“Що чули ми про давні часи, про данів, списами озброєних – чули про силу їх конунгів та прояви мужності воїв благородних!”. Такими рядками починається найвідоміший англосасконський епічний твір неймовірних для тих часів розмірів у 3182 рядки. За кожним складом давньоанглійської мови – дзвін мечів, бойові крики, стогін вмираючих чудовиськ та гучні пісні святкування перемоги, в кожному рядку – мужні епічні герої та їх неймовірні звершення. На жаль, ані їх вивченню, ані поширенню інформації не приділяється гідної уваги, тому ми можемо перелічити ледь не половину героїв Троянської війни, але навряд чи багато людей скажуть, хто такий Грендель – цілий пласт неймовірно цікавої культури завдяки однобічному розвитку системи освіти залишається поза увагою українців. Вічна конкуренція між “варягами” та “греками” була програна першими на землі, через яку проходила більша частина шляху від одних до інших.
Голлівуд же тим часом продовжує експлуатувати давні твори – після “Трої” та “Короля Артура” настала черга Беовульфа. Взятися за нього вирішив сам Роберт Земекіс, котрий поєднував анімацію та реальні зйомки ще в далекому 1988 році, і відтоді поступово нарощував кількість спецефектів з кожним фільмом доки не прийшов до логічного кінця – повністю комп”ютерного “Полярного експреса”. Останній, щоправда, ледь зібрав 300 мільйонів при 165-мільйонному бюджеті, оскільки виявився не стільки для дітей, скільки дитячим – схожим на сюсюкання дорослих, які уявлення не мають, як потрібно спілкуватись з дітьми, але не відбив у Земекіса бажання спробувати ще раз, зробивши відповідну роботу над помилками. Останню у фільмі справді помітно: по-перше робота над графікою була проведена справді неймовірна і проблеми “Полярного експреса” майже зникли, хоча в рухах героїв залишилась деяка лялькова неправдоподібність, та й витрачено часу на створення образу демонічної пані Джолі було вочевидь більше, аніж на дружину короля. Можна сказати, що дорога, прокладена “Останньою фантазією”, “Аніматрицею” та Голлумом потихеньку торується в напрямку заміни реальних акторів на мальованих, хоча до остаточних, повністю бездоганних результатів ще досить довго. По-друге мультфільм взагалі відхрестився від дітей, про що попереджає відповідний рейтинг, а отже має можливість захопити більшу аудиторію. Це справді позитивно з точки зору більш дорослого глядача, що полюбляє мужніх героїв з мечами, сексуальних жінок та криваві битви.
Все інше викликає досить неоднозначне ставлення. До епічного твору мультфільм має приблизно таке ж відношення, як “Троя” Вольфганга Петерсена до поем Гомера – викинуто було все епічне та міфологічне, за виключенням тої дрібки, без якої проект взагалі втрачав сенс. Втім, навряд чи масовий глядач йде до кінотеатру, як в бібліотеку, за знаннями чи перевіркою дослівної передачі давньоанглійського твору, тому деяке зменшення надгероїзму пішло проекту на користь, тим паче, що усі імена, особи та події збережено. За це, скоріш за все, можна подякувати Роджеру Евері, котрий свого часу створив сценарій для чудового “Silent Hill” – якби він був єдиним сценаристом, ніякої неоднозначності у особисто моїх враженнях не було б. Але він працював в дуеті з відомим письменником Нілом Гейманом, і дуже схожі за стилем до творчості останнього ідеї виглядали на загальному полотні тканини абсолютно зайвими – усі ці ігри з приховуванням оголеності Беовульфа різними предметами в стилі “Сімпсонів у кіно” та інші гейманівські жарти повністю задушили драматизм, який намагався передати Евері.
В цілому вийшло таке – лебідь створив непогану графіку, щука намагалась вивести корабель “Беовульфа” на спокійну воду, а рак своїми смиканнями назад звів нанівець її спроби. Для недалеких істот, що вирішили за пляшкою пива вбити час на кіносеансі, зрозумілої їм гейманівської клоунади цілком вистачить, щоб посміятись, але з драматичним сюжетом, який вибудовував Евері, вони мають занадто мало спільного. Задум у Роджера був справді непоганий – замінити абсолютно фантастичну історію більш наближеною до реальності боротьбою з демонами власних душ правителів; показати до чого призводить нестримне бажання влади; зрештою, нагадати про відповідальність за свої вчинки, яка може наступити навіть наприкінці життя, і все це у фільмі є, тільки занадто забите недолугим гумором, як гарну класичну симфонію на концерті псує “Мурка” з невимкненого мобільника. Але задум не вдався – вийшов просто гарний комп’ютерний мультик з драконами та битвами, непогана розвага вихідного дня. Кращий за “Полярний експрес” – і все ж не ідеальний.