[Тім Бертон->tim-burton] та [Джонні Депп->johnny-depp]. Казкова комбінація для студій, і публіка довгий час теж була нею задоволена ще з часів “Едварда Руки-ножиці”. На жаль, остання робота тандему далека від кращих спільних робіт зірки-режисера та зірки-актора, хоча тим, на кого хоча б одне з цих двох імен діє магічно, вона може сподобатись.
Відчуття того, що цього разу постановник встав не з тієї ноги, виникає ще під час прологу. Він мав би коротко ознайомити з основними персонажами, пояснити їх мету і задати потрібний настрій – або хоча б добре зробити одну з цих трьох не дуже складних речей. Однак у нього напихали стільки подій, що більшість питань залишаються без відповідей. Хто така Анжеліка і чому, маючи такі сили, вона була служницею? Хто така справжня любов Барнабаса і що привабило його у ній? А головне – який він, Барнабас, і чого він хоче від життя? Прес-реліз подає його “самовпевненим, владним плейбоєм”, але в прологу цього немає – до перетворення на вампіра герой виглядає майже таким самим блідим і “відмороженим”, як і після.
Найбільш прикро те, що решта екранного часу дає не набагато більше відповідей. Барнабас хоче відродити славу сім’ї (бо йому в дитинстві велів так робити татусь), і він дуже прагне крові, а ще хоче дівчину, схожу на його нещасне кохання… і все. Небагато як на персонажа, на співчутті до якого мав бути побудований фільм, і, знову таки на жаль, Бертон і Депп не роблять нічого для того, щоб збагатити його емоційну палітру, вважаючи, що глядачі полюблять його і так – тому що усі знають, хто його грає. Джонні чесно відірвався, обігравши усі вампірські жести і погляди ще з часів Бели Лугоші (деякі пародійно, деякі всерйоз), і він добре виглядає у сцені першої розмови з [Пфайффер->michelle-pfeiffer], але від настільки популярного в усьому світі актора хотілося б отримати повноцінний образ, а не чергову комбінацію з гриму, перук і того, що він вже неодноразово демонстрував раніше.
Крім Деппа, у фільмі зібрано чудовий акторський склад, з якого найяскравіше проявила себе [Єва Грін->eva-green] у ролі дуже привабливої в усій своїй безсовісності відьми, яка відверто насолоджується життям і злом, яке творить. Пфайффер, над якою, здається, роки не владні, дуже приємно бачити у ролі хазяйки маєтку. Хлоя Морец сприймається тут значно краще, ніж у [“Хранителі часу”->hugo], бо їй не треба весь час посміхатися, а, швидше, навпаки. [Бонем Картер->helena-bonham-carter] розважає переважно тим, яку долю вигадав для її персонажа чоловік-режисер. Однак залишається враження, що, видавши кілька гідних сцен, постановник відразу ж намагається зіпсувати їх наступною, перетинаючи межу хорошого смаку і часом звертаючи на територію кітчу. Особливо це стосується фінальної битви з Анжелікою, яка схожа на безкінечний аналог сцени з картини Земекіса “Смерть їй личить”.
Підсумок: незважаючи на те, що, здавалося б, тематика і жанр якнайкраще підходять для саме цього творчого тандему, результат далекий від бажаного, попри старання чудового акторського ансамблю. Але це зовсім не значить, що фільм не має шансів сподобатись деяким прихильникам Бертона і особливо Деппа.