Шаленi гонки

Це кiно для сiмейного перегляду вiд студii Дiснея, здаeться, було зняте у 50-60-х i часом взагалi нагадуe мультфiльми цього перiоду. Чарiвний автомобiльчик, який мигаe фарами-оченятами i бризкаe на злих людей мастилом, – привiт з тих часiв, коли кiно було простим i наiвним. Але хто казав, що на старiй залiзяцi Голлiвуд не зможе заробити трохи грошенят? Особливо коли вона маe довгу й славну телевiзiйну iсторiю. Непогану iдею нам видають вже на початку: хронiка злетiв i падiнь “Хербi”, нiби вiн насправдi e зiркою шоу-бiзнесу, створюe потрiбний настрiй. Вiдразу ж будь-кому стаe зрозумiло, що “Хербi” не герой нашого часу, а спроба зiграти на ностальгii, а те, що до ностальгii за “Хербi” ми маeмо таке ж вiдношення, як Ейнштейн до Барбi, – це вже нашi проблеми. Але будуть, будуть ще люди з веселоi машинки – звичайно, якщо ii пофарбувати, вiдлатати, просаундтречити, заспецефечити i посадити кого треба за кермо. Тодi i такi дитячi жарти, як кохання мiж автомобiльчиками, на ура пiдуть – сам свiдок життeрадiсноi глядацькоi реакцii в залi.

За кермом – Лiндсей Лохан, яка за два роки примудрилась перетворитись з дiвчинки iз телесерiалiв на нову голлiвудську надiю. Але якщо, наприклад, в “Поганих дiвчатах” iй явно було що грати (там ii героiня вчиться виживати у “шкiльних джунглях”), а тим паче в “Чумовiй п’ятницi” (де у неi фактично два рiзнi персонажi), то тут завдання юноi акторки обмежуeться переляканими криками за кермом (перше знайомство з “Хербi”) i переможним виглядом за кермом тiei самоi таратайки. Втiм, прихильники Лохан все одно будуть задоволенi, бо вона, власне, eдине, що може зацiкавити у цiй стрiчцi тих, кому бiльше 12-ти.

Iншi персонажi цiлком вкладаються в схему мультфiльму, особливо карикатурний самозакоханий “лиходiй” у виконаннi Метта Дiллона. Як i демонстративно фантастичнi гонки. А сюжет… Можна було б копати його за те, що вiн, як старанний учень, нуднуватим тоном повторюe те, що було надцять раз сказано до нього, але яким вiн ще може бути у подiбнiй стрiчцi? Друзi знайомляться, друзi сваряться, друзi миряться, один одному допомагаe, гонки, фiнальна перемога сiмейних цiнностей, жарт перед завiсою, хеппi-енд. Не бийте лежачого. Дiти будуть задоволенi i неодмiнно захочуть купити таку машинку – хоча б у виглядi iграшки. На що й було розраховано. Фабрика працюe, люди платять.

Це кiно для сiмейного перегляду вiд студii Дiснея, здаeться, було зняте у 50-60-х i часом взагалi нагадуe мультфiльми цього перiоду. Чарiвний автомобiльчик, який мигаe фарами-оченятами i бризкаe на злих людей мастилом, – привiт з тих часiв, коли кiно було простим i наiвним. Але хто казав, що на старiй залiзяцi Голлiвуд не зможе заробити трохи грошенят? Особливо коли вона маe довгу й славну телевiзiйну iсторiю. Непогану iдею нам видають вже на початку: хронiка злетiв i падiнь “Хербi”, нiби вiн насправдi e зiркою шоу-бiзнесу, створюe потрiбний настрiй. Вiдразу ж будь-кому стаe зрозумiло, що “Хербi” не герой нашого часу, а спроба зiграти на ностальгii, а те, що до ностальгii за “Хербi” ми маeмо таке ж вiдношення, як Ейнштейн до Барбi, – це вже нашi проблеми. Але будуть, будуть ще люди з веселоi машинки – звичайно, якщо ii пофарбувати, вiдлатати, просаундтречити, заспецефечити i посадити кого треба за кермо. Тодi i такi дитячi жарти, як кохання мiж автомобiльчиками, на ура пiдуть – сам свiдок життeрадiсноi глядацькоi реакцii в залi.

Продовжити читання “Шаленi гонки”

Мiст короля Людовика Святого

Професiйна i досить дорога постановка, оздоблена добрими костюмами, декорацiями i чудовими акторами. Чому ж вона навiваe смертельну нудьгу? Мабуть, екранiзацiя класичного лiтературного твору з правильною iдеeю – це дiйсно той мiсток, який справжнiй талант перескочить, не помiтивши, а посереднiсть впаде i пiде на дно.

Що ж вiдрiзняe старанну iлюстрацiю вiд повноцiнного художнього твору? Це може бути одна акторська робота, навiть одна сцена, але така, що примушуe спiвчувати i замислюватись. У “Мостi” цього, на жаль, немаe. Складаeться враження, що найцiкавiше залишилось на тих сторiнках книги, якi не були перенесенi на екран.

Добре, що цього разу Де Нiро не ламаe комедiю. Добре, що ця його робота взагалi не зв’язана з комерцiйним кiнематографом. Погано, що потенцiал його персонажу у фiльмi майже не використовуeться. Владолюбство, бажання догодити вiце-королю, iронiчна зневага до мешканцiв жiночого монастиря та iх наставницi – лише кiлька штрихiв там, де мав бути повноцiнний характер. Це не провина актора, цього просто немаe в сценарii. Не тягне його архieпископ на серйозного, iдейного противника в суперечцi, яка нiбито e центром драматургiчноi концепцii картини.

Професiйна i досить дорога постановка, оздоблена добрими костюмами, декорацiями i чудовими акторами. Чому ж вона навiваe смертельну нудьгу? Мабуть, екранiзацiя класичного лiтературного твору з правильною iдеeю – це дiйсно той мiсток, який справжнiй талант перескочить, не помiтивши, а посереднiсть впаде i пiде на дно.

Що ж вiдрiзняe старанну iлюстрацiю вiд повноцiнного художнього твору? Це може бути одна акторська робота, навiть одна сцена, але така, що примушуe спiвчувати i замислюватись. У “Мостi” цього, на жаль, немаe. Складаeться враження, що найцiкавiше залишилось на тих сторiнках книги, якi не були перенесенi на екран.

Добре, що цього разу Де Нiро не ламаe комедiю. Добре, що ця його робота взагалi не зв’язана з комерцiйним кiнематографом. Погано, що потенцiал його персонажу у фiльмi майже не використовуeться. Владолюбство, бажання догодити вiце-королю, iронiчна зневага до мешканцiв жiночого монастиря та iх наставницi – лише кiлька штрихiв там, де мав бути повноцiнний характер. Це не провина актора, цього просто немаe в сценарii. Не тягне його архieпископ на серйозного, iдейного противника в суперечцi, яка нiбито e центром драматургiчноi концепцii картини.

Те саме з братом Юнiпером у виконаннi Габрiела Бiрна. Цьому персонажу теж слiд було придiлити бiльше екранного часу. Не вiдчуваeться у ньому одержимостi, яка вела його тим шляхом, який вiн обрав. Немаe антагонiстiв – немаe конфлiкту – немаe iнтриги. Там, де мало бути зiткнення свiтоглядiв, – стомлююча балаканина.

Залишаeться п’ятiрка тих, хто зробив крок у безодню, тобто четвiрка, дитину не рахуeмо. З них найцiкавiшi, безумовно, Кетi Бейтс i Харвi Кейтел. У них i персонажi багатшi на нюанси – маркiза Де Монтамайор, яка присвячуe життя написанню листiв до невдячноi дочки, i дядечко Пiо, який намагаeться влаштувати кар’eру красунi-актриси тiльки для того, щоб бути зрадженим нею. Вони здаeться, найкраще виражають iдею твору, поступово i болiсно навчаючись любити не заради себе, а заради тих, кого люблять. Але й iм не вдаeться оживити екран.

Твiр Уайлдера маe бентежити свiдомiсть, примушувати шукати вiдповiдi не тiльки разом з героeм, а й пiсля того, як процес ознайомлення з твором пiдiйшов до кiнця. Вiн ставить питання, на яке кожен маe вiдповiсти сам. Фiльм пропонуe яскравий опис стилю життя рiзних верств населення XVIII столiття, кiлька виразних характерiв, але iз завданням примусити глядача мислити вiн, на жаль, не впорався.

Ключ вiд усiх дверей

Рекламний ролик обiцяв черговий фiльм про будинок з привидами, загадкову кiмнату i скриплячi дверi. Скiльки таких з’явилось тiльки за останнi пiвроку? Вiдразу згадуeться “Жах Амiтiвiлля”, та й “Бугiмен” теж можна вiднести до цiei категорii. Насправдi ж режисер Софтлi пiдготував дещо iнше, хоча перша половина фiльму нiбито й не суперечить враженню вiд ролика. Але далi стрiчка починаe рухатись у трохи iншому напрямi: думаю, без страху зруйнувати iнтригу можна сказати, що у даному випадку слiд боятися не привидiв, а людей. Якщо iх ще так можна назвати…

Софтлi добре, на подив добре (бо вiн на цiй територii новачок) створюe напругу i водночас вплiтаe мiстику i загадки в реальнiсть, чергуючи сцени “страшнi” i побутовi. Будь-який жах подаeться так, що вiн може мати i мiстичну, i цiлком життeву причину. А у фiналi фiльму на нас чекаe крутий хiд, не те щоб зовсiм несподiваний, але вiн вiдразу робить “Ключ вiд усiх дверей” чимось набагато вагомiшим, нiж задавалося весь час. Якщо ще раз прокрутити в умi весь сюжет, вже знаючи кiнець, то, по-перше, усi найменшi дрiбницi, якi привертали до себе увагу, але надовго ii не затримували, вселяючи майже пiдсвiдомий неспокiй, стають на своi мiсця i наповнюються сенсом. А по-друге, подвоюeться моторошнiсть подiй, якi нам показували або про якi розповiдали, особливо одного давнього лiнчування, про яке розповiдаe героiня Джини Роулендс ще у першiй половинi картини. I це без всяких привидiв, що e дуже доброю ознакою.

Рекламний ролик обiцяв черговий фiльм про будинок з привидами, загадкову кiмнату i скриплячi дверi. Скiльки таких з’явилось тiльки за останнi пiвроку? Вiдразу згадуeться “Жах Амiтiвiлля”, та й “Бугiмен” теж можна вiднести до цiei категорii. Насправдi ж режисер Софтлi пiдготував дещо iнше, хоча перша половина фiльму нiбито й не суперечить враженню вiд ролика. Але далi стрiчка починаe рухатись у трохи iншому напрямi: думаю, без страху зруйнувати iнтригу можна сказати, що у даному випадку слiд боятися не привидiв, а людей. Якщо iх ще так можна назвати…

Софтлi добре, на подив добре (бо вiн на цiй територii новачок) створюe напругу i водночас вплiтаe мiстику i загадки в реальнiсть, чергуючи сцени “страшнi” i побутовi. Будь-який жах подаeться так, що вiн може мати i мiстичну, i цiлком життeву причину. А у фiналi фiльму на нас чекаe крутий хiд, не те щоб зовсiм несподiваний, але вiн вiдразу робить “Ключ вiд усiх дверей” чимось набагато вагомiшим, нiж задавалося весь час. Якщо ще раз прокрутити в умi весь сюжет, вже знаючи кiнець, то, по-перше, усi найменшi дрiбницi, якi привертали до себе увагу, але надовго ii не затримували, вселяючи майже пiдсвiдомий неспокiй, стають на своi мiсця i наповнюються сенсом. А по-друге, подвоюeться моторошнiсть подiй, якi нам показували або про якi розповiдали, особливо одного давнього лiнчування, про яке розповiдаe героiня Джини Роулендс ще у першiй половинi картини. I це без всяких привидiв, що e дуже доброю ознакою.

Героiня Кейт Хадсон цiлком вiдповiдаe тому образу актриси, який склався в уявi глядачiв пiсля низки ii ролей у романтичних комедiях. Життeрадiсна, розумна, добра серцем дiвчина, яка вважаe пiклування про хворих старих справою свого життя, бо не встигла як слiд попрощатись з покiйним батьком, i ця бiль досi не залишаe ii. Непогана мотивацiя для того, щоб з останнiх сил захищати вiд ворожих чар старого, про iснування якого вона тиждень тому й не знала. Хадсон створюe дуже привабливий по-людськи образ, i це найкраще працюe на емоцiональний удар вiд фiналу. Бо якщо героiнi почнеш спiвчувати по-справжньому, то в кiнцi завиeш. При цьому акторка за десять хвилин до фiнальних титрiв повертаe свою роль на 180 градусiв з такою легкiстю i невимушенiстю, що хочеться аплодувати. Залишаeться побажати iй не зациклюватись на романтичних комедiях i мелодрамах (хоч вона i в них виглядаe чудово), а частiше робити такi цiкавi експерименти.

Фiнал хеппi-ендом назвати важко. Хоча для декого вiн навiть дуже “хеппi”. Чи заслуговують ВОНИ такий кiнець, або ж новий початок? Хто знаe? Ми майже нiчого не знаeмо про них крiм того, що вони розповiли про себе самi. Тож нехай кожний глядач вирiшуe це для себе сам.

Будинок воскових фiгур

Теплий вiск огортаe твоe зв’язане злими людьми тiло i вже через деякий час з людини ти перетворюeшся на дещо iнше, хоча ти все ще при тямi i можеш рухати очима. I коли твiй переляканий друг з найкращими намiрами починаe очищати твоe тiло вiд воску, ти починаeш жалiти, що народився на свiт…

Якщо забрати вiск – що залишиться вiд цього фiльму? Затертий сюжет про манiякiв, який чекають за кожним рогом безпорадних американських юнакiв та дiвчат. А вiск додав банальнiй iсторii певний шарм, дозволив побудувати досить вражаючу декорацiю будiвлi музею, зняти ефектну вогневу фiнальну сцену, коли все навколо починаe танути i розпливатись пiд ногами героiв, нарештi, дати вбивцям чудернацьку мотивацiю. Щоправда, останнe не e заслугою авторiв цьогорiчного “Будинку”, оскiльки iх стрiчка не оригiнальний твiр, а римейк класики жахiв, з якою ii краще не починати порiвнювати.

Страшною цю картину назвати важко, але любителiв жахiв порадуe тонкий цинiчний гумор цiлого ряду епiзодiв. Крiм фiнальноi, слiд згадати сцену, в якiй докладно показано процес обробки воском людського тiла, i ту, в якiй цей вiск намагаються з тiла здирати, вiдтинання голови i, звичайно ж, вбивство героiнi Парiс Хiлтон, не кажучи вже про стриптиз у ii виконаннi. На жаль, все це ми отримуeмо лише у другiй половинi стрiчки, тож пiд час першоi доведеться понудьгувати.

Теплий вiск огортаe твоe зв’язане злими людьми тiло i вже через деякий час з людини ти перетворюeшся на дещо iнше, хоча ти все ще при тямi i можеш рухати очима. I коли твiй переляканий друг з найкращими намiрами починаe очищати твоe тiло вiд воску, ти починаeш жалiти, що народився на свiт…

Якщо забрати вiск – що залишиться вiд цього фiльму? Затертий сюжет про манiякiв, який чекають за кожним рогом безпорадних американських юнакiв та дiвчат. А вiск додав банальнiй iсторii певний шарм, дозволив побудувати досить вражаючу декорацiю будiвлi музею, зняти ефектну вогневу фiнальну сцену, коли все навколо починаe танути i розпливатись пiд ногами героiв, нарештi, дати вбивцям чудернацьку мотивацiю. Щоправда, останнe не e заслугою авторiв цьогорiчного “Будинку”, оскiльки iх стрiчка не оригiнальний твiр, а римейк класики жахiв, з якою ii краще не починати порiвнювати.

Страшною цю картину назвати важко, але любителiв жахiв порадуe тонкий цинiчний гумор цiлого ряду епiзодiв. Крiм фiнальноi, слiд згадати сцену, в якiй докладно показано процес обробки воском людського тiла, i ту, в якiй цей вiск намагаються з тiла здирати, вiдтинання голови i, звичайно ж, вбивство героiнi Парiс Хiлтон, не кажучи вже про стриптиз у ii виконаннi. На жаль, все це ми отримуeмо лише у другiй половинi стрiчки, тож пiд час першоi доведеться понудьгувати.

У центрi сюжети – не закохана пара, як у бiльшостi подiбних сюжетiв, а брат з сестрою, хоча i такий варiант останнiм часом зустрiчаeться досить часто – згадаймо перший “Джиперс Крiперс” або цьогорiчних “Перевертнiв” Веса Крейвена. Однак автори “Будинку воскових фiгур” спробували додати в усiм вiдому схему хоч щось оригiнальне: iхнi брат i сестра – двiйнята, чим пояснюeться особливий духовний зв’язок мiж ними, як i готовнiсть жертвувати собою заради iншого. Елiша Катберт та Чед Майкл Мюррей роблять своiх персонажiв бiльш-менш схожими на живих людей, хоча майже нiчого грати iм тут i не довелось. Якщо ж врахувати, що по той бiк барикад теж дiють близнюки (хоча iх стосунки практично не прописанi в сценарii), то цю тему можна визнати центральною у фiльмi – непогане рiзноманiття серед схожих, наче брати-близнюки, голлiвудських манiячних хоррорiв.

Острiв

Якщо точно не знати, що сценарiй цього фiльму писав не Майкл Бей, можна подумати, що його iдея прийшла в голову цьому режисеру, коли вiн з натхненням працював над сценою з “Поганих хлопцiв-2”, в якiй Вiлл Смiт та Мартiн Лоренс знущаються з трупiв у моргу. Вона нiби ключ до концепцii “Острова”, принаймнi такоi, якою ii розумie ii творець – нi, не Бей, а головний доктор у виконаннi Шона Бiна. Вiн може створювати своiх клонiв, дарувати iм фальшивi спогади, тримати в залiзних рукавицях, годувати, як баранiв у загонi, оперувати i знищувати, але нi на секунду не дозволяe собi вiдноситись до них, як до звичайних людей. Люди – це тi, хто народився так само, як вiн, тi, кому вiн допомагаe, продовжуe життя. А цi копii, хоч вони й можуть мислити i вiдчувати, – для нього мертвi з самого початку: творець вважаe, що у них немаe душi.
Саме ця лiнiя (у сюжетi не просто другорядна, а майже епiзодична) – найцiкавiше, що e в бойовичку, який навiть в американському прокатi пройшов без особливого успiху. Навiть якщо нi Бей, нi Бiн про це не думали, все одно вийшла коротка, але яскрава iлюстрацiя однiei особливостi людського мислення. Глядач спiвчуваe клонам i готовий зi старту вважати iх за людей хоча б тому, що це голлiвудськi зiрки зi знайомими обличчями. Однак той, хто створив iх, нiколи не зможе свiдомо поставити iх на один рiвень з собою. Дистанцiя мiж творцем i творiнням залишиться, навiть якщо вони будуть схожi в усьому, – перший завжди вважатиме, що стоiть вище. Монстр нiколи не мiг пробачити Франкенштейна, бо для нього вiн залишався лише Його творiнням.

Якщо точно не знати, що сценарiй цього фiльму писав не Майкл Бей, можна подумати, що його iдея прийшла в голову цьому режисеру, коли вiн з натхненням працював над сценою з “Поганих хлопцiв-2”, в якiй Вiлл Смiт та Мартiн Лоренс знущаються з трупiв у моргу. Вона нiби ключ до концепцii “Острова”, принаймнi такоi, якою ii розумie ii творець – нi, не Бей, а головний доктор у виконаннi Шона Бiна. Вiн може створювати своiх клонiв, дарувати iм фальшивi спогади, тримати в залiзних рукавицях, годувати, як баранiв у загонi, оперувати i знищувати, але нi на секунду не дозволяe собi вiдноситись до них, як до звичайних людей. Люди – це тi, хто народився так само, як вiн, тi, кому вiн допомагаe, продовжуe життя. А цi копii, хоч вони й можуть мислити i вiдчувати, – для нього мертвi з самого початку: творець вважаe, що у них немаe душi.

Саме ця лiнiя (у сюжетi не просто другорядна, а майже епiзодична) – найцiкавiше, що e в бойовичку, який навiть в американському прокатi пройшов без особливого успiху. Навiть якщо нi Бей, нi Бiн про це не думали, все одно вийшла коротка, але яскрава iлюстрацiя однiei особливостi людського мислення. Глядач спiвчуваe клонам i готовий зi старту вважати iх за людей хоча б тому, що це голлiвудськi зiрки зi знайомими обличчями. Однак той, хто створив iх, нiколи не зможе свiдомо поставити iх на один рiвень з собою. Дистанцiя мiж творцем i творiнням залишиться, навiть якщо вони будуть схожi в усьому, – перший завжди вважатиме, що стоiть вище. Монстр нiколи не мiг пробачити Франкенштейна, бо для нього вiн залишався лише Його творiнням.

Що залишиться, якщо вiдкинути аспект творця i творiння? Абсолютна мертва перша третина стрiчки, в якiй Бей намагався створити “атмосферу”, але натомiсть навiяв смертельну нудьгу. Бiлi костюми, замкнутий простiр, одноманiтна робота i заборонене кохання – таку модель “iдеального” суспiльства майбутнього оригiнальною нiяк не назвеш, наповнити ii якимось новим (не кажучи вже глибоким) змiстом важко, i Бею це не вдалось. Другу третину рятуe чудовий актор Стiв Бушемi. Вiн не вперше виконуe рятiвну мiсiю у Бея – завдяки його гострохарактерному виконанню можна було спокiйно дивитись навiть “Армагеддон”. В “Островi” його досить швидко вбивають, але якраз пiсля цього сумного епiзоду режисер переходить до того, що вiн вмie знiмати найкраще, – до видовищних перегонiв з вибухами, тисячами розбитих машин, гелiкоптерiв i будiвель. Тут дiйсно e на що подивитись. Головнi героi на цьому тлi майже губляться, а тим паче iхнi пристрастi i почуття. I хоча обох грають талановитi актори, у даному випадку iх мiг замiнити хто завгодно. Якщо Макгрегору ще дали можливiсть зiграти рiзнi натури клона та оригiнала, то у Йохансон не було жодного шансу.

Не напружуйтесь, пане Бей. Не потрiбно у ваших фiльмах нiякоi мелодрами i “психологii”, клонськоi чи людськоi, iх дивляться не заради цього. Народжений знiмати лiтаючi автомобiлi повинен знiмати лiтаючi автомобiлi, в цьому немаe нiчого поганого. I якби “Перл Харбор” складався тiльки зi сцени нападу, чи не став би вiн цiлком прийнятним художнiм фiльмом?

Краiна мерцiв

Фiльм-привiт з вiдеосалонних 80-х: ходячi мертвяки, розiрванi горлянки, фонтани кровi. Втiм, дещо змiнилось: на повному серйозi такi стрiчки вже не робить, навiть засновник жанру, Джордж Ромеро. Вiн теж може дозволити собi кiлька “чорних” жартiв, наприклад, оркестр iз зомбi на початку картини або використання живих трупiв в атракцiонах для ще живих громадян. Бюджет у нього теж нинi не такий куций, як у 80-х, а тим паче у 60-х: можна i декорацii мегаполiсу побудувати, i кiлькох зiрок (Деннiс Хоппер, Азiя Ардженто) запросити, i десяток вибухiв влаштувати.

Вигадати щось нове у цьому жанрi майже неможливо, але Ромеро намагаeться. Його зомбi починають еволюцiонувати, i у них з’являeться свiй лiдер – велетенський негр, який вмie риканням визначити обов’язки кожного мертвяка i дуже ображаeться, коли стрiляють не тiльки в нього самого, а й в його соплемiнникiв. Дивна рiч: вiн завжди на передовiй, але йому в голову не влучила жодна куля, пущена вправними мисливцями на зомбi. Напевно, це i e талант справжнього лiдера: бути нiби й в перших рядах, але так, щоб вороги не дiстали. I своe плем’я вiн до перемоги приводить.

Фiльм-привiт з вiдеосалонних 80-х: ходячi мертвяки, розiрванi горлянки, фонтани кровi. Втiм, дещо змiнилось: на повному серйозi такi стрiчки вже не робить навiть засновник жанру, Джордж Ромеро. Вiн теж може дозволити собi кiлька “чорних” жартiв, наприклад, оркестр iз зомбi на початку картини або використання живих трупiв в атракцiонах для ще живих громадян. Бюджет у нього теж нинi не такий куций, як у 80-х, а тим паче у 60-х: можна i декорацii мегаполiсу побудувати, i кiлькох зiрок (Деннiс Хоппер, Азiя Ардженто) запросити, i десяток вибухiв влаштувати.

Вигадати щось нове у цьому жанрi майже неможливо, але Ромеро намагаeться. Його зомбi починають еволюцiонувати, i у них з’являeться свiй лiдер – велетенський негр, який вмie риканням визначити обов’язки кожного мертвяка i дуже ображаeться, коли стрiляють не тiльки в нього самого, а й в його соплемiнникiв. Дивна рiч: вiн завжди на передовiй, але йому в голову не влучила жодна куля, пущена вправними мисливцями на зомбi. Напевно, це i e талант справжнього лiдера: бути нiби й в перших рядах, але так, щоб вороги не дiстали. I своe плем’я вiн до перемоги приводить.

“Краiна мерцiв” – це той випадок, коли аналiзувати образи трупiв цiкавiше, нiж живих. У порiвняннi з сiрими шаблонними “героями” ходячi мерцi (на ролi яких Ромеро взяв десяток друзiв та знайомих) вийшли напрочуд виразними – хто з тих, хто переглянув стрiчку, не пам’ятаe хлопця, якого поставили рубати паркан, чи дiвчину, яку темношкiрий лiдер навчив “влучно” стрiляти? У кожного з них свiй неповторний вираз поiденого хробаками обличчя (який не змiнюeться впродовж всього фiльму, але саме тому й запам’ятовуeться), свiй смiшно звучить, але характер.

А що з живими? Як завжди, погано. Головний герой, вродливий, смiливий i стандартний, який врятуe у фiналi вiд зомбi кого-небудь з людей… тiльки для того, щоб iншi зомбi з’iли iх через тиждень. Його дiвчина, врятована з клiтки iз зомбi (тепер ми знаeмо, куди Голлiвуд вiдправляe колишнiх дiвчат Бонда або Ксандера Кейджа, немаe рiзницi), яка трохи стрiляe i багато говорить. Напарник головного героя, який стрiляe багато i влучно, хоча й маe лише одне око. Дрiбний амбiцiйний кримiнальник, який наiвно вiрить, що зможе стати в один ряд з сильними свiту цього, а коли дiзнаeться, що це не так, вирушаe шукати проблеми на свою голову. I ще e Деннiс Хоппер. Що б ми робили без Хоппера? Без нього можна було без жодних докорiв сумлiння сказати, що весь живий акторський склад переграв другий зомбi справа з третього ряду, а так нi – колишнiй “Безтурботний iздець” вправно лiпить свiй образ маленького диктатора, який навiть трупу кричить: “Ти не маeш на це права!” Що тут робить актор такого класу?.. Згадуe минуле, мабуть. Адже його розквiт слави вiдбувся у 60-х, як i у Ромеро. Двом мастодонтам завжди e про що поговорити при зустрiчi.

Що розважаe найбiльше, то це претензii режисера на якийсь соцiальний аналiз. Бажання показати, що й на краю загибелi людство залишаeться тим самим смердючим мурашником, яким воно завжди було. Що й у цьому випадку буде чiткий капiталiстський подiл, будуть гнобленi i гнобителi. У 60-70-х цю iдею ще можна було вигiдно продати, а зараз це така сама банальнiсть, як восьмий мертвяк у другому рядi. Захоплююче видовище: двобiй капiталiзму (Хоппер) з робочим класом (Легуiзамо). I хто переможе? Наш улюблений негр-зомбi! Це як у “Блефi”: коли один ставить на червоне, а iнший – на чорне, виграe зеро.

Порочний незайманий

На потрiбний настрiй налаштовуe вже початок фiльму, стилiзований пiд нiме кiно початку минулого столiття. “Чоловiк”, “його робота”, “його ритуали”… Пiд час перегляду неодноразово виникаe питання: чи багато втратив би фiльм, якби вiн весь був зроблений у подiбному стилi? Мабуть, таки втратив би, бо далi режисер переходить до тем, де дiалоги необхiднi. Хоча божевiльнi (i демонстративно брехливi) монологи головноi героiнi про ii минуле краще сприймалися б, якби iх подали як нiме лепетання з коротким титром. I якщо головний герой когось i нагадуe, то Бастера Кiтона. Те саме незворушне обличчя, на якому майже нiколи не з’являeться посмiшка, та сама готовнiсть без емоцiй прийняти все те, що для нього пiдготував жорстокий свiт. I та сама здатнiсть гiдно вiдповiсти на будь-який виклик, тiльки ii треба вмiти роздивитись.

Кохання-приниження, диктатура-революцiя – автори “Порочного незайманого” бавляться з цими поняттями, ведучи iх паралельними шляхами. Всi знають, що найкраще революцiонуeться в компанii вiрних прибiчникiв за кухлем пива в кав’ярнi. У фiльмi це прирiвнюeться до того, що головний герой робить в оточеннi своiх улюблених фотографiй, тiльки вiн отримуe задоволення на самотi, а “революцiонери”, втiкачi з Iспанii – разом i на виду у всiх.

На потрiбний настрiй налаштовуe вже початок фiльму, стилiзований пiд нiме кiно початку минулого столiття. “Чоловiк”, “його робота”, “його ритуали”… Пiд час перегляду неодноразово виникаe питання: чи багато втратив би фiльм, якби вiн весь був зроблений у подiбному стилi? Мабуть, таки втратив би, бо далi режисер переходить до тем, де дiалоги необхiднi. Хоча божевiльнi (i демонстративно брехливi) монологи головноi героiнi про ii минуле краще сприймалися б, якби iх подали як нiме лепетання з коротким титром. I якщо головний герой когось i нагадуe, то Бастера Кiтона. Те саме незворушне обличчя, на якому майже нiколи не з’являeться посмiшка, та сама готовнiсть без емоцiй прийняти все те, що для нього пiдготував жорстокий свiт. I та сама здатнiсть гiдно вiдповiсти на будь-який виклик, тiльки ii треба вмiти роздивитись.

Кохання-приниження, диктатура-революцiя – автори “Порочного незайманого” бавляться з цими поняттями, ведучи iх паралельними шляхами. Всi знають, що найкраще революцiонуeться в компанii вiрних прибiчникiв за кухлем пива в кав’ярнi. У фiльмi це прирiвнюeться до того, що головний герой робить в оточеннi своiх улюблених фотографiй, тiльки вiн отримуe задоволення на самотi, а “революцiонери”, втiкачi з Iспанii – разом i на виду у всiх.

З диктатурою ще цiкавiше. “Ти не розумieш, наскiльки важко бути диктатором”, – стомлено кидаe фразу карикатурна фатальна жiнка, яка намагаeться якомога сильнiше принизити eдиного, хто пiклуeться про неi, i навiть примушуe його прилюдно цiлувати iй ноги. Насправдi ж, хто з цих двох у данiй ситуацii диктатор – це велике питання. Вона може скiльки завгодно знущатися, коли вони вдвох, виганяти нещасного офiцiанта з його квартири i таке iнше, але на його боцi – суспiльна думка, яку тут втiлюють його сусiди та добрий хазяiн. На його боцi – жалiсть оточуючих: ще б пак, вiн рятуe падшу жiнку. Нiкуди ця чи то росiйська графиня, чи то iспанська революцiонерка не втече – iй, напiвбожевiльнiй, теж потрiбнi грошi для ii забаганок. Виникаe ситуацiя, коли одне одного принижуe у рiвнiй степенi, бо те, як намагаeться реалiзувати своi почуття головний герой, в межi здорового людського кохання теж не вкладаeться. Вiн може скiльки завгодно повзати навколiшках перед об’eктом бажання, але хоче раз i назавжди прив’язати його до себе – про довiру чи повагу тут навiть не йдеться. Цим вiн нагадуe, наприклад, “Колекцiонера” з однойменноi стрiчки Вiльяма Вайлера.

Наступаe момент, коли цей взаeмний садизм починаe трохи набридати, але все рятуe ще одна нiма стилiзацiя – “Офiцiант вбиваe Франко”. Стилiзацiя блискуча: наiвна магiя, яку мав кiнематограф у першi два десятирiччя свого iснування, немовби повертаeться, знову запалюючи екран пристрастями, якi чомусь не здаються наiвними, ляльковими, картонними. Бо це фiнал iсторii, можливий тiльки в хворiй уявi приниженого офiцiанта: вiн вбиваe диктатора, стаe героeм, i кохана-мучителька цiлуe йому ноги. Оце те, про що вiн мрie. Що може породити приниження? Правильно, тiльки диктатуру.

Iмперiя вовкiв

Схоже, час вiдкривати новий спецiальний пiджанр: “французький трилер з Жаном Рено за сценарieм Жана-Крiстофа Гранже”. “Iмперiя вовкiв” дуже нагадуe кальку з двох “Багрових рiк”: старий флiк (обов’язково Рено), молодий флiк, похмура атмосфера, жахлива таeмниця, кривавi манiяки, розтерзанi трупи. Хоча e i деякi вiдмiнностi.

Другорядну сюжетну лiнiю в “Iмперii” пiднято на один рiвень з головною, або навiть вище. Це було непогане рiшення: розслiдування двома полiцейськими дiяльностi серiйного вбивцi навряд чи зараз когось дуже захопить, а от iсторiя жiнки, яка раптово починаe розумiти, що свiт навколо неi e зовсiм не тим, чим здаeться, дiйсно може зацiкавити, принаймнi в першi пiвгодини (хоча i в нiй, як виявляeться, немаe нiчого по-справжньому оригiнального). Крiм двох, на перший погляд незв’язаних сюжетних лiнiй режисер намагаeться поeднувати ще й двi жанровi стихii: вищезгаданий “трилер з Рено” i бойовик з традицiйними бiйками, вибухами i стрiляниною. Але й це ще не все: Гранже i Наон намагаються поeднати в одному сюжетi двi iнтриги, якi погано одна з одною контактують. В результатi отримуeмо безперервну дiю на екранi, абсолютно вiдiрвану вiд реальностi i позбавлену найменших ознак правдоподiбностi. Шкода, адже жодна з двох iнтриг не e настiльки вiдверто анекдотичною, як в “Багрових рiках-2” (вiдразу згадуються безсмертнi слова Рено: “Апокалiпсис вiдмiняeться, ми в усьому розберемось”). Просто слiд було обмежитись однieю з них.

Схоже, час вiдкривати новий спецiальний пiджанр: “французький трилер з Жаном Рено за сценарieм Жана-Крiстофа Гранже”. “Iмперiя вовкiв” дуже нагадуe кальку з двох “Багрових рiк”: старий флiк (обов’язково Рено), молодий флiк, похмура атмосфера, жахлива таeмниця, кривавi манiяки, розтерзанi трупи. Хоча e i деякi вiдмiнностi.

Другорядну сюжетну лiнiю в “Iмперii” пiднято на один рiвень з головною, або навiть вище. Це було непогане рiшення: розслiдування двома полiцейськими дiяльностi серiйного вбивцi навряд чи зараз когось дуже захопить, а от iсторiя жiнки, яка раптово починаe розумiти, що свiт навколо неi e зовсiм не тим, чим здаeться, дiйсно може зацiкавити, принаймнi в першi пiвгодини (хоча i в нiй, як виявляeться, немаe нiчого по-справжньому оригiнального). Крiм двох, на перший погляд незв’язаних сюжетних лiнiй режисер намагаeться поeднувати ще й двi жанровi стихii: вищезгаданий “трилер з Рено” i бойовик з традицiйними бiйками, вибухами i стрiляниною. Але й це ще не все: Гранже i Наон намагаються поeднати в одному сюжетi двi iнтриги, якi погано одна з одною контактують. В результатi отримуeмо безперервну дiю на екранi, абсолютно вiдiрвану вiд реальностi i позбавлену найменших ознак правдоподiбностi. Шкода, адже жодна з двох iнтриг не e настiльки вiдверто анекдотичною, як в “Багрових рiках-2” (вiдразу згадуються безсмертнi слова Рено: “Апокалiпсис вiдмiняeться, ми в усьому розберемось”). Просто слiд було обмежитись однieю з них.

Поганi справи з мотивацieю персонажiв. У молодого полiцейського Поля вона проста, як дверi, i настiльки штампована, що при всьому своeму пафосi викликаe лише смiх. Краще було вже не називати жодноi причини для роботи в полiцii, нiж таку. Знову ж таки, шкода, бо Куiврен – актор непоганий. У досвiдченого героя Рено мотивацiя, навпаки, надто заплутана. Мандруючи вiд одного “несподiваного” повороту сюжету до iншого, Шиффер щоразу показуe нове обличчя, яке суперечить попередньому, це досить швидко набридаe, i iнтерес до персонажа як до людини зникаe. I, скажiть чесно, невже хтось насправдi думав, що Рено граe поганого флiка?

У випадку з головною героiнею неможливо робити аналiз, не розкриваючи спойлери. Досить сказати, що бiографiя у неi вийшла настiльки iрреальна, а мотивацiя туманна, що знайти актрису, яка могла як слiд зiграти ii, важко. Однак в першiй половинi фiльму виконавиця виглядаe досить переконливо, а це вже непогано.

Пiдбиваeмо пiдсумки: маeмо “Багровi рiки-3” (напевно, вiдеопiрати вже встигли обiзвати цю стрiчку саме так) з деякими елементами “Поцiлунку дракона”. В усiх сил вiдбиваючись вiд Голлiвуду нацiональним продуктом, французи, здаeться, не помiчають, що наступають на тi самi граблi, що й американцi. Якщо першi “Багровi рiки” мали сенсацiйний успiх в прокатi, то “Iмперiя вовкiв” зазнала повного провалу. Але це в жодному випадку не значить, що ми бiльше не побачимо французьких трилерiв з Рено за сценарieм Гранже.

Стелс

Ключовi сюжетнi ходи другоi половини фiльму зазвичай переказувати не прийнято, щоб не псувати враження глядачам. Однак “Стелс” – такий випадок, коли втрачати просто нема чого.

Картина починаeться як типовий полiткоректний бойовик. Трiйця головних персонажiв – дiвчина, негр i… бiлий i навiть чоловiк (чому б i нi – на те вона й полiткоректнiсть). Найжвавiший з цiei команди – цьогорiчний лауреат “Оскара” Джеймi Фокс – зникаe з поля зору надто швидко, щоб хоч якось врятувати становище. Джош Лукас вмie i самовпевнено посмiхатись, i швидко бiгати зi зброeю в руках, але i перше, i друге вiн вже демонстрував – вiдповiдно у “Стильнiй штучцi” i “Халку”. Джессiка Бiл… гарна дiвчина, але те, що вона маe щось спiльне з поняттям “актриса”, iй не вдалося довести нi в третьому “Блейдi”, нi тут. Ну то й нiчого, не психологiчну ж драму дивимось – свiжi обличчя, молодi енергiйнi актори, якi знають, що у них все попереду, дивитись можна, все гаразд. Негаразди виникають, як тiльки починаe розвиватись сюжет.

Ключовi сюжетнi ходи другоi половини фiльму зазвичай переказувати не прийнято, щоб не псувати враження глядачам. Однак “Стелс” – такий випадок, коли втрачати просто нема чого.

Картина починаeться як типовий полiткоректний бойовик. Трiйця головних персонажiв – дiвчина, негр i… бiлий i навiть чоловiк (чому б i нi – на те вона й полiткоректнiсть). Найжвавiший з цiei команди – цьогорiчний лауреат “Оскара” Джеймi Фокс – зникаe з поля зору надто швидко, щоб хоч якось врятувати становище. Джош Лукас вмie i самовпевнено посмiхатись, i швидко бiгати зi зброeю в руках, але i перше, i друге вiн вже демонстрував – вiдповiдно у “Стильнiй штучцi” i “Халку”. Джессiка Бiл… гарна дiвчина, але те, що вона маe щось спiльне з поняттям “актриса”, iй не вдалося довести нi в третьому “Блейдi”, нi тут. Ну то й нiчого, не психологiчну ж драму дивимось – свiжi обличчя, молодi енергiйнi актори, якi знають, що у них все попереду, дивитись можна, все гаразд. Негаразди виникають, як тiльки починаe розвиватись сюжет.

З усiх рiзновидiв видовищностi Роб Коен вiддаe перевагу швидкостi. Принаймнi в останнi роки – досить переглянути “Форсаж” чи “Три iкси”. В “Стелс” головним атракцiоном e швидкiснi польоти, причому знято все так, що думати про щось пiд час сеансу просто забороняeться – пропустиш черговий вiраж i не зрозумieш, чому той перемiг, а iнший програв. Але i це не велика проблема – такий собi тренiнг на уважнiсть. Врештi-решт, хто каже, що сучасний прогресивний глядач повинен мати гiршу реакцiю, нiж пiлот за кермом “стелс”? Головною проблемою фiльму e образ ворога.

Щось подiбне було у “Форсажi” того ж Коена: у нього був персонаж позитивний i персонаж колоритний “негативний”, який теж виявлявся непоганим хлопцем. Тому в останню мить у сюжет довелось вводити якихось якудз: вони були потрiбнi стрiчцi, як рибцi парасолька, однак необхiдно було подати хоча б когось, кого можна було б зненавидiти i вбити у фiналi. В “Стелс” ще гiрше. Спочатку маeмо типовий франкенштейнiвський мотив про штучний iнтелект, що збунтувався. Керований ним надсучасний лiтак спiшить у “гарячi точки” приборкувати терористiв, навiть коли у цьому немаe потреби або це пов’язане з жертвами серед мирного населення. Взагалi, легкiсть, з якою американськi пiлоти-супермени у Коена запросто летять бомбити населенi пункти у будь-якiй точцi земного шару, навiть не перевiривши iнформацiю, – це щось. Навiть без штучного iнтелекту це найстрашнiша антиутопiя за останнi роки. Потiм цей розумний лiтак, якого всi називають просто Еддi, спричиняe загибель одного з друзiв-льотчикiв. I через хвилин двадцять екранного часу вiн стаe “напарником” бойового товариша загиблого. Тому що на екранi з’являeться справжнiй жахливий ворог – Пiвнiчна Корея.

Почувши це, перш за все чекаeш появи лялькового Кiм Чен Iра з гоблiнiвського шедевру-агiтки “Загiн Америка”. Замiсть нього починають бiгати якiсь солдатики зi снайперською зброeю, але сутнiсть це не змiнюe. Бо ми ясно бачимо, що Пiвнiчна Корея – це такий ворог, перед лицем якого американський патрiот готовий об’eднатись зi схибленою залiзякою, яка щойно вбила його товариша. I заради перемоги над таким ворогом ця залiзяка може навiть пожертвувати собою – це ж американська залiзяка, чому б й нi! I те, що божевiльний механiзм влаштував ядерний вибух (в Таджикiстанi!), теж подаeться, як невелике горе – ну, посумували трохи, але ж терористи знищенi, а мета виправдовуe засоби! Легкiсть, з якою в “Стелс” кладуть “чужих”, викликаe недоречну ностальгiю – нiби з часiв “Рембо-2” в американському кiно нiчого не змiнилось. Просто “залiзну завiсу” пересунули трохи в iнший бiк, поближче до Сходу.

Не йди

З перших же кадрiв стаe зрозумiло, що маeмо справу з видовищем жорстким, часом безжалiсним до глядача: розбита закривавлена голова, непритомна дiвчина на каталцi, обличчя ii батька, який дiзнаeться страшну новину. В такому стилi витримано весь фiльм. Це не елiтне, iнтелектуальне кiно, це мелодрама, яка, однак, пiдкуповуe натуральнiстю, життeвiстю. Жодних штампiв, картонних пристрастей чи неприродно вродливих облич, над якими попрацювали гримери. Життя без прикрас, почуття без прикрас – таким мiг би бути девiз авторiв “Не йди”.
Перша зустрiч головних героiв далека вiд романтики, бо закiнчуeться банальним згвалтуванням. Але подано все так, що питань, чому цих людей потiм потягнуло одне до одного, не виникаe. Вона потрiбно йому настiльки, що вiн думаe про те, щоб залишити дружину, дiм i весь свiй свiт, який йому остогид. Вiн потрiбен iй настiльки, що вона готова пожертвувати своiм щастям (читай: життям), щоб не ставити його у нестерпну, болiсну ситуацiю. Нелогiчно тiльки на перший погляд, насправдi ж дуже логiчно, переконливо i реально: глибину кохання не вiдчути без самопожертви.
Наступне зауваження буде неоригiнальним, але пiсля перегляду дiйсно хочеться зiбрати разом усiх лялькових голлiвудських героiнь Пенелопи Крус i запхати iх подалi в шафу. Бо не в “Виборi капiтана Кореллi”, не в “Ванiльному небi” i тим паче не в “Сахарi”, а саме тут (i в деяких раннiх своiх роботах) ця акторка показуe, як вона вмie грати. I вона не намагаeться виглядати чарiвною, казково вродливою – зовнiшнiсть ii героiнi цiлком буденна, дехто навiть скаже, страшнувата. Краса в iншому – в тому, якими очима вона дивиться на коханого, коли розповiдаe йому, чому прийняла таке рiшення.

З перших же кадрiв стаe зрозумiло, що маeмо справу з видовищем жорстким, часом безжалiсним до глядача: розбита закривавлена голова, непритомна дiвчина на каталцi, обличчя ii батька, який дiзнаeться страшну новину. В такому стилi витримано весь фiльм. Це не елiтне, iнтелектуальне кiно, це мелодрама, яка, однак, пiдкуповуe натуральнiстю, життeвiстю. Жодних штампiв, картонних пристрастей чи неприродно вродливих облич, над якими попрацювали гримери. Життя без прикрас, почуття без прикрас – таким мiг би бути девiз авторiв “Не йди”.

Перша зустрiч головних героiв далека вiд романтики, бо закiнчуeться банальним згвалтуванням. Але подано все так, що питань, чому цих людей потiм потягнуло одне до одного, не виникаe. Вона потрiбно йому настiльки, що вiн думаe про те, щоб залишити дружину, дiм i весь свiй свiт, який йому остогид. Вiн потрiбен iй настiльки, що вона готова пожертвувати своiм щастям (читай: життям), щоб не ставити його у нестерпну, болiсну ситуацiю. Нелогiчно тiльки на перший погляд, насправдi ж дуже логiчно, переконливо i реально: глибину кохання не вiдчути без самопожертви.

Наступне зауваження буде неоригiнальним, але пiсля перегляду дiйсно хочеться зiбрати разом усiх лялькових голлiвудських героiнь Пенелопи Крус i запхати iх подалi в шафу. Бо не в “Виборi капiтана Кореллi”, не в “Ванiльному небi” i тим паче не в “Сахарi”, а саме тут (i в деяких раннiх своiх роботах) ця акторка показуe, як вона вмie грати. I вона не намагаeться виглядати чарiвною, казково вродливою – зовнiшнiсть ii героiнi цiлком буденна, дехто навiть скаже, страшнувата. Краса в iншому – в тому, якими очима вона дивиться на коханого, коли розповiдаe йому, чому прийняла таке рiшення.

Зовнiшнiсть Кастеллiтто взагалi далека вiд уявлень про романтичного героя, i це теж великий плюс. Його герой майже завжди приховуe почуття. В ньому e енергiя, але не вистачаe рiшучостi. Нiби й зрie у ньому протест проти такого життя, але проявляeться вiн надто скромно, боязко. Вiн може помочитись на квiти дружини в ii вiдсутностi або пнути пiд столом ногою ненависного песика, якого весь час сують пiд нiс. Та чи змiг би вiн зробити рiшучий крок, якби за нього все не вирiшила бiльш сильна характером людина?

Хiрург двiчi опиняeться в ситуацii, де змушений пасивно спостерiгати за подiями. Вiн чекаe, поки iнший зробить операцiю його дочцi. Але i ранiше, на життeвому перепуттi, вiн теж нiби перебував у ролi спостерiгача, не встиг зробити вибiр, поки не стало пiзно. Тодi це коштувало йому надто дорого. Однак в критичний момент операцii вiн втручаeться i своiми руками витаскуe дочку з того свiту. Схоже, вiн таки засвоiв урок.