Не дуже приємно, коли фільм, завдяки трейлерам та прес-релізам, намагаються видавати за те, чим він насправді не є. Обіцяли гостру, хоча й романтичну, комедію на тему корпоративних стосунків, а видали соплі до колін. Що в трейлері було, те у ньому й залишилось, на виході ж отримали те, що було кілька десятків разів раніше, причому банально і майже нецікаво.
Обіцяли [Баллок->sandra-bullock] у ролі великої начальниці, головного редактора. Натомість бачимо Сандру, яка за усіма своїми реакціями більше схожа не на редактора, а на дівчинку, яка приносить каву редактору (у той час як [Рейнольдс->ryan-reynolds] у ролі хлопця, який приносить редактору каву, теж вкрай непереконливий, – він більше схожий на хлопця, який чистив взуття на вулиці у той час, коли хтось інший відносив редактору каву). Якщо треба згадати переконливого редактора, тут далеко ходити не треба – не лише чудова [Меріл Стріп->meril-streep] у [“Праді”->devil-wears-prada], а й, якщо брати саме цей кіносезон, Гелен Міррен в “Іграх влади”. Обидві акторки грають жінок сильних, безжальних і рішучих, якими або захоплюються, або ненавидять, тоді як Баллок з самого початку зображує дівчинку, яку треба пожаліти.
Зрозуміло, що Сандра – зірка, як не сумно це казати, майже вчорашня, яка розуміє, що час спливає, а її місце щодня прагне зайняти все більше юних осіб – взяти хоча б ту ж Малін Акерман, яка у даній картині грає блондинку, чиї слова у вирішальний момент стають мало не головним сюрпризом в усьому фільмі. Тому Баллок не дозволила зробити зі своєї героїні мегеру – хоча її усі в офісі так називають, підтверджень цьому на екрані немає. З героєм Рейнольдса вона тримається майже на рівних, відверто не принижує. Звичайно, не каже йому, що він найкращий у світі, але ж, чесно, жінки-боси так не роблять, для цього у житті чоловіка є інші люди – мамця, бабця тощо. Кіно – це той різновид мистецтва, де сказати хоч десять разів “Вона мегера” не спрацьовує: треба один раз показати. В німому голлівудському варіанті це було просто і влучно: ковбой у білому гладить собаку, ковбой у чорному б’є її ногою, і глядач вже знає, хто є хто. Інколи здається, що з того часу кіно не знайшло щось, а загубило.
Варто провалити один – початковий – елемент інтриги, як вона стає малоцікавою взагалі. Якщо ми не розуміємо, чому Енді не любить Маргарет, то не співчуваємо йому, коли він починає з неї знущатися. А коли дізнаємося, що він не простий робочий хлопець, а нащадок справжньої фінансової імперії, то будь-який шанс на симпатію до нього випаровується: отак вони, мільйонери, знущаються з простих людей (у цьому випадку простою виглядає саме Маргарет, яка усього досягла сама і до того ж – канадка!). Хоча в українському варіанті це було б страшніше: Енді з батьком відвезли б жінку на полювання, потім, вдаючи самооборону, повідривали б їй кінцівки, а при найменшій загрозі викриття зникли б у невідомому напрямку, і ніхто б їх не знайшов. Все ж таки добрі в Штатах багаті, коли їх є з ким порівнювати.
Насправді кіно непогане (така в мене стандартна фраза): бабуся кумедна, Сандра енергійно виконала кілька клоунських номерів, довівши, що є порох у порохівницях хоча б у плані стрибків, працівник імміграційної служби вийшов яскраво мерзенним (якби героїня Баллок позичила у нього хоча б 25% характеру, це було б інше кіно)… і, здається, все. Вийшло не кіно про те, як двоє людей, які терпіти одне одного не можуть, починають кохати, а чергова сентиментальна стрічка про двох чудових людей, які просто не розуміють, наскільки вони одне одному підходять, тоді як усі оточуючі це розуміють і, звичайно ж, допоможуть усвідомити це недалеким закоханим. Хепі-енд у даному випадку такий самий невідворотний, як черга на нижньому поверсі кінотеатру внаслідок любові народу до пива, і його виконання викликає приблизно ті самі відчуття: хочеться, щоб швидше закінчилось, бо ніяк.