Різдвяна історія (A Christmas Carol / Рождественская история). Казка. США, 2009. Режисер [Роберт Земекіс->robert-zemekis]. У ролях: [Джим Керрі->jim-carrey], [Гарі Олдмен->gary-oldman], Колін Фірт, [Робін Райт-Пенн->robin-wright-penn], Боб Хоскінс, Кері Елвес.
Старий та скупий Ебенезер Скрудж (Керрі) присвятив своє життя накопиченню багатства. Він зневажає усе, крім грошей, в тому числі дружбу, кохання та різдвяні свята. Однієї ночі привиди Різдва Минулого, Теперішнього і Майбутнього ведуть Скруджа у неймовірну подорож в часі…
“Таке враження, ніби сам Чарлз Діккенс хотів екранізацію цієї історії – настільки вона візуально багата і кінематографічна. Це найкраща історія про подорожі у часі, і я намагався зробити фільм таким, яким, на мій погляд, його би хотів бачити автор”, – каже Земекіс. Майже всі актори, задіяні у цьому проекті, виконали кілька ролей. Керрі створив образ не лише Скруджа, а й усіх трьох привидів Різдва. Олдмен зіграв помічника Ебенезера, Боба Кретчета, його маленького і тяжко хворого сина Тіма та привида Джозефа Марлі. Робін Райт-Пенн стала Фен, покійною сестрою Скруджа, та Белл, яка колись давно вкрала серце молодого Ебенезера. Британський актор Боб Хоскінс зіграв старого Фезевіга, у якого Скрудж працював помічником в дитинстві, і Джо, який купує штори з ліжка “покійного” Ебенезера. Кері Елвес теж виконав кілька ролей, в тому числі молодого Діка Вілкінса, давнього сусіда по кімнаті Скруджа. Цей актор вважає себе потомком людини, яка надихнула Діккенса на створення знаменитого образу: одним з його предків був відомий скнара Джон Межид Елвес, який, подейкують, навіть ніколи не міняв одяг.
Можливість перевтілитись у настільки різні образи виконавцям дала технологія захоплення руху – процес, коли у цифровий формат переводять рухи акторів за допомогою комп’ютерних камер у 360 градусів. Ця технологія дозволила показати світ, вигаданий Діккенсом, без будь-яких обмежень, переносячи глядачів у ті часи та місця, які колись були недосяжними для кіно. Незважаючи на дивовижну технологію, режисер наполягає, що сутність картини все одно в оригінальному сюжеті.
“Різдвяна історія”: боротьба сюжету зі стилем
Міркування в контексті жанрової дискусії
Мультиплікаційний фільм “Різдвяна історія” Роберта Земекіса та Джима Керрі поставив перед глядачем низку досить складних запитань. Крім того, що йому було запропоновано в черговий раз визначитись із власними моральними пріоритетами в контексті дискусії про споживацтво, глядач мав іще зрозуміти, чим є “Різдвяна історія” з точки зору жанрової: новою інтерпретацією традиційної американської казки, технологічним пошуком перспектив анімаційного реалізму чи християнською проповіддю. Молодші глядачі із властивим їм браком розуміння важливості традиційних суспільних цінностей прагнули побачити в “Різдвяній історії” захоплююче анімаційне дійство, ще один шедерв комп’ютерної анімації. Глядачі старші хотіли б зрозуміти “Різдвяну історію” як відповідь тому невгамовному грошолюбству, котре нині хвилює суспільство й змушує його подекуди дичавіти в певних конкретних етичних проявах.
Ебенезер Скурдж — образ насамперед екзистенційний. Глядач має впізнати такого Скруджа і в своєму житті, адже подібні скнари — не рідкість і сьогодні, вони не залишились в тій складній, але романтично вишукані епосі ХІХ ст., яку зображено в анімаційній стрічці. Найваже в даному разі тим глядачам, які повинні в Ебенезері впізнавати самих себе. Така для спіткала багатьох директорів комерційних компаній, керівників фірм та організацій — дбаючи про добробут очолюваних ними структур, вони часто забувають про фактори моральні, стаючи тими злими собаками, які охороняють народний добробут. Режисери мультфільму — Земекіс та Керрі — показали, що керівник зовсім неповинен бути набундюченим грошолюбом, щоби успішно провадити діяльність своєї організації. На жаль, типаж надмірно вимогливого директора сьогодні є реально поширеним в майже всіх компаніях та корпораціях. Такий директор любить тримати підлеглих в стані психологічної залежності від його порад, висловлюваних подекуди у формі якихось напівнатяків. Він дуже високої думки про себе, вважає себе фахівцем з усіх можливих питань, хоча насправді рідко розуміється в світоглядних проблемах і навряд чи здатен підтримати хоча би півгодинну дискусію на філософську тему.
Найбільшою помилкою стрічки слід вважати образ Боба Кретчета, чия зовнішність відтворює зовнішність відомого актора Гарі Олдмана. Деякі видання підхопили цю подібність і зробили з неї примітивну технологічну сенсацію: Олдман зіграв роль у мультфільмі! Насправді Олдман цієї ролі не грав, просто його зовнішністю нагло скористалися режисери “Різдвяної історії”, знаючи, що нею легко здобути симпатії глядачів. Ось тут і криється головне питання про завдання анімаційнго реалізму: чи повинен він бути продовжувачем естетичних напрямків кінематографічного реалізму, чи він мусить розвиватися у паралельній мистецькій площині. “Різдвяна історія” обрала перший варіант: створивши реалістичний мультфільм, автори продемонстрували багатство технологічних можливостей сучасного анімаційного мистецтва. Але хіба так вже потрібно було його демонструвати? Хіба глядач має підозри щодо очевидних фактів технологічного прогресу? Напевно, ні, а тому помилка із зовнішністю Боба Кретчета вилилася в нагадування про потребу обґрунтовування теоретичних підстав сюжетної композиції, котра в інакшому разі перетворюється на біганину за егоцентричними вимогами глядачів, чиє естетичне виховання викликає достатньо сумнівів. Ні Земекіс, ні Керрі не усвідомлюють до кінця філософських підстав реалізму, на знають його сучасних екзистенційних пошуків, не співвідонясть себе з авторитетами в реалістичному мистецтві — їх можна назвати дуже багато: від Чарльза Діккенса й Олеся Гончара до Михаїла Нестерова та Луї де Фюнеса. Реалізм повинен відстоювати завоювання прагматичної філософії в сфері художнього мистецтва, не дозволяючи ілюзіоністським естетичним теоріям остаточно взяти гору над правдивими образами справжнього життя. З цього треба починати ідейне визначення структури задуманої реалістичної композиції, а не одразу продукувати технологічні складні сюжетні побудлви, лише потім, заднім числом, співвідносячи їх із цілями реалістичного стилю.
В контексті мистецтвознавчої дискусії “Різдвяна історія” є доволі вдалим експериментом, що показав слабкість чистого анімаційного реалізму. Дійсно, не є нормальним, коли найсильнішим враженням від стрічки про моральні уроки скупості та щедрості залишається переживання від кількох динамічних польотів Ебенезера Скурджа над містом. Не польоти, а захоплення духовним вирішенням світоглядних проблем Скруджа мало би бути ось тим найсильнішим враженням. Автори мультфільму не могли відмовитися від цих польотів, оскільки в межах здіснюваного експерименту вони були його неодмінною частиною, але сюжетний програш, спричинений польотами, таки дійсно має місце. Але ж експеримент і не мусить бути в усіх сенсах однозначною перемогою, перед ним стоть мета пошуку й знайдення потрібних відповідей на існуючі запитання.
Хочеться висловити жаль з того приводу, що сучасними кінотеатрами не пропонується можливості обговорення переглянутих фільмів в глядацькій аудиторії. У 1960-х та 1970-х роках всі фільмові покази, а особливо прем’єрні, супроводжувалися виступами кінокритиків, філософів, культурологів — вони пояснювали глядачам світоглядне значення пропонованого фільму, його художньо-етичні пріоритети. Спроба перенесення подібних дискусій в електронний режим мережі Інтернет, слід чесно визнати, не вдалася — інтернет-дискусії виявилися неживими (окремі репліки дописувалися інколи самими модераторами, щоби підживити дискусію) й позбавленими компетентного арбітражу. Так, однаково переконливо звучав голос і переічного глядача, і поважного кінокритика. Зрозуміти ж зміст фільму без належної дискусії залишається для багатьох глядачів завданням дуже проблемним. Друковані в пресі рецензії є переважно лише короткими нарисами сюжетної проблематики творів, але не їх широкою філософською оцінкою. До того ж, самі пресові видання переважно не надають на своїх сторінках можливості для повномасштабної дискусії з приводу того чи іншого фільму. Разом із тим, не можна залишати глядача наодинці із власними естетичними судженнями, котрі здатні привести його до сумнівних світоглядних висновків, спричинивши не зовсім коректні процеси в духовній еволюції особистості. Віра в людину може мати місце лише там, де ця віра виборена, здобута в чеснім двобої з аморальністю закоханого в матеріалізм суспільства. “Від матеріалізму — до екзистенціалізму!” — це гасло звучить нині набагато актуальніше, аніж людиновірство. По дорозі в інтелектуальні палаци екзистенційної філософії ми неодмінно вберемо кращі здобутки реалізму, додавши до них потрібні естетичні акценти, і, в решті решт, знайдемо той світ, в якому дійсно хочемо жити. Але без здорової мистецької критики впоратися із цим завданням буде дуже і дуже важко.
Найбільшою помилкою стрічки слід вважати образ Боба Кретчета, чия зовнішність відтворює зовнішність відомого актора Гарі Олдмана. Деякі видання підхопили цю подібність і зробили з неї примітивну технологічну сенсацію: Олдман зіграв роль у мультфільмі! Насправді Олдман цієї ролі не грав
І з якого ж дуба впав автор цих слів? У цьому “мультфільмі” зіграли ролі не лише Олдмен, а й Керрі, Колін Фірт, Робін Райт-Пенн та інші. Треба хоча б трішки почитати, як саме робилося це кіно, що таке техніка “захоплення руху”, яка дозволяє акторам грати в мультфільмі. А вже потім писати рецензію, щоб не виглядати не дуже розумно.