Хоробра

Напевно, жоден рецензент цього фільму не втримався від коментарів на тему, що [Фостер->jodie-foster], мовляв, пройшла шлях від жертви до ката – спочатку перша зоряна роль повії в “Таксисті”, потім зґвалтування у “Звинувачених”, агент ФБР в “Мовчанні ягнят”, образи готових на все матерів у [“Кімнаті страху”->panic-room] та [“Ілюзії польоту”->flightplan] і от зараз – жінка, яка виходить на стежку війни з міською злочинністю, в “Хоробрій”. Лінія вимальовується досить чітка, хоча сама актриса запевняє, що це здебільшого низка збігів обставин і що жанр трилера для неї значить не більше, ніж будь-який інший.

Паралелі з бронсонівською “Жагою смерті” напрошуються самі собою, і вони не такі вже й недоречні, враховуючи те, що ефективних методів боротьби з хаотичною злочинністю у великих містах за тридцять років так і не вигадали. Однак коли у титрах стоїть ім’я режисера Ніла Джордана, очікувати звичайного бойовика чи трилера не варто – так само, як скажімо, “Інтерв’ю з вампіром” мало нагадувало традиційний хоррор. “Хоробра” у більшій мірі не екшн, а драма, де великі плани незворушного обличчя Фостер створюють мало не медитативний ефект. В картині вистачає тем, що потребують неквапливого, щедрого на психологічні деталі розгляду – це і біль втрати, і страх перед світом, який зі світлого і затишного за один день перетворився на ворожий та небезпечний, і спроби знайти у собі сили жити далі, як би важко не було. Власне, самосуд іде у цьому списку далеко не першим номером – просто він, як останнє слово, сказане Штірліцем, запам’ятовується найкраще.

Про самосуд як такий автори, до речі, не сказали нічого нового. Все ніби на місці, але зроблено без особливого натхнення. Захоплення новим месником одних людей, обурення інших, жадібні до сенсацій журналісти, поліцейські, які нічого не роблять, а якщо й роблять, то не можуть довести справу до кінця – стандартний набір для подібних стрічок. Головна героїня працює на радіо, тому, на відміну від, наприклад, персонажів Бронсона, отримує можливість почути інших людей і поглянути на проблему під різними кутами; в результаті цього експерименту їй врешті-решт стає недобре, і це єдиний вартий уваги момент у цьому плані. Добрий коп, який починає цікавитись героїнею Фостер, незважаючи на добру гру Теренса Говарда – типаж стандартний, занадто правильний і тому нежиттєвий і нецікавий. Фінал, який на питання, виправдовує фільм самосуд чи засуджує, дає досить однозначно відповідь, теж не можна зарахувати до великих плюсів.

Перетворення звичайної жінки на безжальну месницю пророблено досить психологічно, і причини того чи іншого рішення Еріки у ключові моменти підібрані переконливо. Однак слід визнати, що автори подарували своїй героїні дуже велику порцію везіння, яке сприймалось би як належне у звичайному бойовику, а у цій стрічці виглядає як не завжди бажаний відрив від реальності. Людині, яка ніколи в житті не стріляла, недостатньо просто взяти в руку пістолет, щоб стати непереможним і невловимим карателем. За Еріку вболіваєш, але в її стабільні перемоги не дуже віриться.

Підсумок: непогана суміш драми з трилером, гра Фостер в якій, як завжди, заслуговує максимальний бал, але якщо сприймати “Хоробру” як кінотвір хоча б частково серйозний, то у ній все ж таки більше добрих намірів, ніж вагомих результатів.