Людина-мураха і Оса: Квантоманія (Ant-Man and the Wasp: Quantumania / Человек-муравей и Оса: Квантомания). Кінокомікс / фантастичний бойовик. США, 2023. Режисер Пейтон Рід. У ролях: Пол Радд, Еванджелін Ліллі, Майкл Даглас, Мішель Пфайффер, Кетрін Ньютон, Джонатан Мейджорс, Білл Мюррей, Корі Столл, Рендалл Парк, Дейвід Дастмалчіан.
Скотт Ленг (Радд) та його сім’я через експерименти дочки Кессі (Ньютон) потрапляють у Квантовий вимір. Там вони дізнаються, чим займалась Джанет ван Дайн, перша Оса (Пфайффер), у ті роки, коли її вважали мертвою, і зустрічають Канга (Мейджорс), страшну загрозу для усього мультивсесвіту…
Про можливу третю частину пригод Людини-мурахи говорили ще до прем’єри другої. Розробка проекту йшла під час пандемії. У вересні 2020 р. Мейджорс отримав роль Канга, для якої набрав 10 фунтів м’язевої ваги, зосередившись на силових та фізичних навантаженнях. У грудні було оголошено назву картини і членів акторського складу. Емму Фурманн, яка грала Кессі в попередній стрічці, замінили Ньютон, що засмутило акторку. Основні зйомки стартували на початку 2021 р., а завершилися у листопаді; вони проходили у Туреччині, Сан-Франциско, на студії “Пайнвуд” в англійському графстві Бекінгемшир. Рід каже, що джерелами натхнення при створенні Квантового світу були фотографії, зроблені за допомогою електронного мікроскопу, і фантастичний реалізм художника обкладинок науково-фантастичних романів Жана Жиро. Більшість зусиль майстрів спецефектів була зосереджена на більш пріоритетному другому фільмі про Чорну Пантеру. Бюджет стрічки перевищив 380 млн. доларів.
Досі фільми про Людину-мураху вигідно відрізнялись від решти марвелівських опусів – у першу чергу більш комедійною інтонацією і менш глобальними ставками. На жаль, про третю (і, швидше за все, останню) картину про супергероя, що може змінювати свій розмір (а розмір має значення), цього сказати не можна. Її творці нібито й намагаються підтримувати вже встановлений сімейно-гумористичний тон, але його здебільшого відтісняють на периферію більш загальні прикладні задачі цього конкретного кіновсесвіту: нагадати про події півдюжини попередніх стрічок (як же без цього), розвинути міфологію мультивсесвіту, як слід ознайомити публіку з наступним суперлиходієм надважкої категорії.
З останнім, втім, студії серйозно не пощастило, причому справа навіть не в тому, що персонаж недостатньо ефектний (це частково так) або для його повномасштабного виходу фільм вибрали не дуже вдало (і це певною мірою має місце бути). Справа в тому, що, хоч актора вибрали більш-менш вдало, він погано поводився в реальному житті, через що влетів в судову справу, тому довелось його швиденько звільняти, згортати всі багаторічні плани щодо його Канга Завойовника і призначати на місце наступного Великого Поганця марвелівського всесвіту перевіреного багаторічними коміксовими продажами Доктора Дума і так само перевіреного багатомільйонними кіношними прибутками Дауні-молодшого. Тепер ми, мабуть, ніколи не дізнаємось, на краще це чи на гірше. Мейджорс грає добре, хоча й досить монотонно, але кидається це у вічі тому, що практично усі інші грають відверто слабко. Про могутність Канга дуже багато говорять (що вже є не найкращим підходом), проте він все одно програє одному з, скажімо так, дуже не найсильніших супергероїв цього всесвіту. Втім, потенціал у ньому відчувається, і, може, з нього вийшли б люди, однак доля розпорядилась інакше.
З-поміж інших гідно тримається хіба що Пфайффер, переважно завдяки силі особистості та екранній присутності, попри те, що її героїня прописана вкрай халтурно, з погано мотивованою секретністю і слабко аргументованими виборами. Ленг Радда, який, особливо у першій частині, був героєм вигідно нестандартним, нині втратив майже всю свою привабливу індивідуальність і загруз у вкрай банальній лінії пошуків спільної мови з дочкою, безнадійній ще й тому, що “хімія” між акторами нульова. Ліллі і Даглас відверто губляться серед сценарного хаосу і віртуальних екранних партнерів, що особливо дивно для першої, враховуючи присутність її героїні в назві картини (хоча, можливо, малась на увазі перша Оса – Пфайффер). М.О.Д.О.К. – персонаж, до якого виникає найменше претензій, тому що його задача – це не давати глядачу забути про те, що все це в першу чергу комікс, і він її виконує. Можливо, найкраще з усіх підійшов до матеріалу задіяний у маленькій ролі Мюррей – він поважно промовляє свою порцію жахливого діалогу, поглядаючи на Дагласа і Пфайффер (зараз важко навіть уявити, наскільки великими зірками розважального кіно ці троє були у 1980-х, – нині таких зірок не роблять) поглядом, в якому відверто написано “Ну і маячню вони зараз знімають, чи не так, колеги?”
А таки маячню – і на рівні сценарію, і на рівні виконання. Перший в принципі не дивує, хіба що відвертою безпорадністю: з Квантового виміру можна було зробити унікальний всесвіт з ні на що несхожою системою взаємодії між жителями, і усе, до чого додумались сценаристи, – це у тисячний раз боротьба повстанців з імперією зла. З боку виконання – спробували позбирати докупи якомога більше істот з химерними дизайнами (знову ж таки у стилі “Зоряних війн”) і побудувати типовий екшн з багатьма пострілами з бластерів і польотами кораблів, однак вади комп’ютерної графіки часом лізуть в очі. Майже за всіма ознаками – старий добрий клас “Б”, незважаючи на очевидний бюджет та імена акторів.
Підсумок: ще один очевидний глухий кут марвелівського всесвіту, куди, судячи з усього, ми більше не зазирнемо. Замість того, щоб підтягнути “Людину-мураху” до рівня “Месників”, на нього повісили їхню вагу, не давши при цьому м’язи, і в результаті він поповз замість того, щоб літати. І питання, чи вартий мультивсесвіт того, щоб його хоч хтось рятував, залишається актуальним.