Якщо голлівудський літній сезон 2016-го якось будуть згадувати через два-три роки, то, швидше за все, як сезон нікому (ну майже нікому) непотрібних сіквелів та римейків: [“Аліса в Задзеркаллі”->alice-through-the-looking-glass], [“Легенда про Тарзана”->the-legend-of-tarzan], [“Мисливці на привидів”->ghostbusters], [“День Незалежності”->independence-day-resurgence]… Але все ж таки переможцем у боротьбі за звання “Найбільш непотрібний римейк чи сіквел року”, схоже, буде картина Бекмамбетова.
Жоден з попередніх “Бен-Гурів” шедевром не був, в тому числі відзначений 11 “Оскарами” варіант 1959 р. І, тим не менш, важко зрозуміти, навіщо було перезнімати настільки відомий сюжет. Заново поставити гонку на колісницях, одну з найкращих екшн-сцен в історії кіно взагалі, використавши комп’ютерні технології? Певною мірою вдалося: це дійсно єдина по-справжньому захоплююча сцена стрічки. Але не перевершує те, що зняв Вайлер. Вона вразить лише того, хто знайомиться з цією історією вперше. І її ще треба дочекатися.
Бажання політкоректно зробити Месалу мало не другим протагоністом зіграло з авторами нової версії злий жарт. Динаміка стосунків між центральними персонажами змінилась повністю, сюжет втратив цікавого виразного антагоніста з не дуже стандартною мотивацією, натомість отримав глибоко травмованого психологічно нещасного, затероризованого тиранічною прийомною матір’ю і закоханого у нерідну сестру.
Ще один недолік – те, як у фільмі показаний Ісус. Це не його історія, проте в сюжеті він персонаж важливий. Вайлер показав його дуже тонко і вигадливо. Бекмамбетов вирішив не напружуватись, просто взявши актора з харизматичною зовнішністю.
Взагалі актори стали жертвами жахливого сценарію. І Х’юстон, і Кеббелл (особливо другий) напружуються, намагаючись привнести життя в інертний політкоректний жах, з яким їм довелося працювати, але без особливого успіху. Хто точно не напружується, то це Фрімен: йому достатньо просто існувати в кадрі і час від часу іронічно посміхатись. “Друзі, я знаю, в чому я знявся, і знаю, що це кіно провалиться, але мені вже заплатили, тому мені на-чха-ти”.
А що найгірше у цьому “Бен-Гурі”? Фінал. Який зводить нанівець центральний конфлікт, який нагадує про найгірші традиції поганих індійських фільмів, якими так захоплювались місцеві у 1980-1990-х, і який знято і зіграно так, ніби Бекмамбетов вирішив стати патріотом, отримав замовлення Кремля і старанно його виконав, доконавши і без того наперед мертвий псевдо-блокбастер “фабрики мрій”. Навіть автори чергового “Дуже… кіна” не змогли б вигадати щось більш безглузде. І зняти його ще гірше.