Людина-мураха і Оса (Ant-Man and the Wasp / Человек-муравей и Оса). Кінокомікс / фантастична комедія. США, 2018. Режисер Пейтон Рід. У ролях: Пол Радд, Еванджелін Ліллі, Майкл Даглас, Майкл Пенья, Мішель Пфайффер, Лоренс Фішберн, Волтон Гоггінс.
З 5 липня стрічку “Людина-мураха і Оса” можна переглянути у Львові у комплексі “Планета кіно”.
Поки Скотт Ленг (Радд) знаходиться під домашнім арештом після участі у сутичці Месників, Хенк Пім (Даглас) та його дочка Хоуп (Ліллі) розробляють технологію, за допомогою якої планують врятувати давно зниклу у мініатюрному світі дружину Піма…
Підхід марвелівської кіностудії поки що здається майже бездоганним, принаймні з комерційного боку. Використовуючи, фактично, одну й ту саму формулу, вона ліпить стрічки різні і за настроєм, і за жанром, і досить вправно чергує їх. Після епічно-трагічної “Війни нескінченності” публіці пропонується пряма протилежність у вигляді другої картини про Людину-мураху.
У цьому фільмі зовсім інше усе. Ставки: замість долі всесвіту розв’язується чисто сімейна проблема, вирішується доля однієї людини, яку довгий час вважали мертвою. Жанр: замість космічної опери – значно скромніша фантастична комедія. Лиходії: замість галактичних загарбників – або страждаючі жертви наукових експериментів, або звичайні міські злочинці. Герої: замість рятівників всесвіту – втікачі, що рятуються від влади, таскаючи з собою зменшену надсучасну лабораторію. Подібна зміна темпу і масштабу не завадить, тому й сприймається вона як необхідний відпочинок перед черговою частиною “Месників”. Принаймні цього разу кульмінація не зводиться до двобою героя з лиходієм з аналогічними суперсилами, як це часто буває у марвелівських опусах. Власне, справжнього, традиційного для кінокоміксів суперлиходія тут і немає: злочинець у виконанні Гоггінса для цієї ролі дрібнуватий, а Привид (краще все ж таки звати її так, а не Баба Яга, як в українському дубляжі) – жертва, що страждає від власних суперсил, ось-ось від них помре і готова на все, щоб врятуватись.
Як підказує назва, головний герой цього разу отримує напарницю, і оскільки сам він певний час у дії участі не бере з поважної причини, у центрі сюжету опиняється саме Оса. Ліллі добре пасує амплуа героїні екшн, у неї чимало бойових сцен (найкраща з них, напевно, саме перша), і вона почувається значно краще, ніж в першій стрічці, де її персонаж залишався на периферії основної дії. Хенк Пім Дагласа цього разу теж діє активніше, а Пфайффер у ролі його надовго загубленої дружини робить своєю кожну хвилину екранної присутності (їх, на жаль, небагато). Основне комедійне навантаження знову лягло на плечі друга головного героя у виконанні Майкла Пенья, і він знову без проблем впорався із завданням: його сцена з “сироваткою правди”, напевно, найсмішніша у фільмі.
Підсумок: скромніший, тихіший, але достатньо вправно зроблений марвелівський опус, який не хапає зірок з неба, проте пропонує легку і вельми видовищну розвагу – для прихильників жанру і любителів подібних стрічок взагалі.