Категорія: Рецензії

Час писати про вiдродження жанру хоррора, тобто фiльму жахiв. Напевно, краще назвати це якось по-iншому, але факт залишаeться фактом: страшних картин класу “А” щороку стаe все бiльше, i в них iнколи можна побачити навiть акторiв класу Де Нiро. Однак про те, що у жанру, який вiчно записували у другоряднi, вiдкрилось друге дихання, казати зарано, бо бiльшiсть нових жахiв-хiтiв – це старi, перевiренi часом iсторii, переказанi на новий лад.

Це стосуeться i “Жаху Амiтивiлля”. Вiн вiдчутно поступаeться своeму попереднику, класичному фiльму 1979 р., не кажучи вже про зняте того ж року “Сяйво” Кубрика зi схожим сюжетом. У римейку сюжету про сiм’ю, яку роздирають конфлiкти, причиною яких здаються привиди, що населяють старий будинок, не вiдчуваeться жодного пiдгрунтя, яке хоча б якось виправдовувало його iснування. А воно могло б бути – iсторiя все ж таки частково заснована на реальних фактах. Достатньо було обмежитись лише натяками на можливу участь у подiях демонiчних сил, а з iншого боку, зробити сiмейний конфлiкт бiльш переконливим психологiчно.
Якщо реакцiя дiтей на появу у iхньому життi нового чоловiка виглядаe вiрогiдно, то головний герой надто одновимiрний: вiн занадто рiзко переходить вiд характеру м’якого до вiдвертоi жорстокостi. Поступова змiна натури Джорджа Латца могла б зробити з цього фiльму щось бiльше, нiж стандартний хоррор, – розповiдь про пробудження в душi звичайноi, безпечноi людини жорстокостi, про яку вона не пiдозрюe. I в цiй трансформацii можуть бути виннi як потойбiчнi сили, так i причини цiлком реальнi (змiна обстановки, фiнансовi проблеми, що призводять до щоденних стресiв, часом вороже ставлення з боку дiтей дружини). Фiльм став би вiд цього бiльш багатоплановим, але не менш страшним. Проте це не було зроблено i, швидше за все, просто не входило в задум авторiв римейку.

Зроблене ними повнiстю пiдпадаe пiд обов’язкову програму практично будь-якого хоррора тематики будинкiв з привидами. Зловiснi коридори, пiдозрiлi зеленi обличчя у дзеркалi, кров у ваннi i маленькi дiвчата, котрi з’являються i зникають, – все це нам показували кiлька сотень разiв, i цього разу весь цей мотлох виглядаe настiльки безбарвно, що багато хто почне позiхати.

Про акторство нiчого доброго теж сказати не можна. Фiлiпп Бейкер Холл, який чудово грав, наприклад, в “Магнолii”, з’являeться усього на кiлька хвилин в ролi священика. Раян Рейнольдс не може нiчим похвалитись у ролi Джорджа, але у даному випадку це швидше проблеми сценарiю: як вже було сказано, його героя “перемикаe” занадто швидко, i решту фiльму актору залишаeться лише блищати очима i розмахувати сокирою.

Рiдлi Скотт був тим, хто п’ять рокiв тому вiдродив жанр iсторичних суперколосiв. Принаймнi, в той момент всi вважали саме так. Зараз Скотт пожинаe плоди своei культурноi революцii.

Голлiвудський блокбастер iсторичного жанру приваблюe глядачiв за двома причинами. Перша – можливiсть побачити постановку масштабну, де вкладенi мiльйони видно на екранi: ось вони – кiлька десяткiв декорацiй, сотнi костюмiв, екзотичнi мiсця зйомок, детально й iсторично точно (принаймнi так нас запевняe прес-релiз) вiдтворенi епохи. Минули десятирiччя, а дехто й досi пам’ятаe, скiльки зачiсок робили для Елiзабет Тейлор в <Клеопатрi>, та кiлькiсть бiлих коней, що брали участь в сценi перегонiв з <Бен-Гура>.

Друга причина – шанс побачити героя, билинного, легендарного, який пiсля короткоi промови веде вiйська вперед на незлiченнi орди ворогiв, долаe десятки противникiв за раз i легко завойовуe серця красунь. Тобто – Кiрка Дугласа, Чарлтона Хестона, Рекса Гаррiсона… Згадаймо, коли ми бачили такого героя востаннe? Так, у тому ж <Гладiаторi>: можна довго сперечатися на тему, чи краща це роль Расселла Кроу, однак тi моменти, коли вiн завойовуe перемоги на аренi пiд музику Ганса Циммера, своi оплески цiлком заслужили.
Отже, двi причини, i друга, беззаперечно, вагомiша за першу. Що ж з цього ми бачимо у <Царствi небесному>?

Стосовно постановочного розмаху – усе, як кажуть, на мiсцi, а пiдрахунком iсторичних помилок нехай займаються тi, кому це бiльше до вподоби. З героeм справи гiршi.

Молодий чоловiк, який одного чудового дня дiзнаeться, що e спадкоeмцем шляхетного роду i, долаючи численнi перешкоди, з мечем у руцi доводить, що гiдний своiх шанованих предкiв, – типаж класичний i з драматургiчноi точки зору майже безпрограшний. Проте не можна не звернути увагу, що Балiану все дiстаeться занадто… легко. Вiн без особливих проблем приймаe пропозицiю приeднатись до чоловiка, який, скажiмо так, не дуже добре повiвся з його матiр’ю, внаслiдок чого став його батьком. Легко, майже не змахнувши мечем, завойовуe повагу пiдлеглих свого батька. Легко входить в довiру до короля. Звичайно, e ще двобiй в пустелi, в якому юнак доводить свою хоробрiсть i великодушнiсть до противника iншоi вiри. Але цього замало: головний герой проходить на екранi занадто короткий i ненасичений життeвий шлях, тому коли вiн раптом стаe однieю з провiдних полiтичних фiгур, чиe пiдтримкою прагнуть заручитися мало не всi, це виглядаe непереконливо. Виникаe майже той самий ефект, що й в <Троi>, де Бред Пiтт з хлопцями взяли неприступне мiсто мало не за тиждень.

Невиразна гра Орландо Блума тiльки пiдсилюe це враження. Можливо, бiльш досвiдчений актор змiг би, попри слабкий сценарiй, <дописати> iсторiю Балiана, показавши поступову змiну характеру, але лучник-ельф свою першу справжню головну роль не витягнув: його персонаж виглядаe однаково на початку i наприкiнцi фiльму.

Поява численних другорядних персонажiв час вiд часу оживляe екран, пiдсилюючи згасаючий iнтерес до подiй. У Нiсона роль майже така ж, що i в <Прихованiй загрозi>, – досвiдчений лицар, який мав стати, але в силу обставин не став наставником для юного героя. Його присутнiсть у перших сценах вселяe надiю на цiкаве видовище, якi не справджуються, – Нiсон надто швидко сходить зi сцени, хоча й встигаe вiдiграти свою партiю на вiдмiнно. Брендан Глiсон яскраво граe вiдверто дегенеративного тамплieра. Актор мiг просто показати те саме, що i в <Троi>, враховуючи, що жанр i тип ролi e подiбним, але вiн зробив свого кровожерливого лицаря досить оригiнальним: його напiвбожевiльний персонаж добре усвiдомлюe власну вкрай непривабливу роль в iнтризi, як i ii приреченiсть, i не втрачаe духу навiть в присутностi короля. Айронс в кiлькох своiх епiзодах затьмарюe iнших акторiв, але вiн, як i його герой, зрадницьки залишаe Блума перед битвою, яку той не в станi виграти сам.

Останнe зауваження стосуeться картини, яке викликало чимало суперечок. Нi мусульманськоi, нi антимусульманськоi пропаганди у фiльмi немаe – лише традицiйна голлiвудська полiткоректнiсть, а роль султана Саладiна займаe занадто мало екранного часу, щоб з неi можна було вилiпити символ будь-чого.

Чергова високобюджетна анiмацiя вiд <Дрiмворкс> – це не нове слово у жанрi, яким три роки тому був визнаний <Шрек>. Багатьом нашим глядачам вона нагадаe старi добрi мультики про звiрят вiд <Союзмультфiльму> та iнших студiй, хоча й маe певнi вiдмiнностi.

Перш за все, героi
<Мадагаскару>, хоча й належать до екзотичних представникiв тваринного свiту, –
жителi мiста до мозку кiсток, мало того – зiрки шоу-бiзнесу, що звикли до уваги
i обожнювання з боку вдячноi публiки. I в першу чергу це стосуeться головноi
зiрки зоопарку (i фiльму) – лева Алекса, який даруe друзям виключно сувенiри з
власним зображенням, хоча й з найкращими намiрами. Саме з ним пов’язана
центральна сюжетна лiнiя i не зовсiм дитяче питання: чи з’iсть лев найкращого
друга – зебру, якщо опиниться на волi, де нiхто не буде годувати його готовими
бiфштексами i в ньому нарештi пробудяться хижi iнстинкти? Звичайно, врештi-решт
друзi Алекса знайдуть рiшення проблеми i трагедii мадагаскарського масштабу
вдасться запобiгти, i все ж таки тi кiлька хвилин, якi, напевно, змусять
похвилюватись наймолодших глядачiв, – це eдине, що вiдрiзняe <Мадагаскар> вiд
поточноi продукцii жанру.

В усьому iншому – все, як
завжди: високоякiсна анiмацiя, загальнодоступний гумор, цитати з найвiдомiших
картин даноi тематики (у даному випадку – острiвноi: принаймнi натяки на
недавнього з Томом Хенксом зрозумiють всi). Спiвiв i танцiв цього разу
немаe майже зовсiм (якщо не рахувати дискотеку лемурiв) – можливо, це й на
краще. E в <Мадагаскарi> й своя родзинка, що найкраще дie в невеликих
дозах. В <Льодовиковому перiодi> це була божевiльна бiлка, тут – не менш
божевiльнi пiнгвiни, невтомнi змовники i борцi за свободу – невiдомо тiльки, в
iм’я чого.

На жаль, нашi прокатники, скориставшись росiйським дубляжем, знову вкрали у глядацького загалу можливiсть ознайомитись з оригiнальною голосовою роботою зiрок Голлiвуду – Бена Стiллера, Крiса Рока, Джейд Пiнкетт-Смiт, Дейвiда Швiммера, запрошених для озвучення
головних персонажiв. Тим, хто зможе змиритися з цим фактом, як i з росiйським (досить якiсним) дубляжем, гарантованi пiвтори години веселоi i майже безтурботноi розваги.

Вiн серйозний, зосереджений i цiлеспрямований. Маe мету i чiткий план ii досягнення. Впевнений, що через п’ять рокiв буде провiдним фахiвцем в галузi Iнтернет-торгiвлi, матиме стабiльнi доходи, будинок, машину та дружину. Багато працюe вночi i у вихiднi, позбавляючи себе жодного шансу на нормальне особисте життя. В результатi залишаeться бiля розбитого корита: його проект прогорiв, всi речi, навiть меблi, розпроданi, доводиться повернутись в дiм до батькiв i няньчити племiнникiв.

Вона легковажна, розкута i впевнена в собi. Вважаe, що секс в туалетi лiтака – це ще не привiд для знайомства. Прощання з бойфрендом перед кiлькаденною розлукою починаe з палких обiймiв, а закiнчуe сваркою. Нiчого не плануe наперед, намагаeться стати акторкою, хоча завалюe одну пробу за iншою. Легко йде життям i в результатi примудряeться стати добре оплачуваним фотографом з власною виставкою.

Так, ми вже зрозумiли, що цi двоe створенi одне для одного. Залишаeться зрозумiти, чому варто дивитися цю стрiчку.

Iм’я Ештона Катчера на афiшi вселяe надiю в серця любителiв комедiй в стилi <Американського пирога>, однак цього разу свою репутацiю, заслужену <Молодятами> й <Дочкою мого боса>, актор не пiдтвердив. Хоч його герою й тут вдаeться пережити кiлька безглуздих ситуацiй, до його попереднiх робiт <Бiльше, нiж кохання> у цьому планi не дотягуe. Iнша справа – саме акторство. Грати в романтичнiй комедii – це не бозна що, але Катчер знову доводить, що може iснувати на екранi i без життeрадiсного повторювання екзистенцiйного питання: <Де моя тачка, чувак?> Знову – тому що одного разу вiн вже це довiв (в <Ефектi метелика>). Актор нiби прислухався до поради, яку дали його герою: <Головне - не зiпсуй>.

Якщо Катчер просто не псуe, то Аманда Пiт дивуe. Пiсля невибагливих опусiв на кшталт <Дев'яти ярдiв-2> виникло питання, чи e в неi акторськоi здiбностi взагалi, але роль Емiлi дала на нього позитивну вiдповiдь. Пiт вдаeться бути на екранi не лише привабливою i природною – вона переконливо показуe, як змiнюeться ii героiня за сiм рокiв. Знову ж таки, це не дуже складне акторське завдання, але гра Аманди додаe життeвоi енергii простенькому сюжету, з якого при гiршому виконаннi мiг би вийти дуже нудний фiльм.
Часто в романтичних комедiях (та й у фiльмах iнших жанрiв) у головних виконавцiв краде стрiчку хтось з акторiв другого плану. Достатньо сказати, що у <Бiльше, нiж кохання> цього не сталося.