Війна динозаврів

Часом наші прокатники роблять вибір, зрозуміти який майже неможливо. Наприклад, навіщо у передноворічний тиждень, коли душа просить чогось святкового, випускати стрічку, який не те що нічим особливим не вирізняється, а й на титул блокбастера аж ніяк не тягне.

dwars1

У “Війни динозаврів”, за нинішніми мірками, дуже смішний бюджет, а ще смішнішими виявились її збори: у США вони склали менше третини бюджету, і тільки в міжнародному прокаті фільм зміг хоч якось окупитись. Це, знову-таки, про художні якості загалом не свідчить – у даному випадку не свідчить ще й тому, що якостей цих немає. Свідчить воно про те, що даний продукт проковтнути масовому глядачу не вдалося – це так само важко, як проковтнути типову, не дуже вишукану, східну страву, якщо її приготував кухар ніби й з відповідними очима (чи просто прізвищем), але на американській кухня з американських продуктів, не вклавши при цьому в процес ні краплі серця чи розуму.

dwars1

Під не дуже вишуканої стравою мається на увазі, звичайно ж, “Годзиліада” (її можна називати і “Мотріадою”, і “Барогоніадою”, і ще багатьма подібними словами – мається на увазі весь цикл фільмів про східних чудовиськ, які знімають, переважно японці, з 50-х до останніх років, але перший з монстрів все ж таки вважається найпопулярнішим, тому зупинимось на першому слові) з її наївними сюжетами, майже ніякою акторською грою, великими планами руйнацій картонних будинків і монстрами, які часом грають проти людської цивілізації, а часом за (причому глядач незалежно від цього завжди вболіває саме за монстра – настільки ніякі всі інші герої). Причому не можна не визнати, що в японських стрічках, на відміну від американських аналогів, певні краплі первісної привабливості є – в першу чергу для японців, які гордяться національним чудовиськом, і для тих глядачів, які давно “в темі” і знають усіх монстрів і всі їх пригоди.

dwars1

“Війна” схожа на результат невдалої операції, де переплутали органи – не дуже живі замінили мертвими. Актори грають жахливо, і це єдине, чим картина нагадує японських попередників. Злі прибічники чудовиська – це окремий розділ в загальній комедії. Змії, попри усі старання авторів, геть позбавлені екранної магії, якою могла похвалитись та ж сама Годзіла – хоча б завдяки міфу, що склався навколо її імені. Руйнування Лос-Анджелесу сприймається з позіханням: ті ж японці, наприклад, давно зрозуміли, що одних боїв велетня з людством замало – обов’язково треба показати, як одна гадина бодається з іншою. А у “Війні динозаврів” довгоочікуваний двобій претендентів на пост прем’єра, тобто дракона, подається занадто пізно – у фіналі, коли вся публіка або заснула, або повтікала із залу. До того ж він зовсім не вражає.

Підсумок: можна дивитись лише ну дуже палким прихильникам східних казок про великих гадів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *