Хлоя

Ми вже знаємо, що коли з французької комедії намагаються зробити комедію американську, нічого хорошого вийти не може (дуже рідкісні винятки підтверджують правило). Тепер можна переконатись у тому, що коли з французької еротичної психологічної мелодрами намагаються зробити американський еротичний трилер, то теж нічого хорошого не виходить – виходить здебільшого американська комедія, місцями смішна.

chloe1.jpg

Французька “Наталі” шедевром не була. Дехто називав її фільмом про загадкову і незбагненну жіночу душу; інші знаходили більш приземлене і значно менш приємне на слух визначення. Стрічка мала тріо чудових акторів, багато відвертих діалогів і один цікавий фінальний поворот, який ставив весь сюжет на вуха, причому чоловікам він подобався більше, ніж жінкам, яких швидко записали у цільову аудиторію картини.

“Хлою” важко навіть назвати римейком, настільки змінено акценти, персонажів і, власне, жанр. Змінено не на краще. Хоча деякі елементи в американській версії не гірші, а просто інші. Наприклад, подружжя у виконанні [Мур->julianne-moor] і [Нісона->liam-nison]. Американські актори грають не гірше за Ардан і Депардьє, а по-іншому, більш емоційно, більш показово для глядача, не залишаючи сумнівів у почуттях і думках своїх героїв. Французи були стриманіші, але у новій версії сам сценарій вимагав від героїв у якийсь момент стати максимально відвертими одне з одним. І в американській версії є кілька точних психологічних спостережень, наприклад, те, як син безпомилково, інтуїтивно, визначає, на кого саме з батьків можна покластися, хто заслуговує більшої довіри і поваги.

chloe2.jpg

Основні ж недоліки стрічки стосуються заміни жанру і заміни заголовної героїні. “Наталі” розповідала про те, як жінка (іноді) може вухами не лише кохати, а й вірити, мислити тощо. Промовисті побрехеньки професійної шльондри затягували героїню у загадковий для неї світ, і їй це подобалось – вона їла їх жменями, не відчуваючи фальшу. “Хлоя” ж значно обмежує кількість таких розповідей і зводить їх майже до рівня старших класів. Замість них пропонується більш ніж стандартна патологія шльондри, яка, як і тисячі голлівудських кіноманіяків, починає вперто переслідувати об’єкт бажання. Переслідує, щоправда, не дуже довго і зовсім не страшно – фільм ніби й змінює жанр, але з цим жанром нічого путнього зробити не може, так і зависає на півшляху.

chloe3.jpg

В американській версії заголовна героїня не просто змінила ім’я, а й характер та вік, через що центральна сюжетна ситуація стала майже смішною. Коли немолода і нібито розумна жінка вірить на слово не чоловіку, з яким прожила стільки років, а повії, яку зустріла вчора, це вже її певним чином характеризує. Але у французькому варіанті, коли повією була чарівна й досвідчена Еммануель Беар, це ще виглядало більш-менш вірогідно – такій можна й повірити. У “Хлої” ж героїня Мур вірить в усьому пройдисвітці із зовнішністю школярки і з брехнею, написаною в її великих очах, і стрічка в цілому, при всіх своїх небагатьох достоїнствах, відразу переходить до категорії кіноанекдотів. Це вже точно не кіно про загадкову і незбагненну жіночу душу – вийшов лише фільм про загадкову і незбагненну жіночу дурість (пом’якшуємо – про загадкову і незбагненну дурість однієї жінки).

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *