Черговий екскурс [Джолі->angelina-jolie] у жанр “екшн” не можна назвати невдалим – на екрані вона демонструє неабиякі приклади крутизни. Тільки краще було б, якби темою стрічки було інопланетне нашестя чи інтриги терористично-мусульманської спільноти. Чомусь вирішили, що слов’янську карту, російську у даному випадку, можна ще раз розіграти, як у часи “холодної війни”. Що вийшло, те вийшло.
Відверто перекрутили з цим сценарієм. Мабуть, біда у тому, що одна з його ранніх версій потрапила у мережу, і тому новим авторам довелося після усім відомої відправної точки вигадувати “щось іще”, яке до початкового варіанту не мало жодного стосунку. Це “щось іще” бере цілком реалістичну ідею про глибоко законспірованих російських агентів і виводить її на простори “бондіани” 70-х, залишаючи при цьому антураж серйозного шпигунського трилера. Ніби самі сценаристи, сьорбаючи горілочку з гранчака дрібними ковточками (тьху), щоб увійти в образ, хитро посміхались: “Цікаво, проканає чи ні?” Фактично проканало, судячи з реакції західної публіки.
Є у другій половині фільму момент, коли логіка у поведінці персонажів тікає назовсім, і замість найменшого прояву співчуття до них залишається лише тонко-цинічний, майже філософський стан. “Вбити російського президента. Погано чи ні? Та ніби й не так вже погано. Що далі? Вбити американського президента. І теж ніби не кінець світу, нехай…” Мабуть, планувалося, що у цій частині картини глядач буде гарячково шукати відповіді на питання, що ж відбувається, але вийшов ефект зовсім непередбачуваний – олімпійський спокій публіки, яку до того обдурили як мінімум тричі, спокій майже на рівні дзен-буддизму. Це можна було б навіть назвати художнім досягненням, якби остання чверть стрічки не давала настільки банальні відповіді на усі питання і остаточно зводила інтригу до рівня ненаукової фантастики. Після цього вже можна й не згадувати такі дрібниці, як те, наскільки легко може вийти з приміщення контори чоловік, який щойно вбив двох агентів за допомогою ножа, схованого у взутті (ау, Роза Клебб!).
І при цьому не можна сказати, що фільм є повним марнуванням часу. Джолі демонструє на екрані, фактично, усю свою жанрову програму (від блондинки до брюнетки, від довгого волосся до короткого, від люблячої дружини до холоднокровної вбивці), у бойових сценах виглядає чудово і час від часу показує справжню крутизну своєї героїні (наприклад, у сцені останнього вбивства Солт). Шкода тільки, що розкидані ці моменти у настільки відвертій сценарній маячні.
Найбільше ж хочеться порадіти за Даніеля Ольбрихського. Колись він щодо шансу попрацювати в американському кіно гордо заявляв, що не збирається підносити каву [Дастіну Хоффману->dustin-hoffman]. А що він робить тут? Підносить горілку Анжеліні Джолі. Який прогрес. От і роби після цього гучні заяви. Таке.