Скло (Glass / Гласс). Фантастичний трилер. США, 2019. Режисер М. Найт Шаямалан. У ролях: Джеймс Макевой, Брюс Вілліс, Семюел Л. Джексон, Аня Тейлор-Джой, Сара Полсон, Спенсер Тріт Кларк, Чарлейн Вудард, Адам Дейвід Томпсон.
У психіатричній лікарні лікар Еліс Тейпл (Полсон) досліджує трьох хворих. Дейвід Данн (Вілліс) – невразливий до фізичного впливу месник. Кевін Крамб (Макевой) – маніяк, в якому живуть 23 різні особистості. Нарешті, Ілайджа Прайс (Джексон) – геній-лиходій…
Досить незвична трилогія вийшла у Шаямалана: перша стрічка потрапила на екрани майже 20 років тому, друга – позаминулого року, і ось третя. Перші дві суттєво різняться за жанром: перша, “Невразливий” була спробою зробити супергеройське кіно по-серйозному, без плащів та масок, і трохи випередила свій час – зараз такий матеріал був би доречнішим. Друга, “Спліт”, була більш традиційним трилером про психопата, хоча й достатньо вигадливим. Нова картина намагається поєднати усе це – і не без проблем.
Підхід Шаямалана у “Невразливому” був свого часу не те щоб революційним, але достатньо нестандартним, і не дуже зацікавив широкого глядача тому, що, по-перше, від постановника усі чекали ще одного “Шостого почуття”, а по-друге, тоді кінокомікси та супергерої ще не панували над касовими зборами так, як зараз. Фільм стверджував, що люди, які можуть гнути сталь і яких не спинити кулею, можуть існувати в реальності. Для героя знаходився і гідний антагоніст, його повна протилежність: злочинний геній з вкрай ламкими кістками. У “Спліті” до них приєднався ще один персонаж, більше схожий на маніяка з коміксів, в якому часом пробуджується справжнісінький Звір, хоча те, що він існує у тому ж всесвіті, ставало зрозумілим лише наприкінці, після несподіваної появи у кадрі Вілліса. Саме з цього і стартує нова картина: Дейвід, який багато років таємно допомагає людям і вже має певну репутацію, розпочинає власне полювання на невловимого негідника, досить швидко знаходить його і сходиться в очікуваному двобої.
Однак цікаве швидко припиняється: обох ловлять і доставляють в психлікарню, де їх вже багато років чекає Ілайджа. Після цього починається (і продовжується аж до останньої півгодини) тюремне кіно. Психіатр у не дуже виразному виконанні Полсон веде з усіма трьома довгі бесіди, які зводяться переважно до одного й того ж. Данн помовчує, похмуро дивлячись, і не дуже хоче що-небудь робити. Ілайджа, незважаючи на те, що стрічку названо на його честь, мовчить половину фільму, пускаючи слину. Звичайно, врешті-решт він себе покаже, але переважно тому, що у нібито надзвичайно суворій лікарні не порядок, а посміховисько. Макевой у ролі Кевіна та його незлічених “я” повторює безкінечне перемикання особистостей зі “Спліту”. Спеціальний сюжетний прийом дозволяє йому робити це у ще більш швидкому режимі, проте це веселе лицедійство позбавлене свіжості і не справляє такого враження, як першого разу. Втім, воно єдине, що втримує інтерес до подій на екрані. Сценарій використовує другорядних персонажів з попередніх картин (у Дейвіда це син, у Ілайджі – мати, у Кевіна – жертва, яку він відпустив), але ні до чого дійсно цікавого справа з ними не доходить.
Дія починається в останній третині, і знову ж таки вона певною мірою розчаровує. Герої поводяться приблизно так, як від них очікуєш, не розкриваючись з несподіваних боків. Шаямалан підготував кілька несподіванок, оскільки знає, що їх від нього завжди очікують, однак несподіваними вони виходять тому, що не мають особливого значення для сюжету і не змушують поглянути на попередні події під іншим кутом. Глядач не відкриє від подиву рот, а, швидше за все, знизає плечима: ну то й що? На жаль, потенційно цікаве завершення трилогії стало її найслабшою ланкою: захоплюючого спілкування між трьома яскравими персонажами не вийшло.