Український (як і російський) варіант назви цієї стрічки вийшов якимось зовсім безбарвним. І навіть не просто безбарвним, а й брехливим, бо почати життя спочатку нікому з героїв так і не вдалося. Чомусь не сподобалась нашим прокатникам назва “Революційний шлях” – ну назвали б “Революційна вулиця”, щоб було ближче до змісту, але ж ні. З росіянами зрозуміло, а от у наших людей смак до революцій якось дуже швидко зав’янув, дивно навіть. Але то таке, повернемось до фільму.
Кіно якісне, але не видатне. Картинка в стилі ретро милує око, заробляючи додаткові “оскарівські” номінації, однак вона ж ставить перед глядачем емоційний бар’єр: не настільки непробивний, щоб публіка залишалась байдужою до страждань героїв, але достатньо міцний, щоб не давати їй сприймати драму персонажів як свою власну. Проблеми Вілерів залишились у своїй епосі. Як би не старались актори, подолати часову відстань у півстоліття стрічка не змогла: вона сприймається як дуже цікавий і емоційний урок історії, тоді як задум режисера “Краси по-американськи”, немає сумнівів, був значно амбіційніший.
Ейпріл Вілер співчуваєш (чергова акторська перемога [Вінслет->kate-winslet], яку Кіноакадемія чомусь проігнорувала), але ключик до розв’язання її проблем покоління феміністок підібрало вже давно, тому зараз її можна сприймати лише з поправкою на час. І саме тому зрозуміло, що її головна біда – страх власний, не чоловіка. Вона чекає рішучих дій від когось, не наважуючись робити їх самостійно, і робить велику помилку, починаючи тиснути на Френка: як відомо, чим сильніше на людину тиснеш, тим рішучіше вона обороняється. Згадується героїня Меріл Стріп з “Крамер проти Крамера”, яка різко обірвала зв’язки з сім’єю, кинувши чоловіка і маленького сина. Для свого часу це був дуже антипатичний персонаж, проте будь-який вихід кращий за той, який обирає Ейпріл.
На відміну від дружини, Френк Вілер влаштувався у житті досить-таки непогано. Він може скільки завгодно казати про те, що йому не подобається одноманітна робота, але йому лестить несподівана увага з боку начальства, він не позбавлений честолюбства та й отримувати маленькі радощі в робочий час навчився вже давно. Була б у нього дружина з менш бурхливим характером, він і взагалі б почувався комфортно у ролі поважного голови сімейства. Чи кохає він Ейпріл? У його розумінні – так, однак для того, хто може спокійно сказати дружині “Якщо треба, викличемо психіатра і будемо лікувати”, слід пошукати інше слово. Цей момент, коли маленький обиватель показує зуби, у ролі найяскравіший, і це наочна демонстрація того, як можна за одну секунду вбити будь-які почуття. Френк Вілер – роль краща, ніж ті, які [Ді Капріо->leonardo-di-caprio] грав у [“Відступниках”->departed], [“Кривавому діаманті”->blood-diamond] і тим паче у [“Сукупності брехні”->body-of-lie], але Кіноакадемія цього разу залишилась байдужою.
Єдиний з акторського ансамблю стрічки, кого відзначили “оскарівською” номінацією, – Майкл Шеннон, який зіграв “божевільного” математика Джона, якого суспільство полікувало електрошком за звичку різати правду-матку. У нього лише дві сцени, але це дійсно найкраща акторська робота у фільмі. Він, з одного боку, уособлює незалежність, якої прагне Ейпріл і про яку кілька днів мріє навіть Френк, а з іншого, його доля доводить ризикованість цього шляху. З-поміж інших акторських робіт обов’язково слід згадати Кеті Бейтс у ролі сусідки Вілерів і матері Джона, яку хочеться придушити кожну хвилину її перебування на екрані.
Підсумок: добре знята і ще краще зіграна екранізація роману, який був дуже важливим для свого часу, тим не менш, не стала великою подією. Затятих прихильників “Титаніка” просимо не турбуватись, хіба що тих, у кого міцні нерви, і тих, хто готовий сприймати своїх кумирів у різних ролях.
Непогана драма, але не очікуйте чогось надзвичайного, якогось екшну чи пристрастей.
Основна ідея – зіткнення мрії й суворої реальності, невміння протистояти труднощам і життєвий вибір слабкодухої, душевно зламаної людини.
Також – утилітарне американське середовище, яке не дає змоги реалізуватися в житті і зростити таким чином свій внутрішній тибет…
А сусідку хочеться придушити через її гіпертрофовану відданість позірним традиціям, перемежовану із брутальною черствістю душі й неспівчуттям до чужого горя…
Не дарма її чоловіку так добре із вимкненим сдуховим апаратом…
Слуховим тобто ))