Відразу слід зауважити, що метою даної рецензії є зовсім не порівняння римейку [Фінчера->david-fincher] зі шведським оригіналом, а його оцінка як самостійного кінотвору – тим паче, що саме так будуть сприймати картину більшість українських відвідувачів кінотеатрів, і зовсім ніщо у фільмі не заважає сприймати його саме так.
Фінчер може зробити захоплюючим і кінематографічним будь-який сюжет, навіть “Нерди за комп’ютерами”, а цього разу він тим паче почувається, наче риба у воді, бо знову розповідає про жахливі вбивства і вигадливих маніяків, сімейні таємниці і не дуже адекватних шукачів неприємностей. Незважаючи на чималий хронометраж, переглядається стрічка на одному подиху – рідкість у наш час. Сюжетні загадки розгадати не складно, бо вони чітко відповідають середньостатистичному мисленню сценариста, який намагається заплутати глядача, але враження це зовсім не псує – похмурої атмосфери і гострого саспенсу вистачає. Хіба що той факт, що сюжетні лінії двох головних героїв майже не перетинаються у першій половині фільму, дивує деяких глядачів, однак це зовсім невеликий недолік, бо далі ці лінії, фактично, сплітаються в одне ціле.
З акторського складу неможливо не відзначити виконавицю ролі кішки: чудово підібраний типаж, чималий (як для чотирилапої) екранний час і виразна екранна хімія з [Крейгом->daniel-craig] – усе це робить один з сюжетних ходів по-справжньому вражаючим (в якому саме сенсі, казати не можна – спойлер). З-поміж людей, звичайно ж, у першу чергу слід сказати про [Руні Мара->rooney-mara], тобто Лісбет. Так, фільм дає будь-кому зрозуміти, чому це зараз культовий персонаж, особливо серед феміністок. Незважаючи на деякі ознаки Мері Сью, це, в цілому, цікавий образ, який легко завойовує симпатії, попри незвичну зовнішність і часом соціопатичну поведінку. За помстою Лісбет чоловічому шовінізму і за тим, як вона поводиться з Блумквістом, спостерігаєш із задоволенням, і фінал теж належить їй. Власне, представник сильної статі у фільмі – вона, тоді як агент Крейг виконує роль чистого мозку, часто пасивного, і майже зовсім не бере участі в екшні (а коли й бере, виявляється безпорадним). Навіть його охання в кадрі після отримання поранення, які контрастують з мовчазним практицизмом Лісбет, чітко працюють на цю ідею. Мабуть, кількість тих, кому такий підхід не сподобається, буде ніяк не більшою за тих, хто отримає задоволення – хоча б від відносної новизни.
Фінчер зібрав чудовий акторський склад другого плану, і всі вони попрацювали дуже добре: запам’ятовуються і Скасгард, і Беркофф, і [Робін Райт->robin-wright], і Джоелі Річардсон, але особливо – [Крістофер Пламмер->christopher-plummer], бездоганний у ролі патріарха сімейства з дуже брудними секретами. Персонажів зайвих у даному випадку не помічено взагалі – всі у тій чи іншій мірі працюють на сюжет.
Підсумок: високоякісний трилер з бездоганною режисурою і виразним образом (хоча надії на “оскарівську” перемогу – перебільшення), який порадує усіх любителів жанру і крутих (але розумних) героїнь.