Якщо навіть не вважати це кіно чимось особливим (а воно чимось особливим не є у жодній мірі), слід визнати, що це справжній акторський тріумф Джекі Чана. Він вперше виконав роль, в якій його не впізнає ніхто, – і йдеться зовсім не про роль П’яного майстра. Коли він в інтерв’ю перед прем’єрою вихвалявся, що йому дозволили імітувати Брандо, це було схоже на жарт. Аж нітрохи – він це дійсно зробив. Тільки це треба помітити. Хтось, прочитавши цю підказку, піде на сеанс і помітить відразу. Інші, уважні, вже помітили це у фіналі. Решті доведеться пхатися на повторний перегляд.
Та й не Чан один грає тут подвійну роль – його давній конкурент за пальму зоряності в гонконгівському кіно Джет Лі тут теж отримав змогу блиснути у двох зовсім різних амплуа, одне з яких нагадує пародію на його стабільне, а інше – це вже швидше пародія на Чана. Лише це й можна сказати, щоб не розкривати спойлери. Не те щоб за них варто було хвилюватись, вони майже лежать на поверхні – але саме вірні фани кунг-фу-фільмів мають найбільше шансів розгадати їх, тож не варто псувати їм враження – для кого ж ще це взагалі знімали?
Якщо ж відкинути гру у пародію-псевдопародію-самопародію, яку весь фільм ведуть дві зірки, то залишається видовище досить дивне. Воно не таке вже й погане за якостями чисто видовищними, але застаріле на десятиріччя два. Це те, що юний глядач з країн тодішнього СРСР, прийшовши на перегляд “Безкінечної історії”, хотів би побачити в цьому сюжеті, але не побачив, – оскільки талановитий, безперечно, твір німця Петерсена був виконаний у казковій фентезі-стилістиці (яка явно випередила свій час), в той час як в середині 80-х кожен підліток мріяв зануритись в інший світ, створений віртуозно балансуючою між різними жанрами мережею відеосалонів, де органічно співіснували Шаолінь, Рембо, Фредді Крюгер – і молодий Джекі Чан, до речі.
Підліток того часу з набагато більшим задоволенням відчув себе в шкірі учня двох пихатих східних майстрів, навіть нетверезих (найперший “П’яний майстер”, до речі, у відеосалонах був перейменований у менш радикальний з точки зору алкоголю варіант “Їх звали костоломи” – піклувались же колись люди про молодь…), ніж в ролі принца, обраного, щоб звільнити чарівне королівство. Спостерігати за тим, як з часом змінюються акценти, – це завжди цікаво: зараз казковий принц, затвердившись у якості героя стабільно успішних блокбастерів, заявив свої права на кінотрон, в той час як не завжди тверезий, але завжди влучний майстер кунг-фу відсувається на третій план як черговий пережиток минулого.
Підсумок: стрічка принесе чимало задоволення прихильникам фільмів про бойові мистецтва, особливо картин з Чаном та Лі, однак набагато більше задоволення вона принесла б аналогічній аудиторії два десятиріччя тому.