“Велике повернення” Джулії Робертс, можна сказати, відбулося. У тому плані, що маємо головну роль у помітному фільмі (принаймні за результатами касових зборів), безсумнівний інтерес глядачів і, у першу чергу, здатність Робертс, які і більшості зірок кіно у традиційному розумінні (таких зараз вже мало) змушувати публіку звертати увагу на фільми, якими в іншому випадку ця сама публіка навряд чи б зацікавилась. Причому змушувати не видатною акторською грою, а просто своєю присутністю.
Справді, скільки б людей переглянули це кіно, будь воно хоч тричі екранізацією бестселеру, якби головну роль зіграла не дуже відома і не дуже молода актриса зовсім не зірковою зовнішністю, тіло якої по-справжньому б відображало любов до смачної їжі? Отож бо. Тоді стрічку б у найкращому випадку прокрутили на одному з кабельних каналів, не випускаючи навіть у прокат. З Джулією ж на борту – інша справа: тут і нормальний бюджет, і зйомки в інших країнах, і чоловіки різних вікових категорій, усі поголовно в героїню закохані.
І отут в глядацьку аудиторію летить перший камінчик розбрату. Глядачки, яких хвиля емансипації накрила у більшій мірі, будуть з радістю спостерігати за тим, з якою легкістю героїня прощається з чоловіками і коханцями, якими б вродливими вони не були (страждання Робертс зіграти не вдалося, та й це було в даному випадку непотрібно). У цей же час для жінок з більш традиційними уявленнями про життя буде не зовсім зрозуміло, чого ж Ліз весь час хоче від симпатичних, здорових, не п’яних і не злих чоловіків, які її дійсно кохають. Автору цієї рецензії випало щастя спостерігати за тим, як українська публіка, на 80% відсотків жіноча, спостерігає за пригодами тієї, що жере, молиться і, е-е, спить. І це що завгодно, але не співчуття: найбільш “чуттєві” і пафосні моменти супроводжувалися здоровим сміхом. При цьому варто згадати, що на пошуки щастя, наприклад, “Продавщиці” [Клер Дейнс->clair-danes] не менш жіночий зал реагував зовсім по-іншому.
Ліз Гілберт нібито їде у мандри для того, щоб повернути душевну рівновагу, навчитися любити не когось, а себе. Парадокс у тому, що це останнє їй чудово вдається до мандрів, напевно, усе її життя – принаймні такою вона написана і зіграна. Якою б не була реальна Гілберт, її егоїстична складова у картині стала основною: вона піклується про те, щоб напхати СВОЄ черево, і непокоїться про те, що ЇЙ незатишно на медитації. В обох випадках вона використовує оточуючих та їх емоції, щоб досягти потрібного результату. Напевно, сценарист відчував щось не те, тому підкинув ближче до фіналу один справжній альтруїстичний жест, але в загальну картину він погано вписується: героїня Робертс помандрувала світом, щоб взяти з нього усе, що тільки можна, не дати. Вона так сама каже: “Мені не обов’язково любити те, щоб любити себе”. А це вже діагноз.
“Їж, молися, кохай”, стрічка про те, як проста успішна заможна американка, вирішивши відпочити рік без роботи у часи кризи, вчиться отримувати прості життєві радощі від їжі, молитви і кохання, через свою затягнутість, жанрову невизначеність і не дуже привабливий образ головної героїні виглядає далеким від ідеалу способом провести більше ніж дві години, і популярність фільму можна пояснити хіба що участю Робертс, славою книги і дійсно красивими великими планами спагеті, піци та індички. У відповідь на голлівудську агресію, спрямовану у беззахисні шлунки громадян, пропонується створити український варіант. “Пий, бий, голосуй” – стрічка про те, як простий небагатий українець, опинившись без роботи під час кризи, вчиться отримувати прості життєві радощі від дешевого алкоголю, енергійного спілкування з сусідами і, ясна річ, від своєї скромної участі у політичному житті країни. Такому хіту не потрібна навіть Робертс.