Чи можна вважати вдалим хоррор, якщо під час перегляду він переважно викликає сміх? Майже філософське питання, відповідь на яке залежить від того, якою глядач вважає мету фільму. Якщо розважити, то з цих стрічка цілком впоралась. Якщо налякати – не дуже.
Слід віддати належне автору літературного першоджерела Скотту Б. Сміту: носій жаху підібраний вдало. Не те щоб воно було дуже оригінальним – просто в руїнах його якось не чекаєш, це ж не маленький магазинчик жахів, врешті-решт. Деякі ідеї, наприклад, імітація мобілки, дуже дотепні. Однак у картині багато такого, що публіка бачила кілька десятків разів і в пародіях зокрема – звідси й виникає комічний ефект. Стрічка навіть стартує як легка пляжна комедія, перш ніж помандрувати у небезпечні джунглі. І от там починається: група молодих людей, попавши у халепу, робить дурниці одна за одною, все глибше залізаючи в криваве болото. Таке, в принципі, вже і було, і висміювалось, хоча окремі обставини у попередніх фільмах були іншими.
Інша річ, яка стабільно смішила глядачів у залі під час перегляду – кривавий балаган на екрані. За останні роки люди в кіно і не таке бачили, а якщо додати помітний переграш у актора, який грає студента-медика, готового різати всіх і вся (надто вже маніакальний вираз у нього в очах), то комічний ефект буде цілком зрозумілим – хоча людям із слабкими шлунками, мабуть, буде не до сміху. Інші речі, які можуть розвеселити, – ефекти, пов’язані зі “страшилкою”, і горді слова “Група американських громадян не може безслідно пропасти за кордоном!”
От і виходить, що година сміху припадає на хвилин 15 того, що може трохи напружити чи полякати. Загалом стрічка непогано підходить для того, щоб згаяти півгодини, і фінальний хід з самопожертвою є приємною несподіванкою, проте з обіцяним моторошним жахом якось не склалося.