Але й не всі з тих, хто до песиків відноситься нейтрально, тобто швидше любить, ніж ні, будуть після кінця сеансу вважати свій вибір фільму для відпочинку стовідсотково вдалим.

Трейлер обіцяє щось на кшталт “Бетховена”, цьому сприяють і актори в головних ролях – [Овен Вілсон->owel-wilson] та [Дженніфер Аністон->jennifer-aniston], найбільше відомі за ролями у комедіях. Насправді ж “Марлі” – це дещо інше. Це і комедія, і мелодрама, і “собаче” кіно, і скромна спроба подвійного “біопіку” (тобто фільму біографічного) – розповідь про життя і людини, і собаки. Через це і вийшло дві години – забагато жанрів в одному флаконі. Взагалі суміш жанрів – річ часто непогана, а часом просто чудова, але для неї потрібен неординарний привід, а тут його немає.

Як мінімум півгодини зі стрічки здаються зайвими, але й вирішити, що саме можна було б безболісно викинути, не так легко. Викинеш сімейне життя героїв – залишиться півтори години собачих витівок, а для того, щоб їх побачити, кіно знімати не обов’язково, вистачає телепрограм з найкумеднішим домашнім відео. А викинеш собаку – не залишиться взагалі нічого, бо життя Джона Грогана (нічого особистого) – аж ніяк не матеріал для фільму. Воно занадто ординарне, бідне на цікаві події і подібне до життів сотень тисяч інших процвітаючих американців.

Темою для стрічок “звичайні люди” стають переважно тоді, коли автори прагнуть показати складність звичайних людських стосунків, однак в “Марлі” цього немає. Стосунки між героями ідеальні, жоден конфлікт не триває більше п’яти екранних хвилин, кар’єра Грогана складається без великих злетів, але все ж таки прямує вгору, діти здорові та слухняні, начальство душевне і зарплатню стабільно підвищує – майже як в раю або голлівудському фільмі. Ну все добре, тільки собака бешкетує. Є кілька психологічних моментів: герою весь час здається, що він не на своєму місці (у професійному плані), і лише змінивши роботу, він починає розуміти, що це було те, що треба, потім він же з сумом констатує факт, що старіє і не всі його мрії збулися. Але для драми таких моментів замало, а комедію вони гальмують. Актори добре працюють з обома жанрами, але сценарій безнадійно зависає між двома берегами, не в змозі прибитись до жодного.

Навіть собаководам можна “Марлі” рекомендувати далеко не всім. Тому що розповідь про життя пса ведеться до самого кінця, а кінець для всіх один і завжди невеселий. До того ж режисер сильно перестарався з фінальними епізодами, давлячи на психіку великими планами очей хворого Марлі і розтягуючи до безкінечності сцену похорон. Тому картина, яка веселила майже дві години, ризикує відпустити глядача з сумним настроєм.