Спочатку головне. Те, що канадці зняли фільм про Голодомор, – це чудово. Вони виконують важливе завдання – зробити так, щоб західний глядач при згадуванні України не питав: “Це якась частина Раші?” І наші глядачі це кіно мають побачити обов’язково. Просто для того, щоб усвідомити, що у світі про нас знають, що ми в своїй біді не самі, бо час від часу складається саме таке враження.
Після сеансу у львівській “Планеті кіно” торгівельно-розважального комплексу “King Cross Leopolis” один з глядачів цілком передбачувано крикнув “Слава Україні!” – і усім відома відповідь пролунала відразу. Потім він крикнув “Смерть ворогам!” – і тут вже зал не відповів нічого. Тому що з ворогами складніше, ніж з героями. Вороги у всіх різні – хтось вважає, що вони в Кремлі, хтось – що в Києві, а хтось – що у Львові. Натомість картина дає на це більш чітку відповідь.
Відповідь у голлівудському дусі, не у найкращому розумінні цього слова. Головне зло – умовна істота, яка, мабуть, має нагадувати Сталіна, але на екрані схожа на нього так само, як шимпанзе Коба з останньої “Планети мавп” – і той виглядав вірогідніше. Улюблений жарт – “Я тебе ще не розстріляв?” “Українці? Вбити!” “Бунтують? Усіх вбити!” “Ще бунтують? Ще раз вбити!” Зло, відповідальне за один з найбільших злочинів в історії людства, не має бути схожим на коміксового лиходія, бо це вияв неповаги до його жертв. Воно має нагадувати живу людину – дуже безжальну, злу і божевільну від влади, але все ж таки людину, і від цього бути набагато страшнішим. Якщо не знаєш, як це зробити правильно, тоді не треба братися за сцени в Кремлі взагалі. Інакше виходить фарс.
У цього умовного Імператора є свій маленький Дарт Вейдер – комісар, якому просто фізично подобається творити зло, бити, вбивати і ґвалтувати. Хоча ні, ґвалтувати у нього якраз і не виходить, бо це кіно мислить по-голлівудськи і відразу примішує до образу лиходія щось фрейдистське, теж дуже смішне. Оскільки не вийшло, він примушує головну героїню мити йому ноги і витирати їх своїм волоссям – велике збочення і лиходійство, десь на рівні сьомого класу. Коли ж цей негідник і дід головного героя починають фехтувати на шаблюках у фіналі, стає навіть на смішно. Ми всі дивились у дитинстві “Зоряні війни” і всі любимо бездарно знятий двобій Обі-Вана і Вейдера. Але ж з цими поривами можна і потрібно боротися. Іронія у тому, що у наших фільмах на кшталт “Поводиря” радянські кати були більше схожі на людей – заздрісних, хтивих, жадібних і потворних, але людей. Якби кіно було насправді чесним і амбіційним, воно б зробило лиходієм не комісара, який прибув з космосу чи з Росії, а українського комуніста Миколу, у якого була необхідна мотивація і усі шанси на еволюцію характеру. Однак Микола просто “помилявся” щодо Сталіна, його чомусь спішать арештувати, і він стріляється, в усьому розкаюючись.
Щодо усього іншого – теж, на жаль, забагато штампів. Один великий плюс – це Баррі Пеппер і Теренс Стемп на конях і з шаблюками. Особливо Стемп – ще років десять тому він був би ідеальним гетьманом у будь-якій історичній стрічці: порода, особистість, досвід, розум – все написано на обличчі, йому навіть не треба в кадрі нічого робити, а він робить, ще й як. З молоддю, на жаль, не все так добре, і винні у цьому навіть не актори. Як би село не голодувало, у Наталки вигляд бездоганний – щоб не псувати естетичне задоволення від перегляду, звичайно ж. Фільм красномовно натякає, що кулемет – це саме та неприємна річ, яка може змусити передумати скакати на ворога з шаблею в руці і пошукати більш спокійну професію, проте на головного героя він не діє (і – міні-спойлер – він теж врешті-решт дорветься до кулемета). Втеча Юрка з тюрми крута і смішна одночасно. І все в такому ж дусі. Неприємної теми канібалізму (а це було) картина не торкається взагалі, а тему готовності віддати за кусень хліба честь і совість (і це було) торкається лише по дотичній.
Можливо, іншого шляху і не було. Напевно, не було можливості зняти англомовну стрічку про Голодомор, не перетворивши її на романтичну історію з елементами екшну, де кохають, страждають і вмирають однаково красиво і де все закінчується, хоча і ймовірним, хеппі-ендом. На жаль, обрана тема заслуговує значно серйознішого і похмурішого англомовного фільму, у порівнянні з яким “Страсті Христові” здадуться суботнім мультиком. Можливо, колись його буде знято.